• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література

Каюа Роже.Людина та сакральне. — К., 2003.

Лобовик Б. О. Вірування давніх українців та інших пращурів. — К., 1996.

Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.

Мень А. Истоки религии. — Брюссель, 1981.

Паскаль Б. Думки про релігію. — Л., 1995.

Павленко Ю. В. Дохристиянські вірування давнього населення Украї­ни. — К., 2000.

Пенник Н., Джонс П.История язьіческой Европьі. — СПб., 2000.

ТокаревС. Ранние формьі религии. — М., 1990.

ЧмиховМ. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. — К., 2001.

Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. — К., 1990.

Злиаде М. Мефистофель и андрогин. — СПб., 1998.

Злиаде М. Трактат по истории религии: В 2-хт. — СПб., 1999—2000.

Злиаде М. Миф о вечном возвращении: Архетипьі и повторяемость. — СПб., 1998.

Злиаде М. Шаманизм: Архаическая техника зкстаза. — К., 1998.

ЯтченкоВ.Про розвиток духовності українського етносу дохристиянсь­кої доби. — К, 1998.

3.2. Етнонаціональні релігії

Особлива роль у суспільному процесі на всіх історичних етапах його розвитку належала релігійному й етнічному факторам. Етнічність і релігійність завжди, за всіх ситуа­цій, були нерозривно пов'язані. Кожний етнос у специ­фічних формах і змістах виявляє і зберігає свою етнічну і релігійну ідентичність на рівні архетипів національної культури.

Особливості етнонаціональних релігій

Важливим етапом в еволюції релігії є етнонаціональні (національні, етнічні, локальні) релігії, які за умов доко­рінних суспільних трансформацій здебільшого приходять на зміну первісній чуттєво-надчуттєвій релігійності.

Етнонаціональні релігії — релігії, чия поява і функціонування, ме­жі поширення та основні символи пов'язані з певною етнонаціо-нальною спільнотою.

Більшість дослідників пояснює зародження цього типу релігій із розкладанням родоплемінного устрою і становлен­ням класового суспільства — нового типу об'єднання лю­дей у формі держави. Виникають етнонаціональні релігії лише у деяких народів, і до того ж не завжди одночасно. Поява одних датується IV тис. до н. є., інших — XX ст. н. є. Вони виростають із суспільних умов існування певного ет­носу, який є їхнім творцем, і тому відрізняються не лише окремими елементами, а й духом та часом виникнення, ти­пом відношення до трансцендентного, змістом віровчення, а також культовими формами.

Етнонаціональні релігії характеризуються і багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі. Передусім вони відтворюють у надто загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій перебувають у складних відноси­нах, взаємо переплітаються, впливають один на одного. Сформувавшись серед одного етносу, всі вони зрослись із ними аж до злиття і тотожності (на певних етапах), вико­нують роль вагомого, а інколи й вирішального модусу етноутворення та етноінтеграції. У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, тотожні, однак за певних умов їх прихильниками можуть бути й особи

інших національностей. Етнонаціональні релігії є резуль­татом релігійного синкретизму (поєднання різних компо­нентів первісних культів, анімістичних вірувань конкрет­них етносів, націй) і появи поняття «Бог».

Етапу етноконфесійних утворень притаманні такі спе­цифічні ознаки:

1) виникнення складних релігійно-міфологічних сис­тем, релігійно-філософських концепцій побудови Всесві­ту, сутності людини, характер її відносин з Богом, одно­вірцями;

2) наявність письмової традиції, створення віросповід­них святих книг, вчень пророків, спасителів тощо;

3) уніфікація і спрощення культової діяльності, відок­ремлення духовної влади від світської, виокремлення касти жерців як служителів етнічного культу;

4) оформлення в чітку систему обрядових дійств;

5) домінування політеїзму, а то й генотеїзму (від грец. hen (henos) — одно і theos — Бог) — форми політеїзму, що виз­нає багатьох богів, але визначає серед них головного, нав­коло якого зосереджується релігійний культ;

6) утвердження вчення про потойбічну відплату кож­ному за його земне життя;

7) ізольованість від інших етносів і релігій, яка підтри­мується забороною міжнаціональних і міжконфесійних шлюбів, захистом власної етнічної винятковості та істин­ності власної віри.

Етнонаціональні релігії є не лише черговим етапом у роз­витку певного релігійного комплексу, а й характеристикою особливостей релігійності етносу. Виникають вони природ­ним шляхом у результаті поступового розвитку світогляд­них уявлень етнічної спільності на природний і надприрод­ний світ.

Етнічними, як правило, вважаються релігійні комплек­си, які виникли в середовищі ранніх етносів (давньоєги­петського, давньокитайського, давньоєврейського, давньо­римського тощо) і відповідали їх духовним, ідеологічним, культурним потребам. З огляду на етимологію поняття «ет­нос », до цього типу слід віднести й давньоетнічні релігійні комплекси (давньоіранські, давньоєгипетські, давньоін­дійські, давньогрецькі, давньослов'янські та ін.), які пере­дували відносно розвинутим релігіям державних етносів-народів, передусім таким, як зороастризм, релігія ацтеків, релігія східносвлов'янських племен тощо.

Доля етнічних релігій залежить від долі їх носіїв. За сприятливої еволюції етносу до рівня нації, етнічна релігія набуває загальнонаціонального статусу, як, наприклад, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, і продовжує існувати в нових суспільно-історичних умовах.

Іудаїзм

Однією з найдавніших етнонаціональних релігій є іуда­їзм, якому належить особливе місце в історії релігії та сві­тової культури.

Іудаїзм — одна з найдавніших етнонаціональних релігій, яка запо­чатковує ідею єдиного Бога-творця й володаря Всесвіту; поширена здебільшого серед євреїв.

Назва цієї релігії виникла в VI ст. до н. е. в середовищі грекомовних євреїв (елліністів) з метою відокремлення вла­сне еллінізму від єврейського релігійного способу мислен­ня. Сам же іудаїзм як релігія єврейського народу зародив­ся значно раніше. Його походження і розвиток можна про­слідкувати в Старому Завіті.

Походження. Історично євреї — одне із семітських пле­мен Аравії та Палестини — беруть свій початок десь за два тисячоліття до нашої ери. За Біблією, спілкування Авраама з Богом датується приблизно 2085 р. до н. є. Бог цьому праведному чоловіку оголосив, що його нащадки будуть численними й утворять народ, обраний серед всіх інших народів світу. Після цього прабатько євреїв переселився з Месопотамії до Ханаану. Він, його син Ісаак та онук Яків поклонялись одному Богу — Ягве (Яхве, Єгові). Біблія роз­повідає про те, що Яків, якому Бог дав ім'я Ізраїль (євр. — Божий герой), разом із дванадцятьма синами та їх сім'я­ми переїхав у долину Нілу, до Єгипту. З часом добровіль­не переселення перетворилося на рабство, а народ Ізраїлю із невеликої групи людей, практично однієї сім'ї, став декількамільйонною нацією.

