• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ВВЕДЕНИЕ

У будь-якій сфері діяльності є глибокі об'єктивні зв'язки, які дають можливість зрозуміти її як єдине ціле, визначають характер і напрям розвитку. Ці закономірні зв'язки виявляються у законах. Наукою відкрито багато зазначення конів природи: закони механіки Ньютона, закон Бойля-Маріотта, закон всесвітнього тяжіння, періодичний закон Менделєєва та ін.

Закон - це те, що з необхідністю виявляється за відповідних умов. Наприклад, відомий у фізиці закон залежності опору провідника від складу провідника, його довжини і площі поперечного перерізу з необхідністю виявляється у кожному випадку проходження електричного струму по провіднику, оскільки він зумовлений природою речовини, з якої зроблено провідник, притаманними йому об'єктивними характеристиками.

Але ж закон являє собою не тільки необхідний зв'язок, а обов'язково і загальний, бо він властивий для багатьох явищ. Наприклад, закон напіврозпаду, згідно з яким у певний (свій для кожної речовини) відрізок часу розпадається половина речовини, у якій би кількості вона не була взята, виявляється не у одному якомусь радіоактивному процесі, а й в усіх аналогічних процесах, властивий для будь-яких радіоактивних речовин, тобто є загальним зв'язком. Це стосується будь-якого закону природи, суспільства і людського мислення.

У той же час закон є стійким зв'язком, бо має місце протягом усього часу існування відповідної форми руху матерії (певної стадії її розвитку) або мислення і буде існувати, поки існують ці явища і предмети.

Отже, закон виявляє зв'язок, що є об'єктивним, незалежним від нашої волі та свідомості. Це істотний і необхідний зв'язок, оскільки розкриває важливі відношення між тілами і явищами, з неминучістю виявляється кожного разу, коли вони взаємодіють. Крім того, це стійкий зв'язок між явищами і предметами, що повторюється.

Таким чином, закон - це об'єктивний, загальний і істотний зв'язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.

На ранніх ступенях розвитку науки встановлюються основні емпіричні закони, що виявляють зв'язки між властивостями речей і явищ, які чуттєво спостерігаються. Тому їх іноді називають феноменологічними законами, або законами спостережуваних явищ. До таких законів відносяться, наприклад, закони Бойля-Маріотта, Гей-Люссака і Шарля, що виявляють функціональний зв'язок між тиском, об'ємом і температурою так званих ідеальних газів. Однак ці закони не пояснюють, чому, наприклад, об'єм газу зворотно про-порціональний тискові і прямо пропорціональний температурі. Таке пояснення досягається за допомогою теоретичних законів, які розкривають глибинні внутрішні зв'язки процесів, механізм їх протікання, вводять теоретично не-спостережувані об'єкти (у даному випадку - молекули і атоми). Теоретичні закони підтверджуються за допомогою емпіричних законів; останні, у свою чергу, можна зрозуміти й пояснити на підґрунті теоретичних законів.

Прогрес наукового пізнання супроводжується переходом від якісних законів до кількісних. Цей перехід, пов'язаний з виникненням експериментального природознавства, дозволяє сформулювати кількісні відношення між величинами, що зустрічаються у законі, точною мовою математики; використати логіко-математичні методи для отримання наслідків із законів; забезпечити більш точне передбачення нових, раніше невідомих явищ.

З точки зору точності передбачень, розрізняють статистичні і динамічні закони. У динамічних законахабстрагуються від множини другорядних і випадкових факторів, їх передбачення мають вірогідний характер. Однак у більшості фізичних, біологічних і соціальних процесів доводиться мати справу із взаємодією множини випадкових факторів, сукупний результат яких розвиває певну тенденцію, що виявляють статистичні закони. Передбачення таких законів мають лише імовірний характер, обумовлений дією випадковостей.

Статистичний характер має, наприклад, взаємозв'язок зміни тиску газу і його об'єму при постійній температурі, виявлений Бойлем та Маріоттом. Така закономірність має місце лише у масі молекул, що хаотично переміщаються і складають той або інший об'єм газу. Окрема ж молекула йому не підкоряється. Зіштовхуючись з іншими молекулами, молекула весь час змінює напрямок свого руху і швидкість. Внаслідок цього сила, з якою кожен раз б'є та або інша молекула газу об стінки судини, є випадковою, вона залежить від великої кількості обставин. Але через усю цю масу змін швидкостей руху і відповідно сил удару об стінки судини різних молекул, що складають даний об'єм, пробивається певна закономірність, а саме: тиск газу міняється зворотно пропорціонально його об'єму.

Закони науки, що відображують загальні, інваріантні зв'язки між явищами, за своєю логічною структурою відрізняються від окремих фактів тим, що формулюються за допомогою загальних, а не одиничних висловлювань. При цьому поняття (або терміни), які зустрічаються у так званих помологічних висловлюваннях (тобто твердження про закони) мають різний ступінь узагальнення. Залежно від сфери дії розрізняють універсальні, загальні і специфічні закони.

Універсальні закони стосуються всіх предметів і явищ дійсності і вивчаються філософією. Таких законів три, і вони послідовно відповідають на найважливіші запитання про розвиток: Чому? Яким чином? У якому напрямі він відбувається?

До законів матеріалістичної діалектики належать: закон єдності і боротьби протилежностей; закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; закон заперечення заперечення. Маючи об'єктивний зміст, закони діалектики виконують гносеологічну функцію: виступають ступенями проникнення в сутність розвитку, його відтворення в об'єктивній конкретній всезагальності - від відображення розвитку як якісної зміни взагалі до розкриття суперечливої сутності цього процесу як єдності змін і збереження та як суперечності, що розв'язуються у формі поступального сходження від нижчого до вищого.

Як ступені теоретичного відтворення розвитку закони діалектики виступають принципами зв'язку категорій (якості і кількості - у мірі, тотожності і протилежності, єдності і боротьби протилежностей - у суперечності, тотожності тощо).

Відображаючи різні аспекти процесу розвитку, закони діалектики мають єдину основу - суперечність (закон єдності і боротьби протилежностей), що є джерело розвитку, визначає його механізм і стрибкоподібний перехід кількісних змін у якісні, а також поступально-прогресивну спрямованість, яка реалізується у вигляді спіралі (заперечення заперечення як повторення пройденого на новій, вищій основі).

