Інтегральне економічне районування (зонування)

Крім природно-сільськогосподарського, еколого-ландшафтного, ерозійного районування (зонування) земель у землевпорядному проектуванні часто застосовують економічне районування (зонування) територій. Під економічним районуванням розуміють такий поділ території, що виходить з об'єктивних закономірностей природних умов територіального поділу праці, формування територіально-виробничих комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки адміністративно-територіальних утворень і е найважливішою передумовою дійового регіонального чи територіального програмування, проведення ефективної державної земельної політики.

Розширення функцій територіальних органів влади у розв'язанні соціально-економічних питань та інші чинники зумовлюють .підвищення інтересу до проблем економічного районування, яке передбачає максимальну дієздатність територіальних економічних систем і створення таких відносин між радами, районами, які б сприяли підвищенню ефективності суспільного господарства. Цього можна досягти насамперед за рахунок територіально-господарського землекористування спеціалізації згідно з їх природними та економічними умовами до конкретних територій.

Економічне районування (зонування) сприяє економії ресурсних і матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скорочення апарату управління, прискорює розв'язання соціально-економічних завдань.

Отже, система управління, що передбачає науково обґрунтоване районування, буде не лише більш економною порівняно із сучасною, а й більш гнучкою, здатною пов'язувати у межах конкретних територій загальнодержавні та місцеві інтереси соціально-економічного розвитку.

За даними досліджень, доцільною е практика використання кількох різних за призначенням, тобто різноцільових, мереж районування (зонування), а саме макро-, мезо- і мікрорайонів або зон.

Економічний район (зона) — це частина території країни регіону або району, цілісна ланка суспільного господарства, що виділяється комплексністю, пропорційністю розвитку виробництв і спеціалізацією інфраструктури. Наведені ознаки районів (зон) різних рангів неоднакові: чим вищий таксономічний ранг району, тим більша комплексність галузевої структури господарства, різноманітніша структура цільового використання, більш розгалужені економічні зв'язки, проте менш виражена територіально-економічна єдність.

Сучасна концепція економічного районування полягає у визнанні диференціації його цільової функції. При обґрунтуванні схем районування потрібно враховувати не лише умови районування (зонування), а й об'єктивні особливості, актуальні завдання управління соціально-економічним розвитком районів на цьому етапі.

Основними вимогами до схеми основних економіко-географічних, економіко-територіальних або економіко-функціональних районів є: правильне відображення найважливіших об'єктивних особливостей територіальної структури землекористування та поділу праці; деталізація територіальних пропорцій суспільного господарства й урахування його структури; передбачення більш досконаліших співвідношень типів землекористування і структур управління земельними ресурсами.

Результати районування залежать від того, наскільки повно враховано його критерії та найістотніші показники елементів природи й суспільства. Зокрема, для вивчення територіальної організації використання і охорони земель, регіональних територіальних аспектів взаємодії суспільства і природи виключно важливе значення має мікрорайонування (зонування). Його видами е внутрішньообласне і внутрішньорайонне районування. Вони зумовлені такими соціальними та економічними процесами, як урбанізація, зростання територіальної концентрації виробництва, формування територіальних систем землекористування внаслідок інтеграції виробництва.

Внутрішньообласне і внутрішньорайонне районування дає змогу науково обґрунтовувати розвиток земельних відносин і системи землекористування, вивчати і регулювати взаємодію, наприклад, сільського господарства і природного середовища. Основою їх е аналіз природних і соціально-економічних процесів, явищ і чинників.

Багато вчених вважають, що е потреба у нових комплексних природно-господарських підходах до районування для поліпшення територіального управління використанням і охороною земель. З метою розроблення землевпорядних заходів для планування або прогнозування організації сталого землекористування пропонується виділяти райони (зони) територіальної організації використання та охорони земель за трьома чинниками: географічним середовищем (умовами розвитку), економічним чинником (причинами розвитку) і адміністративним поділом (умовами управління). Комплексний підхід до районування забезпечується за таких умов:

1)врахування відмінностей у спеціалізації господарства або типах землекористування всередині адміністративно-територіальної одиниці та виявлення їх сталості і доцільності господарського використання земель доцільності;

2)виявлення районоутворювального значення міст, промислових
вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням територіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньообласного або внутрішньорайонного економічного району і визначають
його місце в ієрархії районів вищого рангу;

3)аналізу транспортно-економічних зв'язків, їх інтенсивності й
конфігурації, що впливають на формування функціональної структури землекористування і відображують характер територіальної організації використання земель навколо промислових вузлів і центрів на основі певних галузей спеціалізації;

4)врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у районі, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та формуванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з оцінюванням можливого їх впливу на економіку землекористування району (зони);

5)врахування особливостей окремих частин територіально-адміністративних утворень з надмірною заселеністю, заболоченістю, гористістю та іншими компонентами природного середовища, які помітно впливають на спеціалізацію землекористування.

Із наведених вище передумов районування найважливішою є структуризація окремих частин території області, району за інвестиційне привабливими типами землекористування.