Приблизно 1250 р. до н. є. Мойсей (з коліна Левія) вивів євреїв з єгипетського полону в землю, обіцяну Богом, тобто в Палестину. Мойсей був першим єврейським законодав­цем, який персонально від Ягве одержав і Декалог, і весь Закон. Тому Мойсея можна назвати батьком іудаїзму. На околицях гори Синай (на Синайському півострові) євреї мешкали майже рік. Саме тут Мойсею Бог дав ще й вказів­ку спорудити скинію, тобто молитовний будинок для бого­служінь у похідних умовах. Все це детально описано у п'я­ти перших книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону), які ще називаються П'ятикнижжям Мойсея, або Торою. Тому Тора є основним священним текстом іудеїв. По тому ізраїльтяни протягом 38 років, за непослух Богу, подорожували по пустелі між Мертвим мо­рем та східною затокою Червоного моря. Після сорокаріч­ного блукання по пустелі вони розташувалися на Моавітсь-ких рівнинах, звідкіля рушили далі, перейшли Іордан та частково завоювали Ханаан.

Потім настали періоди суддів, об'єднаної монархії під керівництвом Саула (євр. Шауль — випрошений). Знаме­нитим було царювання Давида (євр. — улюблений). Верши­ни могутності євреї досягли в часи царювання над усіма ко­лінами сина Давидового — Соломона (євр. Шлом — мирний, багатий миром). Соломон спорудив храм у Єрусалимі (євр. Єрушалаїм — місто Великого Царя), який у Старому Завіті називається домом Господнім, або домом Божим.

Цей храм проіснував з 1004 по 586 р. до н. е. Другий храм — Зоровавеля — з 516 по 20 pp. до н. є., а третій храм — Ірода — з 20 р. до н. е. по 70 р. н. е., поки римляни не спали­ли його дотла. Священний посуд із храму, інші реліквії бу­ло вивезено до Риму. Через 400 років вандали пограбували Рим і захопили золоті світильники та інші речі з Єрусалимсь­кого храму. Проте їхній корабель, на якому були ці скарби, потонув на шляху до Африки, у Середземному морі.

Приблизно 935 р. до н. е. відбувається поділ нації на Із­раїль (Північне царство, 10 родів) та Іудею (Південне царст­во, 2 роди). Приголомшливими для древніх ізраїльтян стали у VIII та VI ст. до н. е. періоди руйнування їхнього самобут­нього етнічного укладу. Спочатку ассирійський цар Салмана-сар 722 р. до н.е. захопив Самарію, столицю Ізраїльського цар­ства, розорив її і переселив більшість його жителів до Ассирії. А у 587 р. до н. е. вавилоняни на чолі з царем Навуходоносором увійшли в Єрусалим, зруйнували його вщент, а мешканців за­брали як полонених до Вавилону. За цей час загинуло безліч громадян Ізраїлю та Іудеї, спустошилася їхня земля. Перетво­рився на руїни споруджений Соломоном Єрусалимський храм. Перський цар Кір (559—530 до н. е.) надав іудеям сво­боду, і вони повернулися на батьківщину. Згодом, у 515 p., було побудувано новий храм. І хоча він не був таким велич­ним, як споруджений Соломоном, все ж став центром націо­нального життя і релігії. Проте не всі іудеї захотіли повер­нутися додому, і згодом саме вавилонська діаспора відігра­ла важливу роль у збереженні єврейської культури та розвитку сучасного іудаїзму. Вавилонський полон, або ви­гнання, тривав 70 років.

Якщо ассирійський та вавилонський полон були тим­часовими, і колишні бранці мали змогу відновлювати дер­жаву, то після нашестя в 70—73 pp. н. е. римлян Ізраїль було практично знищено. Загинуло більше мільйона людей. 100 тис. полонених завойовник Тит відправив на каторжні роботи в Рим. З того часу єврейський народ існував без ца­ря, без жертовника і жертвопринесень та був розсіяний по різних провінціях Римської імперії. А імператор Адріан у 130р. навіть перейменував Єрусалим на Елія Капітоліна, заборонивши під страхом смерті в'їзд у нього євреям. Лише один раз на рік, в день поразки повстання 70 p., їм дозволялося прийти до фундаменту зруйновано­го храму і поплакатися біля нього. З того часу і бере свій початок традиція плакати біля стіни Плачу. І лише на по­чатку IV ст. імператор Костянтин Великий повернув міс­ту попередню назву.

У деяких джерелах можна знайти критику раннього іудаїзму за багатобожжя, ідолопоклонство та примітивізм. Проте немає ніяких достовірних даних, які б підтверджу­вали таку позицію. Насправді вже ранні книги Старого За­віту свідчать про розвинуте етичне єдинобожжя, яке не має собі подібних серед вірувань давнього світу.

Із самого початку Бог Старого Завіту явив себе як все­могутній, люблячий, благий і справедливий. Він — безкі­нечний і глибоко персоніфікований Творець усього сущо­го. Бог поставив перед народом Ізраїлю високі моральні ви­моги і його благословіння залежало від соціальної та моральної справедливості, досягнутої обраним народом.

Як визначальний елемент культу було введено своєрід­ну систему жертвопринесень, які демонстрували необхід­ність спокутувати гріхи. Ізраїль повинен був стати безгріш­ним богообраним народом, яким би постійно опікувався Всевишній. Мета вчення Старого Завіту полягає в тому, що кінець кінцем Бог — через обраний народ Ізраїлю — благо­словить усіх. І тоді Месія з роду Давида прийде спокутува­ти гріхи людства і правити як цар усіма народами.

Сучасний іудаїзм значною мірою відрізняється від іу­даїзму Старого Завіту. Суттєві зміни в релігії іудеїв поча­лися ще в часи Вавилонського полону. Ще тоді вони поча­ли збиратися для молитов і роздумів в особливих місцях — синагогах. Навіть після відновлення Єрусалимського хра­му синагоги продовжували залишатися місцями молитов­них зібрань більшості іудеїв. Коли ж римляни остаточно знищили храм, синагоги стали офіційними центрами роз­повсюдження іудаїзму.

Зі знищенням храму перервалась і традиція жертвопри­несень. Синагоги були місцями обрядів, молитов. Іудейсь­ких жерців (левітів) замінили вчителі Закону —рабини, що походили, як правило, з фарисеїв (іудеїв, що вимагали су­воро дотримуватися релігійних догм та відзначалися пока­зним благочестям), які започаткували традицію його усної передачі. Закон став регламентувати навіть незначні моме­нти повсякденного життя.

Святе Письмо.Святе Письмо іудаїзму відоме також за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно склада­ється з Тори (Закону, П'ятикнижжя Мойсеевого), Невиїм (євр. — Пророки — 21 книга) та Кетувім (євр. — Писан­ня — 13 книг). Цей канон було остаточно затверджено при­близно у 100р. рабинським собором у м. Ямнія (Палестина) під керівництвом рабина Іонафана Бен Закката. Іонафан за­снував рабинську школу в Ямнії, яка проіснувала 60 років. її вчителі почали складати збірку коментарів до Тори.

Приблизно 220 р. цю усну традицію було нарешті зафік­совано письмово. Рабином Палестини Ієгудою га-Насі (137— 22 7) на основі численних коментарів танаїв (єврейських вчи­телів Закону) до Тори було укладено збірку правових норм, яка одержала назву Мішна (євр. — Повторення). До Мішни увійшли кодекс нормативних актів Галаха (євр. — Закон) та Агада (євр. Передання) — оповідання і притчі, які поясню­ють фрагменти з ТаНаХу і Галахи. Сама Мішна складається з 63 трактатів, 524 розділів та 4 тисяч мішнайон (віршів) і міс­тить майже 4 тисячі суджень 150найшанованіших рабинів.