Закон єдності і боротьби протилежностей - один з основних законів діалектики, який визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.

В історії філософії спочатку склалось уявлення про повсюдне зчеплення крайнощів, про їх чергування і заміщення одного іншим, про те, що вони "знаходяться". З античних філософів найбільш розгорнуто розглядав діалектику єдності і боротьби протилежностей Платон. В епоху Відродження ідею "збігання протилежностей" розвивали Микола Кузанський і Джордано Бруно. У Новий час Кант створив вчення про антиномії, Фіхте - вчення про діалектику в діяльності "Я", Гегель - про єдність і боротьбу протилежностей як змістовно-логічний принцип, що став однією з важливих історичних передумов матеріалістичної діалектики.

На противагу метафізиці, яка вбачає причини руху в якихось зовнішніх силах, матеріалістична діалектика вважає, що ці причини криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об'єктивної дійсності - це боротьба протилежностей.

Протилежність - філософська категорія, яка відображає сторони, властивості, тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємозумовлюють і взаємовиключають одне одного.

Відношення між протилежностями, їхня єдність і боротьба є суперечністю, що являє собою джерело будь-якого руху і розвитку. Усі матеріальні об'єкти містять у собі протилежності. Якщо деякі предмети і явища і здаються абсолютно однорідними, то тільки тому, що протилежні сторони, елементи, тенденції до певного часу приховані від нашого сприйняття. Варто тільки проникнути у глибину об'єктів, як у них виявляються протилежні тенденції.

Вже у звичайному механічному русі ми на кожному кроці зустрічаємося з протилежностями: дія і протидія, притягання і відштовхування, відцентрова і доцентрова сили. Так само - і в більш складних фізичних формах руху, де є протилежності позитивного і негативного електричних зарядів, електричного і магнітного полів, корпускулярних і хвильових властивостей світла. Основні види хімічного зв'язку - атомний та іонний - у своїй основі також мають поєднання протилежностей. У живому організмі відбуваються протилежні процеси засвоєння одних речовин і виділення інших, створення і руйнування живої речовини: асиміляція і дисиміляція. У суспільстві також існують протилежні сили: з одного боку, передові, прогресивні, з іншого -відсталі, регресивні. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємопроникають, переходять одна в одну, перебувають у стані єдності і боротьби.

Протилежності не ізольовані одна від одної. Вони існують в одних і тих самих явищах, виявляються в єдності, образно кажучи, не можуть "жити" одна без одної. Єдність, збіг протилежностей і означає, що вони взаємопороджують одна одну, одна без одної не існують.

Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикаються між собою, вступають у взаємобороть-бу, яка може набирати різних форм.

Єдність протилежностей являє собою насамперед їх взає-мопокладеність, тобто те, що протилежно діючі сторони не тільки заперечують, але й взаємно зумовлюють одна одну, складаючи нерідко єдність цілого. Якщо зникає один бік протиріччя, другий перестає існувати. Єдність протилежностей виявляється у тому, що між протилежностями має місце певне співпадання, їх взаємопроникнення, тотожність у тих або інших моментах, тенденціях. Важливим моментом єдності протилежностей є й те, що вони можуть взаємно переходити одне в одне, і в цьому найбільш повно виявляється їх тотожність.

Форми взаємного переходу протилежностей залежно від умов, місця і часу, стану і розвитку самих протилежностей можуть бути досить різноманітні. Цей перехід може здійснюватись або у формі повного перетворення об'єкта у свою протилежність, або у формі перетворення деяких властивостей, боків явища у свою протилежність або у такому вигляді, коли протилежності міняються місцями, переходячи одне у друге.

Протилежності, перебуваючи в єдності, неперервно взаємодіють між собою. Вони не тільки взаємозумовлюють і покладають одне одного, але і заперечують одне одного, протидіють у процесі розвитку. Цявзаємодія протилежностей і є їх боротьбою.

Відношення, яке характеризується єдністю протилежностей і водночас постійною боротьбою між ними, називається суперечністю.

Кожна річ, явище, процес являють собою єдність протилежностей: плюс - мінус, інтеграл - диференціал, асиміляція -дисиміляція, змінність - спадкоємність, виробництво - споживання, добро - зло, комічне - трагічне і т. ін. Отже, суперечність - це єдність взаємовиключаючих сторін, моментів, тенденцій речі, явища, процесу. Але, не дивлячись на внутрішню суперечливість, кожна річ, процес являють собою єдине.

Діалектична суперечність - це взаємодія протилежних боків і тенденцій, що взаємовиключають одна одну і разом з тим знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і розвитку об'єктивного світу і пізнання. Отже, структуру суперечностей створює відношення протилежностей, їх єдність і боротьба.

В історії діалектики перша значна концепція суперечності належить Геракліту: "вічне становлення", можливе тільки як єдність протилежностей, мислиться ним у вигляді неперервного переходу від однієї протилежності до іншої. Боротьбу протилежностей Геракліт розуміє як загальний закон усього сущого. Платон, що сприйняв діалектичні ідеї елеатів і Сократа, розвиває вчення про суперечність у своїй діалектиці понять "єдине" і "множина", "спокій" і "рух", суперечливих з необхідністю, за своєю природою; істину можна досягти на шляху зведення суперечливих сторін у єдине і ціле.

Як внутрішнє співвідношення протилежностей, їх взаємопроникнення тлумачили суперечність Кузанський і Бруно, як "корінь усякого руху і життєвості" - Гегель. Саме у німецькій класичній філософії було показано, що процес роздвоєння єдиного на протилежності є сутність розвитку.

Оскільки всі предмети і явища містять у собі протилежності, остільки і суперечності мають загальний характер. Якою ж є їхня роль у розвитку? Простежимо це на прикладі взаємодії спадковості та мінливості живих організмів. Рослини і тварини мають здатність відтворювати собі подібних, передавати свої ознаки від покоління до покоління. Однак умови життя нащадків ніколи не повторюють умов життя батьків. Мінливість, поява у нащадків деяких особливих ознак, не схожих з батьківськими, зумовлюються впливом умов зовнішнього середовища. Як бачимо, спадковість і мінливість - це протилежності, між якими постійно виникає суперечність. Мінливість приходить у зіткнення зі спадковістю, руйнує її консерватизм, вносить у розвиток щось нове. Спадковість закріплює набуті ознаки і передає їх наступним поколінням. Внаслідок з'являються нові види тварин і рослин, відбувається розвиток. Таким чином, суперечність між спадковістю і мінливістю є джерелом розвитку живої природи.

