• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ XXII. Особливості кримінальної відповідальності

та покарання неповнолітніх........................................................416

§ 1. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної

відповідальності........................................................................... 417

§ 2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього,

та особливості їх призначення................................................ 421

§ 3. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання

та його відбування...................................................................... 423

§ 4. Погашення та зняття судимості............................................... 426

Контрольні запитання.............................................................................................. 427

Розділ ХХШ. Школи (основні напрями) науки кримінального права..................428

§ 1. Класична школа кримінального права................................. 428

§ 2. Антропологічна школа кримінального права..................... 434

§ 3. Соціологічна школа кримінального права........................... 436

Контрольні запитання............................................................................................. 439

Рекомендована література..................................................................................... 440

Предметний покажчик................................................................................... 448

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

Як свідчить багатовікова історія людства, злочинність є постійним супутником його існування та розвитку. Більше того, в останні століт­тя у переважній більшості країн спостерігається зростання рівня най­більш небезпечних злочинів.

Певне збільшення кількості таких злочинів, перш за все організова­них, насильницьких та корисливих, спостерігається і в Україні. Значною мірою це зумовлено складним перехідним етапом розвитку держави та багатьма іншими, як суб'єктивними, так і об'єктивними чинниками.

У цих умовах проблема боротьби зі злочинністю вийшла на загаль­нодержавний та міжнародний рівні і має виключно важливе значення. Свідченням цього є і Декларація ООН «Про злочинність та суспільну безпеку», затверджена резолюцією 51/60 Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1996 р., у якій зазначається, що держави-члени цієї ор­ганізації повинні прагнути захищати безпеку та добробут своїх грома­дян і всіх тих, хто перебуває під юрисдикцією держави, шляхом здій­снення ефективних національних заходів щодо боротьби з небезпечною транснаціональною злочинністю, у тому числі з організованою зло­чинністю, незаконним обігом наркотиків і зброї, контрабандою таких предметів, організованою торгівлею людьми, терористичними злочи­нами та ін.

Боротьба зі злочинністю в нашій державі здійснюється за допо­могою політичних, економічних, організаційних, законодавчих та ін­ших заходів. Але тільки кримінальне законодавство створює необхід­ну правову основу (базу) для боротьби зі злочинністю.

Для вирішення цих складних завдань важливо, щоб не тільки саме це законодавство було досконалим, а й щоб його глибоко та ґрунтовно вивчали ті, хто його застосовуватиме, впроваджуватиме в практику.

Перш за все слід з'ясувати саме поняття «кримінальне право», яке в сучасній правовій науці застосовується у трьох значеннях:

§ 1. Поняття кримінального права

Кримінальне право — це самостійна, відокремлена від інших га­лузь права. У той же час вона включає в себе як ознаки, притаманні всім галузям права, так і суто свої, специфічні, властиві тільки цій галузі права, ознаки. Тому на підставі цього можна зробити висновок про те, що:

1) кримінальне право являє собою певну систему (сукупність) правових норм, які встановлюють правила поведінки людей у суспіль­стві. Але ці правила поведінки мають узагальнений характер, охоплю­ють безліч різноманітніших (можливих) ситуацій, які трапляються у реальному житті. Тобто вони охоплюють за рівнем свого узагальнен­ня тільки загальні, характерні для всіх реальних проявів ознаки, а не тільки ті, що можуть не збігатися, а навіть відрізняють один злочин від іншого. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України¹ крадіжка визначається як таємне викрадення чужого майна. Таким чином, законодавець у законі встановив лише узагальнені ознаки кра­діжки як явища, хоча кожен конкретний злочин може відрізнятись, і навіть істотно, один від одного у своєму життєвому прояві. Норми кримінально­го права — це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних конкретних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають усі можливі в реаль­ному житті конкретні випадки вбивств, як би вони один від одного не від­різнялися. Норми кримінального права призначені на загальну дію і є загальнообов'язковими до виконання, тим самим вони мають ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме зло­чинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за них особливих примусових заходів — кримінального покарання;

¹ Тут і далі посилання, якщо не зазначено інше, на статті Кримінального кодексу України 2001 р. (далі — КК).

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

2) норми кримінального права встановлюються тільки вищими
органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах.
Це так зване позитивне право, або інакше — чинне право. Саме тому
кримінальне право має формальну визначеність — воно точно фіксує
в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі озна­
ки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, які ставляться до пове­
дінки людей, рамки та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій
чи бездіяльності. Слід спеціально зазначити, що формальна визначе­
ність кримінального права — це не тільки гарантія законності й одна­
ковості застосування його норм, а й одне з невід 'ємних прав людини.
Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і не-
злочинною поведінкою, тим самим чітко встановлює можливість лю­
дини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко
уявляти собі, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України кримінальні за­кони видаються виключно Верховною Радою України. Ніякі інші органи держави або посадові особи (навіть Президент України) не­правомочні на видання норм кримінального права¹. Цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права — навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право виражається тільки в законах і його єдиним дже­релом є кримінальний закон;

3) кримінальне право відрізняється від інших галузей права також
предметом і методом правового регулювання. Його норми встановлю­
ють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання під­
лягають застосуванню до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 КК). Саме
відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуван­
ням за нього певних покарань, і є предметом кримінального права.
Оскільки злочини становлять підвищену суспільну небезпечність для
суспільних відносин і правопорядку в Україні, держава застосовує за
їх вчинення і найбільш гострі примусові заходи — кримінальні пока­
рання. Застосування покарання — це метод правового регулювання
відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину. У покаранні,
Що призначається судом від імені держави за вчинений злочин, як

Прийняття кримінальних законів в Україні можливе шляхом всенародного ре­ферендуму, проте ця норма правотворчості до теперішнього часу не використовува­лася.

санкції за порушення кримінально-правової заборони, передбаченої в законі, виявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість.