У IV—V ст. амораїми (євр. — ті, хто пояснює Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, і ця книга одержала назву Гемара (євр. — Завершення). Точніше, Ге-мар у іудеїв дві: менша за обсягом, палестинська, створена приблизно у 220 p., та більша за обсягом і шанованіша — вавилонська, написана приблизно у 500р. Поєднання Мішни та вавилонської Гемари відоме як Вавилонський Талмуд. Мішна і палестинська Гемара називаються разом Палестинським Талмудом.

Талмуд (євр. — Вчення) складається з великої кількості томів. Його детально вивчають у іудейських семінаріях, ко­леджах і суботніх школах, адже він є основою основ усієї по­всякденної практики і теології іудаїзму. До Талмуду входять моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафі­зичні ідеї, історичні оповіді, мрії про майбутнє євреїв, месі­анське уявлення про шляхи порятунку всього людства тощо.

Віровчення та культ.Спасіння іудея досягається жорс­тким дотриманням усіх 613 вимог Тори. 365 із них (за кількістю днів сонячного року) забороняють певні вчинки, на­приклад «не вбий», «не вкради». 248 (за кількістю органів людського тіла) наказують, наприклад, «шануй батька тво­го і матір твою». Кожна з цих вимог розроблена до най­менших дрібниць.

За недотримання передбачено систему покарань, що складається із семи сходинок: побиття камінцями; спален­ня; вбивство; задушення; смерть, послана з неба; знищен­ня; тілесне покарання. Шістнадцять злочинів караються по­биттям камінцями; дев'ять — спаленням; два — відсічен­ням голови мечем; дев'ять — задушенням; двадцять два — знищенням (карет); одинадцять — смертю, посланою з не­ба. Загалом за сімдесят один злочин передбачено смерть, а двісті сімдесят сім злочинів підлягають тілесним покаран­ням. Так, людина, що свідомо порушила накази про обрі­зання та пасхальну жертву, підлягає знищенню. Окрім двад­цяти двох, існує ще чотирнадцять злочинів, які караються карет, якщо їх вчинено свідомо, але без попередження.

За свідоме порушення заборон карають знищенням, за несвідоме — людина зобов'язана принести очищувальну жертву (хатат).

Відмінність між знищенням (карет) та смертю, посла­ною з небес, полягає в тому, що на знищеного кара чекає і після смерті, тобто по тому, як він залишить цей світ. Смерть, послана з небес, несе спокуту.

Кожного, хто порушив заборони Тори, карають: йому наносять тридцять дев'ять ударів паском із волячої шкіри. Перед екзекуцією покараного оглядають, щоб визначити, чи зможе він витримати тридцять дев'ять ударів, чи це не приведе до смерті. Не можна карати людину більше, ніж вона зможе витримати.

Рішення про покарання смертю могло затверджувати ли­ше зібрання із 71 мудреця Тори — Синедріон (Великий Бетдін), що збиралося в Єрусалимському храмі. У 60 р. до н. є. смертну кару в Ізраїлі було відмінено, і нині тілесні пока­рання не застосовуються.

Зруйнування давньоєврейської держави римлянами по­клало край первинному іудаїзму і стало початком його си­нагогального періоду. Синагогу (євр. — Будинок для збо­рів) будували завжди на громадські кошти. Як правило, це приміщення чотирикутної форми, поділене колонадами на три відділення. В середині ставлять лави для сидіння віру­ючих, кафедру рабина і головне — спеціальну шафу для збе­рігання пергаментних сувоїв Тори. Синагогу могли утвори­ти не менше 10 чоловіків-євреїв, що мешкали поряд. Вона

була не тільки місцем богослужінь, а й своєрідною школою та центром громадського життя.

Під час богослужіння чоловіки одягають спеціальні го­ловні убори і білі шарфи. Віруючі євреї носять головні убо­ри, не знімаючи їх. В ортодоксальних синагогах чоловіки і жінки сидять окремо. Особливе значення в іудаїзмі мають молитви, в яких мова йде про нескінченні біди та страждан­ня єврейського народу, розсіяного по всьому світі.

В іудаїзмі чільне місце посідає сім'я. Значна кількість релігійних свят водночас є сімейними. Найзначніше з них — щотижневий Шабат (євр. — Субота) — розпочина­ється увечері в п'ятницю із заходом сонця. Це — свято, по­вне спокою від роботи. Господиня запалює світильник шабату, молиться за свою сім'ю і просить благословіння у Бога. Стіл накривають чистою скатертиною. На нього ставлять чашу з вином і дві хали (хлібинки). Перед шабат-вечерею глава сім'ї проголошує похвалу добропорядній дружині та читає вірші з Тори про створення світу (Буття 2, 3): «І бла­гословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спо­чив Бог від усього свого діла, що творячи зробив був». Пі­сля цього він від імені Бога благословляє хліб і вино.

У цей день віруючий єврей не працює, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь праці, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Урочисто відзначають у сім'ї й інші свята. Протягом ві­ків іудейська сім'я була і продовжує залишатися джерелом релігійної духовності, незважаючи на численні гоніння, фі­зичне знищення, приниження та придушення євреїв.

Одна з найхарактерніших ознак іудаїзму — щорічні свята та пости, в яких беруть участь усі віруючі.

Головне свято іудеїв — Песах (Великдень), яке випадає на 15-й день місяця нисан (березень — квітень). Воно вод­ночас є символом весняного відродження природи й ізра­їльської нації після виходу з Єгипту.

Друге щорічне свято — Суккот (свято кущів), яке почи­нається на 15-й день місяця тишрей (вересень — жовтень). Це веселе свято жнив, коли будують курені з гілляк, в ос­новному пальм та маслин, згадуючи ходіння ізраїльського народу в пустелі після звільнення з єгипетського рабства. У цих куренях їдять і сплять, вчаться і моляться (якщо не йдуть до синагоги). Тобто все, що людина робить удома ці­лий рік, вона повинна робити протягом семи днів у курені. Особливої похвали заслуговує той, хто поза кущем не вип'є навіть склянки води.

Є й інші свята: Рош-Ашана — єврейський Новий рік, що випадає на перший день Тишрея, Иом-Кіпур (день Спо­кути), Пурілі, Ханука (Освячення) тощо.

Течії теології іудаїзму.Теологія іудаїзму знає кілька те­чій. Це — караїми та кабала.

Рух караїмів виник у VIIIст. у Вавилоні як новий під­хід до коментування Тори. Прихильники цієї школи на­зивалися караїмами, тобто «Синами Писання». Засновни­ком її був учений Анан бен Давид, мешканець Багдада. Він зі своїми послідовниками повністю відкинув рабинські ко­ментарі до Талмуду і вчив, що єдиним авторитетом має бу­ти єврейська Біблія, в першу чергу Тора. Караїми, які зго­дом розділилися на багато малих груп, не погоджувалися з лібералізацією в дотриманні вимог Тори, яка проявилась у Талмуді. Так, вони були проти медичного лікування, по­силаючись на слова «я Господь, цілитель твій» з книги Ви­хід (15:26). Хоча цей рух і не набув значного поширення, проте спонукав багатьох ортодоксальних рабинів переві­рити правильність тлумачення Святого Письма.

Кабала — містичне релігійне вчення, яке виникло в іудаїзмі у XIII ст. Його прибічники оголошують себе продо­вжувачами давніх таємних релігійних учень. З часом Ка­бала стала центром найрізноманітніших окультних течій, що не мають нічого спільного з іудаїзмом.

