• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі 11 сторінка

ЯК

тільки необережними (службова недбалість — ст. 367 КК), треті -умисними, так і необережними (вбивство — статті 115, 119 КК).

Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до різних об'єктивних ознак одного й того самого злочину.

При змішаній формі вини щодо одних об'єктивних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших — не­обережність (самовпевненість чи недбалість).

2. Питання про змішану форму вини виникає у тих складах зло­чинів, у яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тіль­ки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкрет­ного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша група — це ті злочини, в яких діяння, що являє собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністра­тивним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспіль­но небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить усе вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК); порушення правил без­пеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, що спричинило потерпілому смерть або тяжкі тілесні ушкодження (ч. 2 ст. 286 КК); порушення чинних на транспорті правил, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291 КК); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легко­займистих речовин, що спричинило загибель людей або інші тяжкі на­слідки (ч. 2 ст. 269 КК) та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виявля­ється тільки в необережності: самовпевненості або недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: До діяння — умисел, а до наслідків — необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає ^в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних

Розділ X

Суб 'єктивна сторона злочину

наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, а другий (віддалений) — кваліфікуючою ознакою. У цих зло­чинах згідно із законом і щодо діяння, і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи не­прямому), а відносно другого (кваліфікованого) наслідку — тільки в необережності (самовпевненості чи недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричр нило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пс шкодження чужого майна, що спричинило загибель людей чи іні тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 278 КК) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжко­го тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку — смерті потерпіло­го — тільки необережність (самовпевненість чи недбалість).

3. За наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, учинений винним, — умисним чи необереж­ним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 та 15 тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; за ст. 26 КК обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умис­них злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом мно­жинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК). Тому при змішаній фор­мі вини треба визначити, до яких злочинів — умисних чи необереж­них — слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання за­лежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спри­чинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлен­ня до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів в цілому до необережних.

У другій групі, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) на­слідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддале-

_ного — необережність, злочин у цілому визнається умисним, оскільки саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

4. Значення змішаної форми вини виявляється в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності зло­чину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілес­них ушкоджень, від яких сталася смерть, кваліфікуватиметься як умис­не вбивство (ст. 115 КК), якщо щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і щодо смерті була необережність, то особа відповідатиме за вбивство з необережнос­ті (ст. 119 КК). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушко­джень, а щодо смерті — необережності (тобто при змішаній формі вини) матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121, — умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого.

§ 6. Мотив та мета злочину

1. Вина, будучи обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони скла­ду злочину, не вичерпує її змісту. Важливу роль у характеристиці суб'єктивної сторони відіграють також мотив та мета злочину. Мо­тив — це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Мета— це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягти особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив та мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інте­реси людини. Однак коли йдеться про мотив та мету злочину, їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю.

Мотив злочину — це спонукання до вчинення злочину, а мета — уявлення про його суспільно небезпечний наслідок, про ту шкоду, що, як усвідомлює винний, настане для охоронюваних кримінальним за­коном відносин і яка, проте, є для нього бажаною.

Мотив дає змогу визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета — заради чого, до якого результату спрямована її суспільно небезпечна діяльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотив і мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів. При цьому

Розділ X

Суб 'єктивна сторона злочину

мета може бути тільки у злочинах, що вчиняються з прямим умислом, оскільки вона є свідченням бажання певного наслідку. По-друге, суб'єктивна сторона містить не всі мотиви та мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або на ступінь суспільної небезпечності особи винного.

2. Мотив та мета є самостійними психологічними ознаками
суб'єктивної сторони, але вони взаємозалежні, взаємопов'язані і тіль­
ки у своїй єдності можуть дати повне уявлення про спрямованість
поведінки особи, наприклад, корисливий мотив та корислива мета
в таких злочинах, як крадіжка, грабіж, шахрайство.