З викладеного випливає, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов 'язкову нормативність, фор­мальну визначеність і державну забезпеченість, а також притаманний йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, характерні для права взагалі, щодо кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображаючи особливості цієї галузі права.

Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система юридичних норм (власне кажучи, законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочина­ми і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

У цьому визначенні наведено основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права, — злочин і покарання.

§ 2. Загальна характеристика нового Кримінального кодексу України

Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Криміналь­ний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., є знамен­ною віхою у становленні правової держави, першим фундаментальним кодексом у проведеній в Україні правовій реформі, яка ставила своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права.

Робота над проектом нового КК тривала більше восьми років, і він є результатом колективної праці вчених, практичних працівників, ко­мітетів Верховної Ради України і, звичайно, народних депутатів Укра­їни, які і прийняли цей Кодекс. Його положення цілком відповідають Конституції України, ґрунтуються на її приписах. Кодекс відповідає потребам сучасного життя України, відображає зміни, що відбулися в політичному, економічному і соціальному житті нашого суспільства. Він покликаний сприяти розвиткові України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Основними концептуальними положеннями КК є:

1) кримінально-правова охорона основ національної безпеки Укра­їни, особи, її прав і свобод, власності та всього правопорядку від зло-12

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

чинних посягань; закріплення принципу, згідно з яким КК — єдиний законодавчий акт про кримінальну відповідальність¹;

2) закріплення основного принципу кримінального права: немає
злочину, немає покарання без вказівки на це в кримінальному законі;

3) єдиною підставою кримінальної відповідальності визнається
наявність у діях особи ознак складу злочину, передбаченого в кримі­
нальному законі;

4) закріплення принципу особистої і винної відповідальності;

5) посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяж­
ких злочинів з наданням можливості (шляхом введення альтернативних
санкцій) застосовувати до осіб, які вчинили менш тяжкі злочини, по­
карання, не пов'язані з позбавленням волі;

6) наявність низки норм, спрямованих на посилення боротьби
з організованою злочинністю (наведено поняття вчинення злочину
організованою злочинною групою, злочинною організацією; внесено
спеціальні склади злочинів, що передбачають відповідальність орга­
нізаторів і учасників організованих груп);

7) система покарань, розташованих від менш суворого до більш
суворих, забезпечує принцип справедливості кари залежно від тяжко­
сті злочину і особи засудженого;

8) розширено перелік норм, що встановлюють можливість звіль­
нення від кримінальної відповідальності (при діяльному каятті, при­
миренні з потерпілим тощо), а також від покарання (наприклад, звіль­
нення з випробуванням);

9) відмова від смертної кари і заміна її на довічне позбавлення
волі;

10) відмова від поняття особливо небезпечного рецидивіста;

11) наявність низки заохочувальних норм, що стимулюють пози­
тивну посткримінальну поведінку (наприклад, звільнення від відпо­
відальності учасника організованої групи, який повідомив в органи
влади про діяльність цієї групи і сприяв її розкриттю, тощо);

12) включення до Загальної частини КК самостійного розділу про
особливості відповідальності неповнолітніх, норми якого з урахуван­
ням віку злочинця у багатьох випадках пом'якшують відповідальність
порівняно з дорослими злочинцями.

¹У подальшому терміни «закон про кримінальну відповідальність», «кримінальний закон», «закон», якщо не зазначено інше, застосовуються як ідентичні.

Розділ І

§ 3. Завдання, функції та принципи кримінального права

1. Головні завдання кримінального права закріплено в ст. 1 КК, а саме: правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадя­нина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Із цього випливає, що основна функція кримінального права як галузі права — це функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспіль­ні відносини, що регулюються іншими галузями права (ст. 1 КК). Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвит­кові і реалізації, кримінальне ж право охороняє ці відносини від зло­чинних посягань на них. Так, норми цивільного права регулюють від­носини, що складаються у сфері власності. У кримінальному ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності (див. розділ VI Особливої частини КК). У Кон­ституції України та законах України про вибори в органи влади визна­чено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окруж­них і дільничних виборчих комісій тощо. У кримінальному праві з метою охорони цих відносин встановлено покарання за такі злочини, як пере­шкоджання здійсненню виборчого права, порушення таємниці голосу­вання та ін. (див. розділ V Особливої частини КК).

Регулятивна функція виявляється у трьох її складових:

1) норми кримінального права, забороняючи вчиняти суспільно
небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної право­
мірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже са­
мим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для біль­
шості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх
уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян ви­
конує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і по­
карання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-
правових норм, запобігання злочинам;

2) виконуючи функцію охорони встановлених у державі суспільних
відносин, норми кримінального права одночасно регулюють їх. Напри­
клад, захищаючи відносини власності нормами, поміщеними в розді­
лі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомір­
ному існуванню і розвиткові;

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятив­них. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає від­повідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36 КК), норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини КК), норми про погашення і зняття суди­мості (статті 89-91 КК).

2. Кримінальному праву як галузі права властиві певні принципи, характерні для кримінального права багатьох інших країн. Принципи кримінального права — це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення для здійснення кримінальної політики дер­жави.

Найважливішими принципами кримінального права є: 1) відпові­дальність тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, що перед­бачене законом як злочин; 2) відповідальність тільки за наявності вини; 3) особистий характер відповідальності; 4) індивідуалізація криміналь­ної відповідальності і покарання.

Відповідальність особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як злочин. Цей принцип прийнято виражати латинською формулою: «пиіішп сгітеп зіпе 1е§е» — немає злочину без вказівки на це у законі, тобто йдеться про те, що тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. У свою чергу, кримінальна відповідальність і покарання можливі тільки за те конкретно вчинене особою діяння, що передбачене як злочин в Осо­бливій частині КК. Тому в ч. 1 ст. 2 КК чітко визначено: підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небез­печного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК. Звідси випливає, що коли яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення не може ні за яких умов тягти за собою кримі­нальну відповідальність і покарання. Застосування закону про кримі­нальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. З КК).