Власне Кабалу поділяють на дві основні течії: теоретич­ну та практичну. Прибічники теоретичної течії опікують­ся в основному метафізичними та містичними проблемами; практичної — цікавляться насамперед тавматургією (прак­тичними основами магії). «Теоретики» досліджують філо­софські питання космогонії (походження і розвитку Всесві­ту), космології (будови Всесвіту), епістемологію (теорію пі­знання) та інші світові проблеми. Перша течія за своєю суттю є єврейською теософією — пізнанням Бога засобами містичного проникнення у сутність Всесвіту.

Кабала — єдина форма окультизму, в основу якої покла­дено поетико-фантастичне тлумачення Старого Завіту, в першу чергу П'ятикнижжя Мойсея. Одним із центральних положень кабалістичного вчення є еротичний містицизм, у якому статеві стосунки розглядаються як найвище священ-нодіяння.

Течії іудаїзму.Сучасний іудаїзм має три головні течії: ортодоксальну, реформістську і консервативну.

Серед ортодоксів виділяються ультраортодокси, що дістали назву хасиди (євр. — благочестиві). Хасидизм був наслідком релігійно-духовних пошуків українсько-польсь­кого єврейства наприкінці XVII — на початку XVII ст., які

полягали в переосмисленні іудаїзму в тогочасному дусі, на­ближенні його до розуміння більшістю єврейства. Заснов­ником його був Ісраель Бен Елієзер (1698—1760),спочатку відомий як Баал Шема — один з багатьох чудотворців-ціли-телів, які лікували хвороби амулетами та заклинаннями, подорожуючи Польщею та Україною. За переказами, він мав дар передбачення, «чув небесні голоси» і його стали на­зивати Ісраель Баал Шем Тов, а після смерті в хасидській літературі з'явилося скорочення Бешт.

Релігійна теорія хасидизму виникла в часи ідейної бо­ротьби між загальноприйнятою серед євреїв кабалістичною містикою і єритичними рухами сабатіанства та франкізму. Бешт зумів надати хасидизму привабливої форми, що від­повідала принципам демократизації іудаїзму, його розбу­дови на засадах сердечного, інтимного зв'язку людини з Бо­гом, оптимістичного ставлення до життя.

Для Бешта Бог — не тільки об'єкт пізнання, страху, бла­гоговіння, а й палкої любові та пристрасті. Спілкування з Всевишнім, на його переконання, має бути емоційним, ра­дісним, слова молитви повинні йти з глибин душі, бути щирими та піднесеними. Він заперечував аскетизм і суво­рість віри кабалістів. З часом його вчення здобуло багато прихильників серед єврейства.

Він учив, що соціальна нерівність, притаманна цьому світу, не впливає на стосунки між людиною і Богом. Зви­чайна, але істинно благочестива людина цінніша того, хто зарозумівся від своєї вченості. Справжнім праведником є не той, хто віддає весь свій час власному навчанню, а той, хто турбується про простих людей. Служити Богу слід із ра­дістю. Навіть покаяння повинно стати не сумом про мину­ле, а радістю від отриманої гармонії душі. Молитву, під час якої людина зливається з божеством, хасиди поціновують як головний засіб проникнення у його суть. Кожний, хто виконує міцвот (заповіді Тори), за життя може стати цадиком — хранителем божественного знання.

Цадин (праведник) у Бешта є абсолютно новим типом релігійно-духовного лідера. Від «знавця Тори» він сам «стає Торою», її живим втіленням. Бешт подає цадина як харизматичного лідера, авторитет якого ґрунтується не стільки на релігійній освіченості, скільки на праведному житті, щирій молитві, відданості Богу. На зміну рабинській аристократії хасидизм висунув тип лідера, який був ближчим до про­столюддя, моральним, практичним поводирем, який не по­рушував жодного з постулатів релігії. Бешт зробив Бога доступнішим для рядових віруючих, реальнішими їх спо­дівання на його захист та допомогу.

Демократизм і релігійний темперамент нового вчення, сприятливі історичні умови спричинили широке і відносно швидке його поширення в єврейських масах. З України ха­сидизм потрапив разом із мігрантами до єврейської діаспо­ри. Нині його центр перемістився до США.

Ортодоксальний іудаїзм мало змінився за останні два­дцять століть. Його послідовники навіть у найдрібніших де­талях дотримуються правил, передбачених Талмудом, свят­кують Суботу, обмежуються кошерною їжею (з якої виклю­чено певні м'ясні страви) тощо. Однією з головних причин такої незмінності є те, що євреї, зазнаючи протягом історії переслідувань і жорстоких гонінь у багатьох країнах, по­стійно були змушені виокремлюватися, замикатися і праг­нути до самодостатності в житті та релігії.

Реформістський іудаїзм виник в Америці. У ньому мен­ше значення надається положенням і приписам Талмуду. Синагоги реформістів, як правило, називаються храмами, а святкування Суботи вони перенесли на неділю. Вчення ре­формістів передбачає майбутнє пришестя Месії й тілесне воскресіння. Вся їхня релігійна система побудована на фундаменті суворого єдинобожжя.

Консервативна течія займає серединне положення між ортодоксальною й ліберальною. Іудаїсти-консерватори відзна­чають свята і дотримуються основних традицій, намагаються зберегти незмінною сутність національної культури і релігії. У той же час вони в сучасному стилі, але обережно інтерпре­тують Закон Мойсея, пробують краще пов'язати його із су­часною культурою, філософією. Іудеї-консерватори — це, як правило, освічені люди, які відіграють значну роль в ін­телектуально розвинутих прошарках суспільства.

Загалом етнонаціональні релігії є складним комплек­сом ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його національною культурою, традиціями, звичаями, ментальністю.

Даосизм

Серед давніх релігійно-філософських систем, що виник­ли на благодатному китайському ґрунті, помітне місце по­сідає даосизм.

Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Даосизм є своєрідним духовним утворенням. Термін «релігія» підходить до нього вельми умовно, адже в ньому

не йдеться про відносини між людиною і Богом. Не є він і філософією, оскільки охоплює різноманіття культів і об­рядів.

Походження та духовні джерела.Даосизм виник у дру­гій половині І тис. до н. е. в Китаї. У II—IIIст. він розділив­ся на філософію (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Першим пат­ріархом релігійного об'єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан цзяо (три ре­лігії).

Основним священним текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в якому викладено погляди засновника даосизму ки­тайського філософа Лао-цзи (605—520 до н. є.).

Розвинув і пропагував вчення Лао-цзи його учень філо­соф Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. є.). Він написав коментарі до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще од­ну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у якому викладено сутність дао та пра­вила життя, що йому відповідають, налічує 1120томів.

Віровчення.Релігія даосизму базується на вченні про дао — першоначало, першооснову і всеохопний закон сві­тобудови.

Дао—у даосизмі вічне, незмінне, безформне, непізнаванне нача­ло всіх речей і явищ.

Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебу­ває у безперервному русі, а дії його невичерпні.

Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім'я. Перше дао вічне, це форма без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір'ю Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну від першого, постає перед людиною як щось конкретне, що складається з ці (найдріб­ніших частинок) та містить у собі образи-речі. Воно нескін­ченне, всемогутнє, і дія його виявляється скрізь. Цим воно відрізняється від безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого дао. Однак друге дао внутрішньо пов'язане з першим, оскільки, як свідчить трак­тат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять одне в одного, відкриваючи таким чином двері до всього чудесного.

