Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Глава 3. Рецидивна злочинність

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної

злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх'класифікація. § 4. Боротьба з рецидивною злочинністю.

§ 1. Рецидив злочинів, його структура та різновиди

Проблема рецидивної злочинності завжди викликала підвищену увагу кримінологів, оскільки її рівень свідчить про ефективність правоохоронної системи держави та про сталі тенденції розвитку всієї злочинності. Небезпідставно вважається, що рецидивісти є носіями й зберігачами кримінальної субкультури, вони становлять серцевину злочинного світу. А тому протидія цьому виду злочинності є одним з найважливіших завдань карної політики держави.

Проблемам боротьби з рецидивною злочинністю присвячено чимало досліджень як в Україні, так і в інших республіках колишнього СРСР. Проте далеко не всі питання вирішені однозначно. Існують, навіть різні погляди на саме поняття рецидивної злочинності.

Це явище, на нашу думку, складається з окремих рецидивних злочинів, іншими словами, — актів рецидиву. Тому визначення поняття цієї злочинності та її кримінологічних характеристик залежатиме від того, що саме ми будемо розуміти під словосполученням "рецидив злочинів".

Кримінальний рецидив — поняття міждисциплінарне. Теорія кримінального права розглядає його як різновид множинності злочинів поряд із сукупністю та повторністю. Чинне кримінальне законодавство не дає загального визначення рецидиву, хоча вказує на умови, що можуть стати підставою для визнання неодноразово засудженої особи особливо небезпечним рецидивістом. Саме це й призвело до того, що серед багатьох правників, особливо практиків, поширилося помилкове ототожнювання рецидиву з поняттям особливо небезпечного рецидивіста.. Стаття 33 нового Кримінального кодексу України поняття рецидиву визначає так: "Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин". І

,* 35

Законодавче визначення рецидиву потрібне для застосування відповідних санкцій, передбачених нормами кримінального законодавства: було б несправедливо посилювати покарання за злочин, судимість за який погашена або знята. Так само є підстави не зважати на судимість за вчинення злочину з необережності, оскільки необережної злочинної діяльності не буває. Отже, йдеться про рецидив злочинів у його кримінально-правовому розумінні, тобто маються на увазі юридична кваліфікація повторення злочину і призначення покарання. З позиції кримінології погашення або зняття судимості не є вирішальною обставиною для визнання рецидиву. Якщо колишній злодій краде, то він цим демонструє свою прихильність до злодійства, незалежно від формально-юридичної відсутності судимості. Злочинна необережність у біографії особи, яка знову вчинила будь-який злочин, теж свідчить про певні її негативні риси та шкідливі звички, а тому, з точки зору кримінології, не виключає поняття рецидиву. Кримінологічне розуміння рецидиву злочинів є ширшим, ніж кримінально-правове. Воно охоплює не лише умисні, а й необережні злочини.

Водночас, кримінологічне визначення рецидиву не може ігнорувати такої обставини, як минула судимість. Цим рецидив відрізняється від інших видів множинності злочинів — повторності і сукупності: людина вже отримала покарання, але не зробила для себе позитивних висновків. Відповідальність за минулі "гріхи" психологіч-. но відокремлює рецидивіста від тих, які хоча й не раз вчиняли злочини, але не були викриті та не понесли кари. Російський криміналіст XIX століття А. Лохвицький з цього приводу писав: "А чи нема у цьому випадку деякої вини самого суспільства, яке так погано озброєне, що не спинило його (злочинця) на першому злочині? Безкарність, як відомо, дуже заохочує і розбещує". Виходячи з цих міркувань, кримінологічне визначення рецидиву можна сформулювати так: рецидив злочинів— це повторне кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше була судимою або зазнавала інших, передбачених законом, заходів впливу, що застосовуються судом замість покарання, незалежно від форми вини та наявності судимості.

Кримінально-правовий рецидив — це лише особливий різновид рецидиву кримінологічного. Протиріччя між ними немає, а є співвідношення загального з особливим.

Існує також пенітенціарний рецидив, що визначається наукою кримінально-виконавчого права. Це повторне вчинення злочину під час відбування покарання у місцях позбавлення волі, а також після звільнення з місць позбавлення волі.

Залежно від кількості судимостей або інших форм притягнення до кримінальної відповідальності, рецидив буває простим (дві судимості) і складним чи багаторазовим (три і більше судимостей). За характером злочинів рецидив може бути спеціальним, якщо він складається з однакових або однорідних суспільно небезпечних діянь, і загальним, який об'єднує неоднорідні злочини (наприклад, перша судимість за злісне хуліганство, друга — за шахрайство). За ознакою тяжкості виділяють рецидив тяжких злочинів і особливо небезпечний рецидив. Злочинна діяльність рецидивістів може мати ознаки водночас спеціального і загального рецидиву (наприклад, дві судимості за крадіжки, а третя — за зґвалтування). Такий рецидив називають змішаним.

Співвідношення між злочинами, за вчинення яких особа неодноразово притягувалася до відповідальності, іменується структурою рецидиву.Вона відображає кримінальну біографію рецидивіста, хоча й далеко не повну, маючи на увазі не розкриті злочини, за які винній особі вдалося уникнути відповідальності. Існують певні статистичні закономірності рецидивних структур:

/) частота спеціального рецидиву, тобто ймовірність повторного засудження за той самий або схожий злочин, дорівнює приблизно 60 %;

2) час між звільненням рецидивіста від попереднього покарання
та новим злочином (інтервал рецидиву) значною мірою залежить
від його віку, сімейного становища та характеру злочинної діяльнос
ті. Інтервали рецидиву відображають його інтенсивність;

3) тісний кореляційний зв'язок між ступенями суспільної небез
пеки злочинів: чим тяжчим був попередній злочин, тим більша ймо
вірність повторного тяжкого злочину;

4) загалом ступінь суспільної небезпеки зростає до третьої суди
мості; після цього злочинна діяльність статистично стає менш тяж
кою: даються взнаки старіння неодноразово судимих осіб та їх
деградація.

Вивчення й узагальнення структур рецидиву є передумовою кримінологічного прогнозування повторності злочинів.

§ 2. Поняття і кримінологічна характеристика рецидивної злочинності

Рецидивна злочинність— це сукупність вчинених на певній території протягом певного часу злочинів особами, раніше судимими.