Керуючись положеннями Конституції України, законодавець за­кріпив у КК принцип винної відповідальності особи за вчинене. Закон встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком ^СУДУ (ч. 2 ст. 2 КК). Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість

Розділ І

у вчиненні злочину. Усі сумніви щодо наявності вини особи тлумачать­ся на її користь.

Кримінальне право України виключає так зване об 'єктивне ставлен­ня, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості не був вчинений злочин, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покаран­ня вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначене покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані з огляду на кон­кретні обставини вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжким є вчинений злочин, чим більшу суспільну небез­печність становить винний, тим більш сувора кримінальна відпові­дальність настає і більш суворим є призначене покарання.

§ 4. Система кримінального права

1. Кримінальне право як сукупність юридичних норм являє собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) най­тіснішим чином пов'язані між собою.

Усі норми кримінального права поділяються на дві частини — За­гальну та Особливу. До Загальної частини включено норми, що визна­чають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в часі і просторі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призна­чення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, осо­бливості відповідальності неповнолітніх тощо.

Особлива частина кримінального права містить норми, що опису­ють конкретні види злочинів та конкретні межі покарання, які можуть бути призначені за вчинення певних злочинів. Ці норми і зосереджено в Особливій частині КК.

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

2. Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства перебувають у тісному, нерозривному зв'язку. Насамперед, норми Особливої частини грунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до Загальної частини. У той же час усі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Тому неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, зазначені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених у Загальній частині стосовно мети, видів, меж та порядку призначення всіх покарань.

Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин кримі­нального права виявляється й у тому, що при кваліфікації діянь, вирі­шенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідаль­ності і покарання, застосовуються одночасно норми однієї й другої частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підляга­ють норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах (ст. 16 КК), і норма Особливої частини, в якій передбачено злочин, на вчинення якого був спрямований замах.

§ 5. Кримінальне право і суміжні галузі права

Кримінальне право, перебуваючи в системі права України, тісно пов'язане з його іншими галузями. Цей зв'язок виявляється передусім у тому, що кримінальне право, як уже зазначалося, виконує стосовно інших галузей права охоронну функцію. Здійснюючи охоронну функ­цію, кримінальне право опосередковано бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що становлять предмет інших галузей права.

Відрізняючись від низки інших галузей права за основною, при­таманною йому функцією, а також за характером урегульованих ним відносин, кримінальне право тісно пов'язане із суміжними галузями права. Найтіснішим цей зв'язок є з конституційним правом, адміні­стративним правом, кримінально-процесуальним правом, кримінально-виконавчим правом, міжнародним правом.

1. Кримінальне і конституційне право. Конституційне право, нор­ми якого закріплені в Конституції України та інших конституційних

Розділ І

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

законах (наприклад, у законі про громадянство), мають основне зна­чення для кримінального права. Перш за все норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить положенням Основного Закону, вона не може бути застосована. Норми Конституції є нормами прямої дії і тим самим можуть застосовуватися при вирішенні кримінальних справ. Наприклад, ст. 41 КК, що регулює відповідальність особи при виконанні нею злочинного наказу чи розпорядження, може бути пра­вильно застосована тільки на підставі ст. 60 Конституції, де передба­чено, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпоря­дження чи накази і що за віддання і виконання явно злочинного роз­порядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Для кримінального права мають вирішальне значення положення Конституції України про заборону зворотної дії законів та інших нор­мативних актів; про те, що ніхто не може нести відповідальність за діяння, яке на час його вчинення не визнавалося законом як правопо­рушення; про те, що ніхто не може бути двічі притягнутий до відпо­відальності одного виду за одне й те саме правопорушення та ін. (стат­ті 58, 61 тощо).

Кримінальне право покликане охороняти притаманними йому ме­тодами встановлений Конституцією України суспільний і державний лад, законні права і свободи громадян від злочинних посягань на них. Так, оскільки в ст. З Конституції зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, у кримінальному законо­давстві встановлено сувору відповідальність за злочинні діяння, спря­мовані проти цих благ особистості (див. розділи II—IV Особливої частини КК).

У Конституції зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної без­пеки є найважливішими функціями держави, справою всього Україн­ського народу (ч. 1 ст. 17). Відповідно до цього в КК передбачено відповідальність за посягання на суверенітет, територіальну недотор­канність і національну безпеку України як найважливіші об'єкти кримінально-правової охорони (див. розділ І Особливої частини КК).

Можна навести ще багато положень Конституції України, що ви­значають спрямованість і зміст норм кримінального права. Обмежимо­ся лише одним. Так, у ч. З ст. 27 Конституції встановлено, що кожен

має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Згідно з цим у ст. 36 КК докладно регулюються права громадянина на необхідну оборону, чітко окрес­люються її межі, вказується, що такі дії особи, яка захищається, є пра­вомірними і не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Отже, кримінальне право стосовно права конституційного пере­буває в субординаційній залежності і має цілком відповідати Основ­ному Закону держави.

2. Кримінальне й адміністративне право. Тісний зв'язок між цими
галузями права спостерігається в тій частині адміністративного права,
що встановлює адміністративну відповідальність за різні правопору­
шення (так звані адміністративні делікти). У цій своїй частині адміні­
стративне право виконує охоронну функцію, захищаючи правопорядок
від адміністративних правопорушень. Однак кримінальне право охоро­
няє правопорядок від більш небезпечних посягань — злочинів, а адмі­
ністративне право — від менш небезпечних правопорушень — адміні­
стративних деліктів. Саме ступінь суспільної небезпечності відрізняє
адміністративний делікт від злочину. Наприклад, дрібне хуліганство —
це адміністративний делікт, що тягне за собою адміністративне стягнен­
ня. Хуліганство ж як злочин є більш суспільно небезпечним: воно грубо
порушує суспільний порядок, норми моральності і тому тягне за собою
досить суворе кримінальне покарання за ст. 296 КК.

