• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 3. Рецидивна злочинність

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх'класифікація. § 4. Боротьба з рецидивною злочинністю.

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність пра­воохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцеви­ну злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є од­ним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чи­мало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують, навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення по­няття цієї злочинності та її кримінологічних характеристик залежа­тиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням "рецидив злочинів".

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності зло­чинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне зако­нодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати підставою для визнання неодноразово засу­дженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й при­звело до того, що серед багатьох правників, особливо практиків, по­ширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особли­во небезпечного рецидивіста.. Стаття 33 нового Кримінального ко­дексу України поняття рецидиву визначає так: "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має су­димість за умисний злочин". І

,* 35

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законо­давства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, су­димість за який погашена або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необе­режної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення по­карання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодій­ства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття ре­цидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необе­режні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнору­вати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізня­ється від інших видів множинності злочинів — повторності і сукуп­ності: людина вже отримала покарання, але не зробила для себе по­зитивних висновків. Відповідальність за минулі "гріхи" психологіч-. но відокремлює рецидивіста від тих, які хоча й не раз вчиняли злочини, але не були викриті та не понесли кари. Російський кримі­наліст XIX століття А. Лохвицький з цього приводу писав: "А чи не­ма у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Без­карність, як відомо, дуже заохочує і розбещує". Виходячи з цих мір­кувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати так: рецидив злочинів— це повторне кримінальне правопору­шення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовують­ся судом замість покарання, незалежно від форми вини та на­явності судимості.

Кримінально-правовий рецидив — це лише особливий різновид рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвід­ношення загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, що визначається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а та­кож після звільнення з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві су­димості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимос­тей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, як­що він складається з однакових або однорідних суспільно небез­печних діянь, і загальним, який об'єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга — за шах­райство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких злочи­нів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність рециди­вістів може мати ознаки водночас спеціального і загального рециди­ву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя — за зґвалтуван­ня). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа не­одноразово притягувалася до відповідальності, іменується структурою рецидиву.Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Іс­нують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

/) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повтор­ного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює при­близно 60 %;

2) час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання
та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить
від його віку, сімейного становища та характеру злочинної діяльнос­
ті. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3) тісний кореляційний зв'язок між ступенями суспільної небез­
пеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймо­
вірність повторного тяжкого злочину;

4) загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої суди­
мості; після цього злочинна діяльність статистично стає менш тяж­
кою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх
деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність— це сукупність вчинених на певній території протягом певного часу злочинів особами, раніше су­димими.

Як і злочинність взагалі, рецидивна злочинність має кількісні та якісні показники. Кількісним показником традиційно вважають рі­вень рецидивної злочинності. Він визначається у відсотках до за­гального числа зареєстрованих злочинів у відповідному регіоні чи країні. Наприклад, в Україні протягом 1996 року було розкрито близько 400 тис. злочинів. Серед них 72 тис. вчинені раніше суди­мими особами. Відповідно до цього обчислюють рівень рецидивної злочинності:

72000 _0/

40000 ^х100" ^{18 /о}-

Рівень рецидивної злочинності також вираховується у відсотках від кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Так, у 1996 році було виявлено майже 340 тис. злочинців, в числі яких 50 тис. рецидивістів. Отже, їх частка становить:

340000 ^х100=14'⁷%-

Відсоткові кількісні показники приваблюють простотою розра­хунків. Разом з тим, можна помітити, що відсотки рецидивної зло­чинності залежать не лише від кількості рецидиву та рецидивістів, а й від загального числа розкритих злочинів і виявлених осіб. Тому точнішими показниками рецидивної злочинності є її коефіцієнти, що розраховуються на 10 чи 1 тисячу мешканців регіону, які мають су­димість. Наприклад, у регіоні "А" серед 20 тис. розкритих злочинів З тис. вчинені особами, які мали судимість, а в регіоні "Б" зареєст­ровано за той же час ЗО тис. злочинів, з них 4 тис. рецидивних. Де вищий рівень рецидивної злочинності, якщо відомо, що в регіоні "А" проживають 15 тис. раніше судимих осіб, а в регіоні "Б" — 20 тис?

Користуючись відсотковим показником, ми впевнимося, що рі­вень рецидивної злочинності в регіоні "А" буде майже на 2 % ви­щим, ніж у регіоні "Б" (15 % проти 13,3 %). Інший висновок дає порівняння коефіцієнтів рецидивної злочинності в цих регіонах. В регіоні "А" він буде:

В регіоні "Б":

20000 ^{Х 100}° ⁼

Отже, в обох регіонах рівень рецидивної злочинності однаковий, хоча відсоткові показники помітно відрізняються.

Коефіцієнти рецидивної злочинності розраховуються за такими двома формулами:

,. „ _о 1000 1). Крз = Зр х —^-,

де: Крз — коефіцієнт рецидивної злочинності, Зр — рецидивні злочини, С — число раніше судимих осіб у регіоні, 1000 — масштаб розрахунків.

