• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.

Академічне релігієзнавство України. Історія і сьогодення. — К., 2006.

Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1998.

Докаш В., Лешан Ю. Загальне релігієзнавство. — Чернівці, 2005.

Колодний А. Основи релігієзнавства. — К. —Дрогобич, 2006.

Кимелев Ю. А. Философия религии. — М., 1998.

Кимелев Ю. А. Современная западная философия религии. — М., 1989.

Классики мирового религиеведения. — М., 1997.

Лекции по религиеведению.— М., 1998.

Лубський В. І.Деремко В. І., Лубська М. В. Релігієзнавство. — К., 2002.

Малерб М. Религии человечества. — М., 1997.

Налимов В. В. Разбрасьіваю мьісли. — М., 2000.

Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. — К., 1996.

Радугин А. А. Введение в религиеведение: Теория, история и совре-менньїе религии. — М., 1996.

Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996.

Яблоков И. Н. Религиеведение. — М., 2001.

Яроцький П. Л. Релігієзнавство. — К., 2003.

2.::

Релігія у філософському вимірі

Релігія як світогляд, світорозуміння, світовідчуття найповніше виявляється в людській особі. Немає жодного народу, який би не був носієм релігійних вірувань, як і немає жодної людини, повністю позбавленої релігійних почут­тів. Філософія, об'єктом уваги якої є все суще, завжди вияв­ляла зацікавленість до релігії., проблем її природи, сутнос­ті, значення та сенсу.

2.1. Релігія як предмет філософського осмислення

Широкомасштабність впливу релігії, абсолютність її поширення, функціонування на всіх етапах людської історії закономірно породжували і породжують питання про природу цього духовного явища, неминущу силу його впливу на внутрішні людські потреби і духовну культуру людства.

Сутність релігії

Оскільки основним предметом релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання про зміст цього по­няття. Відповідь на нього складна й неоднозначна, адже існує не лише різне змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio.

Етимологія релігії. В основі різних тлумачень цього поняття — варіанти римського філософа й оратора Цицеро-на (106—43 до н. є.) і раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250 — 325). Цицерон виводив згада­ний термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боя­тися» і характеризувало релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio по­ходить від латинського religare, що означало «в'язати, зв'я­зувати, прив'язувати», а стосовно релігії — «зв'язок із Бо­гом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зо­ру й закріпилася, принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські та російські словники латинське сло­во religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет куль­ту» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, на­божність, богошанування, культ».

У китайській мові для позначення феномену, що в євро­пейській культурі називається словом «релігія», використо­вується слово Chiao — « вчення ».

У сучасній арабській вживається назва din, яка означає бе­зумовне підпорядкування безмежній владі Аллаха, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Din може тлумачити­ся як іман («віра, вірити»), іслам («покірність»), іхсан («со­вісність, чистосердечність, вдосконалення в щирості віри»). Сучасна релігієзнавча література має понад сімдесят ви­значень поняття «релігія» і десятки теорій її виникнення, що є достатнім доказом того, що це поняття слід розглядати скоріше як збірну назву, ніж позначення однорідного й ціль­ного явища. Тож не існує єдиного визначення поняття «ре­лігія» . Однак є єдність у тому, що релігія як феномен нероз­ривно пов'язана із людським буттям, сутністю людини.

Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Бо­гошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877—1950) писав, що людина є людиною, бо вона має боголюдську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою рисою, то­му людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв'язок із Богом.

Справді, те, що людина пов'язана з релігією, сумнівів не викликає, але визначення глибини цього відношення є справою нелегкою. Адже як неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, так і не відновити в іс­торії періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів. Нині годі й шукати єдиної усталеної відповіді щодо релігії, оскільки знайти визначення, яке однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалювали своїх дітей на догоду бо­жеству; і до вірувань вавилонян, що посилали у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією; і до релі­гії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього; і до релігії буддизму, в основі якої лежить, по суті, повний атеїзм. Ось чому дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціо­нальність й історичну змінність, неможливо. Натомість, можливо визначити спільну основу, ознаки, властивості релігійного феномену.

Загальні ознаки релігій. Усі релігії мають певні спільні для них ознаки.

1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчен­ня. Тому багато дослідників пояснюють природу та похо­дження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, стверджують вони, тіль­ки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога.

