Арістотель

Найвидатніший учень Платона Арістотель (384-322) походив з міста Стагіри в Півн. Греції (тому "Стагіріт"), Довгі роки (366-357) він пробув в академії як учень та викладач, але по смерті Платона залишив Атени та подався до Малої Азії, а потім зробився вихователем наступника македонського трону, Олександра (пізніше "Великого"). Закінчивши виховну працю, Арістотель повернувся до Атен, де заснував власну вищу школу — "ліцей" (чи лікей, також "перипатетична" школа), де працював від 333 до 322 р., до смерти. Вже в раніші роки свого життя Арістотель писав діялоги. В ліцеї Арістотель почав писати трактати, або замітки для власних викладів, які видано щойно по його смерті (можливо, що серед них є й записки його викладів, писані слухачами). З діялогів залишилися лише уривки, з пізніших творів страчена лише частина.

Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права, В них зібрано величезний матеріял, що, розуміється, почасти перестарів; але за деякі помилки відповідає не Арістотель сам, а ті фахівці (нпр., лікарі), що постачали йому матеріял. Розглянемо його філософічні твори за порядком:

1. Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Тут 2200 літ дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо.

Окремий твір присвячує Арістотель найвищим поняттям, яким є підрядні усі інші. Цих "категорій" є десять: 1. субстанція (усія), 2. кількість, 3. якість, 4. відношення (реляція), 5. місце, 6. час, 7. положення, 8. посідання (габітус), 9. діяння або чинність, активність, 10. терпіння, пасивне приймання ззовні. — Арістотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних — ми б сказали "технічних").

Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. В пізнанні Арістотель розрізняє різні ступені: 1. Практичне вміння ("техне"), що, розуміється, базується на знатті про об'єкти, на які спрямована практична чинність; 2. розумування ("фронезіс"); 3. наука; 4. мудрість ("софія"); 5. розум ("нус"), що є продуктивна сила пізнання.

2. В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою.

Переглядаючи всі різноманітні питання, що Арістотель їх освітлює в "метафізиці", можемо сказати, що маємо тут справу головно з уявленням про те, що буття піднімається в кожній сфері ступенями "догори". Арістотель ще менше, аніж Платон закінчив "систему філософії" (як не зробила цього й більшість визначних філософів); тому ми можемо лише на кількох прикладах з'ясувати характер його філософічних поглядів.

Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє "матерію" та "форму" (по грецьки "морфе" — пор. слово "морфологія"); так само протиставляє він і "матерію" та "ціль" ("телос" — пор. слово "теологія") в кожній речі. Арістотель полемізує проти того, що Платон відділює ідеальне буття (він говорить здебільше не про "ідею", а про "ейдос" — вигляд, постать речі, обидва слова походять від того самого пня) не поза речами, але в речах самих.

До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо.

Але між можливістю та дійсністю, на думку Арістотеля стоїть "ентелехія" (слово, мабуть, вигадане Арістотелем), себто процес завершення, в якому ніби мета, ціль розвитку є присутня як рух, зміна, що має певний напрям ("до мети").

Важливе є і розрізнення типів причин у Арістотеля — в кожній речі, що постає, маємо чинні: 1. причину матеріяльну, 2. причину формальну (про форму див. вище), 3. причину чинну, 4. причину кінцеву, або цілеву ("кавза фіналіс"), Арістотель пояснює цей розподіл, як і більшість інших, на прикладах, взятих з галузі природи та мистецтва. Різьбар працює над статуєю: "причини" повстання статуї є: 1. той матеріял, з якого її сформовано, 2. та форма, яку помалу дістає матеріял, та яка вже є, як уявлення, в думці різьбаря, 3. ті рухи, якими різьбар "оброблює" матерію (мармур, глину, дерево...), 4. та мета, до якої ці рухи прямують, — утворення статуї. Так само дитина, що росла, перетравляє всяку матерію (виживлення) та дістає до душі "матеріял", ззовні вони входять в склад тіла й душі, дістаючи певні "форми" (тіла та душі); чинними причинами росту та розвитку є різні процеси в організмі дитини (ріст); кінцева причина є доросла людина, бо всі процеси тілесного, а ще більше душевного розвитку спрямовані на певну ціль — дорослу людину (доросла людина є, отже, в цьому сенсі — причиною буття дитини, причиною того, що робиться з дитячим тілом та душею).