2). Кр = Ор х ^

де: Кр — коефіцієнт рецидивістів, О_р — виявлені рецидивісти, які вчинили нові злочини, С — кількість раніше судимих мешканців, 1000 — масштаб розрахунків. )

Якісним показником рецидивної злочинності є її структура,тоб­то співвідношення між різними видами і групами злочинів. Треба відрізняти структуру рецидиву (послідовність злочинів, вчинених рецидивістом) від структури рецидивної злочинності як множини рецидивних злочинів, зафіксованих на певній території за пев­ний час.

Будучи частиною усієї розкритої злочинності, рецидивна в ос­новному має таку ж структуру, що й загальна: переважають чолові­ки; жінки-рецидивістки серед засуджених до позбавлення волі ста­новлять лише 5—7 %. Нагадаємо, що жіноча злочинність займає до 20 % усієї зареєстрованої злочинності. Серед рецидивістів значно менше неповнолітніх (до 1 %). Це пояснюється тим, що до другого засудження більшість підлітків встигає стати повнолітніми. Рідко зустрічаються в рецидивній злочинності посадові й необережні зло­чини, тоді як частішими є крадіжки, грабежі, розбої, торгівля нарко­тиками, фальшивомонетництво, а також агресивні насильницькі зло­чини.

Структурні особливості рецидивної злочинності відображають не стільки кримінальний професіоналізм рецидивістів, скільки соці­альне відчуження та маргіналізацію їх особи. Злочинна кар'єра ре­цидивістів після 40-річного віку завершується тим, що більшість з них або відмовляється від злочинної діяльності, або переходить до менш небезпечної "тіньової" діяльності чи перетворюється у "бом­жів". Неодноразове перебування у місцях позбавлення волі та втра­та сімейних та інших корисних зв'язків обумовлює низький соціаль­ний статус рецидивістів, а звідси — труднощі в їх ресоціалізації.

Кожен четвертий повторно засуджений має три і більше суди­мостей. Причому понад 25 % звільнених з місць позбавлення волі

новий злочин вчиняють протягом перших шести місяців, майже 45 % — протягом першого року, дві третини повертаються до місця позбавлення волі протягом двох років, а 80 % — п'яти.

Всупереч поширеній думці, рецидивісти рідше беруть участь у групових злочинах: мають значення вік і кримінальний досвід. Се­ред них багато професійних злочинців. Але не слід ототожнювати рецидивну злочинну діяльність із професійною: більшість неоднора­зово судимих за крадіжки, грабежі та розбої вчиняє злочини без по­передньої підготовки, ситуативно, у нетверезому стані.

Динаміка рецидивної злочинності протягом перших шести років незалежності України (1992-1997) відзначалася щорічним зростан­ням кількості повторних злочинів: із 40 до 72 тис, тобто на 80 %. Водночас, завдяки загальному збільшенню злочинності, їх частка у відсотках за ці роки майже не змінилася. Зросло і число виявлених рецидивістів: від 37 — до 50 тис, а відповідні відсоткові показники зменшилися від 18 до 14,5 %. Ці дані наочно підтверджують недос­татню репрезентативність відсоткових вимірів рецидивної злочин­ності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація

Відомий німецький кримінолог Г. Ашаффенбург зазначав: "... на­писати портрет особи злочинця ми не в змозі. Риси найцинічнішої жорстокості врівноважуються сентиментальними проявами, вра­жаюча брехливість одного перебуває у гострому протиріччі з відвер­тою наївністю іншого, і що найдивніше, часто в одній і тій же особі ми зустрічаємо поєднання протилежних якостей"¹.

Спроба однозначно назвати таку характерну рису, що відрізняла б особу рецидивіста від інших людей, приречена на невдачу. Як і всюди, особи, засудженні неодноразово, дуже різні. Але їх об'єднує недостатня внутрішня спроможність до саморегуляції поведінки, схильність до імпульсивних реакцій без спроби обміркувати наслід­ки власних вчинків, прагнення задовольнити свої бажання негайно будь-яким засобом. Ось приклад із судової практики. 32-річний Є., з двома судимостями, після відбуття покарання за умисне вбивство твердо вирішив почати нове життя. Деякий час це йому вдавалося: не пиячив, працював. Але випадково зустрівся з Г., з яким познайо­мився у місцях позбавлення волі. Запросив додому, пили горілку, а

¹ Див.: Ашаффенбург Г. Преступление и борьба с ним. Уголовная психология для врачей и социологов. — Одесса, 1906.

коли їм здалося, що мало — пограбували сусідку. Суд призначив йо­му 8 років позбавлення волі та визнав особливо небезпечним реци­дивістом.

Злочинна діяльність кожного рецидивіста по-своєму унікальна, як унікальна і будь-яка особа. Разом з тим, існують загальні ознаки однорідних злочинів, наприклад, крадіжок, убивств, хабарництва, що впливають на формування типових рис особи злодія, убивці, ха­барника тощо. З урахуванням сказаного, можна стверджувати, що особа рецидивіста — це сукупність психологічних і моральних якос­тей, типово властивих винним у злочинній діяльності певного спря­мування, які неодноразово притягуються за це до кримінальної від­повідальності.

