Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 9 сторінка

У літературі зазначалося, що юридичний критерій неосудності віді­грає двояку роль: 1) визначає справжній зміст неосудності, оскільки тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа під час вчинен­ня суспільно небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними; 2) встановлює межі дії медичних критері­їв і тим самим визначає межу між осудністю та неосудністю1.

1 Бажанов, М. И. Уголовное право Украиньї: Общая часть [Текст] / М. И. Бажанов. -С44.


Розділ і


Суб 'єкт злочину


 

Таким чином, особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлено одну із ознак юридичного критерію на підставі хоча б од­нієї з ознак критерію медичного.

4. Відповідно до прямої вказівки закону особа, визнана неосудною,
не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості
вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. До такої особи на під­
ставі ч. З ст. 19 КК можуть бути застосовані примусові заходи медич­
ного характеру, передбачені у ст. 94 КК. Такі заходи не є кримінальним
покаранням, однак на відміну від звичайного психіатричного лікуван­
ня є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охо­
рону суспільства і держави від можливого повторення ним нових
суспільно небезпечних діянь.

5. Як уже зазначалося, неосудність особи характеризує її психічний
стан на час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого
кримінальним законом.

Однак на практиці трапляються випадки, коли особа під час учи­нення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлен-ня вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-перше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 КК саме і передбачає таку ситуацію. У ній прямо сказано, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин в стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворо­бу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Відповідно до закону до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95 КК).

§ 3. Обмежена осудність

Стаття 20 КК передбачає, що підлягає кримінальній відповідаль­ності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час учинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. 148


Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки: 1) обме­жена осудність пов'язана з наявністю у суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії; 2) унаслідок такого психічного стану осо­ба не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність учиненого діяння. Однак на відміну від неосудної особи в обмежено осудної особи здатність усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) та (або) керувати ними повністю не виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальну відповідальність за вчинене.

Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона врахову­ється судом при призначенні покарання і є підставою для застосуван­ня примусових заходів медичного характеру.

§ 4. Відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння

1. Пияцтво, наркоманія, токсикоманія є тим соціальним злом, що
прямо пов'язане зі злочинністю. Кримінологічні дослідження показу­
ють, що під впливом пияцтва вчиняються 40^45 % усіх злочинів, а такі
тяжкі злочини, як убивство, тяжкі тілесні ушкодження, хуліганство,
грабежі та розбої, в 70-80 % випадків учиняються у стані сп'яніння
(так званого фізіологічного сп'яніння).

Звичайно, ступінь сп'яніння при вчиненні злочинів буває різним. Нерідко особи, що вчинили злочини у стані сильного сп'яніння, по­силаються на те, що зовсім не пам'ятають, як учинили злочин і чим були зумовлені їх дії. Дійсно, зловживання спиртними напоями, як і наркотичними чи іншими одурманюючими речовинами, знижує само­контроль людини, розвиває моральну нестійкість, корисливі та агре­сивні мотиви, з'являється нерозбірливість в обранні засобів для до­сягнення різних антисоціальних цілей. Мозок людини, отруєний на­званими речовинами, завжди дає негативні збої у своїй діяльності.

У зв'язку з цим і виникає питання про осудність і неосудність осо­би, яка вчинила злочин у стані алкогольного, наркотичного чи психо­тропного сп'яніння, і правомірність притягнення її до кримінальної відповідальності.

2. У ст. 21 КК це питання вирішене досить виразно: «Особа, яка
вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, нар-


Розділ IX


Суб'єкт злочину


 
 


       
 
 
   

 

котичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримі­нальній відповідальності». Таким чином, за загальним правилом, стан сп 'яніння незалежно від його ступеня не виключає кримінальної від­повідальності. Така позиція закону має принципово важливе значення для профілактики і попередження злочинів, що вчиняються у стані сп'яніння.

Пояснюється це тим, що при звичайному фізіологічному сп'янінні відсутній медичний критерій — психічне захворювання, а тому немає підстави для визнання особи неосудною. При фізіологічному сп'янінні не настають ті істотні зміни у психічному стані особи, які характерні для психічного захворювання. Необхідно враховувати й те, що такі особи самі і за власною волею доводять себе до стану сп'яніння, добре розуміючи негативний вплив спиртних напоїв, наркотиків або інших одурманюючих речовин на свою поведінку. Вони усвідомлюють ха­рактер їх можливої негативної поведінки в результаті стану сп'яніння, передбачають суспільно небезпечні наслідки. Практика свідчить про те, що навіть у стані глибокого фізіологічного сп'яніння особа не втра­чає повною мірою здатності усвідомлювати характер учинюваних нею дій і керувати ними. Інший підхід до вирішення цього питання призвів би до необгрунтованого звільнення від кримінальної відповідальності багатьох осіб, що вчинили тяжкі, особливо тяжкі злочини. Так, не мож­на було б притягти до кримінальної відповідальності водія автотран­спорту, який, перебуваючи у стані глибокого алкогольного сп'яніння, скоїв автоаварію, внаслідок якої загинули люди.