3. Кримінальне і кримінально-процесуальне право. Кримінальне
право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які по­
карання можуть бути призначені особам, винним у їх учиненні. З метою
правильного з'ясування питання про винність особи в учиненні зло­
чину і правильного застосування до неї покарання встановлено осо­
бливу процесуальну процедуру, яка виявляється в розслідуванні і роз­
гляді кримінальних справ. Ця процесуальна процедура (криміналь­
ний процес, чи кримінальне судочинство) регулюється нормами
кримінально-процесуального права, зосередженими в Кримінально-
процесуальному кодексі України (КПК). Таким чином, зв'язок між
кримінальним (матеріальним) правом і кримінально-процесуальним
правом виявляється, насамперед, у тому, що вони співвідносяться між
собою як зміст і форма. Кримінально-процесуальне право є формою,
в якій застосовується кримінальне право. Кримінальне право і кримі­
нальні правовідносини реалізуються через кримінально-процесуальне
право, через кримінально-процесуальні відносини. Якби не було кри-

Розділ І

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

мінального права, кримінально-процесуальне право було б безпред­метним. З іншого боку, відсутність кримінально-процесуального пра­ва позбавила б кримінальне право тієї необхідної процесуальної фор­ми, в якій воно тільки і може реалізуватися.

4. Кримінальне і кримінально-виконавче право. Кримінально-ви­
конавче право (його також називають виправно-трудовим правом)
являє собою сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні
відносини, що виникають у процесі виконання покарань, призначених
вироком суду. Тісний зв'язок кримінально-виконавчого права з кримі­
нальним визначається перш за все тим, що воно ґрунтується на нормах
кримінального права, яке визначає підстави, межі, умови і порядок
призначення покарань. Сам же порядок і умови виконання (відбування)
таких покарань регулюються нормами кримінально-виконавчого пра­
ва, зосередженими у Кримінально-виконавчому кодексі України (КВК).
Мета покарання, визначена в ст. 50 КК, а саме кара засудженого, його
виправлення, а також попередження вчинення нових злочинів як за­
судженими, так і іншими особами, в подальшому реалізується в кри­
мінально-виконавчому праві (ст. 1 КВК).

5. Кримінальне право і міжнародне право. Зв'язок цих галузей
права визначається тим, що деякі інститути регулюються і в міжнарод­
ному, і в кримінальному праві. Так, питання чинності кримінального
закону в просторі, його поширення на іноземців і осіб без громадянства,
питання відповідальності осіб, які користуються дипломатичною не­
доторканністю, видання злочинців регулюються нормами як кримі­
нального права, так і міжнародного. Цей зв'язок виявляється і в тому,
що деякі норми кримінального права введено у кримінальне законо­
давство України на підставі міжнародних угод, до яких вона приєдна­
лася. Наприклад, відповідно до Гаазької (1970 р.) і Монреальської
(1971 р.) конвенцій про боротьбу з незаконним захопленням повітряних
суден у.КК встановлено кримінальну відповідальність за викрадення
повітряного судна (ст. 278). Відповідно до міжнародної конвенції про
заборону найманства в КК уведено статтю, яка передбачає відповідаль­
ність за найманство (ст. 447).

У Законі України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори на території України» закріплено, що узгоджені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в по­рядку, передбаченому для норм національного законодавства. У ст. 9

Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це означає, що положення між­народних договорів про боротьбу з окремими видами злочинів обов'язково підлягають імплементації (включенню) у КК, а тому в разі вчинення такого злочину застосовується не міжнародний договір, а від­повідна стаття КК.

§ 6. Наука кримінального права

1. Наука кримінального права являє собою частину юридичної на­уки, одну із галузей суспільних наук. її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як сис­теми (сукупності) юридичних норм, галузі права. Кримінальне право як галузь права виступає для науки предметом вивчення. Саме наука кримінального права, вивчаючи кримінальне законодавство, з'ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефектив­ність, виявляє практичне значення кожної норми, прогалини у право­вому регулюванні, досліджує проблеми вдосконалення кримінально-правових норм. Предметом науки кримінального права є такі соціаль­ні явища, як злочин і покарання. Вона розкриває їх соціальний зміст, юридичні ознаки, з'ясовує підстави кримінальної відповідальності, вивчає проблеми складу злочину, розробляє теоретичні основи відпо­відальності за попередню злочинну діяльність, співучасть у злочині, дає поняття і класифікацію видів множинності злочинів, зокрема по­няття рецидиву злочинів, обставин, що виключають злочинність ді­яння. Наука кримінального права досліджує поняття покарання, визна­чає зміст його мети, аналізує окремі види покарань, підстави і порядок їх призначення.

Серйозна увага в науці кримінального права приділяється вивчен­ню проблем звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Предметом вивчення науки кримінального права є не тільки кри­мінальне законодавство, а й практика його застосування. Критерієм правильності наукових положень у сфері кримінального права виступає не тільки правотворча, а й правозастосовна діяльність. Наука кримі-

Розділ І

нального права не може плідно розвиватися без глибокого вивчення практики. У той же час вона впливає на практику шляхом наукового розроблення питань правильного застосування норм кримінального закону. Зв'язок науки кримінального права з практикою виявляється у багатьох напрямках. Це насамперед участь у комісіях з підготовки проектів законодавчих актів. Значну роль відіграли наука криміналь­ного права та її представники у створенні нового КК України. Провід­ні вчені нашої країни були постійними членами робочої групи з під­готовки Кодексу, створеної Кабінетом Міністрів України.

Велика увага приділяється в науці кримінального права вивченню й узагальненню практики з різних питань кримінального законодав­ства. Вчені-криміналісти беруть участь у різних нарадах, конференці­ях і радах (наприклад, Консультативна рада при Верховному Суді України), де разом із практичними працівниками вирішують багато питань, що виникають у правозастосовній діяльності. Результати на­укових узагальнень практики втілюються в науково-практичних ко­ментарях до КК України, у написанні яких беруть участь як науковці, так і практичні працівники.