Водночас через такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко звести до якоїсь логіч­ної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Однак вона не є і духовною субстанцією, оскіль­ки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби окремо і в той же час невідокремлено від речей, про­низує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невлови­мість дао, відсутність означеного правдоподібного зв'яз­ку між видимим і невидимим зумовлюють містицизм дао­сизму як релігійно-філософського вчення. Таємниця дао відкривається не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасті, бачить його тіль­ки в конечній формі».

Стосовно відношення дао і де, то згідно з положеннями даосизму дао породжує речі, а де їх формує, вдосконалює, робить зрілими, доглядає і підтримує. Створювати і не при­своювати, творити і не хвалитися, бути старшим і не коман­дувати — ось що, за трактатом «Дао де цзин», називається глибинним де.

Де — у даосизмі — опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці людини (міра її доброчинності).

Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Муд­рець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслі­дування дао — у-вей (недіяльність або бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реаль­ність, треба залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно існува­ти, уподібнившись, настільки це можливо, природі та Все­світу. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам'ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдя­ки чому можливо досягнути більшого, ніж активною дія­льністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, до­сягає граничної простоти, ясності та спокою.

Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змі­шання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночас­но, протидіючи і доповнюючи одна одну. Немає нічого, що було б або суто інь, або суто ян. Кожен із них може перева­жати, ніколи не усуваючи іншого.

Цікаво, що китайські ієрогліфи інь і ян мають той самий іслюч — пагорб. Із погляду етимології, інь — північний схил пагорба, тобто схил, обернений до півночі й тіні. Ян — протилежний схил пагорба, обернений до сонця. У сиву давнину під час свят весни й осені юнаки танцювали на північному березі (бік ян), а дівчата — на південному березі. Після чого насту­пала черга заручин, шлюбів. Так інь став символом жінки і темряви, а ян — символом чоловічого начала і світла. Начало інь домінує також у таких поняттях і предметах, як північ, зима, долини, хмари, вази, персики, піони, хризантеми, гри­би тощо. Ян — у таких, як південь, літо, гори, барани, же­ребці, півні, дракони, нефрит, у всьому, що є червоним, га­рячим, блискучим, високим, небесним, проникаючим тощо.

У природі спостерігається нескінченний конфлікт між протилежностями інь і ян, але в кінцевому підсумку у ра­зі взаємного проникнення вони точно врівноважують один одного.

Хоча в даосизмі є єдине абсолютне поняття — неосяж­ний принцип дао, тут пошановується й ціла плеяда богів. Так, Всевишній імператор Сангді інколи уподібнюється По­лярній зірці. Сонце, Місяць, річки, гори, імператори, генії, захисники полів чи врожаїв можуть набути божественного статусу. Пантеон даосизму має також тисячі безсмертних ду­хів, героїв місцевих культів та інших істот. Спочатку на йо­го чолі стояли три абстрактні містичні символи: Тай-гу, Тай-су, Тай-і, за іншою версією — Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (найвище єдине). У процесі розвитку даосизму і поглинання ним народних культів абст­рактні категорії цієї тріади було персоніфіковано в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу. З проникненням у Китай буд­дизму (приблизно VIII—IX ст.) до даосизму ввійшли й боги — аналоги китайського буддійського пантеону.

Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, при­йоми лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї без­смертя стимулювала пошуки даосами різних способів про­довження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, діє­ти, пневмотерапії тощо. Проповідь довголіття та безсмертя забезпечила їм популярність у народі та прихильність ім­ператорів. За офіційної підтримки володарів Піднебесної да­осизм вижив і навіть утвердився, незважаючи на доміну­вання конфуціанства.

Інша річ, що на перший план за умов такого виживання вийшли численні даоські маги та проповідники, знахарі та шамани, які приєдналися до даосизму, вміло синтезувавши народно-міфологічні обряди та вірування з деякими філософ­ськими ідеями даосизму. Так поступово даосизм із респек­табельного вчення придворних проповідників та алхіміків став віруванням широких народних верств Китаю. Згодом потужне даоське угруповання під керівництвом Чжан Лу перетворилося навіть на самостійне теократичне утворен­ня, що мало певну адміністративну автономію. З ним раху­валася офіційна китайська влада. Воно проіснувало в Ки­таї до середини XX ст. (63-й даоський папа з роду Чжанів після 1949 р. переїхав до Тайваню). «Держава» даоських пап-патріархів спочатку була чітко організована і склада­лася з 24 релігійних громад, які очолювали єпископи, що успадковували, як і папи, свою владу. Однак за межами своєї громади вони не мали ані найменшого адміністратив­ного впливу.

Сьогодні діє кілька даоських монастирів, зокрема в Гон­конзі, на острові Лан-тау і на Тайвані. Щоправда, термін «монастир» тут має інший зміст, ніж, скажімо, в христи­янстві. В даоських монастирях немає суворих правил, туди можна ввійти і вийти за власним бажанням. Це скоріше особливе місце духовного усамітнення і медитації.

Культ. Даоси здебільшого здійснюють свої ритуали у ки­тайських храмах, де вшановується і Будда. Служитель про­дає палички ладану, які запалюють у пучку. Потім цей пу­чок стискують між з'єднаними долонями і легко рухають ним по вертикалі. Щоб дізнатися, чи будуть події сприятливи­ми, моляться, тримаючи між з'єднаними долонями два ви­ди дерев'яних мушлів, які потім кидають на землю: залеж­но від того, на який бік упадуть мушлі (випуклий чи ввігну­тий), визначають, чи усміхнеться удача. Другий спосіб полягає в тому, щоб сильно стріпнути бамбукову палицю, в яку поміщено кілька паличок, поки одна з них не впаде на землю. Це й є паличка, визначена долею, що має надписи, які дають змогу відшукати потім відповідний гороскоп у про­давця ладанових паличок при вході до храму.

Щоденні культові дії доповнюють щорічні свята, напри­клад свято вогню на честь бога Хуо-куна. З цього приводу готують великий чан, наповнюють його маслом. До того як масло закипить, віруючі вмочують у нього руки, а потім їх витирають папером, на якому написано молитви, і кидають його в багаття. Служитель із оголеним торсом концентрує свою увагу, щоб досягти трансу, потім занурює руки в чан і щедро змащує маслом обличчя та груди у присутності захо­плених глядачів. Згодом до масла додають листя імбирю, щоб отримати ліки. Інколи служитель вибирає віруючу серед при-

сутніх, яка має стати на коліна, щоб він із-за її спини наніс їй масло на шию і лоб.

Даоський служитель культу відіграє роль своєрідного медіума. Про його причетність до світу богів свідчать особ­ливі здібності і здатність байдуже сприймати страждання, які він демонструє під час різних обрядових дій. Напри­клад, після того, як помічники закріплять червону стрічку в його волоссі, він швидко проносить палаючі ладанові па­лички біля власних грудей або до нестями стискує голою рукою лезо шаблі. Такі здібності дають йому змогу відігра­вати роль духовного радника своєї громади: зазвичай тор­каючись палаючими ладановими паличками букету квітів, він слухає сповідь віруючого і дає йому свою пораду.

Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи кон­фуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн.

Конфуціанство

Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософсь­кою системою Китаю є конфуціанство, яке часто інтерпре­тують як своєрідний спосіб життя, що упродовж двох тисяч років підтримував релігійні почуття китайського народу, продукуючи в ньому етнічну солідарність. Імператори ди­настії Хань (II ст. до н. є. — НІ ст. н. є.) розглядали його як ідеологію державного будівництва, чинник стабілізації імперії.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релі­гійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 4 79 до н. є.), у основі яких — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Конфуціанство невіддільне від китайської культури, воно впливає на спосіб життя країн, тісно пов'язаних з ки­тайською цивілізацією (Корея, Японія, В'єтнам).