Рецидив злочинів не лише впливає на формування в особі внут­рішньої готовності порушити закон, але й створює криміногенні чинники, що спричинюють подальшу соціальну деградацію особи. Перебування в місцях позбавлення волі, що давно вже називаються "університетами злочинності", сприяє встановленню зв'язків між асоціально налаштованими засудженими, взаємній криміналізації, формуванню злочинних груп і тюремної субкультури. Разом з тим, стосовно зовнішнього світу у засуджених виникає відчуження, що провокує процес стагнації. "Людині властиво знаходити виправдан­ня власним вчинкам. Як тільки суспільство висловило свій протест, поведінка індивідів стає більш асоціальною"¹.

Безпорядне життя під час недовгих інтервалів між судимостями, зловживання алкоголем та наркотиками, суворі умови перенаселе­них слідчих ізоляторів швидко порушують здоров'я. Неврози, психо­патичні відхилення, туберкульоз, венеричні хвороби — звичні на­слідки численних "ходок" до місць позбавлення волі. Серед обсте­жених лікарями особливо небезпечних рецидивістів виявилося 42 % інвалідів.

Більшість рецидивістів страждає різного роду психопатіями, ал­коголізмом, наркоманією та іншими формами психічних захворю­вань, що не виключають осудність і в спеціальній літературі імену­ються пограничними. Найпоширенішою серед засуджених за тяжкі насильницькі злочини є епілептоїдна (збуджена) психопатія (близь­ко 50 %). Епілептоїди гнівливі, запальні, імпульсивні, схильні до ал­когольних запоїв. Помітне місце серед психопатів займають істе­ричні особи (близько 20 %), для яких властиві егоцентризм, праг­нення звернути на себе увагу оточуючих, жадоба свого визнання,

¹ Кларк Р. Преступность в СІЛА. — М., 1975.

брехливість і підкреслено театральна поведінка. Вони найбільше по­вторюють корисливі злочини — крадіжки, шахрайство тощо.

Досить поширеною є також психопатія нестійкого типу (цик-лотімічно) — 16 %. Для таких осіб характерні емоційна неврівно­важеність, несподівана зміна настрою — від ейфорії до глибокої деп­ресії. Типова структура рецидиву для них — хуліганство, вандалізм, грабежі, розбої, зґвалтування тощо. Для рецидивістів, які вчиняють переважно корисливі злочини, властиві також параноя і шизоїдна психопатія (15 %). Параноїки надто егоїстичні, вірять у свою винят­ковість, а все, що навколо них, має значення лише тому, що торка­ється їх особисто. Вони не толерантні, вкрай підозрілі, схильні до агресії. Шизоїди — інтровертні, не охочі до спілкування, не знають співчуття і жалю. Холодність у них доходить до емоційної тупості. Більшість рецидивних проявів пов'язана з агресивними злочинами, які вони вчинюють з винятковою жорстокістю.

Класифікація рецидивістівмає велике значення для раціо­нальної організації виправного процесу в установах з виконання по­карань і прогнозування рецидиву. Найпоширенішим є угруповання неодноразово засуджених осіб за характером злочинної діяльності, а також за глибиною і стійкістю антисоціальних установок особи. За першим критерієм рецидивісти поділяються на:

а) загальнокримінальних корисливих (злодіїв, шахраїв, грабіж­
ників тощо);

б) економічних (хабарників, розкрадачів, контрабандистів, ва­
лютників та ін.);

в) насильницьких (убивць, хуліганів, ґвалтівників);

г) інших (дезертирів, які ухиляються від сплати аліментів, засу­
джених за необережні злочини тощо).

Асоціальність особи визначається не лише тривалістю і характе­ром злочинної діяльності, кількістю судимостей, але й поведінкою у місцях виконання покарань. Вирізняються:

а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочи­
нів та інших правопорушень;

б) схильні до вчинення злочинів за сприятливих обставин;

в) особи, які випадково були втягнуті в злочин.

Безумовно, названі класифікації мають велике практичне зна­чення, але вони не використовують досягнення кримінальної психо­логії. У рецидивній злочинній діяльності вага суб'єктивного чинника значно зростає: адже йдеться про людей, які вперто, незважаючи на суворі покарання, знову і знову творять зло. Тому доцільно мати на увазі також і психологічну класифікацію. Відомий російський психо­лог А. Ф. Лазурський, розглядаючи психологічні типи людей, виок-

ремив спотворений тип особи '. Біографії затятих злочинців свідчать про спотворений бік їхніх характерів та інших складових особи.

Поклавши в основу два критерії: 1) рівень психічної активності (силу, стійкість і динамічність психічних процесів людини)² та 2) до­мінуючі якості рецидивіста, що визначають його злочинну діяль­ність, отримаємо наступну класифікацію: Вищий рівень криміналь­ної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської імперії, ца­ря Івана Грозного, Гітлера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розглядається.