Кримінальне законодавство і практика його застосування вивча­ються наукою в їх історичному розвитку і зміні. Тому предметом на­уки кримінального права є історія розвитку кримінального права України, тенденції вдосконалення кримінального закону і практики його застосування.

До кола проблем, досліджуваних наукою кримінального права, входять законодавство, практика його застосування, а також теорія кримінального права інших держав як ближнього, так і далекого за­рубіжжя.

2. Методи науки — це ті способи, прийоми, за допомогою яких піз­наються явища об'єктивної дійсності, що становлять предмет даної науки. Існують різні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні і допоміжні. Однак усі вони перебу­вають поміж собою в тісному взаємозв'язку, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, вочевидь, і всієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський метод, і, нарешті, історичний, або генетичний, метод дослідження.

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

Як допоміжні методи наука кримінального права використовує ме­тоди математичного моделювання, психологічного аналізу, експертних оцінок тощо.

Зупинимося коротко на основних методах пізнання, які застосову­ються в науці кримінального права.

Філософський, або діалектичний, метод як загальний метод піз­нання використовується в науці кримінального права для пояснення низки явищ. Діалектичний закон про загальний, універсальний зв'язок явищ дає можливість розглядати кримінальне право не як самостійне, не пов'язане ні з чим явище, а простежити його численні зв'язки із со­ціальними процесами, сутністю держави, співвідношенням з іншими галузями права і под.

Далі, наприклад, діалектичний закон заперечення дає змогу бачити у знятому явищі елементи як нового, так і старого, що залишилось у ньому, і виступає як нове.

Такі категорії діалектики, як причина і наслідок, необхідність і ви­падковість, можливість і дійсність, сутність і явище, зміст і форма, вико­ристовуються у науці кримінального права при розгляді питань причин­ного зв'язку, тлумаченні вини та її форм, стадій учинення злочину та ін.

Юридичний, або догматичний, метод заснований на використанні правил формальної логіки для пізнання права. Він виявляється у фор­мулюванні і розкритті юридичних понять, побудові юридичних кон­струкцій, з'ясуванні дійсного змісту законів шляхом їх тлумачення. Критичний аналіз норм кримінального права за допомогою розробле­них у науці прийомів тлумачення становить серцевину розглядуваного методу. З його допомогою коментуються кримінальні закони, що над­звичайно важливо для їх однакового застосування. Завдяки цьому методу розроблені вихідні поняття кримінального права, наприклад, поняття складу злочину та ін. Теорія кваліфікації злочинів, яка перед­бачає аналіз елементів складу конкретного злочину, базується в основ­ному на даному методі.

Соціологічний метод виявляється у дослідженні злочину і пока­рання як соціальних явищ. Наприклад, питання про соціальні чинники, що впливають на криміналізацію чи, навпаки, декриміналізацію пев­ного діяння¹, має вирішальне значення для законодавця. Вивчаючи ці

¹ Криміналізація - це визнання того чи іншого діяння з урахуванням його суспіль­ної небезпечності злочином і встановлення за нього відповідальності у КК. Декримі-налізація - це виключення із КК відповідальності за певне діяння внаслідок втрати ним суспільної небезпечності, притаманної злочину.

=

Роздії 1

соціальні чинники — економічні, політичні, моральні та ш., наука робить висновки про необхідність кримінально-правової заборони чи її передчасності або навіть непотрібності взагалі. Так, розвиток рин­кових відносин, визнання рівності всіх форм власності та інші чинни­ки вимагають криміналізації певних діянь, що посягають на нормаль­ний розвиток ринкової економіки (наприклад, зайняття забороненими видами господарської діяльності, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, фінансові зловживання та ін.)- Соціо­логічний метод використовує конкретно-соціологічні дослідження (анкетування, аналіз статистичних даних, інтерв'ювання тощо) для виявлення соціального змісту конкретних злочинів, їх видів, соціальної характеристики суб'єктів різних злочинів. Цей метод дозволяє судити про ефективність норм кримінального закону, надає істотну допомогу в процесі правотворчості.

Метод системного аналізу передбачає вивчення кримінального права та його інститутів як цілісної системи, що складається із декіль­кох підсистем, структурні елементи яких перебувають поміж собою в тісній єдності. Зокрема, норми кримінального права вивчаються за певною системою: спочатку — норми Загальної частини, де сформу­льовано всі основні положення, що стосуються злочину і покарання, потім — норми Особливої частини, в яких встановлено відповідаль­ність за окремі види злочинів. Метод системного аналізу вимагає, щоб норми Загальної частини розглядалися на основі норм Особливої час­тини. У той же час норми Особливої частини не можуть бути засвоєні без положень Загальної частини. Наприклад, зрозуміти норму про умисне вбивство, викладену в ст. 115 КК, неможливо без ст. 24, де описуються види умислу, а якщо таке вбивство вчинене декількома особами, — без урахування статей 27 і 28, де описуються види співу­часників та форми співучасті. Метод системного аналізу застосовуєть­ся при розкритті такого ключового поняття кримінального права, як склад злочину, який інтегративно включає в себе відповідні елементи та ознаки. Цей метод дає змогу виявити суперечності і прогалини в за­конодавстві та на цій основі сформулювати пропозиції щодо його зміни чи доповнення.

Метод порівняльного правознавства, чи компаративістський ме­тод (метод компаративізму), виявляється у вивченні норм криміналь­ного права іноземних держав з метою їх зіставлення, порівняння з нор­мами кримінального права України. Цей метод дає можливість оціни-

Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

ти ті чи інші норми кримінального права країн зарубіжжя на предмет їх використання у нашому законодавстві. Наприклад, на позитивне вирішення питання про скасування смертної кари вплинула та обста­вина, що в усіх країнах Західної Європи і деяких колишніх республіках Союзу РСР (наприклад, Грузії, Молдові) смертну кару було скасовано. За прикладом багатьох країн було введено інститут обмеженої осуд­ності та ін.

