• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ліричні монострофи

Коломийка й частівка – два жанри української народної лірики, що виступають як найпоширеніші національні версії світової ліричної монострофи. При цьому коломийки співають на західноукраїнських землях, тоді як "для східних областей України серед моностроф характернішими є частівки"⁶¹. Стосунки між цими двома національними жанрами монострофи залишаються не вивченими, що ускладнює питання про походження їх і своєрідність.

Узагалі ж коротенькі ліричні пісеньки є або існували колись не лише в народів слов'янських (поляків, білорусів, росіян та ін.) і західноєвропейських (греків, німців, французів та іспанців), а й у народів, для фольклору яких спільну генетичну основу з індоєвропейськими припустити просто неможливо: мова про баттакські (о. Ява) чотиривірші, японські танки, малайські пантуни, тоголезькі дворядкові "воду-кха". Справді, існують поки що не пізнані закони розвитку усної культури, завдяки яким такі подібні явища, як українська коломийка (відома з XVII cт.) і японська танка (перші згадки про неї – з IV ст.) виникають, користуючись висловом В. Б. Шкловського, "на відстані тисячі літ і десятків тисяч верст".

Найближчі ж до українських версій монострофи слов'янські короткі пісеньки (польські краков'яки, російські частушки, білоруські припевки) пройшли свого часу власними шляхами "розпізнавання" їх національною інтелігенцією та поступового естетичного прийняття, – шляхами, подібними до того, який подолала українська коломийка
і який докладно висвітлила Н. С. Шумада у спеціальній розвідці⁶².
Зібрані вченими факти свідчать, що в усіх названих фольклорах малі пісеньки існували, можна сказати, латентно, не привертаючи уваги фольклористів, і тільки пошуки зразків національної пісенності в польському романтизмі кінця XVIII – початку XIX ст., а в Росії та Білорусі першої половини XIX ст. – бурхливе поширення в народі моностроф, справжня "мода" на них у сільської молоді змусили й інтелігенцію звернути на ці пісеньки увагу. Звідси випливає ідея автохтонного існування ліричної монострофи в кожного із східнослов'янських народів, якій не суперечать численні факти широкого взаємообміну між ними сюжетикою й навіть текстами (у перекладі) і мелодіями цих пісеньок.

З двох українських жанрів ліричної монострофи давнішою є, безперечно, коломийка. Назва походить, напевно, від "кола", фігури однойменного танцю; спроби вивести назви і пісні, і танцю з назви міста Коломия слід розглядати як явище "народної етимології". Поруч із давні­шою, танцювальною коломийкою існує й коломийка співана; ці різновиди, як доводить Н. С. Шумада, відчутно різняться між собою.

Танцювальна коломийка супроводжує танець під цією ж назвою, не раз описаний етнографами, а також і самими виконавцями
у складених ними та "до танцю" по черзі проспіваних пісеньках.
Вихідною фігурою є коло танцюристів, яке згодом розбивалося на пари. Одна з них веде танок:

А що тото за парубок, що вперед танцює,

Веде дівку за ручейку, а в личко цюлює⁶³.

Ритм танцю все прискорюється, парубки починають "обертати" дівчат. Ця фігура іноді описується з трохи комічною поважністю:

Як заграє коломийка, варто погуляти,

Чорнобриву дівчиноньку кругом обертати.

Або жартівливо:

Та я міхом обертаю, та я міхом кручу,

День би тебе, дівко, побив, як ся з тобов мучу!

Легко здогадатися, що під час швидкого танцю, особливо наприкінці його, коли не вистачало повітря в грудях, черговим співцем коломийка вже не співалася, а вигукувалася. Якщо ж зважити на звичай, за яким коломийки могли імпровізуватися прямо під час танцю, не викликають подиву наявні в деяких записах ритмічні збої, відступи від класичної схеми (4 + 4 + 6). Зрозуміло також, що тексти, призначені додавати веселощів і наснаги виконавцям швидкого, темпераментного танцю, мали бути веселими, парадоксальними, містити несподівані або навіть шокуючи зіставлення. Як такий:

Снилось мі ся, білий любку, близь коло керниці,

Що я тобі подавала ротиком водиці.

Дуже рано (як гадають, уже в XVII ст.) від танцювальних відокремилися коломийки співані. У них з'явилися вже мотиви щирих, не "сміхових" суму, журби. Цьому новому змісту відповідали й тужливі мелодії:

Два голуби воду пили, а два колотили,

Бодай тії не сконали, що нас розлучили.

У живому побутуванні співані коломийки можуть утворити в'язанку, певну сукупність пісеньок, що розвивають одну тему або поєднані повторенням першого чотирискладовика чи більш вузькою за словесним матеріалом анафорою. Якщо ж у подібному комплексі зв'язок між окремими коломийками головним чином асоціативний, їх називають уже розсипом.

Співані коломийки відрізняються більшою вишуканістю поетичної форми, вони ширше відбивають психологію сільської молоді, але не забувають і про посмішку:

Молодиця – невільниця, куди йде, думає,

А дівчина – вільний козак, куди йде, співає.

Відбиває коломийка й соціальну дійсність. І. Я. Франко, рецензуючи найповніший поки що збірник коломийок, виданий В. М. Гнатюком (близько 9000 текстів із 213 сіл)⁶⁴ , зауважив: "Слухаючи їх одну за одною, співані безладно, принагідно селянами, нам, певно, й у голову не приходить, що се перед нами перекочуються розрізнені перлини великого намиста, частки великої епопеї сучасного народного життя"⁶⁵.