Глибинним джерелом розвитку суспільного життя є суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами.

Через внутрішні суперечності матеріальні об'єкти не можуть перебувати у стані абсолютного спокою, відбувається роздвоєння єдиного, "боротьба протилежностей вносить у явища і предмети неспокій", не дає змоги їм застигнути, приводить у рух. Єдність протилежностей передбачає, що вони не можуть існувати одна без одної. Прикладом такої єдності є процеси асиміляції і дисиміляції в живому організмі. Також притягання немислиме без відштовхування, плюс без мінуса, верх без низу, причина без наслідку.

Зіткнення протилежностей, їхня взаємоборотьба є внутрішнім джерелом будь-яких змін, будь-якого розвитку.Єдність відносна, боротьба абсолютна.

Суперечність - це не тільки відношення протилежностей, але й процес їх розгортання, ступенями якого є тотожність, різниця, протилежність.

Поняття "тотожність" означає початковий ступінь розвитку суперечності, процесу, а також момент переходу, перетворення протилежностей однієї у іншу. Виникнення суперечності здійснюється як роздвоєння єдиного, як самодиференціація єдиного на протилежності. У момент роздвоєння одночасно в тому ж самому відношенні виникають і боротьба, і єдність протилежностей. У ході становлення суперечності боротьба протилежностей усе більше висувається на передній план і стає внутрішнім глибинним джерелом розвитку.

У самій боротьбі протилежності відіграють неоднакову роль. Провідною стороною боротьби є більш динамічна, імпульсивна протилежність, що спонукає до заперечення даної єдності.

Боротьба протилежностей, що є внутрішнім джерелом, імпульсом, поштовхом розвитку, яка не розв'язується своєчасно, може гальмувати розвиток і за певних умов призводити до передкризових форм або кризи, породжуючи застійні явища, топтання на місті, рух назад. Причиною цього може стати несвоєчасне виявлення суперечностей, абсолютизація в розвитку ролі боротьби, запізнювання розв'язання суперечності. Отже, витоком розвитку є роздвоєння єдиного на протилежності, їх боротьба і розв'язання.

Боротьба протилежностей веде зрештою до розв'язання суперечності, яка є переходом до нового якісного стану. Цей перехід є стрибком, революцією, переривом поступовості. Нові явища, що виникають, мають нові, притаманні їм суперечності, які є рушійною силою їхнього розвитку.

Єдність протилежностей має два значення: по-перше, нерозривність і внутрішній взаємозв'язок протилежних сторін, явищ, коли розрив його приводить до руйнування, знищення, загибелі самого явища; по-друге, відповідність однієї протилежності другій, однак ця відповідність не абсолютна, бо між протилежностями завжди є елементи невідповідності; з розвитком явища ці елементи нагромаджуються, і відповідність поступово змінюється невідповідністю.

Розвиток відношення відповідності між протилежними явищами, які взаємовиключають одна одну, знаменує розгортання, загострення суперечностей, яке проходить стани - відмінності, істотної відмінності, конфлікту, розв'язання. Причому розв'язання суперечностей може відбуватися в будь-якому стані, що залежить від специфіки самої суперечності та конкретно-історичних умов розвитку явища.

Взаємовиключення протилежностей, які стали невідповідними, є взаємовиключення несумісного. Відношення протилежностей, які стали невідповідними і несумісними, є відношення боротьби протилежностей. Подолання суперечностей здійснюється через боротьбу протилежностей.

Суперечності не примирюються, а переборюються. Боротьба протилежностей є визначальним фактором руху, розвитку, бо саме через неї відбувається перехід від старого до нового, від нижчого до вищого.

Єдність протилежностей завжди умовна, тимчасова, відносна, їхня боротьба - абсолютна. Розв'язання суперечностей - це розрив єдності протилежних сторін, знищення однієї з протилежностей, що означає заперечення попереднього буття, явища, перерив поступовості, якісний стрибок.

Залежно від місця в системі розрізняються внутрішні і зовнішні суперечності; стосовно сутності - суттєві і несуттєві;

залежно від ролі в розвитку - основні і неосновні, а за типом у суспільстві - антагоністичні і неантагоністичні.Внутрішні суперечності, тобто притаманні сутності певної системи, відіграють вирішальну роль у розвитку. Вони тісно пов'язані із зовнішніми. Зовнішні суперечності - це взаємодія протилежностей, що відносяться до різних об'єктів (наприклад, між суспільством і природою, організмом і середовищем). За певних умов внутрішні суперечності перетворюються у зовнішні і навпаки.

У кожному явищі є багато суперечностей, тому для пізнання його суті важливим є виділення основної суперечності, тобто такої, розвиток і розв'язання якої визначає вирішення всіх інших, неосновних суперечностей, і зумовлює перехід явища в нову якість. Вона врешті-решт зумовлює напрям розвитку і характер розв'язання суперечностей.

У пізнанні явищ суспільного життя велике значення має розрізнювання антагоністичних і неантагоністичних суперечностей. Антагоністичні суперечності притаманні відносинам непримиренно ворожих соціальних сил, класів та соціальних систем. Вони зумовлені різними формами власності, соціально-класовою диференціацією, експлуатацією людини людиною. Антагоністичні суперечності в ході свого розвитку мають тенденцію загострюватися, доходячи до конфлікту, і розв'язуються, як правило, у сутичках між протиборствуючими силами -шляхом воєн, класової боротьби, революції.

Закон єдності і боротьби протилежностей є суть, ядро діалектики:

♦ по-перше, він розкриває внутрішні імпульси, джерела саморуху і розвитку всіх різноманітних процесів дійсності;

♦ по-друге, розкриває закономірності нескінчених кількісних і якісних перетворень і причин поступового, прогресивного розвитку природи і суспільства, тобто він виступає підґрунтям усієї історії розвитку;

♦ по-третє, дія цього закону пронизує не тільки всі процеси матеріального і духовного світу, а й дію усіх інших законів діалектики, а тому цей закон має особливу форму узагальнення;

♦ четвертим важливим моментом є те, що цей закон виступає важливою стороною змісту всієї теорії пізнання.