Історичний, чи генетичний, метод передбачає вивчення норм кримі­нального права в історичному розвитку. Так, усвідомити генезис поняття злочину можна лише в процесі як вивчення законодавства, що визначає це поняття (наприклад, відповідні статті КК 1922, 1927 і 1960 рр.), так і тлумачення його у науці кримінального права. Генетичний метод по­кликаний з'ясувати проблеми наступності в кримінальному праві, адже кримінальне право — це система, яка розвивається, не тільки містить в собі елементи сьогодення, а й зберігає риси минулого, намічає контури майбутнього. Наприклад, КК 1960 р. містив багато норм, що зберігаються з давнього часу (поняття умислу, відповідальність за окремі види вбивств та ін.), і багато в чому визначив контури майбутнього КК України 2001 р. (наприклад, необхідність більшої регламентації інститутів Загальної час­тини, нової системи Особливої частини тощо).

3. Наука кримінального права — це фундаментальна наука. Вона є науковим фундаментом для інших наук кримінального циклу — кри­мінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики і т. д. У той же час вона використовує дані цих прикладних наук. Наприклад, кримінологія — це юридична наука, яка вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціаль­ні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, розроблені у науці кримінального права (поняття злочину, форми вини, вік особи, з якого вона підлягає відповідальності за окремі види злочинів, та ін.), широ­ко використовуються в кримінології. Разом з тим кримінологічні дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запози­чуються кримінальним правом.

Наука кримінального права використовує дані й інших наук. Так, при вивченні проблем осудності та неосудності використовуються дані судової психіатрії; при дослідженні вікових особливостей неповно­літніх, які вчинили злочин, — дані педагогіки. При вирішенні питань, пов'язаних зі встановленням причинного зв'язку між учиненим діян­ням і наслідком, що настав при вбивстві, використовуються, зокрема,

Розділ І

дані судової медицини. Останніми роками намічається проникнення у науку кримінального права даних математичних досліджень, положень таких наук, як кібернетика, інформатика, наука управління та ін.

4. Основні завдання науки кримінального права полягають у та­кому:

а) розв'язання фундаментальних проблем теорії кримінального

права;

б) розроблення рекомендацій щодо практики застосування норм

нового КК;

в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою
виявлення їх ефективності;

г) зміцнення тісних зв'язків із правотворчими і практичними орга­
нами;

д) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності
з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців.

Контрольні запитання

1. Що являє собою кримінальне право як галузь права?

2. Чим відрізняється кримінальне право як галузь права від на-

уки кримінального права?

3. З яких розділів складається Кримінальний кодекс України?

4. Які галузі права є суміжними з кримінальним правом?

Розділ II

Кримінальна відповідальність та її підстави

§ 1. Поняття кримінальної відповідальності

1. У КК часто застосовується термін «кримінальна відповідаль­
ність» (наприклад, ст. 2 має назву «Підстава кримінальної відповідаль­
ності»; розділ II — «Закон про кримінальну відповідальність»; розділ
IX — «Звільнення від кримінальної відповідальності»), але при цьому
КК ніде не розкриває її поняття, хоча проводить відмінність криміналь­
ної відповідальності від покарання (наприклад, розділи X, XI і XII
Загальної частини КК називаються відповідно «Покарання та його
види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його
відбування»). У науці кримінального права також немає єдиного розу­
міння кримінальної відповідальності: одні автори ототожнюють її
з кримінальним покаранням; другі характеризують кримінальну від­
повідальність як певного роду обов'язок особи, що вчинила злочин;
треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини;
четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санк­
ції кримінально-правової норми; п'яті — вважають кримінальну від­
повідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчине­
ний злочин із призначенням покарання або без нього тощо.

2. При визначенні кримінальної відповідальності слід виходити
з того, що вона є одним із видів публічно-правової відповідальності.
І хоча остання в правознавстві розуміється по-різному, проте у вузько­
му, спеціально-правовому, значенні вона тлумачиться як відповідаль­
ність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене
в минулому правопорушення. З цього погляду публічно-правову від­
повідальність можна визначити як вид і міру обмеження державною
владою передбачених законом прав і свобод особи, яка вчинила право­
порушення.

Поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам публічно-правової відповідальності і водночас характеризується сво-

Розділ II

Кримінальна відповідальність та її підстави

їми видовими, відзначальними ознаками. Ними є такі: 1) кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що виражається на­самперед в осуді злочинця та його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 2) вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, по­збавлення права обіймати певні посади) визначені тільки в криміналь­ному законі, передусім у санкції відповідної кримінально-правової норми; 3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органів виконавчої влади держави та особи, визна­ної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень; 4) зазнавання таких обмежень завжди має вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком суду та спеціально уповноважених на це органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива тільки за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності. З урахуванням викладеного криміналь­на відповідальність — це передбачене КК обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироку суду і здійснюється спеціальними органами виконавчої влади держави.

3. Як уже відзначалося, поняття кримінальної відповідальності відбиває факт реальної взаємодії особи, що вчинила злочин, і суду та спеціальних органів держави. Така взаємодія врегульована нормами кримінального права і тому здійснюється в рамках певних правовід­носин, що називаються кримінально-правовими. Одні з науковців вважають, що ці правовідносини виникають із моменту вчинення зло­чину. На думку ж інших, вони виникають з моменту або порушення кримінальної справи, або притягнення особи як обвинуваченого, або навіть із моменту винесення чи набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідь на це та інші запитання залежить від розумін­ня того, що являють собою ці правовідносини, який зміст мають їх структурні елементи, у чому виражається їх взаємодія, в якому спів­відношенні перебувають кримінальна відповідальність та аналізовані правовідносини і т. д.

