• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері юстиції

Модель соціальної політики Української держави має пред­ставляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення еконо­мічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

Правовою базою виступають закони: « Про зайнятість населення» (1991), « Про оплату праці» (1995), « Про охорону праці»(1992), « Про пенсійне забезпечення» (1992), « Про прожитковий мінімум» (1999) та ін.

Для розробки планів соціально-економічного розвитку країни використовують систему соціально-економічних норм і стандартів, які є один із важливіших засобів державного регулювання.

До основних засобів регулювання розвитку соціальної сфери можливо віднести:

· Державні соціальні стандарти – встановлені законом соціальні норми та нормативи або їх комплекс на базі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій держави.

· Державні соціальні гарантії – встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення , соціальної допомоги, розміри інших соціальних виплат, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового рівня.

Важливий напрямок соціальної політики держави є регулювання ринку праці, яке визначається як система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормативних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Основні функції щодо регулювання ринку праці в Україні виконують Міністерство праці та соціальної політики, а також державні служби зайнятості.

Складовою механізму ДРЕ є політика доходів. В умовах ринкової економіки вона стоїть в одному ряду з політикою конкуренції та стабілізації економіки.

Мета державного розподілу та перерозподілу ринкових доходів – зменшення різкої диференціації за рівнем доходів і капіталів.

Основним джерелом доходів населення є заробітна плата. Тому державне регулювання праці є важливою складовою соціальної політики.

Мінімальна заробітна плата (МЗП) – це гарантований державою соціальний мінімум нетарифікованої праці, що виконує функцію мотивації власника робочої сили до участі у праці.

Основними вимогами до мінімальної заробітної праці є незначний відрив від мінімального споживчого бюджету, визначення рівня МЗП за міжнародними стандартами, своєчасне коригування відповідно до економічних і соціальних змін.

Велику увагу при регулюванні заробітної плати приділяють збереженню нормального співвідношення між МЗП та вибраної соціальної політики держава користується двома методами:

1. “підтягуванням” рівня МЗП до середньої ЗП;

2. стримування зростання середньої і максимальної ЗП (через механізм податків)

В ООН було запропоновано комбінований показник – індекс якості життя, який характеризує:

- рівень освіти;

- медичне обслуговування;

- тривалість життя;

- ступінь зайнятості населення;

- його платоспроможність;

- доступ до політичного життя тощо.

Поняття „рівень життя” пов’язане з поняттям „прожиткового мінімуму”, який в Україні визнано базовимсоціальним стандартом.

Визначають прожитковий мінімум, виходячи з так званого „кошика споживача”.

Кошик споживача – вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час.

Соціальна політика держави нерозривно пов’язана з системою соціального захисту населення.

Основними елементами системи соціального захисту є:

· встановлення допустимих параметрів життя (прожиткового мінімуму, мінімальної пенсії тощо);

· захист населення від зростання цін та товарного дефіциту;

· вирішення проблем безробіття та ефективної зайнятості;

· пенсійне забезпечення;

· утримання дитячих будинків, інтернатів, будинків для людей похилого віку тощо;

· соціальні трансфери (допомога з безробіття, виплати на дітей, з материнства, з хвороби, житлової субсидії тощо)

· надання необхідної медичної допомоги;

· соціальне страхування.

Соціальне страхування – це система фінансового відшкодування (часткового або повного) фізичним особам певних життєвих ризиків.

Основними формами соціального страхування є:

1) пенсійне (як джерело пенсійного забезпечення громадян в старості).

2) медичне (на випадок захворювання, втрати працездатності, нещасного випадку на виробництві тощо).

3) страхування на випадок безробіття.

Соціальна інфраструктура – система галузей народного господарства, діяльність яких спрямована на задоволення соціально-культурних, духовних та інтелектуальних потреб людини.

Рис. Структура соціального комплексу.

Загальна схема визначення основних параметрів нормативного планування соціальної інфраструктури передбачає використання таких даних:

· чисельність населення, його динаміка, сімейний та віковий склад на початок та кінець розрахункового періоду, а також види поселень;

· наявність об’єктів невиробничої сфери та їх потужність у натуральному обчисленні;

· обсяги введення в дію об’єктів невиробничого призначення;

· розміри вибуття об’єктів соціальної інфраструктури як на початок розрахункового періоду, так і за прогнозами;

· обгрунтований облік стану та прогнозу розвитку конкретної галузі соціальної сфери, характерної для певного соціального підрозділу.