Російський філософ і священик Олександр Мень (1935— 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкре­слював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Бо­жої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, корін­ня. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об'єктивно життєво необхід­ними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде ба­чити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов'язане з об'єктивним світом при­роди, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв'язок, на думку Меня, здійснюєть­ся через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов'язане з по­чуттям реальної присутності у нашому житті вищого нача­ла, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

2. Ідея визволення, порятунку (спасіння). В її основі ле­жить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російсь­кий православний богослов і філософ Павло Флоренський (1882—1937), рятує нас, рятує внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечу­ють душі рівновагу та порятунок.

3. Тлумачення природи людини. Вони виходять із то­го, що:

1) людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмо­ваною машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;

2) людина бере участь у творенні шляхом самовдоско­налення та навчання інших;

3) людське життя не обмежується земним існуванням.

4. Спільна основа релігійного знання. її називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибин­ного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна муд­рість віками залишалася незмінною у різних культурах, вті­люючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров'я і щастя, страждання і спасіння. її серцеви­ною є чотири фундаментальні висновки:

1) існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об'єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, яка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскі­льки вона ж їх і створює; тому сфера духу є безмежною, не­скінченною і вічною;

2) людські істоти належать до обох сфер, оскільки во­ни не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як ті­ло, так і душу, дух;

3) людина здатна усвідомити свою Божу іскру і Божу причину, що дає їй початок;

4) усвідомлення своєї духовної природи є найвищим благом, найвищою метою і найбільшою користю від людсь­кого існування.

5. Універсальні духовні практики. Ці практики покли­кані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв'я­зок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань віч­ної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:

1) зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жа­дань та пошук бажань власної душі;

2) розвиток емоційної мудрості: зцілення власного сер­ця і навчання любові;

3) моральне життя: відчуття приємності від продуку­вання добра;

4) концентрація й заспокоєння власного розуму;

5) пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;

6) виховання духовного розуму: розвиток мудрості;

7) вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості під служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів (•відомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розу­міння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна си­ла таких почуттів, як страх, ненависть. Практики проти­ставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій — любові, співчут­тя, — сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідо­мого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спону­кання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні ри­си — доброзичливість і безкорисливість.

Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.

Філософські концепції природи релігії

Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшо­го до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дій­сності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціональ­ного процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномену релігії, його глибинне осягнення.

Оскільки кожна філософська школа, кожна течія про­тягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сут­ності та природи цього феномену.

Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна (натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релі­гія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.

Так, один із засновників психології релігії американсь­кий філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як су­купність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставлення індивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські й богословські вчення — то лише вторинні над­будови. Щоправда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від інших людських по­чуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емо­ції зазнають релігійного впливу, який і надає їм характер­них ознак. Оскільки в певні моменти життя релігійні почут­тя постають у формі духовного «рятівника», «опертя», то вони, з погляду філософа, є цінними. Релігія робить для лю­дини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовного життя.

Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національ­ної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодо містичного злит­тя з божеством, їх Джеймс називає релігійними геніями. Це Будда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні ві­руючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі го­лосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Залежно від конкрет­них соціальних умов, географічного середовища, вихован­ня тощо людина стає або буддистом, або католиком, або му­сульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — ре­лігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не зможе за­вадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляєть­ся. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переко­наннями, то довести помилковість її вчинків неможливо.

Психологічна концепція. Основоположник психоаналі­зу австрійський психіатр Зігмунд Фройд (1856—1939) та­кож вважав релігію природним феноменом і одночасно люд­ським продуктом. Він пов'язував походження релігії з без­порадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, ви­конують триєдине завдання: нейтралізують жах перед при­родою, примиряють із грізним фатумом, що передусім ви­ступає в образі смерті; винагороджують за страждання і незгоди, які випадають на долю людини.

Фройд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від аг­ресивних природних інстинктів^

На думку австрійського психіатра, релігія має три функ­ції: 1) задовольняє допитливість людини, пояснює походжен­ня і розвиток світу; 2) зменшує страх перед загрозами і мін­ливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, уті­шає при негараздах; 3) проголошує заборони та обмеження.

Якщо у Фройда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарсько­го психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колек­тивне несвідоме. У колективному несвідомому зосередже­ні архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну,- у містичному про­зрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в і і інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факто­рами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто називав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що во­ші є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звер­нутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасни­ми, що їх не можна не любити благоговійно.

Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, пе­реконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому кон­такту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут як церква.

Основоположник неофройдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, сус­пільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільс­тві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, на його думку, мають коріння в умо­вах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних сми­сл ожиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється ди­хотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, ду­ховної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досяг­ти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чо­му з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому при­сутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.

Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релі­гійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й пар­тії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і запере­чувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому роз­витку людини, так і гальмувати його.

Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гума­ністичні. В основі авторитарних релігій — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, ша­ни і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібнос­тях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом на­силля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469—399 до н. є.), Б. Спінози тощо.

Соціологічна концепція. Серед популярних філософсь­ко-соціологічних концепцій релігії виокремлюють теорію за­сновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у по­яснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну

картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі пере­живання світу переходить у світоусвідомлення, в якому пред­метам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діян­ня демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні еле­менти дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається мо­рально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і пра­вил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші — заборо­нено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього сві­ту, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші — спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

Інший підхід демонструє французький соціолог і філо­соф Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування, а оскільки він є суспільним, то і\ все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на ін­дивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колек­тивні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для усіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і об­рядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують і х собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальні­стю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтри­муючи усталені у певній культурі традиції, цінності; під­силюючи соціальний ентузіазм тощо.

Основоположник так званої «формальної» соціології ні­мецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концен­трує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різ­номанітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За пев­них умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жи­ти і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, на­дає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і дос­коналості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною гру­пою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума інди­відів. Відправлення релігійного культу, спокутування гру­пою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби над­природним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, на­бувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, ви­йшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надпри­родного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.

Культурологічна концепція. Щодо природи релігійно­го феномену вельми оригінальною є концепція англійсько­го дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На пе­реконання вченого, людському розуму притаманне вродже­не знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання мож­ливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.

Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що пе­ребуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й пере­вищує їх; у богослов'ї— недоступна людині сфера потойбічного, зо­внішнього щодо релігії.

У теологічних вченнях цей термін вживається як сино­нім потойбічності Бога; у філософії — на позначення того, що перебуває за межами можливого досвіду, недоступного теоретичного пізнанню.

Інтуїція (лат. intuitio —уява, споглядання, intueor—уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного об­ґрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.

Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у біль­шості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної си­ли і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — бо­жественна таїна, якій слід вклонятись із особливою поша­ною. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку До­усона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх блага­ли, їм служили, якщо хотіли вижити.

Вірування втілювались у міфах або сакральних техні­ках, які закладали основи знань первісної культури. Вче­ний вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного нау­кового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуаль­ні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспіль­ством (плем'ям, народом) і богами, що було необхідним за­собом для набуття божественної прихильності. По-друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є ос­новою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авто­ритет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є не­належним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З Іншого боку, авторитетність людських висловів — цілкови­то іншого походження, оскільки вона залежить від зовніш­ніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон дійшов висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.

Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлума­чення релігії давали німецькі філософи Карл Маркс (1818— ІН83) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистсь­кою філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. ( у спільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бу­ти пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глиби­нах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфлік­тах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а м економічному житті та відповідних йому відносинах.

Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у голо­вах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, по­яснення релігії слід шукати в реальних умовах життя лю­дини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій лю­дина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.

Відомі судження Маркса про те, що людина створює ре­лігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідоміс­тю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Людина — не абстрактна істо­та, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, су­спільство породжують неправдивий світогляд, бо самі во­ни — неправдивий світ.

Якщо підійти до марксистського бачення релігії без над­мірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опі­ум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грі­шать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й пози­тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного жит­тя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорад­ність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікуван­ня майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чи­ном переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід віднов­лює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської тео­рії не полишили поза увагою спроможність релігії відкрива­ти людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існу­вання. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспіль­на підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.

Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали таку гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.

Основні елементи релігії

Релігія є надто складним духовним утворенням, а тому її можна розглядати і як соціально-історичне явище, і як світоглядний феномен, і як культурну сферу, і як форму

суспільної свідомості тощо. Однак це аж ніяк не означає, що ця відносно самостійна сфера духовного життя є чимось на зразок мішанини. Навпаки, релігія виступає внутрішньо упорядкованим продуктом діяльності людського духу. У процесі свого розвитку вона диференціювалась, у ній виок­ремлювалися чітко визначені елементи, встановлювалися між ними відповідні зв'язки. Нині релігія є цілісною сис­темою складових, що характерні для всіх віросповідань. Як­що ж таких складників немає, то й не існує самого феноме­ну релігії.