Тенденція до розподілів та розрізнення у Арістотеля приводить до розрізнення різних шарів душевного буття (рослинна душа тощо), різних форм розуму (пасивний та активний) тощо. Маємо в цілому систему, що складається з різних ступенів, — такі системи звемо "гієрархічними".

Система Арістотеля, зокрема, узгляднює рух, розвиток, перехід між різними ступенями та формами буття. Всяке нижче буття має стремління до переходу до вищого, так би мовити — стремління наблизитись до досконалости, до "ідеалу". Всяке нижче буття ніби "любить" вище, стремить до нього (пор. "Ерос" Платона; зовсім інакше в християнстві!). Цілий світ є органічне ціле, зв'язане такими переходами, посередніми формами, ступенями.

3. "Фізика" Арістотеля, система світу в його уявленні, є підсумок античної науки і в основі своїй протрималася 1500 років. Якщо пізніше вона може й затримувала розвиток науки, то винен в цьому не Арістотель, — в перші часи вона була найновішою системою поглядів на світ.

Світ Арістотель уважає обмеженим, в центрі стоїть земля. (Були в античності й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі пітагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — нпр. відсутність паралаксу зір). Світ складається з чотирьох елементів (земля, вода, повітря, вогонь), з яких має своє природне місце в космосі (від центру в тім порядку, як перераховано вище). Рухи тіл, нпр. той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, з'ясовується в тенденції елементів прийти до своїх природніх сфер, інші рухи повстають під впливом сил. Поза межами "земного" ("підмісячного") світу знаходяться планети (сім, рахуючи також Сонце та Місяць) і зорі. Вони всі рухаються шляхами, що є складеними комбінаціями кіл ("опіцикли", 55 різних рухів). Рухи планет походять від постійної чинности "першого рухача", Бога (див. далі). Ці уявлення, власне, є енциклопедією тодішнього знаття, його, щоправда, Арістотель освітлює з певного філософічного пункту. Більше нового додає він головно в філософічному освітленні загальних питань: проблеми руху та зміни в "фізиці" (книзі під цією назвою). Конкретний матеріял тодішнього природознавства він значно поповнив (здається, при допомозі матеріялу, що постачав йому його колишній учень, Олександр Македонський в своїх зоологічних трактатах) перший заступник Арістотеля в Ліцеї, Теофрест продовжив працю Арістотеля, написавши опис рослин, що, на жаль, втрачений).

4. До певної міри корелятивною частиною до "фізики" є теологія Арістотеля, що її викладено почасти в "метафізиці", почасти в інших книгах Арістотеля. Бог є для Арістотеля корелятивне поняття до світу: він є чиста "енергія" — дійсність, без елементів можливости, він є чиста форма — без матерії: це значить, що Бог є незмінний, вічний (неподільний, без усякої здібности та потреби щось приймати ззовні, "страждати"), а по-друге, цілком нематеріяльний. До того він є "рухач", а саме "перший рухач" цілого світу: усі рухи, зміни в світі залежать від якихось причин, — повинна бути перша причина цих змін — ця перша причина і є Бог "перший" та "нерухомий" (як це слідує з його характеристики, як чистої енергії) "рухач". Арістотель, щоправда, не говорить ніде про утворення світу Богом. Але Бог є ніби остання ціль, мета, до якої все прямує; як така найвища остання мета він є найдосконаліше, себто найкраще та найліпше (добре) буття. Арістотель кладе ще більший притиск, аніж попередні філософи, на те, що Бог є лише єдиний самовлядець світу. Монотеїзм досягає у Арістотеля найвищого ступеня розвитку в античній філософії.

Характеризуючи буття Бога, Арістотель в традиції грецької філософії вважає його істотою виключно раціональною, розумною — основна його чинність є мислення.

Тут Арістотель, здається, нав'язується на вчення Анаксагора про Дух, "нус", що править світом. Приписуючи Богові і блаженство, а саме найвищу його ступінь, Арістотель тим самим визнає Бога індивідуальною духовною особистістю. І в цьому пункті Арістотель найбільш з усіх старовинних філософів-монотеїстів наближається до християнської науки.

5. Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріяльного буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. В певному розпорі, одначе, з цим означенням стоїть розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання.