Психологічна характеристика кожної з восьми груп рецидивістів містить типові акцентуації особи та особливості кримінальної моти­вації. Акцентуація особи — це ті чи інші психічні відхилення, що не визнаються патологічними і наче б то перебувають між нормою і патологією.

"Розсудливі" — вчиняють переважно корисливі злочини. Різни­ця між середнім і нижчим рівнями визначається вибором засобів і тривалістю злочинної діяльності. Типові акцентуації характеру: гі-пертимна, педантична, демонстративна (істерична). Так звані "від­верті егоїсти" — люди переважно педантичної акцентуації. їх роз­судливість поширюється лише на задоволення індивідуальної потре­би "тут і зараз" і не охоплює віддалені наслідки. Відзначаються аку­ратністю і прискіпливим виконанням запланованих дій. Разом з тим, не досить рішучі, часом страждають іпохондрією. Діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення крадіжок, інших злочинів стан­дартні та майже завжди повторюються.

^ Середній рівень, названий "лицемірами", відзначається розви­нутішими інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають

Див.: Хоряков Г. Ф. Парадокси тюрьмьі. — М., 1991.

Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської імперії, царя Івана Грозного, Гітлера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розгля­дається.

їх до лідерства. Типові акцентуації — гіпертимна і демонстративна. Гіпертими діяльні, аморальні, владолюбиві. Вони екстраверти, легко спілкуються з людьми, викликають у них симпатії, чим нерідко зло­вживають. Особи з гіпертимною акцентуацією найчастіше стають лідерами злочинних груп і авторитетами в "зонах". Демонстративна акцентуація проявляється в балакучості, нестримному фантазерстві, підкресленій театральності поведінки. Прагнуть бути завжди на ви­ду, приписують собі фантастичні пригоди і доблесті. Схильні до авантюризму. Найпоширеніші злочини — шахрайство, хабарництво, розкрадання з використанням посадового становища та інші еконо­мічні злочини. Легко пристосовуються до тюремних умов, приєд­нуючись до активу, який підтримує адміністрацію, або до злісних порушників режиму.

"Слабовільні" рецидивісти становлять досить численну катего­рію звичних правопорушників. їх поведінка вкрай нераціональна, вони діють під впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників тощо. Нижній рівень цих рецидивістів умовно називають "апатичним". Цим підкреслюються такі якості, як ме­ланхолічний темперамент, пасивність, навіювання, схильність до депресій, млявість. Характерна акцентуація — дистимічна (неста­ла). Дистими мовчазні, замкнуті, стримані, підозрілі. Серед "непри-стосованих" часто трапляється також циклоїдна акцентуація. Для таких осіб властиві несталість настроїв, занижена здібність проти­стояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам.

Рецидивісти, названі "імпульсивними", відзначаються холерич­ним темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішен­ня виникають за першим спонуканням: бажання, що виникло, не­гайно переходить у відповідну дію, без обміркування вчинку, його наслідків. Звідси — їх рішучість і схильність до енергійних дій, що однак, поєднується зі значною легковажністю. Характерна акцен­туація — епілептоїдна. Епілептоїди відзначаються жорстокістю і злобою, схильні до алкоголізму та наркоманії.

Середній рівень імпульсивних — "афективні" — відрізняються від "безпорядних імпульсивних" більшою соціалізацією: злочини вчиняють під впливом афектних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект, самокритичніші, менше залежать від алкогольної чи нар­котичної токсикації. "Безпорядні імпульсивні" — це невротики, ал­коголіки, наркомани, токсикомани, які в основному вчиняють злочи­ни у стані наркотичного збудження.

"Емоційний" тип рецидивіста, на відміну від "імпульсивного", вчиняє низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного

настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади, образи тощо. Часом почуття ворожості, що підштовхує до тяжких насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. Іс­нує два рівні активності: середній — "енергійні озлоблені" та нижчий — "спотворено жорстокі". Останнім властива амораль­ність, егоцентризм, садизм, примітивне мислення, озлобленість. Мо­тивація злочинів має садистський характер: суб'єкт відчуває задово­лення від того, що завдає страждання потерпілим. Це маніяки-вбив-ці та сексуальні маніяки. "Енергійні озлоблені" відзначаються біль­шою цілеспрямованістю злочинної діяльності. Мотивація не завжди садистська, буває й садистсько-мазохістичною, тобто суб'єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров'я.

Для особи таких злочинців притаманні акцентуації епілептоїдно-го, шизоїдного і параноїдального типів. Найнебезпечніші — особи з епілептоїдно-параноїдальною акцентуацією. Жорстокість і неперед­бачливість епілептоїда у них поєднується з честолюбством, підозрі­лістю і образливістю параноїка. Літературний приклад — Рогожин у романі Ф. М. Достоєвського "Ідіот". Шизоїди внутрішньо супереч­ливі, з роздвоєною особистістю, не здатні до співчуття. Такі індивіди можуть вчиняти убивства та інші насильницькі злочини з користі, та на замовлення.