У релігієзнавстві побутують різні підходи щодо визна­чення основних елементів релігійної системи. Так, одні ав­тори основними складниками релігії називають релігійні свідомість, діяльність, інститути й організації. Другі пере­конані, що до релігії передусім належать доктрина, міф, естетичні цінності, ритуали й інші форми культової прак­тики. Треті, яких більшість, виокремлюють релігійну сві­домість (релігійні погляди та уявлення), релігійний культ, релігійні організації. їх погляди ми й поділяємо, вважаю­чи, що такий поділ є найоптимальнішим; Кожен із назва­них складників релігії є динамічним і поліфункціональним, і, у свою чергу, структурується.

Релігійна свідомість. Стрижнем будь-якої релігії є релігійна свідомість як спосіб ставлення віруючого до світу через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких і становить віра в існування надприродної сфери (сили).

Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументів, концепцій, сенсом яких є зде­більшого віра у надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релігій­ної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне».

Інтегративною й невід'ємною ознаками релігійної сві­домості є релігійна віра, що бездоказово свідчить про істин­ність релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу. Вона зумовлює також своєрідність шляху до Бога, що властивий певному віровченню.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (конце­птуальний) і буденний.

Теоретичний рівень охоплює:

1) упорядковане вченя про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство; 2) релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-по­літичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Визначальним чинником на цьому рівні є перша скла­дова — систематизоване й кодифіковане віровчення (релі­гійні тексти), або Святе Письмо, наприклад Трипітака у буд­дистів, Авеста в зороастризмі, Тора в іудеїв, Біблія у христи­ян, Коран у мусульман тощо. Названі книги мають ранг сакральних і створені (передані) або мислителями-мудрецями, або сакральними особами — Гаутамою, Зороастром, Мойсеєм, Ісусом Христом, Мухаммедом. Святе Письмо є ос­новою теоретичного рівня релігійної свідомості. Воно ви­значає зміст і сутність церковно-богословських доктрин, є невід'ємним компонентом свідомості віруючого.

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві:

1) символізм — релігійні уявлення втілюються у знаки, символи, наприклад у предмети культу, ритуальні дії, ре­лігійну лексику. Серед релігійних символів є ті, які репре­зентують певну релігію: хрест — символ християнства, чакра — символ буддизму, півмісяць — символ ісламу тощо. Існують також символи певних конфесій, общин, окремих персонажів та ін.;

2) алегоричність — умовна форма висловлювання, ви­раження абстрактних понять у наочних образах, які потре­бують іншого, відмінного від буквального, розуміння. На­приклад, Христос іде по воді до своїх учнів, миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібинами втамовує голод ці­лого народу тощо. Ці оповіді передають надію, що незгоди можна завжди подолати, а любов і людяність здолають будь-яке зло;

3) емоційність — чуттєве ставлення віруючих до сакраль­них речей, персон, місць, один до одного і до себе, до релі­гійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, любов до Бога, почуття гріховності, послуху, покірності, радість богоспілкування, співчуття до ближнього, благоговіння пе­ред красою й гармонією створеної природи, очікування чу­да тощо);

4) діалогічність — можливість внутрішнього спілкуван­ня з Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослу­жіння, медитації, за допомогою усної чи внутрішньої мо­ви, яка створює ефект розмови Я з Богом, Бога з Я. При­кладом є слова Господньої молитви у християнстві: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям

нашим. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» (Мт. (5:9-13).

Буденний рівень релігійної свідомості охоплює сукуп­ність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, зви­чок і традицій, пов'язаних із вірою в надприродне. їх зміст безпосередньо відображає умови життя людей. Така свідо­мість не є чимось цільним, систематизованим. Вона має фрагментарний вигляд: є набором розрізнених елементів, що сформувалися не внаслідок проникнення в сутність об'єктів вірування, а як результат зовнішнього, поверхово­го, некритичного сприйняття дійсності. Попри наявність раціональних та вольових елементів, тут домінують усе ж емоції — почуття, настрої, афекти тощо. Така свідомість здебільшого потребує наочно-образних форм.

Релігійна свідомість не може існувати поза релігійни­ми емоціями. Адже вже сама віра людини глибоко ірраціо­нальна. Віруючий любить і радіє, благоговіє і сподівається, має надію і переживає страх, відчай, скорботу, заспокоєн­ня, розлучення тощо. Найсильнішими серед релігійних по­чуттів є любов, милосердна любов, що не заздрить, не возвеличується, не прагне до гніву, не думає про лихе, не радіє .і неправди, але тішиться правдою, усе переносить, сподівається всього, усе терпить. Переживання любові є ставлення wt не лише людини до Бога, а й Бога до людини* «бо від Бога любов... і хто перебуває в любові, перебуває той у Бозі, і в нім Бог перебуває» (їв. 4:7, 16).