Походження та духовні джерела. Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні віру­вання китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справж­нє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовни­ки звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Висло­ви»), яку послідовники філософа уклали з його висловлю­вань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи», («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. є. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченос­ті. Не знаючи конфуціанських канонів, у давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.

Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маю­чи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його по­глибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли, ві:,. сім самостійних шкіл. Найвідомішими серед них були шко­ли філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. є.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. є.).

Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як без­особову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав най-адекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філо­соф стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарак­терніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.

Його наступник Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У своєму основному трактаті «Про злу природу людини» він писав протилежне: природними рисами людини є прагнен­ня до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість про­тиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю при­родою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними бу­ли б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.

Поступово конфуціанство стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху династії Хань (приблизно 206 до н. є. — 186—220 н. є.) конфуціанство набуває стату­су державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеоло­гії», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не за­перечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основ­не духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в

1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайсь­ких школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й гли­боко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання ран­нього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і ви­значило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.

Віровчення.Центральне місце у конфуціанстві займа­ють проблеми моральної природи людини, її життя в роди-ні, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки осо­ба— основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис за­лежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. Тому він віддав пере­вагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рів­новазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різ­ного характеру. Це стосунки між:

— імператором і підлеглим;

— батьком і сином;

— чоловіком і дружиною;

— старшим і молодшим;

— друзями.

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є по­няття шанування:

— шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;

— шанування природи викликає у нас доброзичливість}. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;

— шанування історії передбачає культ предків і здійс­нення ритуалів. Якщо люди роблять свою "справу і шану­ють богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Ша­нування поширюється і на майбутнє, яке людина не по­винна моделювати за власними забаганками.

Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три ри­си: обережність, милосердя і сміливість? та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, доб-, родійність.

Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього — найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він представляв народ, вступа­ючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Лю­дина, обдарована Небом певними моральними рисами, по­винна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.

Метою вдосконалення є досягнення рівня цзюнь-цзи (бла­городної людини). Конфуцій характеризує таку людину че­рез порівняння із сяо жень (простолюдином), яке проходить через усю книгу «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'язку і закону — сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отри­мати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий — до лю­дей. Про благородну людину не можна робити висновок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Прос­толюдину, навпаки, не можна довірити великі справи, і про нього можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи живе у зла­годі з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи лег­ко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо жень важко прислужитися, але його легко втішити. Благородна людина боїться трьох ре­чей: веління Неба, великих людей і слів наймудріших. Про­столюдин не знає веління Неба і не боїться його; він із пре­зирством ставиться до людей, що мають високий статус; по­лишає без уваги слова мудрої людини.

«Благородна людина» в конфуціанстві — не стільки етич­не, скільки політичне поняття. Вона належить до правля­чої еліти, керує народом. Це всебічно розвинена особистість. Аби досягти такого рівня, необхідно виробляти в собі певні шляхетні риси, у формуванні яких особлива роль належить принципу жень — людинолюбству, доброчесній поведінці. Людинолюбство характеризує стосунки, які повинні бути передусім між батьками і дітьми, між правителями і чино­вниками. А вже потім воно поширюється на всіх інших лю­дей. Така, дещо звужена, сфера жень пояснюється тим, що моделлю суспільства для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — ді­тям. Тобто людинолюбство як моральний принцип філософ сприймає як регулятор державного життя. Відтак він зрів­нює його з правом і навіть підносить над ним: «Якщо керу­вати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ прагнутиме ухилятись (від них) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на осно­ві людинолюбства і підтримувати порядок за допомогою ри­туалу, то народ буде відчувати сором і виправиться».

Найвищим ідеалом жень € поєднання самоповаги та гу­манного ставлення до інших. Етика Конфуція передбачає верховенство принципу, сінь (добра і взаємності)" та закли­кає жити за правилом: «Не роби іншим того, чого не бажа­єш собі». Цю моральну вимогу пізніше повторить Ісус Хрис-тос, а І. Кант у XVIII ст. витлумачить її як моральний імпе­ратив (моральний закон, вимогу).

На шляху формування рис благородної людини важли­ва роль належить і реалізації принципу лі — передбачува­ності поведінки у всіх життєвих ситуаціях. Головна ідея цього принципу —^поміркованість*, вибір серединного шля­ху, прагнення уникнути крайнощів. Принцип лі передба­чає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Неухильне дотримування усталено­го лі (правил, норм, ритуалу) — одна з головних вимог кон­фуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель зрівнюється з підданими, верхи — з низа­ми, літні— з молодими.

У становленні благородної людини свою місію вико­нує і принцип чжи (знанні). Для Конфуція знати означає знати людей, тобто його вчення про знання підпорядко­ване соціальній проблематиці. Навчання має бути вибір­ковим: «слухаю багато, вибираю краще і слідую йому». На­вчання повинно супроводжуватися розмірковуванням, доповнюватися логічним мисленням: «навчатися і не роз­мірковувати — даремна втрата часу». Знання полягає як у сукупності інформації («спостерігаю багатоманіття і три­маю все в пам'яті»), так і в умінні різнобічно розглядати проблему, в методі. Саме метод філософ поціновував най­більше.

До великих людських начал Конфуцій відносив також принцип і (обов'язок та ритуал). Наставляючи у вірності і вдосконалюючи у дружелюбності, обов'язок і ритуал зміц­нюють співдружність плоті та шкіри, тривкість кісток і су­хожилля. Вони підтримують життя, служать душам (по­мерлих) і духам. Вони суть великі ворота, що виводять на небесний шлях і дають вихід людським почуттям.

Людськими обов'язками мудрець вважав десять по­чуттів: батько повинен проявляти батьківські почуття, а син — шанобливість, страший брат — доброту, а молод­ший — дружелюбність, чоловік — справедливість, а жінка — послух, старші — милосердя, а молодші — по­кірність, правитель — людинолюбність, а піддані — від­даність.

Культ.Зміст і особливості культу конфуціанства знач­ною мірою обумовлені священним принципом лі, що вима­гав дотримуватися великої кількості ритуалів. Ритуал для людей — усе одно, що закваска для вина. Це плід обов'яз­ку. Керувати державою, зазначав Конфуцій, і не вдаватися до ритуалу — що орати без плуга. Ритуал, який випливає не з обов'язку, схожий на оранку без сівби.

Перераховані вище принципи — жень (людяність), лі (норми поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обо­в'язок) — мають базуватися на принципі сяо — любові си­на до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини повинні були ніколи не розлучатись із батьками. Після смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох років.

Особливе місце в конфуціанстві займав культ предків.що передбачав служіння їхнім духам, чітко визначеним згідно зі становою ієрархією. «Своїх» духів мала кожна китайсь­ка сім'я. Ранг духів залежав від суспільного стану, до якого вона належала. Можна було поклонятися лише своїм духам, вшановування ж чужих розглядалося як лестощі. А це вже суперечило принципу лі. Жертвоприношення на честь своїх, а не чужих предків, на думку Конфуція, давало змогу уникнути образ і применшення їхніх колишніх заслуг. На честь предків будували храми, у яких першого числа кожного місяця відбувалися жертвоприношення різним духам.