Як і злочинність взагалі, рецидивна злочинність має кількісні та якісні показники. Кількісним показником традиційно вважають рівень рецидивної злочинності. Він визначається у відсотках до загального числа зареєстрованих злочинів у відповідному регіоні чи країні. Наприклад, в Україні протягом 1996 року було розкрито близько 400 тис. злочинів. Серед них 72 тис. вчинені раніше судимими особами. Відповідно до цього обчислюють рівень рецидивної злочинності:

72000 _0/

40000 ^х100" ¹⁸ ^/о-

Рівень рецидивної злочинності також вираховується у відсотках від кількості осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Так, у 1996 році було виявлено майже 340 тис. злочинців, в числі яких 50 тис. рецидивістів. Отже, їх частка становить:

340000 ^х100=14'⁷%-

Відсоткові кількісні показники приваблюють простотою розрахунків. Разом з тим, можна помітити, що відсотки рецидивної злочинності залежать не лише від кількості рецидиву та рецидивістів, а й від загального числа розкритих злочинів і виявлених осіб. Тому точнішими показниками рецидивної злочинності є її коефіцієнти, що розраховуються на 10 чи 1 тисячу мешканців регіону, які мають судимість. Наприклад, у регіоні "А" серед 20 тис. розкритих злочинів З тис. вчинені особами, які мали судимість, а в регіоні "Б" зареєстровано за той же час ЗО тис. злочинів, з них 4 тис. рецидивних. Де вищий рівень рецидивної злочинності, якщо відомо, що в регіоні "А" проживають 15 тис. раніше судимих осіб, а в регіоні "Б" — 20 тис?

Користуючись відсотковим показником, ми впевнимося, що рівень рецидивної злочинності в регіоні "А" буде майже на 2 % вищим, ніж у регіоні "Б" (15 % проти 13,3 %). Інший висновок дає порівняння коефіцієнтів рецидивної злочинності в цих регіонах. В регіоні "А" він буде:

В регіоні "Б":

20000 ^Х ¹⁰⁰° ⁼

Отже, в обох регіонах рівень рецидивної злочинності однаковий, хоча відсоткові показники помітно відрізняються.

Коефіцієнти рецидивної злочинності розраховуються за такими двома формулами:

,. „ _о 1000 1). Крз = Зр х —^-,

де: Крз — коефіцієнт рецидивної злочинності, Зр — рецидивні злочини, С — число раніше судимих осіб у регіоні, 1000 — масштаб розрахунків.

2). Кр = Ор х ^

де: Кр — коефіцієнт рецидивістів, О_р — виявлені рецидивісти, які вчинили нові злочини, С — кількість раніше судимих мешканців, 1000 — масштаб розрахунків. )

Якісним показником рецидивної злочинності є її структура,тобто співвідношення між різними видами і групами злочинів. Треба відрізняти структуру рецидиву (послідовність злочинів, вчинених рецидивістом) від структури рецидивної злочинності як множини рецидивних злочинів, зафіксованих на певній території за певний час.

Будучи частиною усієї розкритої злочинності, рецидивна в основному має таку ж структуру, що й загальна: переважають чоловіки; жінки-рецидивістки серед засуджених до позбавлення волі становлять лише 5—7 %. Нагадаємо, що жіноча злочинність займає до 20 % усієї зареєстрованої злочинності. Серед рецидивістів значно менше неповнолітніх (до 1 %). Це пояснюється тим, що до другого засудження більшість підлітків встигає стати повнолітніми. Рідко зустрічаються в рецидивній злочинності посадові й необережні злочини, тоді як частішими є крадіжки, грабежі, розбої, торгівля наркотиками, фальшивомонетництво, а також агресивні насильницькі злочини.

Структурні особливості рецидивної злочинності відображають не стільки кримінальний професіоналізм рецидивістів, скільки соціальне відчуження та маргіналізацію їх особи. Злочинна кар'єра рецидивістів після 40-річного віку завершується тим, що більшість з них або відмовляється від злочинної діяльності, або переходить до менш небезпечної "тіньової" діяльності чи перетворюється у "бомжів". Неодноразове перебування у місцях позбавлення волі та втрата сімейних та інших корисних зв'язків обумовлює низький соціальний статус рецидивістів, а звідси — труднощі в їх ресоціалізації.

Кожен четвертий повторно засуджений має три і більше судимостей. Причому понад 25 % звільнених з місць позбавлення волі

новий злочин вчиняють протягом перших шести місяців, майже 45 % — протягом першого року, дві третини повертаються до місця позбавлення волі протягом двох років, а 80 % — п'яти.

Всупереч поширеній думці, рецидивісти рідше беруть участь у групових злочинах: мають значення вік і кримінальний досвід. Серед них багато професійних злочинців. Але не слід ототожнювати рецидивну злочинну діяльність із професійною: більшість неодноразово судимих за крадіжки, грабежі та розбої вчиняє злочини без попередньої підготовки, ситуативно, у нетверезому стані.

Динаміка рецидивної злочинності протягом перших шести років незалежності України (1992-1997) відзначалася щорічним зростанням кількості повторних злочинів: із 40 до 72 тис, тобто на 80 %. Водночас, завдяки загальному збільшенню злочинності, їх частка у відсотках за ці роки майже не змінилася. Зросло і число виявлених рецидивістів: від 37 — до 50 тис, а відповідні відсоткові показники зменшилися від 18 до 14,5 %. Ці дані наочно підтверджують недостатню репрезентативність відсоткових вимірів рецидивної злочинності.

§ 3. Особа рецидивістів та їх класифікація

Відомий німецький кримінолог Г. Ашаффенбург зазначав: "... написати портрет особи злочинця ми не в змозі. Риси найцинічнішої жорстокості врівноважуються сентиментальними проявами, вражаюча брехливість одного перебуває у гострому протиріччі з відвертою наївністю іншого, і що найдивніше, часто в одній і тій же особі ми зустрічаємо поєднання протилежних якостей"¹.