Методологічне і світоглядне значення закону єдності і боротьби протилежностей полягає в тому, що він дозволяє:

♦ по-перше, виявляти суперечності об'єкта;

♦ по-друге, оцінювати характер, ступінь зрілості суперечності, його місце і роль у системі;

♦ по-третє, керувати процесом розв'язання суперечностей.

Діалектика не лише розкриває внутрішнє джерело розвитку. Формулюючи закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, вона пояснює також, як відбувається цей розвиток.

Будь-який предмет має певну якість, що відрізняє його від інших предметів, і певну кількість, яка характеризує його щодо величини, об'єму, ваги тощо.

Якість виявляє притаманну речам специфіку, визначеність, що тотожне з їхнім буттям і відрізняє їх від інших речей у певній системі зв'язків. Категорія якості вперше була проаналізована Арістотелем, що тлумачив її як видове розрізнювання сутності. Він відмічав плинність якостей як станів речей, їх здатність перетворюватись на протилежне. У середньовічній схоластиці якість сприймалась як вічні, незмінні "форми". На підґрунті механістичного світогляду у філософії Нового часу сформувалось ділення на первинні (протяжність, рух, спокій) і вторинні (смак, колір та ін.) якості. Гегель визначав якість як логічну категорію, що складає початковий ступінь пізнання речей і становлення світу, як безпосередню характеристику буття об'єкта.

Кількість характеризує ступені розвитку, це відношення якісно тотожних речей як дискретних одиниць певної множини. Ця категорія відображує загальне і однорідне у якостях речей і явищ, завдяки чому вони виявляються порівнюваними. Оскільки якість знаходить своє виявлення у властивостях, остільки порівнювати кількісно можна лише однакові властивості (наприклад, вагу тіла, його об'єм, температуру та ін.). Кількісне дослідження стає можливим лише після якісного пізнання предметів і явищ, виявлення в них однорідних якостей, а це неминуче пов'язано з абстрагуванням від інших їх характеристик.

Еволюція поняття "кількість" значною мірою була пов'язана з розвитком математики як науки про кількісні відносини і просторові форми дійсності. Перші спроби спеціального аналізу, проблеми кількості зробили піфагорійці, що вивчали природу чисел і застосовували їх для пізнання світу. Арістотель кількістю називав те, "що ділиться на складові частини, - це множина". У Новий час Декарт, Ньютон, Ляйбніц включили в поняття кількості постійні і змінні величини, а також відносини порядку і порівняння. Вперше діалектичний взаємозв'язок кількості і якості та їх розрізнення виявив Гегель: якщо при зміні якості відбувається перетворення даної речі в іншу річ, то кількісні зміни в певних межах не спричинюють подібних перетворень.

Якість і кількість - не апріорні форми розуму, як вважав Кант, не поняття, що існують у царині абсолютної ідеї, як стверджував Гегель, не фікції, що породжені мовою, як стверджує сучасна семантична філософія, а стан, характеристика самих речей, тобто мають об'єктивний характер. Існують не якості, а речі, яким притаманні якості, адже якості невід'ємні від реального існування самого предмета.

Якості предметів і явищ органічно пов'язані з властивостями, у різних відношеннях, у різних конкретних умовах річ виявляє різні, суворо визначені, специфічні для кожного конкретного випадку властивості.

Оскільки кожна річ, кожне явище тисячами ниток пов'язані з іншими речами і явищами, вона може мати велику кількість боків і властивостей. Сукупність цих багатьох властивостей і становить по суті якість, тобто у властивостях виявляється кількість. Тому поняття властивості і якості - це поняття од-нопорядкові, але не тотожні. Різниця полягає в тому, що якість характеризує предмет, явище в сукупності усіх його властивостей, тобто в цілому. Властивість же характеризує предмет з якогось одного боку. Властивості предметів зумовлюються їх якостями і залежать від зв'язків і стосунків. Необхідною умовою для виявлення властивостей даної речі є акт взаємодії, внаслідок чого спричинюються зміни. Властивість виявляє один з моментів виявлення сутності речі у відношенні з іншими речами; це те, що характеризує її подібність з іншими предметами або відмінність від інших.

Кожна окрема річ має багато властивостей, єдність яких виявляє її якість. Коли предмет втрачає якусь якість, він втрачає також і відповідні властивості, які опосередковано виявляли його сутність у системі відношень. У властивості предмета відображається внутрішня сутність не тільки предмета, а й системи зв'язків, відношень, у якій цей предмет функціонує. Властивості бувають найзагальніші (атрибут), специфічні, головні, неголовні, істотні й неістотні, необхідні й випадкові, зовнішні і внутрішні тощо.

Отже, якість об'єкта виявляється в сукупності його властивостей. При цьому об'єкт не складається з властивостей, не є свого роду "жмут властивостей", а має їх. Існують не якості самі по собі, а речі, яким притаманні властивості.

Під властивістю розуміється спосіб виявлення певної сторони якості об'єкта відносно інших об'єктів, з якими він взаємодіє. Категорія якості не зводиться до окремих властивостей. Вона виявляє цілісну характеристику функціональної єдності суттєвих властивостей об'єкта, його внутрішньої і зовнішньої визначеності, відносну усталеність, його розрізняння з іншими об'єктами або подібності з ними.

Категорія якості фіксує цілісну специфіку речі лише в певній системі зв'язків, а річ є елементом багатьох систем, у силу чого виникає її багатоякісність. У певній системі зв'язків дія одноякісна, але виявляється різноманітністю властивостей. Зміна властивості не стосується якісної специфіки в межах даної системи. Отже, багатоякісність речі не тотожна багатовластивості.

Таким чином, якість речі - це ніби межі її буття, за якими вона вже є щось інше. Якісна визначеність виявляє момент усталеності в процесі неперервних змін. Як момент процесу змін якість виступає діалектичною єдністю абсолютного і відносного, тому неправомірно абсолютизувати межі речі і зводити якість тільки до кількісних відмінностей.

На противагу об'єктивному ідеалізмові, що відриває властивість від речі як таке загальне, що існує нібито незалежно від означених речей і від свідомості, та суб'єктивному ідеалізмові, який ототожнює властивість з відчуттями і таким чином заперечує їх об'єктивний характер, діалектичний матеріалізм вважає, що властивості об'єктивно притаманні речам, а відчуття є суб'єктивним відображенням об'єктивних властивостей

Між кількісними і якісними змінами є об'єктивний і істотний зв'язок. Кожний об'єкт являє собою єдність певної кількості і якості. Цю діалектичну закономірність можна прослідкувати завжди і всюди. Хімію, наприклад, Ф. Енгельс називав наукою про якісні зміни тіл, що відбуваються під впливом зміни кількісних сторін.