Мотиви можуть мати різний характер: низькі (наприклад, користь, помста, хуліганський); такі, що не мають низького характеру (напри­клад, жалість, співчуття, прагнення допомогти іншій людині та ін.). Мета також може бути різною, наприклад, мета незаконного збагачен­ня, мета приховати інший злочин, мета насильницької зміни консти­туційного ладу, мета збуту підроблених цінних паперів тощо.

3. На відміну від вини мотив та мета у структурі суб'єктивної сто­
рони є факультативними ознаками, тобто такими, які в характеристи­
ці суб'єктивної сторони різних злочинів можуть відігравати різну роль.
Залежно від законодавчого опису суб'єктивної сторони конкретних
злочинів мотив та мета можуть виконувати роль обов'язкових, квалі­
фікуючих (особливо кваліфікуючих), привілейованих ознак або ознак,
що пом'якшують чи обтяжують покарання.

Обоє 'язковими ознаками мотив та мета виступають у тих випадках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вка­зує на них, або вони однозначно випливають із характеру діяння. Так, у диспозиції ст. 364 КК прямо зазначені корисливі мотиви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловжи­вання владою або службовим становищем. У ст. 185 КК прямо не на­звані корисливий мотив та корислива мета, але саме діяння — крадіж­ка, визначена законом як таємне викрадення чужого майна, внутрішньо вимагає їх як обов'язкових.

Якщо законодавець передбачає конкретні мотив чи мету як обов'язкові ознаки складу злочину, то відсутність їх у конкретному випадку виключає цей склад злочину. Наприклад, якщо при вчиненні певних дій відсутній хуліганський мотив, то склад хуліганства, перед­бачений у ст. 296 КК, виключається. Не може бути шахрайства (ст. 190 КК) без корисливих мотиву та мети.

Оскільки певні мотиви та мета впливають на ступінь тяжкості зло­чину, законодавець може вказати їх у деяких складах як кваліфікуючі або особливо кваліфікуючі ознаки, тобто такі, що підвищують (збіль­шують) суспільну небезпечність певного складу. Наприклад, простий склад умисного вбивства, передбачений у ч. 1 ст. 115 КК, являє собою умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині незалежно від мотивів та мети. Однак якщо це вбивство вчиняється з корисливих чи хуліганських мотивів чи з помсти за виконання потерпілим свого служ­бового або громадського обов'язку, то воно визнається більш тяжким (кваліфікованим) — передбаченим у відповідних пунктах ч. 2 ст. 115 КК. Особливо кваліфікуючими ознаками є, наприклад, мета продажу незаконно вилученої крові у складі насильницького донорства (ч. З ст. 144 КК).

Разом з тим певні мотиви та мета можуть зменшувати суспільну небезпечність, тяжкість конкретних злочинів, тому законодавець вказує їх у деяких складах злочинів як привілейовані, тобто такі, що визна­чають злочин менш тяжким (привілейованим). До таких злочинів належать, наприклад, убивство при перевищенні меж необхідної обо­рони (ст. 118 КК), бо його мотивом є захист від суспільно небезпечно­го посягання.

Якщо в статтях Особливої частини КК не зазначені мотиви та мета ні як обов'язкові, ні як кваліфікуючі або привілейовані ознаки, то вони на кваліфікацію не впливають, але можуть впливати на призначення покарання: як пом'якшуючі або як обтяжуючі його. Так, відповідно до ч. 2 ст. 66 КК мотиви, що не мають низького характеру, можуть урахо­вуватися судом як такі, що пом'якшують покарання, наприклад, не­правильно зрозумілі інтереси служби, жалість, захист від суспільно небезпечного посягання, тоді як вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату згідно з п. З ч. 1 ст. 67 КК є обставиною, що обтяжує покарання.