Релігійний культ. Релігійні погляди, уявлення, почуття ікають специфічний спосіб буття і формування — культу практику (культову діяльність).

Культова діяльність — система певних обрядів, сукупність стерео­типних символічних дій віруючих, у якій втілюються їхні релігійні уяв­лення. Спрямована встановлення двосторонніх стосунків між лю­диною і надприродним.

Культ (лат. cultus — догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу — передусім сис­тема дій і засобів впливу на надприродне. Жодна релігія не може існувати без культу. Це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів. Зміст культових дій визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами.

релігійна свідомість постає в культі у вигляді культурного тексту, основу якого становить зміст певної священної книги. Відтворення змісту Святого Письма під час культових Дій оживляє в свідомості їх учасників релігійні образи і сюжети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, де предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна «драматизація» релігійного тексту, що пов'яза­на з вірою в Бога, описані у Святому Письмі події, у їх по­вторюваність, у присутність основних дійових осіб релі­гійних оповідей.

Культові дії — це конкретні акти релігійної активності віруючих (релігійні богослужіння, обряди, свята, молитви тощо). Культова діяльність неодмінно потребує й специфіч­них матеріальних форм: культової будівлі, культових пред­метів тощо. Наприклад, у християнстві — це облачення (одяг) священика, хрести, свічки, ікони, посуд, твори релі­гійного мистецтва. У своїй єдності культові предмети фор­мують неповторну ауру духовного простору.

Матеріальні форми культу варіюються залежно від конфесії. Так, католицизм і православ'я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво (скульптуру, малярство, музику і спів), за­вдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й ес­тетичні потреби віруючих. У протестантизмі ж обряди скромніші: основна увага приділяється індивідуально­му спілкуванню віруючих із Богом шляхом молитов, по­каяння тощо.

Релігійні обряди обов'язково потребують точності у від­творенні своїх елементів. Тому вони є найбільш усталеним, консервативним елементом будь-якої релігійної системи.

Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючого з над­природним. Вона постає невід'ємною частиною релігійного культу в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх сучас­них світових релігіях.

Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта своєї віри (Бога, святих тощо) із проханням усіляких благ, заступ­ництва, відвернення зла.

Молитви бувають хвалебні, вдячні, прохальні та ін. За­вдяки своїй простоті й доступності молитва є найпошире­нішою формою релігійної діяльності віруючих. В інтерпре­тації, наприклад, християнських отців церкви — це одна з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов, і на тій підставі, що молитва — чеснота особиста, а любов — все­осяжна.

Релігійні організації. Носії певного віросповідання фор­мують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп),

яка має певну організаційну структуру. Тому до основних елементів релігії належать і релігійні організації.

Релігійна організація — об'єднання послідовників певного віроспо­відання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчен­ня, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.

Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це до­сягається виконанням низки таких функцій:

1) вироблення систематизованого віровчення;

2) розроблення системи його захисту й утвердження;

3) управління культовою діяльністю;

4) контролю і виконання санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;

5) підтримки зв'язків із державним апаратом та світо­вими організаціями.

Набір релігійних організацій у всіх конфесіях різний. На­приклад, у християнстві, найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, є три типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація.

Церква (гр. kyriake — Господній дім) — релігійна організація зі складними централізованими та ієрархізованими стосунками між священиками і віруючими, що виробляє, зберігає, передає релігій­ну інформацію, організовує та координує релігійну діяльність і кон­тролює поведінку віруючих.

Церква, як правило, має багато послідовників. Цьому значною мірою сприяє наявність у кожної людини можли­вості стати її членом, відсутність постійного і чіткого конт­рольованого членства, анонімність послідовників. Харак­терними рисами церкви є:

1) наявність спільного віровчення і розробленої догма­тики (Символу віри);

2) релігійна діяльність (культова і позакультова);

3) система управління, що ґрунтується, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі.

У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духо­венство і мирян.

Секта (лат. seco — розділяти або лат. secta — вчення, напрям) — релігійне об'єднання, що відокремилося від панівного в країні ре­лігійного напряму і конфліктує з ним.

Секта є загальною назвою різних об'єднань віруючих, які сформувалися як опозиційні течії. Характерними озна­ками секти є:

1) сувора дисципліна й індивідуальне членство;

2) відокремлення від інших релігійних об'єднань;

3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини, «істинного шляху порятунку»;

4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомис­лячих;

5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголо­шення рівності всіх членів організації;

6) яскраво виражене прагнення до духовного зростан­ня шляхом суворого дотримання морального кодексу і ри­туальних дійств.