6. Велику увагу присвячує Арістотель і етиці (головний твір "Нікомахова етика"). Освітлення етичних питань він веде на конкретному матеріялі, змальовуючи різні типи людської поведінки, різні типи (габітуси) людей, що мають ті або інші чесноти або пороки. Пізніше учень Арістотеля, Теофан, мабуть, виходячи з цього зразка, написав "Характери", збірку характеристик людських типів. До традиції перейшло твердження Арістотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступенню певної властивости та її занадто значним присиленням. Це треба розуміти в кожнім разі не як вимогу йти якимось середнім шляхом: "середина" в Арістотеля є до певної міри найвища форма даної психічної властивости. Так "мужність" є "середина" між боягузством та божевільною сміливістю, що обидві є моральні збочення (пороки), "поміркованість" — середина межи тупістю, байдужістю до всього, та "нестриманістю", "щедрість" — середина між марнотратством та скупістю і т. д. Арістотель, як вже бачимо з цих прикладів, знає значно більше чеснот, аніж Платон. Спис чеснот Платона він доповнює, зокрема важлива чеснота — типово грецька — є "великодушність" в сенсі певної душевної величі, що веде до вчинків великого масштабу, без зайвих та дріб'язкових застережень та сумнівів. Інші чесноти він розподіляє, як от "справедливість", в якій він вбачає дві форми: "розподільна справедливість" ("кожному своє") та "урівняльна справедливість", що виправляє ті хиби, недостачі, які існують або повстають через порушення законів. Досягнення доброчинности є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До головних елементів його належить "приязнь" (філія), що до певної міри протистоїть чеснотам, як певне позитивне придбання людини. В грецькій традиції є також переконання Арістотеля, що чесноти, правильну "середину" межі хибними збоченнями знаходить розум. Отже, розум (знаття) залишається і в нього основним етичним чинником.

7. Арістотель подав і виклад "політики" (окремий твір, під цею назвою), як підготовчу працю до неї він написав історію 158 грецьких конституцій; з них головну — Історію атенської конституції знайдено в кінці минулого віку серед папірусів новознайдених. Хоч людина і є за Арістотелем "політична (себто суспільна, соціальна, така, що творить державу) тварина", але в нього держава не дістає такої самовлади над індивідуумом, як це є у Платона. Та Арістотель і не утопіст: він не малює образу ідеальної держави, а подає теорію усіх форм державного устрою — позитивних і негативних (це зробив, до речі, також і Платон). Ідеал Арістотеля помірковано демократичний, але він визнає в окремих місцях і окремі позитивні риси інших державних устроїв. В кожнім разі він цінить та хоче охоронити права окремої людини і її свободу: держава є спільність рівноправних ("рівних") з метою досягнути, можливо, досконального життя. Також родину та окрему (сільську) громаду він вважає самостійними, цінними елементами держави, що також заслуговують на певну свободу та на увагу до їх інтересів. Цікаво, що в Арістотеля зустрічаємо погляд на рабство, як на природне установлення — раби знаходяться, на його теорію, поза межами суспільства, він дивиться на них лише як на власність громадян. Арістотель бачить вагу та значення виховання, але і тут не йде за утопічними програмами Платона.

8. З поетики Арістотеля залишився уривок, присвячений теорії трагедії (надзвичайно важливий в історії естетики). Зате збереглася цілком теорія красномовности (реторики), що нав'язується до логіки, подаючи головне теорію викладу думок, а не їх естетичного оформлення. Арістотель не поділяє негативного ставлення Платона до (деяких) мистецтв. Навпаки, з окремих місць різних його творів бачимо, що він дивиться на мистецтво, як на діяльність "природну", що багато де в чому нагадує органічну природу.

Арістотель подав найвикінченішу та найвсебічнішу систему філософії античности. її значення для розвитку пізнішої філософії, зокрема середньовічної, не можна недоцінювати. Ті закиди, що робились Арістотелеві, зокрема в періоди певної боротьби проти користання його творами, як переходовим авторитетом, несправедливі: він і не винний, що в пізніші часи знаходились люди, які хотіли назавжди закріпити його думки, що повстали в зовсім інші часи... (про це див. ще в історії середньовічної філософії). В кожнім разі філософія Арістотеля і зараз актуальна, може, ще актуальніша, аніж філософія Платона.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	III. ПІЗНЯ ГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.162 сек.