Але, говорячи про діалектику якісних і кількісних змін, слід враховувати, що ці зміни мають свої особливості.

Перша особливість кількісних змін полягає в тому, що вони не приводять до раптової зміни якості предмета або явища. Спочатку якість і кількість поводять себе незалежно, якість не реагує на зміни кількості. Ці зміни припускають можливість зменшення або збільшення кількісних характеристик, при цьому предмет або явище до певного моменту не втрачає своєї якісної визначеності. Наприклад, агрегатний стан води під впливом зміни температури в певних межах від 0 до 100 градусів не втрачає свого якісного стану. Тільки тоді, коли температура води буде вища ніж 100 градусів, вона перетворюється в газоподібний стан, тобто перейде якусь межу, характерну для кожного предмета.

Та межа, до якої кількісні зміни не переходять іншу якість, тобто не ведуть до корінних змін предмета, називається у філософії мірою. Міра, таким чином, виявляє межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни, не змінюючи предмета. Міра - це така єдність кількості і якості, в якій певна якість необхідно пов'язана тільки з певною кількістю. Міра - це певний інтервал кількісних характеристик або змін, у межах якого може існувати належна якість. Зміна кількості в межах міри не призводить до зміни якості, однак при переході міри предмет припиняє бути тим, чим він є.

Отже, кількість і якість пов'язані через міру. Якість виявляє стійкість, а кількість - змінність, але їх не можна повністю протиставляти. Усталеність і мінливість у дійсності завжди складають нерозривну єдність, що зумовлює наявність мінливого у стійкому і стійкого в мінливому. Звідси випливає, що в якості виявляється мінливість, а в кількості - усталеність. З одного боку, якісна визначеність може розглядатися у її змінюваності, тобто в об'єкті можуть бути виявлені не тільки кількісні, але й якісні зміни. З іншого боку, кількісна визначеність може розглядатися як стійка і незмінна - у об'єкті можуть бути виявлені деякі постійні кількісні характеристики.

У сфері безпосереднього буття якість становить внутрішню межу речі, кількість - зовнішню. Зміна кількості в певних межах не впливає на специфіку речі як даної якості. Але тільки в певних межах. Кількісний аналіз дає можливість встановити ці межі, тобто пізнати міру речей.

Таким чином, міра відображає закономірний взаємозв'язок якісної і кількісної визначеності предметів і явищ об'єктивного світу. Вона вказує межі кількісних змін предметів і явищ матеріального світу, в яких незмінною лишається їхня якість, і разом з тим залежність кількісної межі від якісної визначеності предмета чи явища.

Кожний предмет має свою, притаманну лише йому міру, яка є межею його буття. Порушення міри призводить до зміни якості, до перетворення даного предмета на інший. Вихід кількісних змін за межі міри даного явища - виникнення нового явища, отже, нової міри - є закономірним процесом розвитку природи, суспільства і пізнання.

♦ Отже, міра, по-перше, відображує не тільки залежність між якісними і кількісними змінами об'єкта, а й залежність між якісно-кількісними відношеннями, що стійко зберігаються, тобто міра виявляє не тільки змінність, але й усталеність.

♦ По-друге, міра об'єкта в цілому являє собою складну систему різних "одиничних" мір відповідно з положенням про багатоякісність речі.

♦ По-третє, залежність між якісною і кількісною визначеністю кінцевого об'єкта можна розглядати з"внутрішнього" і "зовнішнього" боку.

♦ По-четверте, у підґрунті якісно-кількісних відношень, що утворюють різні міри, лежать різноманітні функціональні залежності між якісно визначеними кількостями.

Друга важлива особливість кількісних змін полягає в тому, що ці зміни мають відносно повільний, прихований,рухливий, безперервний характер.

Зовсім інший характер мають якісні зміни.

♦ По-перше, ці зміни завжди супроводжуються корінними змінами предмета і явища і переходом їх у інший якісний стан.

♦ Важливою особливістю якісних змін є також і те, що вони відбуваються різко, відкрито, стрибкоподібно, у вигляді вирішального переходу від старої якості до нової. Вони мають перервний характер.

Такі особливості кількісних і якісних змін. Згідно з ними розвиток виступає як єдність форм руху, що різняться між собою, але взаємопов'язані: перервності і неперервності. Неперервність у розвитку це стадія повільних, непомітних кількісних змін, коли в процесі розвитку не відбувається суттєвих змін якості, а вносяться в нього лише кількісні зміни. Перервність і стрибкоподібність у розвитку - це стадія корінних якісних змін предметів і явищ.

Часто поступові кількісні зміни називаються еволюцією, а корінні кількісні зміни - революцією. В той же час у поняття еволюції вкладають нерідко більш широкий зміст: діалектична єдність пов'язаних між собою кількісних і якісних змін (еволюція живої природи, еволюція зірок, земної кори) . Різне використання термінів "еволюція" і "революція" зумовлено різноманітністю форм виявлення кількісних і якісних змін у житті природи і суспільства.

Виявленням метафізично однобічних поглядів на співвідношення еволюції і революції у процесі розвитку були еволюціонізм і "катастрофізм". Еволюціонізм абсолютизує кількісні зміни, а роль якісних - зводить до нуля. Перенесення еволюціонізму в суспільний розвиток призводить до реформізму і ревізіонізму.

Концепція "катастрофізму" сформульована в поглядах французького зоолога Ж. Кюв'є на початку XIX ст. Кюв'є висунув ідею, що в історії Землі постійно чергуються періоди незмінного стану і катаклізмів. У ході катаклізму все живе гине, і в нових умовах виникають нові види тварин і рослин, що ніяк не пов'язані з попередніми видами. Точка зору, згідно з якою розвиток складається з катастроф, розповсюдилась і в розумінні суспільних процесів.