Спроба однозначно назвати таку характерну рису, що відрізняла б особу рецидивіста від інших людей, приречена на невдачу. Як і всюди, особи, засудженні неодноразово, дуже різні. Але їх об'єднує недостатня внутрішня спроможність до саморегуляції поведінки, схильність до імпульсивних реакцій без спроби обміркувати наслідки власних вчинків, прагнення задовольнити свої бажання негайно будь-яким засобом. Ось приклад із судової практики. 32-річний Є., з двома судимостями, після відбуття покарання за умисне вбивство твердо вирішив почати нове життя. Деякий час це йому вдавалося: не пиячив, працював. Але випадково зустрівся з Г., з яким познайомився у місцях позбавлення волі. Запросив додому, пили горілку, а

¹ Див.: Ашаффенбург Г. Преступление и борьба с ним. Уголовная психология для врачей и социологов. — Одесса, 1906.

коли їм здалося, що мало — пограбували сусідку. Суд призначив йому 8 років позбавлення волі та визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Злочинна діяльність кожного рецидивіста по-своєму унікальна, як унікальна і будь-яка особа. Разом з тим, існують загальні ознаки однорідних злочинів, наприклад, крадіжок, убивств, хабарництва, що впливають на формування типових рис особи злодія, убивці, хабарника тощо. З урахуванням сказаного, можна стверджувати, що особа рецидивіста — це сукупність психологічних і моральних якостей, типово властивих винним у злочинній діяльності певного спрямування, які неодноразово притягуються за це до кримінальної відповідальності.

Рецидив злочинів не лише впливає на формування в особі внутрішньої готовності порушити закон, але й створює криміногенні чинники, що спричинюють подальшу соціальну деградацію особи. Перебування в місцях позбавлення волі, що давно вже називаються "університетами злочинності", сприяє встановленню зв'язків між асоціально налаштованими засудженими, взаємній криміналізації, формуванню злочинних груп і тюремної субкультури. Разом з тим, стосовно зовнішнього світу у засуджених виникає відчуження, що провокує процес стагнації. "Людині властиво знаходити виправдання власним вчинкам. Як тільки суспільство висловило свій протест, поведінка індивідів стає більш асоціальною"¹.

Безпорядне життя під час недовгих інтервалів між судимостями, зловживання алкоголем та наркотиками, суворі умови перенаселених слідчих ізоляторів швидко порушують здоров'я. Неврози, психопатичні відхилення, туберкульоз, венеричні хвороби — звичні наслідки численних "ходок" до місць позбавлення волі. Серед обстежених лікарями особливо небезпечних рецидивістів виявилося 42 % інвалідів.

Більшість рецидивістів страждає різного роду психопатіями, алкоголізмом, наркоманією та іншими формами психічних захворювань, що не виключають осудність і в спеціальній літературі іменуються пограничними. Найпоширенішою серед засуджених за тяжкі насильницькі злочини є епілептоїдна (збуджена) психопатія (близько 50 %). Епілептоїди гнівливі, запальні, імпульсивні, схильні до алкогольних запоїв. Помітне місце серед психопатів займають істеричні особи (близько 20 %), для яких властиві егоцентризм, прагнення звернути на себе увагу оточуючих, жадоба свого визнання,

¹ Кларк Р. Преступность в СІЛА. — М., 1975.

брехливість і підкреслено театральна поведінка. Вони найбільше повторюють корисливі злочини — крадіжки, шахрайство тощо.

Досить поширеною є також психопатія нестійкого типу (цик-лотімічно) — 16 %. Для таких осіб характерні емоційна неврівноваженість, несподівана зміна настрою — від ейфорії до глибокої депресії. Типова структура рецидиву для них — хуліганство, вандалізм, грабежі, розбої, зґвалтування тощо. Для рецидивістів, які вчиняють переважно корисливі злочини, властиві також параноя і шизоїдна психопатія (15 %). Параноїки надто егоїстичні, вірять у свою винятковість, а все, що навколо них, має значення лише тому, що торкається їх особисто. Вони не толерантні, вкрай підозрілі, схильні до агресії. Шизоїди — інтровертні, не охочі до спілкування, не знають співчуття і жалю. Холодність у них доходить до емоційної тупості. Більшість рецидивних проявів пов'язана з агресивними злочинами, які вони вчинюють з винятковою жорстокістю.

Класифікація рецидивістівмає велике значення для раціональної організації виправного процесу в установах з виконання покарань і прогнозування рецидиву. Найпоширенішим є угруповання неодноразово засуджених осіб за характером злочинної діяльності, а також за глибиною і стійкістю антисоціальних установок особи. За першим критерієм рецидивісти поділяються на:

а) загальнокримінальних корисливих (злодіїв, шахраїв, грабіж
ників тощо);

б) економічних (хабарників, розкрадачів, контрабандистів, ва
лютників та ін.);

в) насильницьких (убивць, хуліганів, ґвалтівників);

г) інших (дезертирів, які ухиляються від сплати аліментів, засу
джених за необережні злочини тощо).

Асоціальність особи визначається не лише тривалістю і характером злочинної діяльності, кількістю судимостей, але й поведінкою у місцях виконання покарань. Вирізняються:

а) кримінально-активні, постійно спрямовані на вчинення злочи
нів та інших правопорушень;

б) схильні до вчинення злочинів за сприятливих обставин;

в) особи, які випадково були втягнуті в злочин.

Безумовно, названі класифікації мають велике практичне значення, але вони не використовують досягнення кримінальної психології. У рецидивній злочинній діяльності вага суб'єктивного чинника значно зростає: адже йдеться про людей, які вперто, незважаючи на суворі покарання, знову і знову творять зло. Тому доцільно мати на увазі також і психологічну класифікацію. Відомий російський психолог А. Ф. Лазурський, розглядаючи психологічні типи людей, виок-

ремив спотворений тип особи '. Біографії затятих злочинців свідчать про спотворений бік їхніх характерів та інших складових особи.

Поклавши в основу два критерії: 1) рівень психічної активності (силу, стійкість і динамічність психічних процесів людини)² та 2) домінуючі якості рецидивіста, що визначають його злочинну діяльність, отримаємо наступну класифікацію: Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської імперії, царя Івана Грозного, Гітлера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розглядається.

Рівень психічної активності	Домінуючі якості особи
Розсудливі	Слабовільні	Імпульсивні	Емоційні
Середній	Лицеміри	Непристосовані	Афективні	Енергійні, озлоблені
Нижчий	Відверті егоїсти	Апатичні	Безпорадно імпульсивні	Спотворено жорстокі

Психологічна характеристика кожної з восьми груп рецидивістів містить типові акцентуації особи та особливості кримінальної мотивації. Акцентуація особи — це ті чи інші психічні відхилення, що не визнаються патологічними і наче б то перебувають між нормою і патологією.