Навіть коли батько — злодій чи грабіжник, шанобливий син повинен лише покірно слухати його та просити поверну­тися на шлях доброчестя. Культ пращурів і норми сяо спри­яли розквіту культу родини та клану. А родина поцінову­валася як серцевина суспільства. її інтереси ставилися ви­ще за інтереси окремої особистості. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків, померлих роди­чів і нині характерні для китайського суспільства. Небіж­чики, на думку китайців, продовжують брати участь у жит­ті родини, а тому нащадки мають про них піклуватися і ша­нувати їх.

Отже, конфуціанство опікувалося всіма аспектами су­спільного буття. Тому цілком справедливо вважається ду­ховною основою китайського суспільства. Щоправда, як релігійний напрям воно переживає сьогодні не найкращі часи. Нині конфуціанство переважно поширене в Китаї. Його вплив відчутний і в інших країнах, особливо в тих, що пов'язані з китайською цивілізацією — Кореї, Японії та В'єтнамі.

Індуїзм

Для європейців, чиє світобачення було сформовано хри­стиянством та атеїзмом, індуїзм здається надто складним для сприйняття, і тим паче для розуміння, явищем. Поняття «ре­лігія» в європейському сенсі підходить індуїзму лише част­ково: його можна застосовувати тільки до культово-обрядо­вого аспекту. Інколи індуїзм називають «способом життя», але й це надто вузьке і поверхове визначення; це складна система світосприйняття.

Термін «індуїзм» походить від персидського слова «хі-ду» пізніше «хінд», що, за одними джерелами, означало житель Сінду, Індії, за іншими — так народи Західної й Се­редньої Азії називали р. Інд. Тобто він має скоріше геогра­фічне походження. В індійських священних книгах його немає. Як релігієзнавчий термін «індуїзм» був запровадже­ний європейцями в XIX ст. для позначення вірувань, що народилися в Індії. Ним називали широкий спектр явищ: від різноманітних народних вірувань до абстрактної мета­фізики, від інтелектуального консерватизму — до спон­танних релігійних проривів, від войовничого сектантства — до універсальної віротерпимості. В Індії носії цієї культур­ної традиції називають себе «Вайдик дхарма» («ведійською державою» або «науково влаштованим соціокосмосом»).

Індуїзм як система світосприйняття.Ця система вклю­чає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компо­ненти, що тісно переплетені між собою.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охоп­леним релігією. Немає поділу на світи матеріальний і духов­ний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирсь­ким, світським, немає нічого, крім релігії, поза релігією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціального сло­ва (і навіть поняття), яке б відповідало європейському ро­зумінню релігії.

Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Космо­су, слідування його вселенським законам. Релігія — це жит­тя, а життя — це релігія. Нічого подібного в християнстві не існує. Віровченню індуїзму не притаманна ворожнеча до іновір'я, тому відсутнє й поняття єресі. Немає тут і прозелі­тизму — бажання залучити до своєї віри, а відтак — і місіонерства — діяльності, спрямованої на навернення до сво­го вчення іновірців, адже двері до індуїзму щільно зачине­ні. Індуїстом не можна стати за власним бажанням або вна­слідок збігу обставин — індуїстом можна лише народити­ся. Звичайно, в повсякденному житті все відбувається не зовсім так. І в минулому, коли індуїзм поширювався на те­риторії теперішньої Індії, і в наш час певне включення до спільноти його прибічників має місце, здебільшого на двох рівнях: або до варни кшатрйв (воїнів), або до недоторкан­них (паріїв).

В індуїзмі немає молитов, проповідей, сповідей, таїнств у їх християнському розуміні. Людина розглядається у не­розривному зв'язку з усією, живою і неживою, природою. При цьому в рамках теорії переселення душ допускаються варіанти посмертного втілення в нелюдському тілі. Немає по­няття вродженої гріховності людини. І людина, і природа ви­ступають як форми вияву божественного.

Загалом індуїзм важко стисло описати: він увібрав у се­бе величезну кількість різноманітних звичаїв і вчень, та й сам увійшов до багатьох релігій, які не мають нічого спіль­ного з його основами. Сьогодні існує так багато індуїстсь­ких сект, що вичерпно охарактеризувати їх неможливо.

Походження та духовні джерела.Індія — стародавня країна. Проте її історія до приходу аріїв (індоєвропейців) маловідома. Безперечно лише те, що пращури індійців меш­кали в одному регіоні з попередниками іранців, разом із якими вони утворювали так звану арійську гілку індоєвро­пейських народів.

Найдавнішу стадію розвитку в індуїзмі, що триває до II тис. до н. є., в науці прийнято називати праведичним (про-товедичним) періодом. Про послідовників праведичного ін­дуїстського культу світової нації відомо мало. Це були ін­дуси, що жили на півночі Індії, та дравиди, що населяли південну частину півострова Індостан. У часи біблійного Ав-раама тут уже існувала цивілізація, схожа в загальних ри­сах на ранньомесопотамську. Індуси праведичного періоду сповідували політеїзм (багатобожжя) — своєрідний прото-індуїзм, який нагадував ранні види магії. З особливою по­шаною вони поклонялися богині Матері та рогатому боже­ству, яке сиділо, подібно до йогів, схрестивши ноги, у позі «лотос». Стародавні індуси приносили жертви різним бо­гам, але храмів ще не будували.

Ведичний період починається приблизно з II тис. до н. є., коли арії (народи Центральної Азії) увійшли до Північної Індії та поступово почали просуватися на південь. Свою наз-

ву він отримав від збірки священних текстів, що називала­ся Веди. Світлошкірі переможці нав'язали індусам свою ци­вілізацію і релігію, що ґрунтувалася на Ведах, яка значно відрізнялася від релігії дравидів: арії поклонялися швид­ше силам природи, аніж зображенням ідолів. Головними їх богами були: Індра — бог космосу і зірок, Варуна — бог неба та Агні — бог вогню. Ведична релігія охоплювала без­ліч інших, дрібніших, богів, одним із яких був Сома — бог наркотичної рослини.

Слово «веди» означає «знати», «вінець знання», «до­стовірні знання», «священне знання». Веди — найдавні­ша пам'ятка індуїстської релігійної літератури. Вважаєть­ся, що це священне знання прийшло від самого верховного Бога-Особи. Воно існувало на початку творіння і передава­лось із покоління в покоління усно. І тільки приблизно 5 тис. років тому, коли життя людей почало скорочуватись, а розум і пам'ять слабнути, В'ясадева (сімнадцята аватара Крішни) записав Веди на санскриті — найдавнішій мові на Землі. Звідси і священність, авторитетність Вед, визнання їхнього вихідного характеру щодо осмислення Всесвіту, міс­ця в ньому людини, її відносин із надприродними істотами.

Веди стали першим Святим Письмом аріїв, тому їх ре­лігія називається ведизмом. Найістотнішим у вченні ведиз­му було визнання того, що людина — не просто тіло. Це ду­ховна істота, ув'язнена в плоті. А відтак її завдання — вир­ватись із матеріального світу і повернутися до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Пізніше в буд­дизмі ця ідея набуде свого подальшого розвитку.

Веди в основному є гімнами, що виконуються жерцями на честь богів. Збірка також містить велику кількість мі­фів, відомостей з космології, побуту древніх індусів. "Усі пер­шоджерела індуїзму беруть свій початок із Вед. До цього часу знання напам'ять гімнів однієї з вед — Рігведи є обо­в'язковим для кожного освіченого індуїста.