Перехід з одного якісно-кількісного стану в інший, тобто зміна мір, завжди зумовлюється розв'язанням суперечностей і становить стрибок. Стрибок - це сам процес переходу від одного кількісного складу до іншого, зміна старої якості новою. Стрибком є виникнення життя на Землі, виділення людини зі світу тварин, зміна одного суспільного ладу іншим, видатні наукові і технічні відкриття. У живій природі перехід кількісних змін у якісні можна простежити, спостерігаючи за розвитком метелика. В ньому виділяється ряд якісно відмінних стадій (гусениця, лялечка, власне метелик). Перехід від однієї стадії до іншої залежить від певних кількісних процесів в організмі комахи. І тут кількісні зміни підготовляють якісні.

Отже, цей закон показує, як, яким чином відбувається розвиток. Спочатку предмет або явище зазнає кількісних змін. До певної межі вони не позначаються на якісній характеристиці предмета або явища. Проте нагромадження кількісних змін приводить до того, що предмет, явище не може зберігати попередньої якості і набирає нової. Зазначимо, що під кількісними змінами розуміється не тільки просто механічне збільшення, наприклад, підвищення температури до точки плавлення металу, а й участь одних предметів і явищ у взаємовідношеннях до інших, що також приводить до появи нової якості.

Будь-яке явище виникає як результат попереднього розвитку. Процес зміни, що відбувається в надрах явища при збереженні його як даної якості, здійснюється поступово, а перехід до нової якості - у формі стрибка. Внутрішнім змістом стрибка є розв'язання суперечностей, які становили основу попереднього поступального розвитку. Розрив у поступовості становить сутність будь-якого стрибка.

Стрибок - завжди розрив конкретної поступовості, тобто процес формування конкретної якості. Він являє собою діалектичну єдність перервності і неперервності. Як розрив у розвитку старої якості, стрибок водночас є формою переходу до нової, формою зв'язку між старою і новою якостями. В природі немає абсолютних розривів, таких, коли б щось зовсім зникало, а інше виникало з нічого.

Стрибок - унікальна форма переходу до нової якості, він фіксує саме цей перехід як процес народження нового. У період стрибка стара якість ще існує, але вже й не існує, вона зникає, а нова якість ще не існує, але вже й існує, бо саме в цей час відбувається її становлення.

Форми стрибків різноманітні і залежать від природи явища, що розвивається, а також від конкретних умов, у яких здійснюється його якісне перетворення. За своєю тривалістю стрибки можуть бути різноманітними: від мізерних часток секунди в мікросвіті до сотень тисяч (утворення нових видів тварин і т. ін.) і навіть мільярдів років (деякі космічні процеси).

У суспільному житті стрибки можуть набирати форму соціальних революцій. І тут головна ознака стрибка - не швидкість його, а перехід до нової якості. Англійська буржуазна революція, наприклад, тривала 20 років. Але в природі і суспільстві можуть відбуватись докорінні якісні зміни - стрибки, які не можна назвати революцією. Так, перехід протона і електрона у фотон є стрибок, тобто перехід у новий якісний стан, але цей стрибок не можна назвати революцією.

Стрибки розрізняються за тривалістю перетворення (швидкі, повільні), за формою перетворення ("з вибухом" і "без вибуху"), за характером перетворення (зміни елементів системи або структури в цілому).

За швидкістю протікання у часі розрізняються стрибки, що тривають мільйонні частки секунди, наприклад у ядерних реакціях, і ті, що тривають кілька тисяч і навіть мільйонів років, у процесі виникнення, наприклад життя на Землі, виникнення людини та її свідомості. Залежно від того, якою мірою змінюється структура і сутність предмета або процесе, виділяються стрибки великого масштабу, коли якісні зміни охоплюють весь процес, змінюють усі його суттєві сторони, і стрибки меншого масштабу, коли відбуваються зміни деяких суттєвих властивостей (перехід від промислового капіталізму до імперіалізму пов'язаний зі зміною деяких рис капіталізму, але не зміни природи цього устрою взагалі). У стрибках "з вибухом" одноактний перехід від старого до нового відбувається швидко, різко і охоплює відзразу всі боки і зв'язки. До таких стрибків належать чимало хімічних реакцій, у суспільному житті - революції. Коли ж відбувається поступове накопичення елементів нової якості, то стрибок є багатоактний, "без вибуху", він складається з низки малих стрибків. Виникнення людини, наприклад, це поступовий стрибок, у якому виділяються такі малі стрибки і якісні ступені, як формування пітекантропа, синантропа, неандертальця та кроманьйонця.

Отже, об'єктивна діалектика переходу кількісних змін у якісні розкривається через категорії поступовості і стрибка, в яких відображається процес і результат взаємодії кількісних і якісних змін (процес поступового нагромадження кількісних змін і стрибкоподібний перехід до нової якості), еволюції і революції, що конкретизують загальний процес якісних змін у суспільному житті.

Діалектика якісних і кількісних змін не вичерпується переходом кількісних змін у якісні, вона пов'язана також із зворотним переходом якісних змін у кількісні. Кожна нова якість, що виникає, має свою міру і тим самим створює простір для нових кількісних змін.

Закон взаємопереходу якісних змін у кількісні детермінує процес розвитку через зв'язок єдності і боротьби протилежностей. Закон розкриває діалектичну єдність поступовості і стрибкоподібності, перервності і безперервності, еволюції і революції. Закон показує, як, яким чином відбувається розвиток.

З метою встановлення кількісної визначеності предмета порівнюються його складові елементи - просторові розміри, швидкість змін, ступінь розвитку - з певним еталоном як одиницею виміру. Чим складніше явище, тим важче його вивчати кількісними методами (наприклад, явища у сфері моралі, політики, естетичне сприймання світу тощо); у цих випадках нерідко використовують різного роду шкали.

Процес пізнання реального світу як історично, так і логічно відбувається таким чином, що пізнання якості передує пізнанню кількісних відносин. Наука рухається від якісних оцінок і опису явищ до встановлення кількісних закономірностей; спираючись на них, вона одержує можливість глибоко досліджувати якість.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні має велике світоглядне і методологічне значення. Воно полягає в тому, що, по-перше, цей закон дозволяє виявляти кількісну і якісну визначеність, міру об'єкта; по-друге, він дає можливість оцінювати нове, що народжується, форму стрибка з урахуванням конкретних умов; а по-третє, дозволяє керувати якістю, кількістю, мірою практично необхідного стану явища.