"Розсудливі" — вчиняють переважно корисливі злочини. Різниця між середнім і нижчим рівнями визначається вибором засобів і тривалістю злочинної діяльності. Типові акцентуації характеру: гі-пертимна, педантична, демонстративна (істерична). Так звані "відверті егоїсти" — люди переважно педантичної акцентуації. їх розсудливість поширюється лише на задоволення індивідуальної потреби "тут і зараз" і не охоплює віддалені наслідки. Відзначаються акуратністю і прискіпливим виконанням запланованих дій. Разом з тим, не досить рішучі, часом страждають іпохондрією. Діють найчастіше без співучасників. Засоби вчинення крадіжок, інших злочинів стандартні та майже завжди повторюються.

^ Середній рівень, названий "лицемірами", відзначається розвинутішими інтелектуальними і вольовими якостями, що спонукають

Див.: Хоряков Г. Ф. Парадокси тюрьмьі. — М., 1991.

Вищий рівень кримінальної активності — це лиходії масштабу деспотів Римської імперії, царя Івана Грозного, Гітлера, Сталіна — явище виняткове і тут воно не розглядається.

їх до лідерства. Типові акцентуації — гіпертимна і демонстративна. Гіпертими діяльні, аморальні, владолюбиві. Вони екстраверти, легко спілкуються з людьми, викликають у них симпатії, чим нерідко зловживають. Особи з гіпертимною акцентуацією найчастіше стають лідерами злочинних груп і авторитетами в "зонах". Демонстративна акцентуація проявляється в балакучості, нестримному фантазерстві, підкресленій театральності поведінки. Прагнуть бути завжди на виду, приписують собі фантастичні пригоди і доблесті. Схильні до авантюризму. Найпоширеніші злочини — шахрайство, хабарництво, розкрадання з використанням посадового становища та інші економічні злочини. Легко пристосовуються до тюремних умов, приєднуючись до активу, який підтримує адміністрацію, або до злісних порушників режиму.

"Слабовільні" рецидивісти становлять досить численну категорію звичних правопорушників. їх поведінка вкрай нераціональна, вони діють під впливом конкретної ситуації, спокуси, підбурювання з боку співучасників тощо. Нижній рівень цих рецидивістів умовно називають "апатичним". Цим підкреслюються такі якості, як меланхолічний темперамент, пасивність, навіювання, схильність до депресій, млявість. Характерна акцентуація — дистимічна (нестала). Дистими мовчазні, замкнуті, стримані, підозрілі. Серед "непри-стосованих" часто трапляється також циклоїдна акцентуація. Для таких осіб властиві несталість настроїв, занижена здібність протистояти зовнішнім впливам та життєвим труднощам.

Рецидивісти, названі "імпульсивними", відзначаються холеричним темпераментом, емоційною неврівноваженістю, нестабільними і безрозсудними реакціями на зовнішні подразники. Необачні рішення виникають за першим спонуканням: бажання, що виникло, негайно переходить у відповідну дію, без обміркування вчинку, його наслідків. Звідси — їх рішучість і схильність до енергійних дій, що однак, поєднується зі значною легковажністю. Характерна акцентуація — епілептоїдна. Епілептоїди відзначаються жорстокістю і злобою, схильні до алкоголізму та наркоманії.

Середній рівень імпульсивних — "афективні" — відрізняються від "безпорядних імпульсивних" більшою соціалізацією: злочини вчиняють під впливом афектних зривів. Вони мають розвиненіший інтелект, самокритичніші, менше залежать від алкогольної чи наркотичної токсикації. "Безпорядні імпульсивні" — це невротики, алкоголіки, наркомани, токсикомани, які в основному вчиняють злочини у стані наркотичного збудження.

"Емоційний" тип рецидивіста, на відміну від "імпульсивного", вчиняє низку злочинів обмірковано, під впливом сталого емоційного

настрою, політичного чи релігійного фанатизму, помсти, жадоби влади, образи тощо. Часом почуття ворожості, що підштовхує до тяжких насильницьких злочинів, виникає з нікчемного приводу. Існує два рівні активності: середній — "енергійні озлоблені" та нижчий — "спотворено жорстокі". Останнім властива аморальність, егоцентризм, садизм, примітивне мислення, озлобленість. Мотивація злочинів має садистський характер: суб'єкт відчуває задоволення від того, що завдає страждання потерпілим. Це маніяки-вбив-ці та сексуальні маніяки. "Енергійні озлоблені" відзначаються більшою цілеспрямованістю злочинної діяльності. Мотивація не завжди садистська, буває й садистсько-мазохістичною, тобто суб'єкт прагне не лише чужих страждань, але й власних. Злочинці цього підтипу здатні на терористичні акти ціною власного життя чи здоров'я.

Для особи таких злочинців притаманні акцентуації епілептоїдно-го, шизоїдного і параноїдального типів. Найнебезпечніші — особи з епілептоїдно-параноїдальною акцентуацією. Жорстокість і непередбачливість епілептоїда у них поєднується з честолюбством, підозрілістю і образливістю параноїка. Літературний приклад — Рогожин у романі Ф. М. Достоєвського "Ідіот". Шизоїди внутрішньо суперечливі, з роздвоєною особистістю, не здатні до співчуття. Такі індивіди можуть вчиняти убивства та інші насильницькі злочини з користі, та на замовлення.

Зазвичай ця, як і будь-яка інша класифікація рецидивістів, не може претендувати на повноту і завершеність. Нескінченне розмаїття людських характерів неможливо вмістити в якусь одну схему. Однак кожна класифікація по-своєму корисна, бо дає орієнтири у пізнанні механізму рецидивної злочинної поведінки, часом вкрай суперечливої та ірраціональної.

§ 4. Боротьба з рецидивною злочинністю

Попередження рецидиву здійснюється в трьох напрямах:

1) підвищення ефективності призначення та виконання покарань;

2) сприяння процесу ресоціалізації осіб, які звільнилися з місць
позбавлення волі;

3) організація належного соціального контролю за особами,
схильними до повторних злочинів.