§ 7. Помилка та її значення

для кримінальної відповідальності

1. Кримінальне право базується на принципі винної відповідаль­ності особи за вчинене нею діяння. Вина передбачає правильне адек­ватне відображення у свідомості суб'єкта як юридичних, так і фактич-

Розділ X

Суб'єктивна сторона злочину

них ознак злочину. Однак у житті трапляються випадки, коли особа, вчинюючи конкретне діяння, помиляється в його фактичних ознаках (у характері об'єкта чи предмета, діяння, наслідків, причинного зв'язку) або неправильно оцінює його правову природу, юридичні властивості. У таких випадках у свідомості особи складається помилкове уявлення про об'єктивну дійсність. Це може бути викликано різними об'єк­тивними і суб'єктивними обставинами, при яких учиняється діяння, і по-різному впливати на вирішення питання про вину особи та її кри­мінальну відповідальність. У цих випадках і виникає питання про помилку та її значення для кримінальної відповідальності.

Кримінальний кодекс не містить спеціальних норм про помилку. Поняття помилки, її види та значення визначаються наукою криміналь­ного права і практикою на основі аналізу таких понять, як суб'єктивна сторона, вина, умисел, необережність, «випадок» («казус»).

Під помилкою в кримінальному праві розуміється неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні об 'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння.

Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну та фактичну.

2. Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще називають помилкою в праві. Отже, при юридич­ній помилці особа може помилятися в злочинності або незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, у виді або розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридична помилка поді­ляється на три види: а) помилка в злочинності діяння; б) помилка у ква­ліфікації злочину; в) помилка у виді та розмірі покарання.

Помилка в злочинності діяння, у свою чергу, може бути двоякого роду: вона полягає в тому, що особа вважає своє діяння злочином, а в дійсності закон його таким не визнає; або, навпаки, діяння за за­коном є злочином, а особа вважає, що воно не є злочином. У першому випадку має місце так званий уявний злочин, який існує тільки в уяві особи. Оскільки обов'язковою ознакою злочину відповідно до ч. 1 ст. 11 КК є його кримінальна протиправність, помилкове уявлення про зло­чинність діяння виключає вину і кримінальну відповідальність. Так, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка скуповує і продає валютні цінності і вважає, що ці дії є злочином, а в дійсності ж такі діяння не передбачені в КК як злочинні.

У другому випадку, коли діяння за законом визнається злочином, а особа вважає його правомірним, незлочинним, вина і кримінальна відповідальність в принципі не виключаються. Це насамперед випливає зі змісту вини, її форм: законодавець не включає до їх характеристики таку ознаку, як усвідомлення особою кримінальної протиправності ді­яння. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність ді­яння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час учинення цього діяння. Згідно зі ст. 68 Конституції України не­знання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Правовою підставою цього є передбачений Конституцією порядок опублікування і набрання чинності закону. Стаття 57 проголошує: «Закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом». З цьо­го випливає, що якщо цей порядок був додержаний, то діє презумпція знання закону всіма громадянами, а тому помилка суб'єкта, за загальним правилом, не виключає вини і кримінальної відповідальності. Так, кри­мінальній відповідальності підлягає керівник підприємства, який більш як за один місяць не виплачує заробітну плату працівникам, вважаючи, що таке діяння не є злочином, хоча в дійсності ст. 175 КК передбачає таке діяння як злочин проти трудових прав громадян.

Лише в тих випадках, коли передбачений Конституцією порядок опублікування і набрання чинності закону не був додержаний або осо­ба внаслідок конкретних обставин не мала реальної можливості озна­йомитися із законом (наприклад, перебувала з експедицією у віддале­ній місцевості), а отже, знати про злочинність діяння, кримінальна відповідальність виключається.

Помилка щодо кваліфікації злочину також, власне кажучи, відо­бражає незнання або недостатню поінформованість особи про чинний кримінальний закон. Наприклад, учиняючи відкрите без насильства викрадення чужого майна, особа вважає, що таке діяння кваліфікува­тиметься за ст. 185 КК як крадіжка, проте воно підпадає під ознаки ст. 186 КК, яка передбачає грабіж. Тут особа правильно усвідомлює суспільну небезпечність учиненого, знає про заборону його криміналь­ним законом, але помиляється тільки у кваліфікації і тому повинна нести відповідальність згідно із законом — за ст. 186 КК.