Якщо закон взаємного переходу кількості в якість розкриває закономірності утворення усієї якісної різноманітності світу, закономірності неперервної зміни нового старим у процесі розвитку, якщо закон єдності і боротьби протилежностей розкриває внутрішні джерела саморуху всіх явищ природи і суспільства, то закон заперечення заперечення, по-перше, виявляє напрям розвитку, показує, у якому напрямку він іде, яка загальна тенденція розвитку, а по-друге, він розкриває спадкоємний зв'язок між різними стадіями розвитку, між старим і новим, між тим, що вмирає, і тим, що народжується. Цей закон показує, в якій формі і як здійснюється взаємозв'язок процесу розвитку між старим і новим. По-третє, він розкриває форми поступального розвитку і демонструє, що розвиток іде не по замкненому колу, не по прямій лінії, а по складній спіралеподібній формі.

Вперше закон заперечення заперечення було сформульовано Гегелем, хоча окремі риси цього закону (діалектичний характер заперечення, роль спадкоємності в розвитку, нелінійний характер напряму розвитку) фіксувалися в попередній історії філософії. У системі гегелівської діалектики розвиток є виникнення логічної суперечності і його зняття; у цьому розумінні він являє собою зародження внутрішнього заперечення попередньої стадії, а потім і заперечення цього заперечення.

Оскільки заперечення попереднього заперечення відбувається шляхом зняття, воно завжди є в певному розумінні відтворенням того, що раніше заперечувалось, повернення до вже пройденого ступеня розвитку. Однак це не просте повернення до вихідного моменту, а "... нове поняття, але більш високе, більш багате поняття, ніж попереднє, бо воно збагатилось його запереченням або протилежністю; воно, виходить, містить попереднє поняття, але містить більше, у собі більше, чим тільки його, і є єдність його і його протилежності" [42].

У Гегеля закон заперечення заперечення виявляється, таким чином, загальною формою роздвоєння єдиного і переходу протилежностей однієї в іншу, тобто загальним проявом закону єдності і боротьби протилежностей. Зводячи закон заперечення заперечення до розвитку понять, Гегель гіпертрофував значення тріади як форми дії цього закону; він намагався "підвести" під неї усі процеси зміни і розвитку. Вихідний ступінь -теза, заперечення його - антитеза, а третій ступінь - заперечення заперечення (синтез). При цьому на третьому ступені на новій основі повторюються деякі риси першого ступеня, і на цьому цикл розвитку явища закінчується.

Виділення трьох стадій у розвитку як однієї з форм спіралеподібного руху не означає, що цикл розвитку будь-якого явища закінчується трьома ступенями, адже все залежить -від природи речі і конкретних історичних умов. Наприклад, через сім заперечень здійснюється повернення до різких металевих властивостей у періодичній системі хімічних елементів Д. І. Менделєєва.

Закон заперечення заперечення - один з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності. Закон показує, що розвиток відбувається не по колу, а від простого до складного, від нижчого до вищого. Наприклад, і в розвитку природи йшов розвиток від нижчих, простих неорганічних форм до вищих, більш складних органічних форм. Жива природа пройшла тривалий шлях висхідного розвитку від найпростіших форм живої речовини та одноклітинних організмів до людини. Кожний етап у цьому русі начебто заперечував попередній, а потім сам заперечувався наступним етапом.

Заперечення у вченні про розвиток не означає повного знищення змісту старого. По-перше, простіші явища нерідко продовжують існувати поряд із складними. Так, у живій природі поряд з високоорганізованими тваринами існують і найпростіші; подруге, і це головне, у процесі прогресивного розвитку нове, виникаючи зі старого, наче вбирає в себе все прогресивне і цінне, що було в ньому. У живій природі кожний новий вид відтворює корисні ознаки, накопичені в процесі еволюційного розвитку. В історії суспільства кожний новий соціальний лад виникає не на порожньому місці, а на основі засвоєння матеріальних і духовних багатств, створених у попередні епохи.

Закон заперечення заперечення передбачає зв'язок, наступність у розвитку. Явище, яке виникло в результаті заперечення, ніби засвоює досягнуте на попередній стадії і водночас є чимось новим, багатшим за змістом. Завдяки цьому розвиток природи, суспільства і пізнання - це не тупцювання на місці, а прогрес, рух уперед. Так, зерно дає життя стеблині, а вона перетворюється на колосок, а в результаті ми маємо знову первісне зерно, щоправда, не одне. Іншими словами, тут спостерігається немов би повернення до старого, але на новій основі.

Розвиток від простого до складного, від нижчого до вищого відбувається не по прямій лінії, а по спіралі. На окремих її витках, які знаменують собою етапи розвитку, ми і виявляємо відтворення (але щоразу на вищій основі) далеких рис минулого.

Закон заперечення заперечення органічно пов'язаний із законом єдності і боротьби протилежностей, оскільки заперечення старого новим у процесі розвитку є розв'язанням суперечностей.

Діалектичне заперечення виступає насамперед як зумовлена суперечливістю предмета внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все існуюче має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і зрештою досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відношення протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи: перший - вихідний стан об'єкта; другий - роздвоєння єдиного, розгортання протилежностей, перетворення об'єкта на свою протилежність (тобто перше заперечення - вихідного); третій - розв'язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення - роздвоєного), що являє собою ніби повернення до вихідного. В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес - запереченням заперечення. Таким чином, цикл розвитку суперечності має такий вигляд: зародження суперечності (вихідний момент), потім однобічне розв'язання, перше заперечення, тобто перехід у протилежність. Повне розв'язання має місце за умов другого заперечення, коли відбувається другий перехід у протилежність.

Таким чином, діалектичне заперечення означає не просте, механічне відкидання старої якості, а її подолання, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умови дальшого розвитку, можливість нового заперечення.

Сутністю закону є відображення напряму і форми процесу розвитку і внутрішніх етапів окремого розвитку явища. Закон відображає спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо на кожному новому ступені розвитку зберігається позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку - у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, у якій переборюється однобічність попередніх стадій розвитку і стверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку.

Закон відображає висхідний характер розвитку, поступальність руху, розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі (заперечення заперечення), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії.

В об'єктивній дійсності закон діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей.

