• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 2 сторінка

б) виключна (морська) економічна зона України — морські райони, ззовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України¹. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах такої зони злочинів, пов'язаних із порушенням прав України щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах; щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здій­снення морських наукових досліджень, захисту та збереження мор­ського середовища та ін.

До зазначених об'єктів належать також підводні телеграфні кабелі та трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; території диплома­тичних представництв і консульських установ України за кордоном; авто­машини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об'єкти.

4. Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на те­риторії України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон

¹ Стаття 2 Закону України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) еконо­мічну зону України» // Відом. Верхов. Ради України. - 1995. -№21. -Ст. 152.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі

має на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства¹, які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК.

Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України осо­би, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України. Це положення закріплене в ч. 4 ст. 6 КК.

Норми міжнародного права і прийнятого відповідно до них По­ложення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.² та інші нормативно-правові акти України надають дипломатичний імунітет і виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземців або частково, на за­садах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консуль­ських працівників та інших осіб.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипло­матичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного пред­ставництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові пред­ставники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є грома­дянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються диплома­тичні кур'єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в інших країнах, які прямують транзитом через територію України, та інші особи. Ці особи не підлягають кримінальній юрис­дикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов'язків.

Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипло­матичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішуєть­ся дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз. З ст. 13 Положення про дипло-

Особа без громадянства — це «особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином» (Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 4 лют. 1994 р. (із подальшими змінами) // Відом. Верхов. Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 161). ² Голос України. -1993.-26 черв.

³ Кримінальне право України £5

Розділ IV

матичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні поширюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імуніте­ту від кримінальної юрисдикції держави перебування.

5. Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу грома­
дяни України та особи без громадянства, що постійно проживають
в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній
відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнарод­
ними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верхов­
ною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадяна­ми України, а також особами без громадянства, що постійно прожива­ють в Україні, визначаються за КК України незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де воно було вчинено.

Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинені в іншій державі злочини зазнали кримі­нального покарання за межами України, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальнос­ті за ці злочини. Даний припис введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».

Проте засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. За ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання. Це положення по­ширюється також на іноземців та осіб без громадянства, які постійно не проживають в Україні, у разі вчинення ними злочину на території України.

6. Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип ви­
ходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби
із злочинністю. Згідно зі ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства,
що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її ме­
жами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках,
передбачених міжнародними договорами. Сутність цього принципу

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі

полягає у спільності інтересів декількох держав у боротьбі зі злочина­ми, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоду й інтересам інших держав, у тому числі Україні.

Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до кримінального законодавства України згідно з міжнародними догово­рами про боротьбу з деякими злочинами. Це, зокрема, дозволяє по­рушувати питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Наприклад, у ст. 199 КК «Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, дер­жавних цінних паперів чи білетів державної лотереї» закріплено по­ложення Міжнародної конвенції про боротьбу з підробленням грошо­вих знаків, укладеної в Женеві 20 квітня 1929 р.¹ У ст. 284 КК «Нена-дання допомоги судну та особам, що зазнали лиха» закріплено поло­ження Брюссельської конвенції від 23 вересня 1910 р. «Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі»². Ці статті включено в КК на підставі договорів, укладених ще колишнім СРСР, але оскіль­ки Україна після проголошення незалежності стала правонаступницею законодавства колишнього СРСР у частині, що не суперечить її націо­нальному законодавству і суверенітету, то і нині такі норми КК можуть застосовуватися на підставі космополітичного (універсального) прин­ципу не тільки до громадян України та осіб без громадянства, які по­стійно в ній проживають, а й до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в ній не проживають і вчинили злочин за її межами.

Після проголошення Україною незалежності такі норми вводяться в КК на підставі міжнародних договорів, учасницею яких стала наша держава. Наприклад, Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуван­ням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1989 р., було ратифіковано по­становою Верховної Ради України 14 липня 1993 р.³ Відповідно до цієї Конвенції в КК 1960 р. було введено ст. 63 ^і «Найманство». У КК 2001 р. положення Конвенції відтворено з деякими уточненнями в ст. 447.

7. Реальний принцип також закріплено в ст. 8 КК. Він полягає в тому, Що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно

Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенннх СССР с иностранньши государствами [Текст]. - М., 1933. - Вьш. VII. - С. 40-53. ² СЗ СССР. - 1926. - Отд. II. - № 31. - Статьи 188 и 189.

Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога [Текст]. - К., 1995. -Кн. 1. -С. 293-301.

³* 67

Розділ IV

в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні від­повідальності за КК України також у випадках, якщо вони вчинили пе­редбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Наприклад, за ст. 115 КК у разі вбивства громадянина України на території іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами України терористичного акту за попередньою змовою групою осіб з метою провокації воєнного кон­флікту між Україною та іншою державою. Реальний принцип заснову­ється на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність котрих полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують її кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свобо­ди її громадян або ставлять під загрозу інтереси держави.

Застосування реального принципу, як і космополітичного (універ­сального) до іноземців та осіб без громадянства, які постійно в Украї­ні не проживають, можливе за умови, якщо такі особи не були засу­джені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідаль­ності на території України.