Так само вирішується питання і за наявності помилки щодо характе-РУ покарання, тобто у разі неправильного уявлення особи про вид та роз­мір покарання, що загрожує їй відповідно до закону за вчинений злочин.

Розділ X

Суб'єктивна сторона злочину

Таким чином, викладене дає змогу зробити загальний висновок про те, що помилка особи в юридичних ознаках відображає незнання осо­бою кримінального закону і, за загальним правилом, не виключає кримінальної відповідальності.

3. Фактична помилка — це неправильне уявлення особи про фак­тичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній по­милці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, однак помиляється у його фактичних ознаках.

Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознак помиляєть­ся особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку в об'єкті; б) помилку в характері діяння (дії чи бездіяльності); в) по­милку в причинному зв'язку; г) помилку в особі потерпілого.

Помилка в об'єкті полягає в неправильному уявленні особи про характер тих суспільних відносин, на які посягає її діяння. Особа спрямовує своє діяння на заподіяння шкоди одним суспільним відно­синам, але через її помилку шкода фактично заподіюється іншим.

У більшості випадків помилка в об'єкті пов'язана з помилкою в предметі злочину, а внаслідок цього — в його об'єкті. Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає (як вона вважає) наркотичні засоби. У дійсності ж з'ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засобами. Вчиняючи злочин, особа вважала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів і бажала цього, але через помилку в предметі фактично порушила ін­ший об'єкт — відносини власності. Або, бажаючи знищити будинок захисника у зв'язку з його діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, особа помиляється і підпалює будинок, який належить іншій особі. У цьому разі діяння було спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, а фактично внаслідок помил­ки заподіяло шкоду відносинам власності.

Оскільки об'єкт є елементом складу злочину, що передусім визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфі­кацію, неправильне уявлення особи про об 'єкт впливає на її вину і відпо­відальність: особа відповідає за спрямованістю умислу. Однак, оскіль­ки фактично шкоду тому об'єкту, який передбачався, не було заподіяно, відповідальність має наставати за замах на цей злочин. У наших при­кладах — замах на злочини, передбачені статтями 308 та 399 КК.

Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. Вона може виражатися, по-перше, в помилці особи стосовно наявності в її дії чи 178

бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці особи стосовно від­сутності в її діянні таких ознак. У першому випадку суб'єкт, учиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно являє собою фак­тичну ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як у дійсності цього немає. Так, мати новонародженої дитини, бажаючи позбутися неї, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що по­збавляє її життя, проте з'ясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умислу та відповідальності. Але, оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не за­лежать від її волі, відповідальність настає за замах на злочин. У наведе­ному прикладі мати дитини, що народилася, повинна відповідати за замах на вбивство новонародженої дитини (ст. 15 та ст. 117 КК). У дру­гому випадку (при помилковому уявленні особи про відсутність у ді­янні фактичних ознак, що утворюють об'єктивну сторону конкретного складу злочину) умисел на вчинення злочину виключається. Відпові­дальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності закріплене в КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачати помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об'єктивної сторони. Так, за вбивство з необережності (ст. 119 КК) повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її сталася від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачати таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів щодо встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка—у розвитку причинного зв 'язку — являє собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслід­ками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв'язку має істотне значення, оскільки причинний зв'язок є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, Щоб особа усвідомлювала причинний зв'язок у всіх деталях і особли­востях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинно­го зв'язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини та відповідальність, тоді як помилка в де-

Розділ X

талях такого впливу не має. Наприклад, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть станеть­ся від поранення серця, а в дійсності потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність перед­бачуваного і дійсного розвитку причинного зв'язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, оскільки винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв'язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між передбачуваним і фактичним розвитком причинного зв'язку. Так, якщо винний дав потерпілому разом із їжею отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то винний має відповідати тільки за за­мах на вбивство, бо смерть потерпілого не перебувала в причинному зв'язку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного зв'язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково прийнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С, убиває В., помилково прийнятого за С. Така помилка не може вплива­ти на форму вини і відповідальність, оскільки життя будь-якої тодуаш (а саме життя тут є об'єктом) однаково охороняється законом про кри­мінальну відповідальність. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, його відповідальність і по­винна наставати за умисне вбивство.