У системі соціально-економічних нормативів галузеву структуру та перелік нормативних показників формують у такому вигляді:

* торгівля та громадське харчування – торгівельна площа магазинів, посадочні місця в закладах громадського харчування тощо.

* побутове обслуговування – робочі місця на підприємствах побуту, потужності підприємств хімчистки, пралень тощо;

* зв’язок – квартирні телефони і підприємства зв’язку;

* народна освіта – дитячі дошкільні заклади, школи, ПТУ тощо;

* охорона здоров’я - лікарні, амбулаторно-поліклінічні заклади, будинки-інтернати тощо;

* фізкультура та спорт – спортивні зали, басейни, спортивні майданчики.

* туризм та відпочинок – будинки відпочинку, пансіонати тощо.

3.Управління адміністративно-політичною сферою

Управління адміністративно-політичною сферою- одна з провідних галузей управління в Україні. Ця галузь охоплює багато аспектів життя суспільства і держави. Без оборони, національної безпеки, органів внутрішніх справ (правозахисних органів), органів юстиції неможливо уявити відносини людини і держави. Без регулювання зовнішньої політики неможливо здійснювати міжнародних відносин, підтримки та обміну досвідом.

В адміністративно-правовій теорії і практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності відносяться такі галузі, як оборона, безпека, внутрішні справи, іноземні справи, юстиція.Органи управління (виконавчої влади) цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади й активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі займають оборона й органи, що здійснюють управління нею.

Взаємовідносини в системі органів адміністративно-політичної сфери України засновані на сполученні централізації і децентралізації. Кожен нижчий орган по вертикалі підпорядковується вищому. При цьому централізоване управління діяльністю органів гармонічно доповнюється ініціативою й відповідальністю за виконання покладених завдань підпорядкованих йому органів.

Для органів адміністративно-політичної сфери є характерним:

– єдність мети діяльності – здійснення єдиної політики;

– єдність завдань – ефективне використання всіх інструментів управління та контролю для забезпечення належної діяльності та обміну, захисту стабільності і безпеки держави;

– єдність функцій – участь у розробці та реалізації політики, забезпечення дотримання законності в межах наділеної компетенції щодо захисту інтересів України.

Управління обороною

Оборона України, як об’єкт управління, являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України "Про оборону України").

Метою оборони є створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах.

Правовою основою оборони держави є Конституція України (28 червня 1996 р.); Закон України від 6 грудня 1991 р. "Про оборону", Закон „Про Збройні Сили України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України" та ін.

Заходи оборони будуються відповідно до Воєнної доктрини держави.

Організація оборони України включає:

1) прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і загрози;

2) здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, які спрямовані на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії;

3) формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави;

4) удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, розвиток військово-промислового комплексу;

5) забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;

6) підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період;

7) створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

8) забезпечення охорони державного кордону України;

9) військово-патріотичне виховання громадян України,

10) забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

11) захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір.

Загальна характеристика оборони як об'єкта державного управління

Оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Воєнна доктрина України має оборонний характер.

Характерні риси оборони як об'єкта державного управління.

1. Оголошення без'ядерного статусу України.

2. Наявність певних територіальних конфліктів із сусідніми державами.

Йдеться перш за все про острів Зміїний (претензії з боку Румунії) та острів Коса Тузла (претензії з боку Російської Федерації). Це вимагає проведення з боку нашої держави комплексу політичних, економічних і воєнних заходів, спрямованих на недопущення збройного вирішення територіальних конфліктних проблем.

3. Загальний військовий обов'язок.

4. В основі оборони лежить діяльність Збройних Сил України.

Структура Збройних Сил України:

а) Міністерство оборони України - центральний орган виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

б) Генеральний штаб Збройних Сил України як основний орган військового управління;

в) види Збройних Сил України:

Сухопутні війська;

Повітряні Сили;

Військово-Морські Сили.

г) об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України.

5. Стратегія до скорочення чисельності Збройних Сил України.

6. Міжнародна співпраця та миротворча діяльність Збройних Сил України.