8. Кримінальне законодавство України у 2001 р. уперше ввело до системи норм Загальної частини КК інститут екстрадиції — ви­дачі або передачі осіб, які вчинили злочин, хоча міжнародному праву він відомий давно². Під екстрадицією особи, яка вчинила злочин, розу­міють видачу або передачу такої особи однією державою (яку запи­тують), на території якої ця особа перебуває, іншій державі (яка запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Видача або передача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов'язком.

Основні положення інституту екстрадиції закріплено у ст. 10 КК, де передбачено два різновиди здійснення екстрадиції: 1) видача особи, яка вчинила злочин, для притягнення до кримінальної відповідальнос­ті і віддання до суду (ч. 3) та 2) передача особи для відбування пока­рання (частини 2 та 3).

Підставою видачі є вчинення особою суспільно небезпечного ді­яння, яке відповідно до законодавства України та законодавства за-

' Екстрадиція (фр. ехігасііііоп, від лат. ех - з, поза і ігасіШоп - видача, передача) // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. - К. : Укр. енцикл., 1998. - С. 350.

² Міжнародне право [Текст] : навч. посіб. / за ред. М. В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2005. - С. 214-215.

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі

питуючої держави є кримінально караним. Обов'язковою умовою видачі (як і передачі) є міжнародний договір, учасниками якого мають бути Україна і держава, яка запитує. Наприклад, ч. 2 ст. 56 Мінської конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (ратифікована Законом України 10 листопада 1994 р.) передбачає видачу правопо­рушників для притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які в запитуваній і запитуючій договірних країнах караються за законом позбавленням волі на строк не менше одного року або більш суворим покаранням¹.

Принципове значення для вирішення питання щодо видачі особи, яка вчинила злочин, має її громадянство. Так, ст. 10 КК допускає ви­дачу лише іноземців та осіб без громадянства, що постійно не про­живають в Україні. Згідно з ч. З цієї статті іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили зло­чини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відпові­дальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена міжнарод­ними договорами України. Так, видачу з метою проведення криміналь­ного переслідування передбачено у п. 2 ст. 60 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.²

У ч. 1 ст. 10 КК встановлено істотні обмеження щодо можливості застосування видачі громадян України та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні. Такі особи, якщо вони вчинили зло­чини поза межами України, не можуть бути видані іноземній держа­ві для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду². Відповідно до норм конституційного права України не підляга­ють видачі також іноземці та особи без громадянства, яким Україною

¹ Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна
правова допомога [Текст]. - Кн. 1. - С. 1041-1082. Держави-члени СНД 7 жовтня 2002 р.
підписали у Кишиневі нову Конвенцію про правову допомогу і правові відносини
У цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка повинна замінити застосування
в Україні Мінської конвенції після її ратифікації Верховною Радою України.

² Там само.-С. 981-1019.

³ Слід зазначити, що таке обмеження стосується тільки національної, а не між­
народної юрисдикції. Щодо видачі громадян України та осіб без громадянства, які
постійно в ній проживають, уповноваженому міжнародному суду, то вона можлива
(Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р. - Справа про Римський
Статут). • = ■ ,

. 69

Розділ IV

було надано притулок у порядку, встановленому законом (ст. 26 Кон­ституції України)¹.

Підставою передачі іншій державі особи, яка вчинила злочин, є ви­рок, що набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасни­ками якого мають бути Україна і запитуюча держава. Так, відповідно до ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договора­ми України. Майже подібне положення встановлене і в ч. З ст. 10 КК, згідно з приписом якої іноземці та особи без громадянства, що постій­но не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами Укра­їни і перебувають на її території, можуть бути передані іноземній державі для відбування покарання. Разом з тим на відміну від ч. 2 ст. 10 КК у цій частині передача зазначених осіб іноземній державі не пов'язується з їх засудженням на підставі тільки КК².

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі

7. Який закон про кримінальну відповідальність визнається
більш м'яким?

8. Яким чином вирішується питання про дію у часі «проміж­
ного закону»?

9. Що являє собою територіальний принцип чинності закону
про кримінальну відповідальність у просторі?

10. Що охоплюється поняттям «територія України»?

11. Яким чином вирішується питання про кримінальну відпо­
відальність осіб, що мають дипломатичний імунітет?

12. Що являє собою принцип громадянства чинності закону про
кримінальну відповідальність у просторі?

13. У чому полягає космополітичний (універсальний) принцип
чинності закону про кримінальну відповідальність у про­
сторі?

14. Що являє собою реальний принцип чинності закону про
кримінальну відповідальність у просторі?

15. Яким чином може здійснюватися екстрадиція осіб, які вчи­
нили злочин, відповідно до ст. 10 КК?

Контрольні запитання

1. Яким чином оприлюднюється закон?

2. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність
набирає чинності?

3. За яких обставин закон про кримінальну відповідальність
втрачає чинність?

4. Як у КК визначається час учинення злочину?

5. У яких випадках закон про кримінальну відповідальність
має зворотну дію в часі?

6. Який закон про кримінальну відповідальність не може мати
зворотної дії в часі?

¹ Конституція України : наук.-практ. комент. [Текст]. - X., 2003. - С. 133.