Вважається, що з моменту, коли особа вчинила злочин, між нею та державою виникають певні юридичні відносини, внаслідок яких у дер­жави з'являються владні повноваження щодо особи, яка вчинила зло­чин, а в останньої — обов'язок підкоритися законному обмеженню

державою її певних прав і свобод. При цьому, звичайно, така особа має право вимагати від держави, щоб її дії були правильно кваліфіковані; щоб покарання було призначено лише в рамках санкції тієї статті КК, яка передбачає вчинений нею злочин, при врахуванні відповідних по­ложень Загальної частини КК тощо. У свою чергу, держава повноваж­на засудити злочинця за вчинене ним діяння, а також обмежити його правовий статус у рамках строків давності притягнення до криміналь­ної відповідальності і строків погашення або зняття судимості, проте при цьому вона зобов'язана забезпечити правильну кваліфікацію ско­єного, призначити покарання відповідно до вимог КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особи винного, а також обставин, що пом'якшують чи обтяжують покарання, тощо. Вочевидь, що зазначені повноваження держави та права особи, яка вчинила злочин, мають кримінально-процесуальну природу.

Разом з тим повноваження держави щодо обмеження на підставі КК прав і свобод особи, яка вчинила злочин, та обов'язок останньої зазнати цих обтяжень становлять юридичний зміст кримінально-правових відносин, що виникають з моменту вчинення злочину, неза­лежно від того, виявлено злочин органами держави чи ні (доказом цього слугує хоча б те, що строки давності відповідно до ст. 49 КК починають обчислюватися саме з дня вчинення злочину). Процесуаль­ні ж акти порушення кримінальної справи, притягнення особи як об­винуваченого або винесення обвинувального вироку не породжують і не створюють кримінально-правових відносин, а лише констатують їх, оскільки і до винесення цих актів між злочинцем і державою уже виникли реальні юридичні відносини. Суб'єктами таких відносин є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а з другого — держава. Ці правовідносини є динамічними, вони увесь час розвиваються, уточ­нюються і змінюються внаслідок дій суб'єктів щодо реалізації їх вза­ємних прав і обов'язків (наприклад, винний може з'явитися із зізна­нням, активно сприяти розкриттю злочину, відшкодувати заподіяну шкоду та ін., що у свою чергу породжує у відповідних органів і служ­бових осіб обов'язок урахувати ці обставини при визначенні міри відповідальності чи зовсім звільнити особу від кримінальної відпові­дальності тощо). На певному етапі розвитку правовідносин органом, який представляє державу, виступає суд. Саме обвинувальний вирок суду остаточно засвідчує існування кримінальних правовідносин. Ви­рок є формою виразу державного осуду злочинця і вчиненого ним ді-

Розділ II

Кримінальна відповідальність та її підстави

яння та індивідуалізує вид і міру тих обмежень, яких повинен зазнати засуджений. Отже, з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком правовідносини досягають своєї повної визначеності. Об'єктом таких правовідносин є ті особисті, майнові чи інші блага особи, обмеження яких передбачається в санкції кримінально-правової норми, за якою особа визнається винною у вчиненні злочину і які ви­значені обвинувальним вироком суду. По суті таким об'єктом є кримі­нальна відповідальність. Надалі, при відбуванні засудженим покаран­ня, суб'єктами, які представляють державу в кримінально-правових відносинах, виступають органи, що відають виконанням призначеного судом покарання. Паралельно з кримінально-правовими тут виникають і розвиваються кримінально-виконавчі правовідносини.

Кримінальні правовідносини існують, за загальним правилом, з моменту вчинення злочину протягом усього часу відбування засудже­ним покарання та ще якийсь час після цього, а саме — до моменту погашення або зняття судимості (ст. 89 КК). Однак кримінально-правові відносини можуть бути припинені і на більш ранньому етапі. Підстави такого припинення можуть бути різними, наприклад смерть особи, закінчення строків давності (статті 49 і 80 КК), звільнення осо­би від кримінальної відповідальності (статті 45^8 КК), видання акта амністії або помилування (статті 85-87 КК) та ін.

У свою чергу, кримінальна відповідальність протікає в межах кримінально-правових відносин, але при цьому така відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, у момент погашення чи зняття судимості. Такий погляд на момент виникнення і припинення кримі­нальної відповідальності не є в науці кримінального права загально­визнаним. Багато хто з дослідників вважають, що кримінальна відпо­відальність виникає на більш ранніх стадіях — з моменту вчинення злочину, порушення кримінальної справи, затримання або арешту пі­дозрюваного (обвинуваченого) тощо. Проте відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р., яким дано офі­ційне тлумачення ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутат­ську недоторканність), кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

По-різному визначають і момент закінчення кримінальної відпо­відальності: момент припинення кримінально-правових відносин, відбування покарання, погашення або зняття судимості. Однак, якщо

зо

під кримінальною відповідальністю розуміти обмеження прав і сво­бод злочинця, то, вочевидь, вона має місце протягом усього часу відбування особою призначеного судом покарання, а також в окремих випадках протягом певного часу до моменту погашення або зняття судимості.

4. Розгляд взаємозв'язку кримінально-правових відносин і кримі­нальної відповідальності дає змогу зробити висновок про те, що кри­мінальна відповідальність може бути реалізована в таких трьох формах. Перша форма — засудження винного, що виражається в об­винувальному вироку суду, не пов'язаному з призначенням йому кри­мінального покарання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з ураху­ванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно не­безпечною.

Другою формою реалізації кримінальної відповідальності є засу­дження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якого засуджена особа звільняється. Так, від­повідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, об­меження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини спра­ви, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без від­бування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Третьою, найбільш типовою формою реалізації кримінальної від­повідальності є відбування винним призначеного йому судом покаран­ня (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк).

Останні дві форми реалізації кримінальної відповідальності ство­рюють для особи судимість як правовий наслідок її засудження до певної міри покарання. У той же час, як уже відзначалося, судимість має свої межі, зазначені в статтях 89 і 90 КК, які визначають межі кримінально-правових відносин та кримінальної відповідальності. Тому момент погашення або зняття судимості свідчить про припинен­ня як кримінально-правових відносин, так і кримінальної відповідаль­ності особи за вчинений злочин.