Нормативно-правовою базою державного управління у сфері оборони є положення таких документів:

Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-ХН «Про Збройні Сили України»;

Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1932-ХІІ «Про оборону України»;

Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1975-ХІІ «Про альтернативну (невійськову) службу»;

Закон України від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»;

Закон України від 2 березня 2000 р. № 1518-Ш «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав»;

Закон України від 7 березня 2002 року № 3099-ІН «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України»;

Указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 «Про Воєнну доктрину України»;

Суб'єкти державного управління у сфері оборони

Класифікація суб'єктів державного управління у сфері оборони (рис.)

Рис . Суб'єкти державного управління у сфері оборони

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Національна безпека - це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання й нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам.

Об'єктами національної безпеки є:

- людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи Права, свободи і законні інтереси людини та громадянина переважно торкаються забезпечення особистої безпеки, якості й рівня життя, можливостей реалізації своїх прав і свобод,

- суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси Інтереси суспільства є узагальненою характеристикою інтересів громадян і зводяться до необхідності створення соціальної правової держави, забезпечення розвитку національної культури, мистецтва, звичаїв,

- держава - її конституційний лад, суверенітет територіальна цілісність і недоторканність Держава зацікавлена у стабільності основних факторів свого існування (територіальна цілісність, суверенітет, забезпечення законності в усіх сферах суспільного життя), а також у забезпеченні громадського порядку та громадської безпеки, плідній міжнародній співпраці.

Загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. Керуючись цим визначенням, необхідно вказати, що факторами небезпеки у цьому аспекті можуть бути різні явища, обставини, вчинки. Йдеться про криміналізацію суспільства, корупцію, стан вітчизняної економіки, загострення міжнаціональних відносин, рівень захворюваності населення тощо.

Сьогоднішній стан розвитку України свідчить про можливість виокремлення таких основних загроз національній безпеці

1. Забезпечення територіальної цілісності держави.

2. Нелегальна міграція.

3. Тероризм.

4. Організована злочинність та корупція.

5. «Тінізація» національної економіки.

Основними напрямами державної політики у сфері національної безпеки України, відповідно до вимог чинного законодавства, є:

- реформування правоохоронної системи з метою підвищення ефективності її діяльності на основі оптимізації структури, підвищення рівня координації діяльності правоохоронних органів, покращення їх фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового і кадрового забезпечення,

- зосередження ресурсів і посилення координації діяльності правоохоронних, розвідувальних і контррозвідувальних органів України для боротьби в організованою злочинністю та наркобізнесом, участь України в міжнародній співпраці у сфері боротьби міжнародною злочинністю, тероризмом, наркобизнесом, нелегальною міграцією;

- відпрацювання ефективно діючої системи контролю за поставками продукції, технологій оборонного призначення і подвійного використання;

- впровадження системи демократичного цивільного контролю над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави;

- боротьба з організованими злочинними угрупованнями, зокрема міжнародними, які намагаються діяти через державний кордон України, в пунктах пропуску та виключній (морській) економічній зоні України;

- забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму тощо.

Нормативно-правовою базою державного управління у сфері національної безпеки є положення наступних документів:

Закон України від 4 листопада 1991 р. № 1777-ХІІ «Про державний кордон України»;

Закон України від 25 березня 1992 р. № 2229-ХІІ «Про Службу безпеки України»;

Закон України від 17 грудня 1993 р. № 3745-ХІІ «Про пожежну безпеку»;

Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855-ХП «Про державну таємницю»;

Закон України від 8 лютого 1995 р. № 39/95-ВР «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»;

Закон України від 4 березня 1998 р. № 160/98-ВР «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»;

Закон України від 26 грудня 2002 p. № 374-IV «Про контррозвідувальну діяльність»;

Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-1V «Про основи національної безпеки України»;

Закон України від 1 грудня 2005 р. № 3160-1V «Про Службу зовнішньої розвідки України»;

Закон України від 23 лютого 2006 p. № 3475-1V «Про Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України»;

Суб'єкти державного управління у сфері національної безпеки

Класифікацію суб'єктів державного управління у сфері безпеки наведено на рис.