Головною умовою ефективності кримінального судочинства є його справедливість. Вона, по-перше, означає рівність усіх громадян перед законом; по-друге, — співрозмірність та доцільність покаран-

ня. На жаль, практика застосування кримінально-правових норм дає громадянам, які побували на лаві підсудних, досить прикладів, щоб не вірити в цю "рівність". Органи дізнання, слідчі й прокурори вправі звільнити від кримінальної відповідальності будь-кого, хто вчинив злочин, визнавши, що внаслідок зміни обстановки діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною чи передати матеріали справи на розгляд товариського суду, в громадську організацію або трудовий колектив для вирішення питання щодо передачі винного на поруки, до компетентних органів для притягнення винного до адміністративної відповідальності. Таким чином, здійснюється своєрідна селекція осіб, які вчинили злочини: одних направляють до суду, інших звільняють від кримінальної відповідальності.

А ось як це позначається на статистиці. У 1997 році в МВС України було зареєстровано 1 247 948 заяв про вчинені злочини. Порушено 589 203 кримінальних справи, призначено покарання 235 тисячам осіб. Така на практиці невідворотність покарання. Багато незрозумілого й у визначенні санкцій за різні види злочинів. Часто-густо вони не можуть сприйматися як справедливі. Ще більше нарікань викликають незаконні судові вироки. Все це негативно впливає на правосвідомість засуджених і сприяє рецидивній злочинності. Ось чому назріла нагальна потреба в радикальному реформуванні всієї системи правосуддя.

Ще актуальнішою є реформа пенітенціарної системи. Дуже важливо створити умови для цивілізованого утримання обвинувачуваних у слідчих ізоляторах. Адже вони ще не злочинці. Не менш назрілою є проблема організації виконання вироку до позбавлення волі. Колишні виправно-трудові колонії, а тепер установи з виконання покарань — себе вичерпали. Вони завжди переповнені, погано обладнані, засуджені знаходяться у загальних приміщеннях по сотні і більше чоловік. Це створює ідеальні умови для стратифікації, виникнення різного роду угруповань, очолюваних кримінальними "авторитетами". До цих тягот додаються антисанітарія, насильство, недостатнє матеріально-побутове забезпечення засуджених. Треба повністю модернізувати тюремну систему, налагодити в ній виробництво і професійне навчання. Зрозуміло, що тут потрібне відповідне державне фінансування, залучення до цієї справи громадських організацій, добродійних фондів, церкви, діячів культури і мистецтва.

Другим напрямком попередження рецидивних злочинів є соціальна допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі, у побутовому і трудовому влаштуванні. Найгострішою у перші дні після виходу на волю є проблема житла. Майже третина з тих, хто був

одружений і мав сім'ю, втрачають її. Розпадається половина так званих громадянських шлюбів. Колишні в'язні, як правило, втрачають свої робочі місця, а разом з ними — засоби до існування і місце в гуртожитках. Тобто доводиться починати життя спочатку. Далеко не всім під силу зробити це без сторонньої допомоги. Іноді така допомога надходить від друзів по спільній злочинній діяльності чи по "зоні". І через деякий час — нова судимість. Інші вчиняють злочин з відчаю, опинившись у складній життєвій ситуації. Своєчасна соціальна допомога таким людям — це не лише акт благородства, але й важливий профілактичний захід.

У містах створюються центри соціальної реабілітації для звільнених, які не мають житла і роботи. Протягом певного часу, встановленого місцевою владою, ці люди одержують матеріальну і психологічну допомогу. Безпосередньо цією проблемою займається спеціальна спостережна комісія виконкомів місцевих Рад, що діє на громадських засадах, а також, служби у справах неповнолітніх. Працевлаштування осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а також звільнених від покарання, та індивідуальна профілактична робота з ними покладається на органи внутрішніх справ — дільничних інспекторів, кримінальну міліцію у справах неповнолітніх, а також інспекції виправних робіт, що перейшли у підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань. Зазначимо, що ця служба зараз втрачає свої профілактичні можливості, оскільки виправні роботи за умови переходу до ринкової економіки себе вичерпали. До того ж економічна криза та щорічне зростання безробіття в Україні заводять проблему працевлаштування осіб, звільнених з місць позбавлення волі, у безвихідь. Становище ускладнюється ще й тим, що на інспекції виправних робіт (ІВР) покладаються численні обов'язки, які вони виконати не в змозі. Так, у 1998 році на обліку ІВР було 65 406 засуджених, та ще 250 тис. інших категорій осіб, нагляд за якими покладається на ІВР — 86 406 засуджених умовно і 105 605 — з відстрочкою покарання. Отже, на кожного співробітника ІВР в Україні припадає понад 267 судових рішень, які йому належить виконувати.

У країнах, що входили до складу СРСР, давно вже склалася ситуація, яку навряд чи можна назвати нормальною: проблемами ре-соціалізації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, займаються всі та ніхто. Не було і досі немає спеціальної державної служби апробації для роботи з умовно звільненими від покарання та патронажу стосовно колишніх в'язнів. Нечисленна служба профілактики, що колись існувала у складі органів внутрішніх справ, ліквідована у 1991 році.

Не менш актуальною в попередженні рецидиву злочинів є проблема ефективного соціального контролю за судимими. Звичайно, особи, які відбули покарання або звільнені від нього на інших підставах, є повноправними громадянами, і їхні права захищаються Конституцією України. Необгрунтована підозрілість і нагадування щодо їх кримінального минулого суперечить етиці людських відносин і не сприяє процесу ресоціалізації. Разом з тим, не можна заплющувати очі на підвищену ймовірність нових злочинів з боку цих осіб. Тому чинне законодавство передбачає деякі форми примусового соціального контролю за особами, які мали судимість. Так, засуджені до позбавлення волі або виправних робіт умовно зобов'язані сплатити штраф і зразковою поведінкою виправдати виявлену їм довіру. Вони також підлягають контролю з боку органів внутрішніх справ, а неповнолітні — служби у справах неповнолітніх. Умовно засуджені можуть передаватися на перевиховання громадським організаціям чи трудовим колективам, які мають здійснювати контроль за ними.

Особи, які були звільнені від відбування покарання умовно-достроково, підлягають контролю з боку громадських організацій та трудових колективів. Так само нагляд здійснюється стосовно засуджених, яким суд постановив надати відстрочку виконання вироку у вигляді позбавлення волі.