Зазвичай ця, як і будь-яка інша класифікація рецидивістів, не може претендувати на повноту і завершеність. Нескінченне розма­їття людських характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна класифікація по-своєму корисна, бо дає орієнтири у пізнанні механізму рецидивної злочинної поведінки, часом вкрай су­перечливої та ірраціональної.

§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю

Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1) підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

2) сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами,
схильними до повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є йо­го справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге, — співрозмірність та доцільність покаран-

ня. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, щоб не вірити в цю "рівність". Органи дізнання, слідчі й прокурори впра­ві звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути сус­пільно небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд това­риського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетент­них органів для притягнення винного до адміністративної відпові­дальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203 кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Ба­гато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі. Ще біль­ше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочин­ності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформу­ванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важ­ливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачува­них у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш на­зрілою є проблема організації виконання вироку до позбавлення во­лі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання покарань — себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано об­ладнані, засуджені знаходяться у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виник­нення різного роду угруповань, очолюваних кримінальними "автори­тетами". До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недос­татнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба пов­ністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній виробницт­во і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських орга­нізацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соці­альна допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі, у по­бутовому і трудовому влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був

одружений і мав сім'ю, втрачають її. Розпадається половина так зва­них громадянських шлюбів. Колишні в'язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними — засоби до існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя спочатку. Далеко не всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така до­помога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по "зоні". І через деякий час — нова судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соці­альна допомога таким людям — це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільне­них, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встанов­леного місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психоло­гічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеці­альна спостережна комісія виконкомів місцевих Рад, що діє на гро­мадських засадах, а також, служби у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивіду­альна профілактична робота з ними покладається на органи внут­рішніх справ — дільничних інспекторів, кримінальну міліцію у спра­вах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. За­значимо, що ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливос­ті, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової еконо­міки себе вичерпали. До того ж економічна криза та щорічне зрос­тання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції виправних робіт (ІВР) по­кладаються численні обов'язки, які вони виконати не в змозі. Так, у 1998 році на обліку ІВР було 65 406 засуджених, та ще 250 тис. ін­ших категорій осіб, нагляд за якими покладається на ІВР — 86 406 засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного співробітника ІВР в Україні припадає понад 267 судових рі­шень, які йому належить виконувати.

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася си­туація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патро­нажу стосовно колишніх в'язнів. Нечисленна служба профілактики, що колись існувала у складі органів внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проб­лема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи, які відбули покарання або звільнені від нього на інших під­ставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України. Необгрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відно­син і не сприяє процесу ресоціалізації. Разом з тим, не можна зап­лющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусово­го соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засу­джені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов'язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм до­віру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні — служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським ор­ганізаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати конт­роль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-до­строково, підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засу­джених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов'язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за та­кими категоріями осіб:

1) особливо небезпечними рецидивістами;

2) засудженими за тяжкі злочини;

3) засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за
умисні злочини;

4) за особами, які відбували покарання за злочини, пов'язані з
незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця уста­нова, а в другому — за місцем проживання звільненого. Адміністра­тивний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпо­середнє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права праців­ника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не пе­ребувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов'язаний з'являтися до органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Ви­їзд з району проживання в особистих справах — лише з відома мі­ліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відпо­відальність, а за неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяль­ність раніше судимої особи, а з другого, — притягнення до кримі­нальної відповідальності за одне лише порушення правил адмініст­ративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил ад-міннагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов'язані з правообмеженнями підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозді­лами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підліт­ків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість по­карання призначені примусові заходи виховного характеру. Підроз­діли правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бе­сіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидив­ною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соці­ально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

Питання для самоконтролю

1. Які виділяють поняття і форми рецидиву злочинів?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій "рецидив
злочинів" та "рецидивна злочинність"?

3. Які особливості рецидивної злочинності можна виділити?

4. В чому проявляється суспільна небезпека рецидивної зло­
чинності?

5. Назвіть недоліки соціальної реабілітації осіб, які звільнилися із
місць позбавлення волі?

6. Перелічіть основні напрями спеціальної профілактики злочинів,
що вчиняються рецидивістами.

Глава 4. Професійна злочинність¹

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності.

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею.

§ 4. Попередження професійної злочинності.

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності

1897 року на Гейдельберзькому з'їзді Міжнародного союзу кри­міналістів була зроблена наступна класифікація злочинців:

1) злочинці випадкові, епізодичні;

2) злочинці з нестійкою поведінковою характеристикою або такі,
що вчинили кілька злочинів;

3) злісні злочинці або професійні.

Як бачимо, одне з перших трактувань поняття професійного зло­чинця в основі мало єдину ознаку — затятість, небажання відмови­тися від регулярного вчинення злочинів. Однак цей термін почали вживати ще раніше. Так, начальник паризької таємної поліції Ф. Ві-док застосовував його щодо осіб, які систематично вчиняли певні злочини і відзначалися при цьому високим рівнем майстерності. От­же, наприкінці XIX ст. цей тип злочинця характеризували такими ознаками: впертістю, небажанням відійти від постійного вчинення злочинів і наявністю специфічних кримінальних навичок.