Головною особливістю секти є прагнення зробити релі­гію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denominatio — перейменування) — проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває на стадії становлення.

Як правило, деномінація формується на основі секти. То­му часто її визначають як секту, що перебуває на одному з вищих етапів свого розвитку, в якій склалася чітка органі­заційна структура і яка має, ширші зв'язки із суспільством. Для деномінації є характерним прийняття різнопланових ор­ганізаційних і культових принципів, відкритість для взає­модії з іншими релігійними об'єднаннями і державою, тоб­то спостерігається тенденція до поєднання зі «світом». Від церкви деномінація переймає доволі високу систему центра­лізації та ієрархічний принцип управління, відмову від по­літики ізоляціонізму. Із сектою її зближують принцип доб­ровільності, індивідуальне членство, претензії на винятко­вість, ідея боговибраності. Заперечення поділу віруючих на духовенство і мирян поєднується у деномінації з наявністю професійних священиків, яким надаються особливі повно­важення для тлумачення слова Божого, проповідей тощо. За певних умов деномінація може перерости в церкву, від неї можуть відокремлюватися сектантські групи.

Отже, структурованість релігії не є чимось випадковим та суб'єктивним. Навпаки, вона породжена умовами функ­ціонування і розвитку релігійної системи. Релігійна систе­ма діє як цілісність, у кожному з елементів якої повністю виявляється все віровчення.

Висновки

• Релігія — складний духовний феномен, спрямований на глибин­не осягнення сутності буття і є свідченням єдності духовних традицій людства.

• Результатом філософського прагнення осягнути природу релігії стали кілька концепцій — натуралістична, психологічна, соціологічна, культурологічна тощо.

• Релігія є внутрішньо структурованим продуктом узагальнюючої діяльності духу. Елементи релігії: релігійна свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

• Визначальною ознакою релігійної свідомості є віра в істинність релігійного вчення та існування всесильних надприродних сил.

• У релігійній свідомості виокремлюють теоретичний і буденний рів­ні. Теоретичний характеризується цілісністю, системністю; буденний — фрагментарністю, поверховістю, надмірною емоційністю.

• Кожна релігія має певну спільноту однодумців, для управління якою формуються організаційні структури з чітко визначеними функці­ями. У християнстві, наприклад, існують три типи таких структур: церк­ва, секта і деномінація.

Теми рефератів

1. Релігія як особливий об'єкт пізнання.

2. Людиномірність релігії.

3. Поняття «релігія» в герменевтиці.

4. Складові релігійного комплексу: діалектика взаємозв'язку.

5. Сім духовних практик Роджера Уолша: зміст і сутність.

6. Природа «нумінозного» в інтерпретації Рудольфа Отто.

7. Колективне несвідоме Карла-Густава Юнга і природа релігії.

8. Психологія релігії у працях Вільяма Джеймса і Зігмунда Фройда: порівняльний аналіз.

9. Філософсько-соціологічна концепція релігії німецького філо­софа, соціолога Макса Вебера і сучасність.

10. Особливості бачення природи релігії французьким соціологом і філософом Емілем Дюркгеймом.

11. Оригінальність релігійної концепції англійського філософа Карла-Густава Доусона.

12. Марксистська концепція релігії: ретроспектива і сучачмйапь.

13. Феномен релігії у філософії історії Михайла Грушевського.

14. Феноменологія релігії Юліана Вассияна.

Запитання. Завдання

1. Чому неможливо дати універсальне визначення релігії?

2. Про що свідчать загальні ознаки, притаманні більшості релігій­них систем?

3. Дайте оцінку спільниця для всіх світових релігій духовним прак­тикам.

4. Що є спільного і яка відмінність у поглядах на природу релігії філософа-прагматика Вільяма Джеймса і засновника психоаналізу Зіг­мунда Фройда?

5. У чому обмеженість марксистських оцінок природи релігії?

6. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії, як правило, виокремлюють вчення німецького філософа Еміля Дюркгейма. Чому? Чи поділяєте ви його погляди?

7. Покажіть взаємозв'язок основних елементів релігії.

Читайте також:

1. Використана література
2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
4. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
5. Довідкова література
6. Додаткова література
7. Додаткова література
8. Додаткова література
9. Додаткова література
10. Додаткова література
11. Додаткова література
12. Додаткова література

Переглядів: 498