Досить жорстким запобіжним заходом рецидиву, пов'язаним із деякими обмеженнями прав громадян, які відбули міру покарання, є адміністративний нагляд міліції. Він може бути призначений за такими категоріями осіб:

1) особливо небезпечними рецидивістами;

2) засудженими за тяжкі злочини;

3) засудженими двічі та більше разів до позбавлення волі за
умисні злочини;

4) за особами, які відбували покарання за злочини, пов'язані з
незаконним виготовленням та обігом наркотичних речовин.

Адміністративний нагляд встановлюється безпосередньо перед звільненням з установ з виконання покарань або після звільнення. У першому випадку рішення за поданням начальника установи приймає суддя районного чи міського суду, де розташована ця установа, а в другому — за місцем проживання звільненого. Адміністративний нагляд призначається терміном від одного до двох років і не може перевищувати строки погашення або зняття судимості. Безпосереднє виконання нагляду покладається на дільничного інспектора за місцем проживання піднаглядного.

Правила адміністративного нагляду передбачають права працівника міліції: відвідувати житло піднаглядної особи, стежити за тим, щоб вона не залишала місце проживання в установлений час, не перебувала у заборонених для неї місцях. Піднаглядний зобов'язаний з'являтися до органу внутрішніх справ від 1 до 4 разів на місяць. Виїзд з району проживання в особистих справах — лише з відома міліції. Порушення цих правил тягне за собою адміністративну відповідальність, а за неодноразове, злісне ігнорування — кримінальну відповідальність.

Профілактичний ефект застосування останньої є суперечливим. З одного боку, це може попередити або припинити злочинну діяльність раніше судимої особи, а з другого, — притягнення до кримінальної відповідальності за одне лише порушення правил адміністративного нагляду штучно підвищує рівень рецидивної злочинності. Тому, на наш погляд, притягнення до кримінальної відповідальності наразі має сенс лише тоді, коли неодноразове порушення правил ад-міннагляду поєднується з протиправною поведінкою особи.

Окрім названих, існують й інші форми міліцейського контролю, які не пов'язані з правообмеженнями підконтрольних осіб. Мається на увазі, зокрема, профілактичний облік, що здійснюється підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх стосовно підлітків, звільнених із місць позбавлення волі, або тих, кому замість покарання призначені примусові заходи виховного характеру. Підрозділи правоохоронних органів, які мають повноваження здійснювати оперативно-розшукову роботу, ведуть профілактичний облік деяких раніше судимих. Час від часу з ними проводяться профілактичні бесіди і, якщо потрібно, надається відповідна допомога.

Проте, звичайно, найголовніше значення у боротьбі з рецидивною злочинністю у сучасних умовах має успішне проведення соціально-економічних реформ, спрямованих на підвищення життєвого рівня громадян, оздоровлення морально-психологічного клімату в країні, розбудову правової держави і громадянського суспільства. Ці заходи належать до загальносоціальної профілактики і стосуються всієї злочинності.

Питання для самоконтролю

1. Які виділяють поняття і форми рецидиву злочинів?

2. В чому полягає сутність співвідношення категорій "рецидив
злочинів" та "рецидивна злочинність"?

3. Які особливості рецидивної злочинності можна виділити?

4. В чому проявляється суспільна небезпека рецидивної зло
чинності?

5. Назвіть недоліки соціальної реабілітації осіб, які звільнилися із
місць позбавлення волі?

6. Перелічіть основні напрями спеціальної профілактики злочинів,
що вчиняються рецидивістами.

Глава 4. Професійна злочинність¹

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності.

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні.

§ 3. Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею.

§ 4. Попередження професійної злочинності.

§ 1. Поняття і ознаки професійної злочинності

1897 року на Гейдельберзькому з'їзді Міжнародного союзу криміналістів була зроблена наступна класифікація злочинців:

1) злочинці випадкові, епізодичні;

2) злочинці з нестійкою поведінковою характеристикою або такі,
що вчинили кілька злочинів;

3) злісні злочинці або професійні.

Як бачимо, одне з перших трактувань поняття професійного злочинця в основі мало єдину ознаку — затятість, небажання відмовитися від регулярного вчинення злочинів. Однак цей термін почали вживати ще раніше. Так, начальник паризької таємної поліції Ф. Ві-док застосовував його щодо осіб, які систематично вчиняли певні злочини і відзначалися при цьому високим рівнем майстерності. Отже, наприкінці XIX ст. цей тип злочинця характеризували такими ознаками: впертістю, небажанням відійти від постійного вчинення злочинів і наявністю специфічних кримінальних навичок.

У вітчизняній кримінології до останнього часу проблема професійної злочинності залишалася поза увагою дослідників. Таке становище було викликане тим, що Україна знаходилась у складі СРСР, де ще в 40-х роках декларувалася перемога над професійною злочинністю. Тому у пострадянській кримінології не склалося однозначної думки з приводу її трактування.

Розглянемо основні підходи до тлумачення поняття "професійна злочинність". По-перше, під нею розуміють сукупність злочинів, вчинених за місцем основної соціально позитивної роботи злочинця. Це здебільшого стосується посадових злочинів. По-друге, під професійною злочинністю розуміють сукупність таких злочинів, що виріз-

¹ Глава підготовлена за участю канд. юрид. наук Д.І. Голосніченка.

няються майстерністю їх виконання. На наш погляд, найбільш правильним є наступне визначення цього поняття. Професійна злочинність— це сукупність злочинів, вчинених особами, які обрали кримінальну діяльність своєю професією. Прибічник такого розуміння професійної злочинності О. І. Гуров вказує, що кримінальна діяльність:

1) виступає для суб'єкта основним джерелом засобів до існування;

2) потребує особливих знань, знарядь та навичок для досягнен
ня кінцевого результату;

3) обумовлює наявність тісних контактів із злочинним середови
щем;

4) визначає вид стійкої антисуспільної діяльності (вчинення пе
реважно однотипних злочинів)¹.

Ми вважаємо, що наведений перелік ознак професійної злочинності не викликає сумнівів, але порядок їх розташування вимагає певних коректив. Для цього з'ясуємо значення терміну "професійний", який в цьому випадку несе навантаження родової ознаки. Саме слово "професія" (від лат. ргоГеіоге — оголошую своєю справою) означає вузькоспрямовану діяльність особи в інтегрованій системі суспільного розподілу праці. Вузька спеціалізація призводить до високого рівня кваліфікації, що, своєю чергою, веде до більшої матеріальної винагороди за працю. Тому, якщо ми говоримо про кримінальний професіоналізм, то першою ознакою слід назвати діяльність, спрямовану на отримання джерел існування саме злочинним шляхом.