У вітчизняній кримінології до останнього часу проблема профе­сійної злочинності залишалася поза увагою дослідників. Таке стано­вище було викликане тим, що Україна знаходилась у складі СРСР, де ще в 40-х роках декларувалася перемога над професійною зло­чинністю. Тому у пострадянській кримінології не склалося однознач­ної думки з приводу її трактування.

Розглянемо основні підходи до тлумачення поняття "професійна злочинність". По-перше, під нею розуміють сукупність злочинів, вчинених за місцем основної соціально позитивної роботи злочинця. Це здебільшого стосується посадових злочинів. По-друге, під профе­сійною злочинністю розуміють сукупність таких злочинів, що виріз-

¹ Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Д.І. Голосніченка.

няються майстерністю їх виконання. На наш погляд, найбільш пра­вильним є наступне визначення цього поняття. Професійна зло­чинність— це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Прибічник такого розумін­ня професійної злочинності О. І. Гуров вказує, що кримінальна ді­яльність:

1) виступає для суб'єкта основним джерелом засобів до існування;

2) потребує особливих знань, знарядь та навичок для досягнен­
ня кінцевого результату;

3) обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середови­
щем;

4) визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення пе­
реважно однотипних злочинів)¹.

Ми вважаємо, що наведений перелік ознак професійної злочин­ності не викликає сумнівів, але порядок їх розташування вимагає певних коректив. Для цього з'ясуємо значення терміну "професій­ний", який в цьому випадку несе навантаження родової ознаки. Са­ме слово "професія" (від лат. ргоГеіоге — оголошую своєю справою) означає вузькоспрямовану діяльність особи в інтегрованій системі суспільного розподілу праці. Вузька спеціалізація призводить до ви­сокого рівня кваліфікації, що, своєю чергою, веде до більшої матері­альної винагороди за працю. Тому, якщо ми говоримо про кримі­нальний професіоналізм, то першою ознакою слід назвати діяль­ність, спрямовану на отримання джерел існування саме злочин­ним шляхом.

Відповідно, наступною ознакою виступатиме вузька "спеціалі­зація" злочинця. При цьому зазначимо, що вона вказує не на вузь­кий набір способів злочинних дій, а на напрямок кримінальної діяль­ності, в межах якого особа намагається оволодіти всіма існуючими методиками і вміло їх застосовувати залежно від зовнішніх обста­вин. Останнє і визначає третю ознаку — рівень злочинної кваліфі­кації. Саме вона дає змогу злочинцю-професіоналу отримувати мак­симальні доходи внаслідок такої діяльності і, що не менш важливо для нього, не бути викритим правоохоронними органами. Якщо не­має можливості приховати сам злочин, професійний злочинець ро­бить усе, аби ускладнити слідчим органам процес ідентифікації осо­би, а також доказування його вини в суді.

Ще одною ознакою кримінального професіоналізму є тісна вза­ємодія таких злочинців між собою. Так, на початку 70-х років у

¹ Див.: Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. — М.,1990.

різних регіонах СРСР був виявлений своєрідний конвеєр квартир­них крадіжок. Він мав такий вигляд. Перша група злочинців виби­рала майбутню жертву, друга — проводила хронометраж життє­діяльності власників квартир, третя — здійснювала безпосереднє проникнення у помешкання та крадіжку, четверта — займалася реалізацією вкраденого. При цьому учасники третьої групи були, як правило, "гастролерами", а четвертої — жителями інших міст, де й збувався товар. Цей приклад яскраво ілюструє як спеціалізацію, так і інтеграцію професійних злочинців.

Зі сказаного також випливає важливий висновок про те, що най­краще кримінальна кваліфікація може бути реалізована в умовах діяльності організованих злочинних угруповань. Ось чому професій­на злочинність тісно пов'язана з організованою і є її невід'ємною складовою. Разом з тим, ці два види злочинності не повністю тотож­ні, оскільки мають свою специфіку, що й дозволяє розглядати їх ок­ремо один від одного.

Генезис професійної злочинності в Україні подібний до інших країн, хоча існують певні національні особливості. Так, в США про­фесійна орієнтація не відігравала суттєвої ролі у сходженні особи до верхівки влади у злочинному світі. Головна риса, що мала бути при­таманною злочинцю, це вміння робити великі гроші. Тому не дивно, що чимало злочинних "сімей" там зросли на доходах від нарко- і порнобізнесу, тоді як в СРСР, а потім на пострадянському просторі, скажімо, сутенер був тільки "мужиком", і, як виняток, міг стати "фраєром".

У злочинному світі існує жорстка стратифікація або ієрархія. Найвище місце тут посідають "злодії в законі"— особи, які діс­тали цей статус на спеціальній злодійській сходці. Щоб отримати цей титул, претендент мусив мати кілька "ходок" (судимостей), доб­ре знати блатний жаргон ("феню"), а також чітко дотримуватися злодійських "законів", бути їх провідником серед "вихованців" (під­літків, яким передаються секрети кримінальної майстерності). При цьому він не повинен був служити в Збройних силах, міліції чи ін­ших державних органах¹.