Отже, при вчиненні злочинів у стані фізіологічного сп'яніння від­сутній не тільки медичний, а й юридичний критерій неосудності. Більш того, в таких випадках осудність особи настільки очевидна, що немає необхідності навіть призначати судово-психіатричну експертизу.

3. Однак у судовій практиці, хоча і рідко, але трапляються випадки, коли на ґрунті хронічного алкоголізму виникають тяжкі психічні за­хворювання — біла гарячка, алкогольний галюциноз та ін. Під впливом таких захворювань особа може вчинити суспільно небезпечне діяння у стані, коли вона не усвідомлює свої дії (бездіяльність) або не може керувати ними. У таких випадках на підставі ч. 2 ст. 19 КК особа ви­знається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності.

Таке захворювання може виникнути не тільки у злісних алкоголіків, але навіть і в тих, хто не страждає на алкоголізм. Практиці відомі ви­падки, коли під впливом різних несприятливих обставин — фізичного


або психічного виснаження, нервових перевантажень та інших не­сприятливих обставин, навіть при незначному вживанні алкоголю або наркотиків настають такі серйозні розлади психіки (так зване патоло­гічне сп'яніння), коли особа не усвідомлює свої дії або не може керу­вати ними. Такі особи з урахуванням висновків судово-психіатричної експертизи визнаються неосудними.

З огляду на підвищену небезпечність осіб, що вчиняють злочини у стані сп'яніння, у п. 13 ст. 67 КК ця обставина визнається обтяжу­ючою при призначенні покарання. Але залежно від характеру вчинено­го злочину суд має право і не визнавати цю обставину обтяжуючою (ч. 2 ст. 67 КК). Це, наприклад, випадки, коли вчинення злочину аж ніяк не пов'язано зі станом сп'яніння або коли неповнолітній, який раніше не вживав спиртних напоїв, під впливом дорослих довів себе до стану сп'яніння і в такому стані вчинив хуліганство.

В усіх випадках, коли суд не визнає стан сп'яніння обтяжуючою обставиною, він повинен навести у вироку мотиви свого рішення.

Контрольні запитання

1. Хто може бути суб'єктом злочину?

2. Які обов'язкові ознаки суб'єкта злочину?

3. З якого віку особа може бути визнана суб'єктом злочину?

4. Що таке осудність як ознака суб'єкта?

5. Які особи можуть бути визнані неосудними?

6. Яке співвідношення медичного та юридичного критеріїв
у формулі неосудності?

7. Що таке обмежена осудність?

8. Які наслідки визнання особи неосудною та обмежено осуд­
ною?

9. Як у законі вирішується питання відповідальності особи,
котра вчинила злочин у стані сп'яніння?

10. Хто такий спеціальний суб'єкт злочину?

 



Суб 'єктивна сторона злочину


Розділ X

Суб'єктивна сторона злочину

§ 1. Поняття та значення

суб'єктивної сторони злочину

1. Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомос­ті і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випад­ку вчинення злочину є різними.

Вина особи — це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте у багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву та мети, що є її факультативними, тобто не завжди обоє 'язковими ознаками. Вони мають значення обов'язкових лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких скла­дів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них зна­ходяться за межами суб'єктивної сторони злочину, бо зовсім не впли­вають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання тощо) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість тощо). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Зокрема, відповідно до статей 116 та 123 КК стан сильного душевного хвилювання відіграє істотну роль у форму­ванні мотиву вчинення таких злочинів і тому входить до змісту суб'єктивної сторони.


2. Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони — завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона є обов 'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких на­слідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за ньо­го в законі встановлено лише за наявності умислу. Відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК) або за завідомо не­правдиве показання (ст. 384 КК). Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих ін­тересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнен­ня, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкоджен­ня. По-друге, суб 'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дає змогу відмежовувати суміжні злочини за суб 'єктивними ознаками, наприклад умисне вбивство (ст. 115 КК) від убивства через необережність (ст. 119 КК). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого діяння, ступінь сус­пільної небезпечності особи і тим самим на призначення покарання.