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких ви­падків помилки в об'єкті, зовнішньо подібних до помилки в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рішен­ня не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і спричиняє тяжке тілесне ушкодження. Однак виявляється, що вона помилилася і при­йняла за суддю іншу людину. У цьому випадку шкоду заподіяно здоров'ю інщої людини, але помилка була не в особі потерпілого, а в об'єкті: винний спрямував свої дії не тільки проти здоров'я людини, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя. Питання про його вину і відповідальність тут має вирішуватися за правилами помилки в об'єкті: винний повинен відповідати за замах на злочин, передбачений ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого слід також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на дану помилку, але не є нею.

Суб 'єктивна сторона злочину

При відхиленні дії суб'єкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі. Наприклад, суб'єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок, і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., у яку і потрапляє куля. При відхиленні дії на відміну від помилки в особі потерпілого відповідальність має наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (у нашому випадку — за замах на умисне вбивство); і по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необереж­ності, залежно від конкретних обставин справи. Наприклад, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачати можливість позбавлення життя дружини В., то він від­повідатиме за необережне вбивство. Якщо він не передбачав і не по­винен був або не міг передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі (казус), то відповідальність за смерть дружини виключа­ється.

■ Контрольні запитання

1. Поняття суб'єктивної сторони злочину та її значення.

2. Які обов'язкові та факультативні ознаки суб'єктивної сторони?

3. Поняття вини, її зміст та правове значення.

4. Яке кримінально-правове значення мотиву та мети вчинення
злочину?

5. У чому полягає неприпустимість принципу об'єктивного
ставлення у вину?

6. Поняття прямого умислу та його ознаки.

7. Поняття непрямого умислу та його ознаки.

8. У чому полягають особливості умислу в злочинах із фор­
мальним складом?

9. Поняття та ознаки злочинної самовпевненості.

10. Яким чином слід відмежовувати самовпевненість від не­
прямого умислу?

11. Поняття та ознаки злочинної недбалості. У чому полягають
об'єктивні та суб'єктивні критерії цього виду вини?

12. Яким чином визначається в теорії кримінального права «ви­
падок» («казус»)? Його відмінність від злочинної недбалості.

13. Що таке змішана форма вини?

14. Які види помилок передбачено у кримінальному праві? У чому
відмінність між юридичною і фактичною помилками?

Розділ XI

Стадії злочину

§ 1. Поняття та види стадій злочину

1. Поняття стадій злочину. В абсолютній більшості випадків винному вдається закінчити задуманий і розпочатий ним злочин. Але нерідко, коли з причин, що не залежали від волі винного, злочин не до­водиться до кінця, він є незакінченим. Наприклад, убивця тільки при­дбав зброю для вбивства і був затриманий або, зробивши постріл у потерпілого, промахнувся чи тільки поранив його.

Таким чином, можуть бути різні етапи, стадії (в перекладі з грець­кої слово «стадія» означає стародавню грецьку міру довжини) вчинен­ня злочину, які впливають на відповідальність за нього і на його ква­ліфікацію¹.

Стадії злочину— це передбачені КК, суспільно небезпечні етапи його вчинення, які істотно різняться між: собою ступенем реалізації злочинного наміру, тобто характером діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення (припинення), а тим самим і ступенем тяжкості вчиненого особою діяння.

Читайте також:

1. IV. Відповідальність сторін
2. Адміністративна відповідальність
3. Адміністративна відповідальність
4. Адміністративна відповідальність
5. Адміністративна відповідальність
6. Адміністративна відповідальність
7. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства
8. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
9. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
10. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
11. Адміністративна відповідальність осіб, винних в порушенні податкового законодавства
12. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності

Переглядів: 524