Відповідно, наступною ознакою виступатиме вузька "спеціалізація" злочинця. При цьому зазначимо, що вона вказує не на вузький набір способів злочинних дій, а на напрямок кримінальної діяльності, в межах якого особа намагається оволодіти всіма існуючими методиками і вміло їх застосовувати залежно від зовнішніх обставин. Останнє і визначає третю ознаку — рівень злочинної кваліфікації. Саме вона дає змогу злочинцю-професіоналу отримувати максимальні доходи внаслідок такої діяльності і, що не менш важливо для нього, не бути викритим правоохоронними органами. Якщо немає можливості приховати сам злочин, професійний злочинець робить усе, аби ускладнити слідчим органам процес ідентифікації особи, а також доказування його вини в суді.

Ще одною ознакою кримінального професіоналізму є тісна взаємодія таких злочинців між собою. Так, на початку 70-х років у

¹ Див.: Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность. — М.,1990.

різних регіонах СРСР був виявлений своєрідний конвеєр квартирних крадіжок. Він мав такий вигляд. Перша група злочинців вибирала майбутню жертву, друга — проводила хронометраж життєдіяльності власників квартир, третя — здійснювала безпосереднє проникнення у помешкання та крадіжку, четверта — займалася реалізацією вкраденого. При цьому учасники третьої групи були, як правило, "гастролерами", а четвертої — жителями інших міст, де й збувався товар. Цей приклад яскраво ілюструє як спеціалізацію, так і інтеграцію професійних злочинців.

Зі сказаного також випливає важливий висновок про те, що найкраще кримінальна кваліфікація може бути реалізована в умовах діяльності організованих злочинних угруповань. Ось чому професійна злочинність тісно пов'язана з організованою і є її невід'ємною складовою. Разом з тим, ці два види злочинності не повністю тотожні, оскільки мають свою специфіку, що й дозволяє розглядати їх окремо один від одного.

Генезис професійної злочинності в Україні подібний до інших країн, хоча існують певні національні особливості. Так, в США професійна орієнтація не відігравала суттєвої ролі у сходженні особи до верхівки влади у злочинному світі. Головна риса, що мала бути притаманною злочинцю, це вміння робити великі гроші. Тому не дивно, що чимало злочинних "сімей" там зросли на доходах від нарко- і порнобізнесу, тоді як в СРСР, а потім на пострадянському просторі, скажімо, сутенер був тільки "мужиком", і, як виняток, міг стати "фраєром".

У злочинному світі існує жорстка стратифікація або ієрархія. Найвище місце тут посідають "злодії в законі"— особи, які дістали цей статус на спеціальній злодійській сходці. Щоб отримати цей титул, претендент мусив мати кілька "ходок" (судимостей), добре знати блатний жаргон ("феню"), а також чітко дотримуватися злодійських "законів", бути їх провідником серед "вихованців" (підлітків, яким передаються секрети кримінальної майстерності). При цьому він не повинен був служити в Збройних силах, міліції чи інших державних органах¹.

На початку 90-х років минулого століття середній стаж перебування у "зоні" для злодіїв у законі становив 13-15 років. Сьогодні дослідження показують, що зменшується не тільки тюремний стаж, а й кількість "злодіїв у законі", які мали судимість². Спостерігається

¹Див.: ТзссЛ. В. "Ворн в законе" и прочие. — Рига, 1993. — С. 102.

²Див.: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно"
Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

тенденція до відмови від норми, що забороняє їм працювати або спілкуватися з державними структурами. Це пояснюється тим, що виникла необхідність налагодження корумпованих зв'язків з чиновниками всіх рівнів. Тепер "злодії у законі" навіть прагнуть увійти в депутатський корпус, аби ще більше законспірувати злочинну діяльність та ускладнити боротьбу з ними правоохоронних органів.

Трохи нижчий щабель в ієрархії професійних злочинців посідають "авторитети",які теж мають досить вагомий статус у злочинному світі. Як правило, їм доручається виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони відносно автономні й мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із середовища "авторитетів" рекрутують нових "злодіїв у законі".

Найнижчу сходинку у цій ієрархії займають "шестірки",які покликані виконувати доручення "авторитетів". На волі "шестірки" можуть очолювати невеличкі групи, але зобов'язані підкорятися "бригадиру". У місцях позбавлення волі вони складають безпосередню свиту "злодіїв у законі". Там же перебувають і "мужики",які становлять основний контингент засуджених. Для "мужиків" характерні такі риси: прагнення бути незалежними; підтримання неформальних норм поведінки, що склалися в колонії; звернення до "злодіїв у законі" в разі порушення їх прав іншими засудженими; ухилення від прибирання місць загального користування; володіння не-дозволеними режимом предметами.

Серед засуджених є й категорія осіб, що мають явно виражений маргінальний характер — це "ображені" або "опущені". До них належать ті, з якими за якусь провину був вчинений акт мужолозтва. Зауважимо, що під таку санкцію не підпадають "злодії у законі", для яких за серйозні порушення злодійських норм передбачена лише смертна кара. До "ображених" відносяться і засуджені за розтління чи зґвалтування неповнолітніх (їх "опускають" одразу ж, як стане відомо про такий злочин), а також пасивні гомосексуалісти.

Статус професійних злочинців не є незмінним. Так, професійний злодій може стати "авторитетом", а потім за якусь провину, наприклад, співробітництво з правоохоронними органами, бути опущеним до становища "ображеного".

§ 2. Генезис професійної злочинності в Україні

Кримінальних спеціальностей існує дуже багато. Тільки крадіїв офіційно налічується близько ЗО спеціальностей, хоча на практиці їх, звичайно, більше. Таке розмаїття злочинних спеціалізацій обу-

мовлене закономірностями розвитку суспільства і відображає його конкретно-історичні реалії. Індустріальне суспільство, на відміну від аграрного, характеризується високою ступінню спеціалізації та інтеграції, що підвищує продуктивність праці. Це стосується і злочинної діяльності.