При слабковираженому географічному поділі праці всередині області чи адміністративного району районоутворювальними чинниками е передусім:

а) однорідність спеціалізації сільського господарства;

б) економічне тяжіння до того чи іншого транспортного вузла або
ділянки залізниці, плеса судноплавної річки, а також до того чи іншого центру в сусідній області;

в) однорідність і велика специфічність природно-ресурсного потенціалу порівняно з іншою територією (наприклад, підвищена лісистість, наявність моря, заболоченість).

До головних критеріїв виділення районів у межах адміністративно-територіальних одиниць належать виробнича спеціалізація і комплексність розвитку. При цьому істотне значення для внутрішньообласного районування мають структура природно-ресурсного потенціалу, густота населення (окремо міського і сільського), розвиненість територіальної інфраструктури, що впливають на спеціалізацію господарства окремих районів (зон), тощо.

Основним критерієм економічного районування вважають наявність великих міст (агломератів) або ядра(.промислового вузла) із спеціалізацією у межах великого економічного району. До районоутворювальних чинників належать також сформовані локальні системи розселення та елементи інфраструктури: мережа шляхів, система енергоспоживання, мережа ринків збуту продукції, рекреаційних або оздоровчих об'єктів і територій тощо.

Отже, характерними для економічного району (зони) є спільність умов і процесів розвитку структури землекористування та його взаємодія з навколишнім природним середовищем. Ця спільність визначає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соціально-економічних та природних умов використання його компонентів. Отже, економічний район (зона) є цілісністю, що утворюється природно-господарським комплексом певної місцевості у системі соціально-економічних відносин.

Застосовують різні методики районування (зонування) залежно від місцевих умов розвитку системи землекористування, особливостей його територіальної організації за неодмінної єдності методології районування. Зокрема, райони можуть виокремлюватися в межах адміністративно-територіальних одиниць на основі глибокого аналізу сукупності фізико-географічних, економічних, історичних, транспортних та інших умов розвитку і розміщення господарства.

Виділення екологічних районів¹ (зон), що розглядається як процес, є важливим засобом оброблення, систематизації, узагальнення та використання просторової економіко-географічної інформації. У цьому разі для нього характерна комплексність охоплення зв'язків між природними, виробничими та поселенськими компонентами.

Районування можна здійснювати дедуктивним («зверху») та індуктивним («знизу») методами. Методично правильнішим є районування «зверху», оскільки дає загальне уявлення про можливий діапазон типів сукупності. Проте і воно не гарантує точності результатів, оскільки не враховує всієї різноманітності чинників та умов районоутворення, хоч є досить продуктивним, активізує мислення і дає змогу краще оцінити виділені райони.

Особливим є метод районування адміністративно-територіальних одиниць, який ураховує агломерацію сільськогосподарського виробництва з послідовним використанням місцевих природних і трудових ресурсів або географічного положення (приміський столичний чи приморсько-господарський комплекс). Він полягає в контуруванні напрямів економічно доцільного використання земель з урахуванням ресурсів збуту продукції.

Подальше вивчення економічних районів (зон) потребує проведення їх типологізації за певними ознаками. Це свого роду стенографічний метод, який дає змогу звести значний обсяг інформації В невеликої кількості категорій.

Кожний із економічних районів (зон) області є однією з її функціонально відмінних частин. Між собою вони вирізняються більш обмеженим набором спеціалізованих напрямів використання земель за меншої комплексності їх господарства, ніж по адміністративно-територіальному утворенню в цілому, частиною якої вони є. Вони мають також різні за розмірами території, кількість населення, природно-господарський потенціал, спеціалізацію тощо.

Спеціалізація економічних районів відображує напрям розвитку господарських комплексів, тобто поділ суспільної праці, що склався історично відповідно до природних, економічних та інших особливостей території. Тому важливо виявити чинники, які можуть зумовити зміни напрямів подальшого розвитку землекористування та визначити нові лінії ринкових типів землекористування.

Знання реальних можливостей і шляхів подальшого розвитку економічних районів (зон) дає змогу точніше визначити параметри, склад і межі розвитку в цілому землевпорядковуваної території.

Економічні райони так само, як й інші таксономічні одиниці, є коричною категорією. З розвитком земельних відносин і землекористування та істотними змінами в структурно-територіальному поділі земельних ресурсів межі і склад районів іноді значно змінюються. У цілому рухомість мережі економічного районування (зонування) відносно велика порівняно з мережею районів вищих градацій. Нерідко проведення однієї транспортної магістралі, створення одного потужного індустріального вузла або потужної зрошувальної системи можуть зумовити утворення нових або зміну меж існуючих районів. Ще швидше може змінитися напрям спеціалізації таких районів під впливом індустріального, транспортного і великого сільськогосподарського будівництва. Проте в цілому контури економічних районів залишаються достатньо стійкими протягом тривалого часу, що дає змогу ставити конкретні завдання розвитку системи землекористування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Галузеве економічне районування (зонування)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.053 сек.