Рис. Суб'єкти державного управління у сфері національної безпеки

Рис Об'єкти державної охорони в Україні

У структурі МНС існують такі урядові органи державного управління, що утримуються на окремих штатних розписах.

Державний департамент пожежної безпеки.

Державна авіаційна пошуково-рятувальна служба.

Державний департамент страхового фонду документації.

Державний департамент - Адміністрація зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення.

Державна гідрометеорологічна служба.

Рис. Загальна структура Державної прикордонної служби України

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Управління у сфері внутрішніх справ - це цілеспрямована організаційна діяльність, спрямована на охорону громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, боротьбу зі злочинністю, захист прав, свобод і законних інтересів громадян.

До характерних ознак управління в галузі внутрішніх справ належать такі

1. Значний обсяг державно-владних повноважень.

2. Значний ступінь централізації.

3. Переважно профілактична спрямованість діяльності.

Головним органом у системі державного управління внутрішніми справами є Міністерство внутрішніх справ України (далі -МВС України). МВС України є центральним органом виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних пося­гань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об'єктів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Слід зазначити, що в державі діяльність, спрямовану на охорону громадського порядку та забезпечення громадської безпеки здійснюють підрозділи громадської безпеки. У широкому розумінні до блоку громадської безпеки МВС України входять такі складові (рис. ).

Рис . Складові блоку міліції громадської безпеки МВС України

Нормативно-правовою базою державного управління в галузі внутрішніх справ є положення таких документів:

Закон України від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ «Про міліцію»;

Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2135-ХП «Про оперативно-розшукову діяльність»;

Закон України від 26 березня 1992 р. № 2235-ХІІ «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України»;

Закон України від 22 червня 2000 р. № 1835-Ш «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»;

Закон України від 22 лютого 2006 p. № 3460-IV «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України»;

У системі МВС України провідне місце посідає міліція. Міліція є єдиною системою органів, яка виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції Міліція складається з підрозділів (рис 20 2)

Рис. Види підрозділів міліції

Кримінальна міліція - це підрозділи, покликані здійснювати карний розшук, боротьбу з організованою злочинністю, кримінальний пошук, слідчу роботу і дізнання

Міліція громадської безпеки - це підрозділи, покликані здійснювати охорону громадського порядку та забезпечення громадської безпеки

З 2001 р в Україні з'явилася місцева міліція у яка утворюється органами місцевого самоврядування за спільним поданням місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів сільських, селищних, міських рад, погодженим із МВС України, на базі підрозділів міліції громадської безпеки і утримується за рахунок коштів місцевого бюджету Місцеву міліцію було створено з метою підвищення рівня роботи міліції щодо забезпечення захисту життя, здоров'я, прав і свобод громадян, їхньої власності, охорони громадського порядку в містах та інших населених пунктах, запобігання правопорушенням, посилення боротьби зі злочинністю, своєчасного виявлення фактів недодержання вимог законодавства та виходячи з необхідності більш тісної співпраці з населенням. Місцеву міліцію очолює керівник, який є заступником начальника відповідного управління (відділу) внутрішніх справ із громадської безпеки Керівник місцевої міліції у встановлені відповідною радою строки звітує перед нею про стан охорони громадського порядку та громадської безпеки на відповідній території

Реальність свідчить про те, що місцева міліція де-юре створена, а де-факто її існування є проблемним виходячи із фінансових труднощів як держави, так і органів місцевого самоврядування Саме тому протягом декількох останніх років, через недостатнє фінан­сування дія норм законодавства, що визначають діяльність місцевої міліції, тимчасово призупиняється

Транспортна міліція - це підрозділи, що забезпечують охорону громадського порядку та боротьбу з проявами злочинності на залізничному, водному та повітряному транспорті

Міліція охорони - підрозділи, які створюються для охорони об'єктів та іншого майна, зокрема вантажів, а також грошових знаків, цінних паперів, інших цінностей, що перевозяться, інкасації в місцях, не охоплених централізованою службою інкасації і перевезень цінностей Національного банку України, забезпечення особистої га майнової безпеки громадян на договірних засадах. Структурно вказаний підрозділ міліції керований Державною службою охорони при МВС України

Державна автомобільна інспекція - це підрозділи, що забезпечують:

реалізацію державної політики з убезпечення дорожнього руху;

організацію контролю за додержанням законів, інших нормативних актів із питань безпеки дорожнього руху та охорони навколишнього середовища від шкідливого впливу транспортних засобів;

удосконалення регулювання дорожнього руху з метою його убезпечення та підвищення ефективності використання транспортних засобів;

виявлення та припинення фактів порушення безпеки дорожнього руху, а також виявлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню.