РоздіпІІ

Кримінальна відповідальність та її підстави

§ 2. Підстави кримінальної відповідальності

1. При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхід­
но відповісти на три запитання: 1) як обгрунтувати кримінальну від­
повідальність особи, яка вчинила злочин? 2) за що особа підлягає
кримінальній відповідальності? та 3) на якій правовій підставі вона
підлягає такій відповідальності?

При відповіді на перше запитання йдеться про філософсько-етичне обгрунтування кримінальної відповідальності, тобто про те, чому сус­пільство і держава мають право докоряти людині, яка вчинила злочин, і на чому засновано такий докір? Відповідь на друге та третє запитан­ня потребує з'ясування того, що є фактичною і юридичною підставою кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин.

2. Суспільство і держава виходять з того, що злочинець як особа,
наділена свідомістю і волею, повинен бути здатен співвідносити свою
поведінку з вимогами правових норм і тільки тому може підлягати
кримінальній відповідальності за порушення чи недодержання їх ви­
мог. Проте, аби обгрунтувати етичний закид такій особі, необхідно
переконатися, що вона мала реальну можливість не порушувати зазна­
чені вимоги. У зв'язку з цим слід з'ясувати, якою мірою взагалі люди­
на вільна у виборі своєї поведінки, зокрема в тому, щоб утриматися від
учинення злочину або вчинити його.

3. Іноді вважають (механістичний детермінізм, фаталізм), що лю­
дина подібна до машини, яка лише адекватно реагує на зовнішні та
внутрішні подразники. Тому кожен вчинок людини, у тому числі зло­
чин, є неминучим, оскільки він уже визначений усіма попередніми
подіями, які мали місце в житті цієї людини. У такому разі людина —
раб обставин, вона позбавлена можливості вільного волевиявлення і,
отже, вільного вибору своєї поведінки, що фатально вже визначена.
Тому прояв злочинної волі у вчиненому злочині є лише видимість
свободи, уявна свобода, а якщо це так, то і неможлива моральна оцін­
ка вчиненого. Отже, обґрунтування кримінальної відповідальності
фаталісти бачать не стільки в засудженні злочинної волі, скільки
в об'єктивній шкідливості злочину для суспільства.

Протилежний погляд (індетермінізм) зводиться до того, що єдиною причиною вчинення особою злочину є її абсолютна, нічим не обмеже­на свобода волі. Злочинна поведінка людини визначається злою волею, 32

що існує незалежно від яких-небудь обставин, у тому числі від її ро­зуму і совісті. Свободна воля, і тільки вона, обирає, як вчинити люди­ні в даній ситуації. Тому обґрунтування засудження особи за вчинений злочин полягає в порочності цієї злої свободної волі злочинця.

Однак найбільш прийнятним є погляд (діалектичний детермінізм), відповідно до якого людина, опинившись перед вибором, учинити зло­чин або утриматися від цього, є залежною як від зовнішніх обставин, так і від власного розуму, совісті, переконань, схильностей, потреб, інтересів тощо. При цьому навряд чи правильно стверджувати, що тільки зовнішні обставини або тільки внутрішній стан особи фаталь­ним чином визначають її поведінку. Злочин, учинений людиною, є при­чинно пов'язаним як із її свідомістю, так і з оточуючою її об'єктивною дійсністю. Зовнішні обставини дійсно впливають на поведінку особи, але лише переламлюючись через її внутрішні психічні настанови, свідомість. Саме розум, совість, переконання тощо підказують людині, як вчинити їй у даній конкретній ситуації. Проте підстава для етично­го і правового засудження злочину і особи, яка його вчинила, є лише в тому разі, якщо ця особа мала об'єктивну можливість обрати з на­явних варіантів поведінки (хоча б із двох) незлочинний спосіб досяг­нення поставлених цілей. Таким чином, наявність відносної свободи вибору вчинку (міра свободи) і є етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності конкретної особи за обраний нею злочинний варіант поведінки. У такому разі кримінальна відповідальність спроможна ви­ступати засобом впливу на свідомість і волю людей і тим самим є чинником, що детермінує їх поведінку в майбутньому. Отже, якщо людина свідомо обирає злочинний варіант поведінки, маючи можли­вість учинити інакше, то це й обґрунтовує можливість і необхідність з боку держави застосувати до неї покарання, що має на меті кару, а також запобігання вчиненню злочинів з боку як даної особи, так і інших осіб.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК підставою кримінальної відповідаль­ності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. У цьому положенні за­кону міститься відповідь на запитання: за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності? Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільно небез­печного діяння, яке містить ознаки певного складу злочину, передба­ченого КК. Тому іноді говорять, що єдиною підставою кримінальної

РозділІІ

відповідальності є склад злочину, оскільки саме склад — явище соці­альної реальності, яке структурує зміст учиненого суспільно небез­печного діяння.

У межах єдиної матеріальної підстави кримінальної відповідаль­ності можна виділити її фактичну та юридичну сторони. Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — передбаченість такого діяння як складу злочину в КК. Підставою кримінальної відповідальності є повна відповідність фактичної і юридичної сторін учиненого суспільно небезпечного ді­яння.

5. Кримінальна відповідальність, як уже відзначалося, — це реак­
ція держави на вчинений особою злочин. Така реакція виражається
у певному правозастосовному акті органу держави, а саме — в обви­

Читайте також:

1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
5. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
6. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
7. Аграрне виробництво і його особливості
8. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
9. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності
10. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
11. Актив і пасив балансу складаються також з певних розділів.
12. Активи, що реалізуються повільно (А3) – це статті 2-го розділу активу балансу, які включають запаси та інші оборотні активи (рядки 100 до 140 включно, а також рядок 250).

Переглядів: 815