На початку 90-х років минулого століття середній стаж перебу­вання у "зоні" для злодіїв у законі становив 13-15 років. Сьогодні дослідження показують, що зменшується не тільки тюремний стаж, а й кількість "злодіїв у законі", які мали судимість². Спостерігається

¹ Див.: ТзссЛ. В. "Ворн в законе" и прочие. — Рига, 1993. — С. 102.

² Див.: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно"
Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або спілкуватися з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла необхідність налагодження корумпованих зв'язків з чинов­никами всіх рівнів. Тепер "злодії у законі" навіть прагнуть увійти в депутатський корпус, аби ще більше законспірувати злочинну діяль­ність та ускладнити боротьбу з ними правоохоронних органів.

Трохи нижчий щабель в ієрархії професійних злочинців посіда­ють "авторитети",які теж мають досить вагомий статус у злочин­ному світі. Як правило, їм доручається виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони віднос­но автономні й мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із се­редовища "авторитетів" рекрутують нових "злодіїв у законі".

Найнижчу сходинку у цій ієрархії займають "шестірки",які покликані виконувати доручення "авторитетів". На волі "шестірки" можуть очолювати невеличкі групи, але зобов'язані підкорятися "бригадиру". У місцях позбавлення волі вони складають безпосеред­ню свиту "злодіїв у законі". Там же перебувають і "мужики",які становлять основний контингент засуджених. Для "мужиків" харак­терні такі риси: прагнення бути незалежними; підтримання нефор­мальних норм поведінки, що склалися в колонії; звернення до "зло­діїв у законі" в разі порушення їх прав іншими засудженими; ухи­лення від прибирання місць загального користування; володіння не-дозволеними режимом предметами.

Серед засуджених є й категорія осіб, що мають явно виражений маргінальний характер — це "ображені" або "опущені". До них на­лежать ті, з якими за якусь провину був вчинений акт мужолозтва. Зауважимо, що під таку санкцію не підпадають "злодії у законі", для яких за серйозні порушення злодійських норм передбачена лише смертна кара. До "ображених" відносяться і засуджені за розтління чи зґвалтування неповнолітніх (їх "опускають" одразу ж, як стане відомо про такий злочин), а також пасивні гомосексуалісти.

Статус професійних злочинців не є незмінним. Так, професійний злодій може стати "авторитетом", а потім за якусь провину, наприк­лад, співробітництво з правоохоронними органами, бути опущеним до становища "ображеного".

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні

Кримінальних спеціальностей існує дуже багато. Тільки крадіїв офіційно налічується близько ЗО спеціальностей, хоча на практиці їх, звичайно, більше. Таке розмаїття злочинних спеціалізацій обу-

мовлене закономірностями розвитку суспільства і відображає його конкретно-історичні реалії. Індустріальне суспільство, на відміну від аграрного, характеризується високою ступінню спеціалізації та ін­теграції, що підвищує продуктивність праці. Це стосується і злочин­ної діяльності.

Історія генезису професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців були так звані "злодії з великої дороги", тобто розбійники, для яких грабунок був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татар-ська навала відкинула її розвиток далеко назад. На теренах Київ­ської Русі було утворене Московське князівство, а згодом Російська імперія, у якій узаконене кріпацтво існувало аж до 1861 року. Тяжкі умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскіль­ки легалізація на іншій території була неможлива (крім козацьких земель), розбій ставав єдиним засобом до існування.

Що стосується крадіїв, то до початку індустріалізації ця профе­сія не могла отримати значного поширення. Це пояснюється тим, що не було великих міст, мешканці яких не знали б один одного в обличчя. Цей фактор унеможливлював злодійство як основне дже­рело доходів, оскільки про нього одразу дізнавалися сусіди. До того ж тоді застосовувались такі санкції як відтинання руки, таврування на лобі, виривання ніздрів або страта. Тому крадії не могли вести осідлий спосіб життя. Для того періоду характерне вчинення злочи­нів у нічний час на постоялих дворах, поштових станціях, тобто в місцях, де люди зупинялися не надовго.

Мабуть, чи не найдревнішою спеціалізацією крадіїв було коно­крадство. Великі масиви лісостепу та степу протягом тривалого ча­су залишалися порубіжжям між поселеннями ще праукраїнського етносу і різними кочовими племенами. Для останніх викрадення та­буну не лише у супротивника, а й сусіда не вважалося ганебним за­няттям. Більш того, це було ознакою воїнської доблесті.

Ще з історії Київської Русі відомі випадки, коли князі, дізнав­шись про наміри кочових племен здійснити набіг, набирали неве­личкі загони волонтерів з власної дружини для крадіжки на прива­лах коней супротивника, що іноді призводило не лише до обмежен­ня маневреності, але й до відмови кочівників продовжувати набіг.