Судова міліція (спеціальні підрозділи судової міліції «Грифон») - підрозділи, що створюються для: забезпечення підтримання порядку в суді та забезпечення судових процедур : охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, убезпечення учасників судового процесу і т.ін.

Спеціальна міліція - це підрозділи, які забезпечують громадський порядок на об'єктах і територіях, що мають важливе значення, а також в екстремальних умовах. Для прикладу спеціальних підрозділів можна навести такі.

A. Підрозділи міліції особливого призначення «Беркут». Входять до структури патрульної служби міліції.

Б. Спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан» є складовою частиною Державної служби охорони при органах внутрішніх справ та призначені для здійснення на договірній основі охорони власності фізичних та юридичних осіб, забезпечення особистої безпеки фізичних осіб від злочинних посягань, надання спеціальних охоронних послуг.

B. Спеціальний загін особливого призначення «Кобра» існує при Департаменті Державтоінспекції МВС України та виконує спеціальні завдання у сфері убезпечення дорожнього руху та боротьби з правопорушеннями на автомобільних дорогах.

Г. Підрозділи швидкого реагування «Сокіл» - спеціальні мобільні оперативні відділи, які входять до структури Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС і відповідних управлінь (головних управлінь) областей України.

Внутрішні війська МВС України - це воєнізовані формування, призначені для охорони та оборони важливих державних об'єктів, охорони установ виконання покарань і лікувально-трудових установ, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЮСТИЦІЇ

Юстиція (лат. justitia) - справедливість, правосуддя.

Адміністративно-правове забезпечення у сфері юстиції - це діяльність суб'єктів державного управління, спрямована на забезпечення законності та правопорядку в державі, захист прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Основні об'єкти юстиції :

Рис. Основні об'єкти юстиції

Нормативно-правовою базою адміністративно-правового забезпечення управління у сфері юстиції є положення наступних документів:

Закон України від 19 грудня 1992 р № 2887-ХІІ «Про адвокатуру»,

Закон України від 24 грудня 1993 р № 3807-ХІІ «Про органи реєстрації актів громадянського стану»,

Закон України від 2 вересня 1993 р № 3425-ХІІ «Про нотаріат»,

Закон України від 15 січня 1998 р № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції»,

Закон України від 21 квітня 1999 р № 606-XIV «Про виконавче провадження»,

Закон України від 18 березня 2004 р № 1629-IV «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»,

Класифікацію суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері юстиції наведено на рис

Рис. Суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері юстиції

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ

Організаційно-правові основи управління у сфері закордонних справ

Конституція України, що є документом вищої юридичної сили, у ст. 18 визначає, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни. Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи:

- стратегічні та геополітичні інтереси, пов'язані з забезпеченням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності;

- економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

- регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Вирізняються такі обставини, що свідчать про необхідність державного управління у сфері закордонних справ:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.

4 Долучення національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

5 Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з закордонними українцями і вихідцями з України.

6 Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Нормативно-правовою базою державного управління у сфері закордонних справ є положення таких документів:

- Віденська конвенція про дипломатичні зносини 18 квітня 1961р,

Віденська конвенція про консульські зносини 24 квітня 1963 р.

Декларація про державний суверенітет України, прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р

Закон України від 20 вересня 2001 р № 2728-Ш «Про дипломатичну службу».

Закон України від 28 листопада 2002 p. № 253-IV «Про дипломатичні ранги України».

Суб'єкти державного управління у сфері закордонних справ

Українська держава здійснює управління в галузі закордонних справ за рахунок багатьох органів, організацій, посадових осіб. Основна обставина, яка має бути при цьому врахована,- те, що зовнішню політику України підпорядковано її внутрішньополітичним інтересам. Класифікацію суб'єктів державного управління у сфері закордонних справ наведено на рис.

Рис 22.1 Суб'єкти державного управління у сфері закордонних справ

Переглядів: 4586