Взагалі щодо заперечення існують дві точки зору: метафізична і діалектична. Якщо діалектика визнає внутрішнє заперечення (самозаперечення), то метафізика - тільки зовнішнє. Щодо ролі заперечення погляди теж різні: діалектики сприймають заперечення як момент зв'язку і розвитку, а метафізики - як знищення взагалі. Характер зв'язку нового і старого теж тлумачиться по-різному. Якщо діалектики визначають спадкоємність, перехід нижчого до вищого ступеня, то метафізики взагалі ігнорують спадкоємність.

Діалектичне розуміння заперечення заперечення протистоїть як плоскому еволюціонізму, так і трактуванню заперечення в розумінні відкидання, знищення, усунення старого. Абсолютизація зовнішнього заперечення стала підґрунтям концепцій "експорту революції", надмірний акцент на повторюваності привів до створеннятеорій "кругообігу". Ігнорування спадкоємності, абсолютизація подолання стали фундаментом концепцій "тотального" заперечення.

Згідно з метафізичною теорією кругообігу, розвиток у світі ніби відбувається по замкненому колу, як просте повторення одного і того ж раз і назавжди даного. Ця теорія стверджує, що в світі нічого не знищується і нічого не виникає нового. Наприклад, зоряний світ, Сонячна система залишаються такими, якими вони є одвічно. Жодна тварина, рослина на Землі з давніх часів до сучасності не зазнають ніяких змін. Історія суспільства також ніби є повторенням одних і тих самих етапів. Така точка зору виявлена в поглядах італійського філософа Віко, який вважав, що суспільство неперервно повторює одні й ті самі етапи розвитку: період дитинства, коли панує релігійний світогляд і деспотія; період юності з пануванням аристократії і лицарства; період зрілості, коли розквітають наука і демократія і коли суспільство разом з тим іде до занепаду. Період занепаду (деградація) знову змінюється періодом дитинства, і процес повторюється знову. Англійський історик і соціолог Тойнбі виділив у історії суспільства ряд окремих цивілізацій, кожна з яких проходить одні й ті самі стадії: зародження, зростання, розклад (надломлення) і загибель. Вважаючи соціальні процеси, що послідовно відбуваються в цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі у праці "Дослідження історії" (1934) намагався виявити "емпіричні закони" повторюваності суспільного розвитку.

Поступальний розвиток є складний процес, який не можна спростувати. При загальній тенденції поступального руху не виключається можливість тимчасових відхилень від основної тенденції руху вперед, можливість тимчасових рухів назад. У суспільстві, наприклад, нові передові сили не відразу перемагають, вони нерідко терплять поразку від старого, яке буває сильнішим, ніж щойно народжене нове. Звідси походять відхилення у розвитку, тимчасові рухи назад. Історія знає багато таких рухів: епоха реакції в Росії після поразки революції 1905-1907рр., гітлерівський режим у Німеччині 1933-1945 рр. Фашизм був своєрідним поверненням до середньовічної реакції, але на новому підґрунті, на фундаменті монополістичного капіталізму.

Такі зворотні рухи в історії пояснюються тим, що шляхи поступального руху досить суперечливі. Суспільний прогрес - це не тільки народження нового, але й загибель старого, не тільки побудова, але й руйнування, усунення всього старого, що перетворюється на перешкоду подальшому розвиткові вперед.

Але не дивлячись на перешкоди, відходи, відступи, поступальний рух пробиває собі шлях, перемагає, бо він є більш досконалим, цінним, життєздатним, більше відповідає потребам життя, докорінним інтересам суспільного розвитку. Нове неподолане тому, що закономірно виникає усередині старого, саме старе умовами свого існування породжує його і зміцнює це нове.

Отже, сутність закону заперечення заперечення - саморозв'я-зувана суперечність; ця сутність детермінує зміст закону - єдність поступовості та повторюваності, виникнення нового і спадкоємності. Такий зміст визначає форму розвитку - спіралеподібність.

Світоглядне і методологічне значення закону заперечення заперечення полягає в тому, що він:

♦ по-перше, дає можливість виявляти зріюче внутрішнє необхідне заперечення;

♦ по-друге, дає змогу оцінювати характер зв'язку і боротьби того, що заперечує, і того, що заперечується;

♦ по-третє, дає можливість впливати на перехід до більш високого ступеня розвитку.

Таким чином, кожний з трьох законів діалектики несе певну методологічну навантаженість, виконує дуже важливі функції.

♦ Якщо закон єдності і боротьби протилежностей виявляє рушійну силу, джерело розвитку ніби відповідає на питання "Чому?",

♦ то закон взаємного переходу кількості в якість розкриває механізм перетворення одних матеріальних утворень на інші, тобто відповідає на питання "Як? Яким чином?";

♦ специфіка закону заперечення заперечення полягає в тому, що він ніби відповідає на питання "Куди? У якому напрямку?", показує шлях розвитку явищ, спрямованість процесу розвитку.

ВВЕДЕНИЕ

Данный курс предназначен для студентов средней специальной формы образования. Для овладения значительной суммой практических знаний, развития логического мышления и оперативной памяти использован традиционный (или объяснительно-иллюстративный) тип обучения.

Необходимость изучения курса связана с тем, что развитие коммуникативных умений сопряжено с формированием и развитием личностных новообразований, как в сфере интеллекта, так и в сфере доминирующих профессионально значимых характеристик.

Цель курса:формирование представления о коммуникациях, выработать понятие и классифицировать виды коммуникаций. Проанализировать этапы коммуникационного процесса. Выявить трудности развития и пути улучшения данной системы.

Задачи курса: развитие коммуникативных умений, знаний и способностей. Усвоение методов расположения собеседника к продуктивному общению и применение умений к коммуникационной структуре.

Требования к уровню освоения курса.

Студент должен знать:

1. Какие личностные особенности, виды коммуникативных свойств, могут составить базу коммуникативной структуры личности.

2. Индивидуально-психологические особенности личности, проявляющиеся в общении.

Студент должен уметь:

1. Владеть приёмами коммуникативных умений.

2. Тематический план

Читайте також:

1. Введение
2. Введение
3. ВВЕДЕНИЕ
4. ВВЕДЕНИЕ
5. Введение
6. Введение 26 страница
7. Введение 26 страница
8. ВВЕДЕНИЕ В MICROSOFT OFFICE.
9. Лекция 1. Введение
10. Рассел Б. История западной философии.Введение
11. Тема 1. Введение в микроэкономику

Переглядів: 1234