Історія генезису професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців були так звані "злодії з великої дороги", тобто розбійники, для яких грабунок був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу. Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татар-ська навала відкинула її розвиток далеко назад. На теренах Київської Русі було утворене Московське князівство, а згодом Російська імперія, у якій узаконене кріпацтво існувало аж до 1861 року. Тяжкі умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскільки легалізація на іншій території була неможлива (крім козацьких земель), розбій ставав єдиним засобом до існування.

Що стосується крадіїв, то до початку індустріалізації ця професія не могла отримати значного поширення. Це пояснюється тим, що не було великих міст, мешканці яких не знали б один одного в обличчя. Цей фактор унеможливлював злодійство як основне джерело доходів, оскільки про нього одразу дізнавалися сусіди. До того ж тоді застосовувались такі санкції як відтинання руки, таврування на лобі, виривання ніздрів або страта. Тому крадії не могли вести осідлий спосіб життя. Для того періоду характерне вчинення злочинів у нічний час на постоялих дворах, поштових станціях, тобто в місцях, де люди зупинялися не надовго.

Мабуть, чи не найдревнішою спеціалізацією крадіїв було конокрадство. Великі масиви лісостепу та степу протягом тривалого часу залишалися порубіжжям між поселеннями ще праукраїнського етносу і різними кочовими племенами. Для останніх викрадення табуну не лише у супротивника, а й сусіда не вважалося ганебним заняттям. Більш того, це було ознакою воїнської доблесті.

Ще з історії Київської Русі відомі випадки, коли князі, дізнавшись про наміри кочових племен здійснити набіг, набирали невеличкі загони волонтерів з власної дружини для крадіжки на привалах коней супротивника, що іноді призводило не лише до обмеження маневреності, але й до відмови кочівників продовжувати набіг.

Конокрадство залишалося досить поширеним явищем навіть за часів бурхливого капіталістичного розвитку Російської імперії. Дослідники цієї проблеми констатували серед конокрадів значне по-

дрібнення спеціалізації, а також високий рівень організованості від Таврійського степу до Далекого Сходу. Фіксувалися непоодинокі випадки затримання на кордоні з Манжурією табунів коней, викрадених у конезаводників Причорномор'я. Практично в кожному регіоні були спеціалісти, які докорінно змінювали зовнішній вигляд коней — перефарбовували шкіру, міняли форму копит, зубів, підков, підстригали гриви чи хвости. Проводячи аналогію з сучасними викрадачами автомобілів, переконуємося, що у методах їх злочинної діяльності мало що змінилося. Іншим став лише предмет злочину.

У 40-і роки XIX століття відбувся подальший розподіл злочинців за видами діяльності, що призвело до підвищення їх професіоналізму. Жебраки трималися окремо, крадії — у злодійському середовищі, грабіжники — у розбійницькому. Таким чином концентрувалася відповідна кримінальна еліта і було у кого вчитися. Створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, найбільш обдаровані направлялися за кордон для удосконалення кваліфікації. Навчання проводили "професори" злочинного світу. Так, в Одесі з'явилися злодійські професії, що поділялися на 8 розрядів, а грабіжники мали один розряд. їх називали "щіпачами". Злодійська шпана поділялася на "марвіхерів" (карманників), "кватирників" (крали через кватирки), "майданщиків" (крали у людей, що спали на вокзалах) тощо. Деякі з цих професій існують і в наш час.

Варто вказати на циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIIIдо кінця XIX століття. Циклічність була обумовлена бурхливим економічним розвитком, передусім, у зоні Причорномор'я, і розростанням портових міст та індустріальних центрів. Це супроводжувалося збільшенням числа корисливих злочинів, їх інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 році Одеським окружним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свідчить щодо наявності у них фабрик для підробки казначейських паперів у Лондоні, Гамбурзі та інших містах Західної Європи¹.

Наприкінці XIX — початку XX століття на півдні України зачастили неврожаї і розорені селяни подалися до міста. Це істотно поповнило армію злочинців. Яскравим прикладом злочинця—професіонала того часу був легендарний розбійник Василь Чумак. У 15 років він став на злочинний шлях, викрадав цілі обози, грабував маєтки поміщиків, займався контрабандою. Його дев'ять разів арештовували, але він щоразу втікав з тюрем чи каторги. У 1892 році Чу-

¹ Див: В. Фейтельберг-Бланк, В. Шестаченко. Бандитская Одесса. "Двойное дно" Южной Пальмирн. — Одесса, 1999.

мака засудили до страти за конокрадство. Тоді йому було понад 100 років. Відомі й інші імена, такі, як "Мішка Япончик", Сонька "Золота Ручка", міжнародний злодій "доктор Слонімський" та інші.

На початку XX століття вперше в історії вітчизняного бандитизму в Одесі з'явився рекет, почали створюватися так звані "криші". Скажімо, Гольченко торгівцям, які сплачували йому данину, видавав записки-індульгенції з таким текстом: "Не чіпати. Богун". У 1915 році була виявлена група жінок-вимагательок. Тоді ж спіймали банду Антона Мальованого, яка вчинила 9 убивств на замовлення.

Після Жовтневого перевороту 1917 року і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба віддати належне більшовицькій владі, що досить швидко змогла її приборкати. Правда, це було зроблено ціною жорстких репресій та запровадження тотального нагляду всіх за всіма. Одначе професійна злочинність, всупереч радянській пропаганді, викорінена не була.

Теза відомого західного кримінолога Дюркгейма про зневіру пересічного громадянина в нормативні системи, що не відображають реалій життя, дістала своє підтвердження і в СРСР. В кінці 70-х років наявність на споживчому ринку величезного дефіциту товарів зумовила появу мережі підпільних цехів, які виробляли продукцію підвищеного попиту. З'явилася нова кримінальна спеціальність — "цеховик". Упродовж короткого строку "цеховики" зуміли акумулювати гігантські фінансові ресурси незаконними на той час способами. Саме ці ресурси стали зоною підвищеної уваги злочинців. "Цеховики" були ідеальним об'єктом для шантажу та здирництва і незабаром підпали під контроль криміналітету.

Сьогодні можна стверджувати, що отримання злочинним світом вказаного матеріального підґрунтя обумовило закономірне зростання організованої та професійної злочинності наприкінці 80-х — початку 90-х років. На цей же період припали радикальні реформування в українському суспільстві та початок розбудови незалежної держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Глава 1. Організована злочинність	\|	Сучасний стан професійної злочинності та заходи боротьби з нею

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.032 сек.