Веди поділяються на чотири частини.

Рігведа (веда хвали) складається з 1028 гімнів міфоло­гічного і космологічного змісту, зібраних у 10 книгах. "У більшості з них прославляються бог вогню Агні та бог кос­мосу і зірок Індра.

Яджурведа (веда жертвопринесень) описує послідов­ність проведення жертвопринесень.

Самаведа (веда пісень) складається з 1549 гімнів, бага­то з яких є в іншому тексті — в Рігведі. До текстів цих гім­нів, що супроводжуються коментарями, жерці зверталися під час жертвопринесень.

Атгарваведа містить магічні заклинання й формули, здебільшого призначені для лікування хвороб.

Чотири веди заохочують задоволення матеріальних ба­жань через поклоніння напівбогам. Стверджується, що ко­ли людина жадає матеріальних благ за життя, вона мусить здійснювати жертвопринесення. Наприклад, той, хто шу­кає удачі, має поклонятися богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Агні, бога вогню. Людина, що пра­гне багатства, має шанувати Васу. Якщо ж вона хоче, щоб тіло її було сильним, — Землю. Ті, хто бажає мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків та Пра-джапаті. Ведична література говорить про напівбогів не як про продукт уяви, а як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту. Явища в природі не відбуваються самі собою, за будь-яким із них сто­їть певний бог. Наприклад, Індра розподіляє дощі, Варуна відає морською стихією.

На основі Вед арії розробили складну систему жертво­принесень, що пізніше призвело до утворення касти жер­ців — брамінів. Арії запозичили і багатьох дравидських бо­гів, а також деякі їх релігійні уявлення. Наслідком такої асиміляції стала надзвичайно складна ієрархія богів, бага­то з яких «дублюють» один одного.

Приблизно 600 р. до н. є. індуїзм розділився на дві ос­новні течії: народну, масову релігію та просякнуту філосо­фією релігію освічених верств суспільства, в якій Веди пе­реосмислювалися заново. Головним положенням другої те­чії стало твердження, що Всесвіт є Богом і Бог є Всесвітом. Універсальна, всеохопна, абстрактна душа називалася Брахма (або Браман), тому цей релігійно-філософський на­прям отримав назву брахманізм.

Духовний розвиток давньоіндійської культури в той пе­ріод визначили Упанішади — зібрання 108 філософських творів. Слово «упані-шад» означає «сидіти поруч». Воно вказує на учня, що сидить біля свого гуру (санскр. гуру — важкий, навантаженний знанням) і уважно слухає його, щоб досягти трансцендентної ведичної мудрості. Упаніша­ди констатують нематеріальність абсолюту, недоступність його для сприймання органами відчуття, підкреслюючи, що його можна осягнути тільки очищеними, духовними відчуттями.

У період Упанішад індуїстська концепція спасіння сут­тєво змінилася. Якщо до цього наголос ставився на вико­нанні зобов'язань перед божествами, то тепер йшлося про необхідність відсторонення, втечі від життя. Було розроб-

лено песимістичний погляд на земне буття, з'явилися вчен­ня про сансару та карму.

Сансара (санскр. — повторення народжень і смертей) —уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в іншу.

Ведична «Падма Пурана» свідчить, що душа після чис­ленних перевтілень у форми нерухомих істот, мікроорга­нізмів, птахів, тварин нарешті досягає людської форми, в якій їй дається можливість самореалізувалися (бхакті-йоги) — повністю звільнитися від коловороту сансари. Ево­люціонуючи в людській формі життя, після 400 тис. пере­втілень, душа може досягнути звільнення, повернувшись у духовний світ.

Усе, що перебуває в сансарі, перевтілюється згідно із за­коном карми.

Карма (санскр., досл. — дія, обов'язок, відплата) — особлива мі­стична сила, автоматичний «закон відплати», відповідно до якого вчинки людини в реальному житті зумовлюють її нинішню долю і наступний стан її душі.

Карма диктує те, що душа після смерті людини пере­селяється, якщо вона була «праведною», в тіло «благород­нішої» людини. Якщо ж особа була грішником — душу че­кає тіло «нижчого» індивіда, а то й тварини чи навіть ко­махи. За дуже праведне життя людина матиме нагороду — спасіння.

Спасіння — втеча з круговерті перевтілень — досягаєть­ся філософськими роздумами над словами мудреців та ме­дитацією (самоконцентрацією та самоспогляданням). Тоді душа (іскра великого полум'я — Вищого Духа чи крапля вселенського Океану) звільняється від вічного у своєму обер­танні Колеса життя і зливається з Брахмою — душею Все­світу. Момент звільнення називається мокша (мукші).

Водночас в індуїзмі почали виникати внутрішні рефор­маційні течії. Дві з них (буддизм та джайнізм) стали само­стійними релігіями. Значна частина індуїстів повернулася до поклоніння єдиному вищому божеству. Та це не означає, що індуїзм прийшов до єдинобожжя. Адже політеїзм в Ін­дії ніколи повністю не зникав, і єдине божество Брахма бу­ло представленим індуїстською трійцею (Тримурті) — трьо­ма основними богами: Брахмою (творцем Всесвіту, вищим божеством), Вішну (хранителем Всесвіту) та Шівою (руйнів­ником Всесвіту).

Багато індуїстів (їх називають вішнуїтами) поклоняють­ся тільки Вішну та десяти його аватарам (втіленням). У дев'яти з них Вішну вже з'являвся у цьому світі, щоб уря­тувати його від неминучої загибелі. Аватари Вішну такі: ма-тсья (риба); курма (черепаха); вараха (вепр); марасінха (лю-дина-лев); вамана (карлик); марашурама нарасінха (Рама із сокирою); Рама; Крішна; Будда; калкі (білий кінь) — ме­сіанське втілення Вішну, в якому він з'явиться в кінці Ка-лі-юги — історичного періоду, що нині триває. Сьоме й во­сьме втілення — Рама і Крішна — головні аватари, яким поклоняються найбільше.

Інші індуїсти (шіваїти) шанують бога Шіву та його дру­жину, яка в різних втіленнях має імена Дурга, Калі, Пар-ваті, Деві тощо. Багато з її втілень, особливо Калі, жорсто­кі. Деякі прихильники Калі, наприклад члени секти так­ті, практикують і схвалюють такий аморальний звичай, як храмова проституція.

У І тис. до н. є. філософія індуїзму вступила у ведан тичний (післявєд'античний період). її основним джерелом стала Веданта-сутра — філософська книга, що ґрунтуєть­ся на ранніх Упанішадах та складається із сутр, які роз­кривають метод осягнення ведичного знання. Це найстислі­ша форма всієї ведичної мудрості: сутра означає «афоризм». Веданта-сутра відома ще й за назвами Брахма-сутра; Шарі-рака; В'яса-сутра; Уттара-міманса і Веданта-даршана.

Веданта-сутра складається з чотирьох розділів, кожен із яких має чотири частини — усього 16 частин (зошитів) афо­ризмів. Вона починається словами: «Настав час запитати про абсолютну істину» — і вчить, що людина потребує звіл

Читайте також:

1. Використана література
2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
4. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
5. Довідкова література
6. Додаткова література
7. Додаткова література
8. Додаткова література
9. Додаткова література
10. Додаткова література
11. Додаткова література
12. Додаткова література

Переглядів: 612