Конокрадство залишалося досить поширеним явищем навіть за часів бурхливого капіталістичного розвитку Російської імперії. До­слідники цієї проблеми констатували серед конокрадів значне по-

дрібнення спеціалізації, а також високий рівень організованості від Таврійського степу до Далекого Сходу. Фіксувалися непоодинокі ви­падки затримання на кордоні з Манжурією табунів коней, викраде­них у конезаводників Причорномор'я. Практично в кожному регіоні були спеціалісти, які докорінно змінювали зовнішній вигляд ко­ней — перефарбовували шкіру, міняли форму копит, зубів, підков, підстригали гриви чи хвости. Проводячи аналогію з сучасними вик­радачами автомобілів, переконуємося, що у методах їх злочинної діяльності мало що змінилося. Іншим став лише предмет злочину.

У 40-і роки XIX століття відбувся подальший розподіл злочинців за видами діяльності, що призвело до підвищення їх професіоналіз­му. Жебраки трималися окремо, крадії — у злодійському середови­щі, грабіжники — у розбійницькому. Таким чином концентрувалася відповідна кримінальна еліта і було у кого вчитися. Створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, найбільш обдаровані направ­лялися за кордон для удосконалення кваліфікації. Навчання прово­дили "професори" злочинного світу. Так, в Одесі з'явилися злодій­ські професії, що поділялися на 8 розрядів, а грабіжники мали один розряд. їх називали "щіпачами". Злодійська шпана поділялася на "марвіхерів" (карманників), "кватирників" (крали через кватирки), "майданщиків" (крали у людей, що спали на вокзалах) тощо. Деякі з цих професій існують і в наш час.

Варто вказати на циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIIIдо кінця XIX століття. Цик­лічність була обумовлена бурхливим економічним розвитком, пере­дусім, у зоні Причорномор'я, і розростанням портових міст та ін­дустріальних центрів. Це супроводжувалося збільшенням числа корис­ливих злочинів, їх інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 році Одеським окруж­ним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свід­чить щодо наявності у них фабрик для підробки казначейських паперів у Лондоні, Гамбурзі та інших містах Західної Європи¹.

Наприкінці XIX — початку XX століття на півдні України зачас­тили неврожаї і розорені селяни подалися до міста. Це істотно по­повнило армію злочинців. Яскравим прикладом злочинця—профе­сіонала того часу був легендарний розбійник Василь Чумак. У 15 років він став на злочинний шлях, викрадав цілі обози, грабував ма­єтки поміщиків, займався контрабандою. Його дев'ять разів арешто­вували, але він щоразу втікав з тюрем чи каторги. У 1892 році Чу-

¹ Див: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно" Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

мака засудили до страти за конокрадство. Тоді йому було понад 100 років. Відомі й інші імена, такі, як "Мішка Япончик", Сонька "Золо­та Ручка", міжнародний злодій "доктор Слонімський" та інші.

На початку XX століття вперше в історії вітчизняного бандитиз­му в Одесі з'явився рекет, почали створюватися так звані "криші". Скажімо, Гольченко торгівцям, які сплачували йому данину, вида­вав записки-індульгенції з таким текстом: "Не чіпати. Богун". У 1915 році була виявлена група жінок-вимагательок. Тоді ж спіймали банду Антона Мальованого, яка вчинила 9 убивств на замовлення.

Після Жовтневого перевороту 1917 року і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба відда­ти належне більшовицькій владі, що досить швидко змогла її при­боркати. Правда, це було зроблено ціною жорстких репресій та за­провадження тотального нагляду всіх за всіма. Одначе професійна злочинність, всупереч радянській пропаганді, викорінена не була.

Теза відомого західного кримінолога Дюркгейма про зневіру пе­ресічного громадянина в нормативні системи, що не відображають реалій життя, дістала своє підтвердження і в СРСР. В кінці 70-х ро­ків наявність на споживчому ринку величезного дефіциту товарів зумовила появу мережі підпільних цехів, які виробляли продукцію підвищеного попиту. З'явилася нова кримінальна спеціальність — "цеховик". Упродовж короткого строку "цеховики" зуміли акумулю­вати гігантські фінансові ресурси незаконними на той час способа­ми. Саме ці ресурси стали зоною підвищеної уваги злочинців. "Цеховики" були ідеальним об'єктом для шантажу та здирництва і незабаром підпали під контроль криміналітету.

Сьогодні можна стверджувати, що отримання злочинним світом вказаного матеріального підґрунтя обумовило закономірне зростан­ня організованої та професійної злочинності наприкінці 80-х — по­чатку 90-х років. На цей же період припали радикальні реформуван­ня в українському суспільстві та початок розбудови незалежної держави.

Читайте також:

1. Глава 1
2. Глава 1
3. Глава 1
4. Глава 1
5. Глава 1
6. Глава 1
7. Глава 1
8. ГЛАВА 1 0. РАДІОЛОКАЦІЙНІ СИСТЕМИ
9. Глава 1 понятие права собственности и его значение в гражданском праве
10. ГЛАВА 1 – ПРОЦЕС ВИДОБУВАННЯ НАФТИ
11. Глава 1. Організована злочинність
12. Глава 1. ОСНОВНІ ТИПИ СИСТЕМ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Переглядів: 4022