§ 2. Поняття та значення вини

1. У ст. 62 Конституції України закріплено важливий принцип, від­повідно до якого кримінальна відповідальність настає тільки тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне по­ложення втілено в КК. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче встановлення цього положен­ня є важливою гарантією додержання законності в діяльності право­охоронних органів і суду. Положення ст. 2 КК знайшли своє подальше

153.


 

Роздіч X


Суб 'єктивна сторона злочину


 


закріплення в ст. 23 КК, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини, і в статтях 24 та 25 КК, що визна­чають поняття умислу та необережності і називають їх види. Ознаки суб'єктивної сторони докладніше конкретизуються в нормах Особли­вої частини КК. Це свідчить про неприпустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчи­нене суспільно небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Отже, чинне законодавство України закріплює форми вини і вка­зує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспіль­но небезпечного діяння. Таким чином, вина — це не тільки обов'язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідаль­ності і покарання.

2. Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплено в КК 2001 р. Згідно зі ст. 23 КК вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Ко­дексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу зло­чину нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками, її зміст відо­бражають об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт, предмет та об'єктивну сторону. Тому не існує абстрактної вини, віді­рваної від конкретного суспільно небезпечного діяння. Саме це діяння і становить предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини — перший найбільш важливий елемент у понятті вини. Однак сам по собі зміст не дає повної характеристики вини. Для цього необхідно виділити та проаналізувати її інші елементи. Серед них важливе значення має соціальна сутність. Вина — категорія соціаль­на. Ця властивість вини проявляється у негативному чи зневажливому ставленні особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до тих ін­тересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охоро­няються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспіль­но небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.

Важливе значення в понятті вини мають і такі її елементи, як фор­ма та ступінь вини. Форми вини це зазначені в кримінальному за­коні поєднання певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспіль­но небезпечне діяння. У поєднанні таких ознак і відображається пси­хічне ставлення особи до діяння та його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини —умисел (ст. 24 КК) та необе­режність (ст. 25 КК). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише


в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел та необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія, яка багато в чому визначає тяжкість учиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності і призна­чення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом учинено злочин, який вид умислу мав місце — заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необе­режності допустила особа і в чому це проявилося.

Отже, вина особи — це не тільки обов'язкова суб'єктивна ознака, а й важлива соціальна категорія, зміст якої визначають як характер і тяжкість злочинного діяння, так і сама його наявність як такого. Відо­мо, що свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середови­щем, його об'єктивними умовами, проте ця залежність не є фатальною. Вона не визначає цілком асоціальну поведінку особи. У цьому головну роль відіграють її свідомість та воля. Саме вони — основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкрет­ному випадку.

3. При встановленні вини та її змісту в кожному конкретному ви­падку слід виходити з її об'єктивного існування в реальній дійсності. Тому вина підлягає доведенню на досудовому слідстві і в судовому роз­гляді на підставі аналізу всіх зібраних у справі доказів. Вона входить до змісту предмета доказування у кожній справі. Суд пізнає вину так, як він встановлює і пізнає інші факти та явища об'єктивної дійсності, що іс­нують або відбуваються у зовнішньому світі поза свідомістю окремої людини чи свідомістю суддів. Встановлення вини, її форми та виду — необхідна умова правильної кваліфікації злочину. Вищі судові інстан­ції неодноразово звертали увагу судів на необхідність ретельного до­слідження доказів, що мають значення для з'ясування вини, її форми, виду та змісту. Наприклад, у п. 22 постанови пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» детально роз'яснено, що для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, питання


Розділ X


Суб 'єктивна сторона злочину


 


про умисел, його вид та спрямованість необхідно вирішувати виходя­чи із сукупності всіх обставин учиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень, причини припинення злочинних дій, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємостосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідку свого діяння: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а при умисному тяжко­му тілесному ушкодженні, що спричинило смерть потерпілого, став­лення винного до її настання є необережним. Значення вини полягає і в тому, що наше кримінальне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення за вину. Відсутність вини особи у вчиненні конкретного суспільно небезпечного діяння виключає суб'єктивну сторону, а отже, склад злочину і підставу кримінальної відповідальності. Зміст вини, її форми та види істотно впливають і на визначення міри покарання за вчинене.

§ 3. Умисел та його види

1. Закон розрізняє два види умислу: прямий та непрямий. Прямий умисел це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого ді­яння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК). Як бачимо, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що ха­рактеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків. Свідомість і передбачення становлять інтелекту­альні ознаки умислу, а бажання або свідоме припущення наслідків його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна навести загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усві­домлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або без­діяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання. При вчиненні конкретних зло­чинівможливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових

 


ознак. Це співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий та непрямий.

2. Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу поляга­ють в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслід­ків. Хоча ці поняття і належать до однієї інтелектуальної сфери пси­хічної діяльності, але вони є різними за своїм змістом. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння містить не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характери­зують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущості об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа чітко уявляє розвиток причинного зв'язку, тобто те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передба­чуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Найчастіше особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу по­требу. Наприклад, 3. з метою заволодіння квартирою батьків і одер­жання спадщини умовив свого знайомого В. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації злочинного наміру 3. розробив план убивства, приготував та сховав у квартирі ніж і повідомив В., де зна­ходяться гроші, якими він може заволодіти після вбивства. В. після вбивства матері не став чекати на повернення з роботи інших членів сім'ї, заволодів грошима і пішов з місця злочину. У цьому разі 3. та В. діяли з прямим умислом. Обидва усвідомлювали суспільно небезпеч­ний характер своїх дій: 3. — організацію вбивства, розроблення плану реалізації злочину, підготування знаряддя вбивства тощо; В. — завдан­ня смертельних ударів ножем у життєво важливі органи потерпілої та заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і пере­слідують корисливу мету: 3. — одержання спадщини і розв'язання для себе житлової проблеми, а В. — одержання грошової винагороди. 3. та В. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умови, Що намічений план буде реалізовано, і обидва бажали настання саме Цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.


Розділ X


Суб 'єктивна сторона злочину


 


3. Непрямий умисел. Усвідомлення за непрямого умислу є анало­гічним усвідомленню за умислом прямим. І в цьому разі свідомість особи включає розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта та предмета посягання, характеру дії та бездіяль­ності, а також місця, часу, способу їх учинення та ін. Вона також міс­тить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння та його наслідків.

Передбачення за непрямого умислу характеризується своєю роз­пізнавальною особливістю. Як і за прямого умислу, воно має конкрет­ний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкрет­на дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небез­печний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинно­го зв'язку між діянням та його можливим наслідком. Проте цей на­слідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнаваль­на особливість передбачення наслідків за непрямого умислу. Однак основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці. Осо­бливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспіль­но небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого на­слідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, він не потрібний їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, за якої особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Найчастіше таке свідоме до­пущення полягає в байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи зацікавленою у настанні суспільно небезпечного на­слідку свого діяння, все ж допускає таку можливість.

Наприклад, Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити свій будинок. Під час чергової сварки він запропонував усім залишити будинок, а коли вони відмови­лись, взяв цеберку бензину і вилив його на підлогу кухні біля плити. Від плити, що була розтоплена, бензин загорівся, і вогонь охопив усе приміщення, де були люди. Дружина і син Юрій померли в лікарні від сильних опіків, а другий син і сам винний одержали незначні опіки. Суд дійшов висновку про відсутність у Т. умислу на вбивство і пре винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило люд-


ські жертви. Однак вища судова інстанція зазначила, що небажання в цьому разі смерті потерпілих не виключає умисної вини підсудного. Усі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Коли Т. вилив біля плити бензин, він створив обстановку, яка призвела до загибелі двох людей, і тим самим свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення на­слідків виявилося в його байдужому ставленні до настання смерті. Т. учинив убивство з непрямим умислом.

В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може виявитися в безпідставному розрахунку на їх нена-стання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкрет­ному не ґрунтуються. У подібних випадках говорять про розрахунок на «навмання».

4. Відмінність непрямого умислу від прямого. Викладене дозволяє
визначити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого. Ба­
гато хто схильний бачити відмінність між ними тільки у вольовій озна­
ці
— за прямого умислу особа бажає настання суспільно небезпечного
наслідку як основного або проміжного результату, а за непрямого —
воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його
не бажає, але все ж свідомо допускає його настання. Ця перша роз­
пізнавальна ознака є дуже істотною, але цим не можна обмежуватися.
Друга розпізнавальна ознака полягає в характері передбачення наслід­
ків. Якщо за прямого умислу особа передбачає наслідки як можливий
або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то за
непрямого умислу вона передбачає тільки можливість (імовірність)
настання таких наслідків.


Читайте також:

  1. IV. Відповідальність сторін
  2. Адміністративна відповідальність
  3. Адміністративна відповідальність
  4. Адміністративна відповідальність
  5. Адміністративна відповідальність
  6. Адміністративна відповідальність
  7. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства
  8. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
  9. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
  10. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
  11. Адміністративна відповідальність осіб, винних в порушенні податкового законодавства
  12. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності




Переглядів: 451

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 8 сторінка | Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 10 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.