² Відзначимо, що законодавство України на підставі міжнародних договорів до­
пускає передачу також її громадян іншій державі для здійснення кримінального пере­
слідування. Так, 15 листопада 2006 р. Верховна Рада України ратифікувала своїм за­
коном Угоду про незаконний обіг на морі, укладену на виконання ст. 17 Конвенції ООН
про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин.
Законом було проголошено: «Україна заявляє, що, діючи як інтервенуюча Держава,
вона здійснюватиме таку інтервенцію за умови, що особи, які мають її громадянство
та були передані Державі прапору згідно із статтею 15 Угоди і там засуджені за відпо­
відне правопорушення, матимуть можливість бути переданими назад в Україну для
відбування призначеного покарання» (Відом. Верхов. Ради України. - 2007. - № 2. -
Ст. 11).

Поняття злочину

Розділ V

Поняття злочину

§ 1. Поняття злочину та його ознаки

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливос­ті, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або його відсутність, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психоло­гічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведін­ки, її цілеспрямованість.

Однак на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю со­ціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в сус­пільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвит­ку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, її відповідності чи невідповідності цим потребам та інтересам, то злочин завжди є антисоціальною по­ведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно роз­виваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного роз­витку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди має відповіда­ти конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дає змогу зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин,
що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично
мінливим;

2) визнання законом певної поведінки людини злочином (криміна-
лізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація
діяння) є безперервним процесом оцінювання відповідності чи невід­
повідності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фун­даментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримі­нальному праві надавалося і надається велике значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалося більше значення — соці­альній чи правовій характеристиці злочину, можна виділити три ви­значення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-мате­ріальне.

Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, що передбачається законом як кримінально каране (злочинно те, що карано, або злочинно те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення виділяє лише соціальну сутність злочину, його суперечність певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш об­ґрунтованим, більш цінним, то насамперед слід мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно й вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу: воно дозволяє від­повісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, а й на питання, чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну і правову природу, сутність злочину.

Кримінальний кодекс дає саме таке визначення. У ст. 11 встанов­лено: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне, винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, — це характерис­тика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення: злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не виразилися в актах Дії або бездіяльності, хоч як би вони не суперечили інтересам суспіль­ства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим навіть конкретна

Розділ V

Поняття злочину

дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — сві­домого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктив­ні вчинки), не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 КК зазначено, що злочином є лише діяння, вчинене суб 'єктом злочину, яким відпо­відно до ч. 1 ст. 18 КК виступає фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, яка діє зі свідомістю і волею, достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплено три ознаки злочину: його передбаченість у законі про кримінальну відповідаль­ність, суспільна небезпечність діяння та винність. Перша — передба­ченість діяння КК — є формальною, що відображає його юридичну, нормативну природу, тобто протиправність. Інші дві ознаки — суспіль­на небезпечність та винність — є матеріальними, такими, що розкри­вають соціально-психологічну природу злочину.

Однак аналіз ч. 2 ст. 1 КК, яка визначає завдання КК, дає змогу стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає також його обов'язкову караність за цим Кодексом. У ч. 2 ст. 1 КК встанов­лено, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань КК визначає, «які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко простежується нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності у характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, вин­ності, протиправності та караності. З урахуванням наведених ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнаєть­ся суспільно небезпечне, винне, протиправне та кримінально каране діяння (дія або бездіяльність), учинене суб 'єктом злочину.

3. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні власти­вості, має свій зміст.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподі­яння такої шкоди. Це об'єктивна властивість злочину, реальне пору­шення відносин, що склалися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння зумовлені об'єктивними закономір­ностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-

економічними процесами, що відбуваються у суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки на­зивається, її зміст закон не розкриває. Проте порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних та ін.) свід­чить про те, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду пра­вопорушення значно більша. Не тотожні за своєю небезпечністю і різ­ні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку.

Суспільна небезпечність діяння як ознака злочину оцінюється на двох рівнях: 1) законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; 2) правозастосовному, коли орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність учи­неного конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні й суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб учинення злочину, форма вини, мотив і мета та ін. Тільки оцінка всієї їх сукупності може роз­крити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — тяжкість.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє класифікувати злочини за ступенем тяжкості (ст. 12 КК); по-третє, ви­значає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідаль­ності та покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК).

4. Наступною обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відображається найважливіший принцип криміналь­ного права — суб 'єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, зазначивши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, закон про кримінальну відповідальність виключає об 'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутністю вини, яка відповідно до ст. 23 КК є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, вираженим у формі Умислу або необережності.

Розділ V

Поняття злочину

Злочин являє собою єдність об'єктивного й суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не можна визначити поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, спосо­бом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.

Читайте також:

1. IV. Відповідальність сторін
2. Адміністративна відповідальність
3. Адміністративна відповідальність
4. Адміністративна відповідальність
5. Адміністративна відповідальність
6. Адміністративна відповідальність
7. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства
8. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
9. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
10. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
11. Адміністративна відповідальність осіб, винних в порушенні податкового законодавства
12. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності

Переглядів: 671