Східноукраїнську монострофу, частівку, вивчено набагато гірше за коломийку. Частівкою фахівці нехтують, бо вона настільки близька до російської частушки (власне до однієї з частушечних форм – чотирядкової римованої), що її вважають запозиченою. Але взаємодія російських, українських і білоруських моностроф, а з 10-х рр. XX ст. –
і більш яскрава екзистенція саме російської частушки не повинні затуляти від нас того безперечного факту, що на перших етапах свого розвитку російська частушка багато чого запозичила саме в української частівки. Лише два приклади. На початку XX ст. Ф. Полікарпов, що записував частушки під Воронежем, засвідчив, що перші зразки цього жанру занесли сюди робітники-українці⁶⁶. Як довели копіткі дослідження, славнозвісна частушечна "серія" "Яблучко", що її поповнювали в громадянську війну і "білі", і "червоні", і "зелені", походить від української частівки про кохання⁶⁷.

На відміну від дворядкової коломийки, частівка чотирирядкова, має вірш силабічний, що тяжіє до двостопності; частіше чергуються рядки довгі з короткими – (7 + 6 + 7 + 6), (7 + 8 + 8 + 7) тощо, але є й рівноскладові (8 + 8 + 8 + 8) частівки. Іноді всі рядки різної довжини, як у цьому записі з с. Орловка Новгород-Сіверського району:

Ой хто ж то ідеть,

Що я не вгадаю?

То мій милий чорнобривий,

Що я по йом страдаю.

Бачимо тут і класичну для частівки систему римування, хоч можливі також усі комбінації римування чотирьох рядків.

Як і коломийки, частівки розповідають головним чином про любовні стосунки молоді, а те, що відбувається в заміжжі, хоч інколи й змальовується, але несерйозно, жартівливо:

Чоловіче, чоловіче,

Давай буде панувать!

А ти будеш свиней пасти,

Ну а я буду загонять.

Але ж і основну свою тему кохання частівка дуже рідко розкриває у формі прямого, щирого ліричного звірення. Це пов'язано з обставинами, в яких частівки виконувалися, а інколи й імпровізувались. Ужито минулий час, бо в Україні "мода" на частівки минула приблизно років через п'ятнадцять після закінчення другої світової війни. Тож у 70–90-ті роки XX ст. записувалися лише спомини про ті тексти, що їх інформанти співали або чули в молоді роки.

Виконання частівки не було таким архаїчним, як танцювальної коломийки. Там – старовинний танець, колись язичницький, чому й заборонявся подекуди священиками. Тут – молодіжна "вулиця": увечері хлопці й дівчата села, а частіше "кутка" збиралися у звичному місці – "на колодах", "на мосту", абощо. Гармоніст, головна постать гуляння, починав грати, а дівчата одна перед одною танцювати під власний спів. Від місцевої назви цього танцю йдуть і народні назві частівки: витребеньки, дроботушка, талалайка, чабарашка тощо.

Іноді дівчата – подруги, а то й суперниці – ставали одна навпроти однієї та співали й танцювали навперемінно, немов змагаючись. Так виникали частівкові "діалоги", де розвивалася спільна тема, що, як правило, супроводжувалося використанням кожною із співачок словесного матеріалу з частівки партнерші. Ось перша починає:

Як жила я молода,

Була всігда трізва,

Наїлася гарбуза –

Зразу на піч влізла.

Друга вибиває підборами – і собі:

Як жила я молода

Преподобницею,

Повісила дві цибулі

Над віконницею.

Перша не відстає:

А хлопці ідуть

Да вдивляються:

Чиї то цибулі

Теліпаються?⁶⁸.

Народ "на колодах" зібрався веселий, а то й підпилий, і хлопці собі починають співати, піддражнюючи, головним чином, дівчат:

Ой дівчата мої,

Сироїжечки,

Посолив би я вас –

Нема діжечки⁶⁹.

Дівчата відповідають, але для хлопців головна розвага ще попереду. Уже глибокої ночі молодь обходила "куток", і якнайголосніше вигукувалися частівки парубочі, поспіль епатуючого ("А щоб бабки з рогачами повискакували!"), визивного змісту. Парубки зачіпали сільську владу, батьків, похвалялися бійками, крадіжками, іншими "сміховими" подвигами. Годилася і строфа – так бувало й при імпровізуванні коломийок – із жартівливої пісні:

Потушили каганці,

Полягали спати.

Я за тії вареники

Та бігом із хати!

Але частіше епатуючому змісту відповідала й ненормативна лексика. Оскільки подібні польські "пришьпєвки" відомі з кінця XVI ст., не слід гадати, що й пейоративні українські частівки і коломийки – результат руйнації цих жанрів, а сільські "вулиці" були такі добропристойні, як у ностальгічному описі О. Воропая.

Оперативність коломийки та частівки, їхня здатність миттєво відгукуватися і на сенсації в інтимному житті молоді села або "кутка",
і на події життя громадського та політичного, зумовлювалася насамперед тим, що переважна більшість цих моностроф створювалася за вже готовою моделлю – у першу чергу ритміко-мелодійною, а дуже часто і з готовим початковим рядком, а то й двома. Усе це вельми полегшувало імпровізацію: психологи давно встановили, що відомі "муки слова" в літератора зосереджуються, як правило, на пошуках першої фрази, а в поета до того ж пов'язані з необхідністю знайти ритмічний малюнок майбутнього вірша.

Отже, якщо необхідно додати до готового двовірша ще два рядки в заданому ритмі на відому мелодію і з одною, наперед визначеною римою, – це не така вже важка справа, надто якщо має це зробити людина молода й від уміння скласти та проспівати пісеньку залежить її успіх у протилежної статі й авторитет у громаді сільської молоді.

Читайте також:

1. Ліричні пісні
2. Ліричні твори Л. Глібова.

Переглядів: 1002