• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 2. Коституційно-правовий статус людини і громадянина

Останній чинник бурхливо увірвався в економічне життя в 50-ті роки ХХ ст. із розвитком комп'ютерних технологій. До кінця століття інформаційний чинник завоював величезний плацдарм під назвою «інформаційна економіка».

5. Базовий чинник формування суспільних формацій.Подібним чинником є той чинник виробництва, який якнайменше доступний і який найважче замінити.

У чисельнику представлений клас, якому належить влада у суспільстві, а в знаменнику – основний чинник утворення суспільної формації:

6. Базова форма виробничих відносин

Мається на увазі превалююча форма мотивації людей до виробничої діяльності.

7. Базова форма взаємовідношення людини з природою. Визначає характер оцінки людиною своєї взаємопідпорядкованості із природою.

У формуванні і трансформації наведених чинників визначальну роль виконувала і продовжує виконувати інформаційна компонента. Інформація є основою конструювання людиною будь-яких виробничих систем і процесів.

Питання 3. Постнеолітична формація

Неолітична революціяхарактеризується тим, що людина перейшла від збирання до трудових процесів виробництва життєво необхідних засобів свого існування.
З цього моменту можна говорити про зародження виробничих (економічних) відносин.
На етапі неолітичної революції можна говорити:

• про становлення виробництва як основної форми існування і розвитку людського суспільства;
• про структуризацію суспільства;
• про формування в самій людині тріади: біо-трудо-соціо.

На вилученні з природи речовини і її переробці концентруються головні зусилля людини у процесі виробництва. У цей період у процесах виробництва також беруть участь два інші природні чинники: енергія (паливо для обігріву оселі, рушійна сила в мореплаванні, примітивні вітрові і водні силові установки, процеси сушки, випалення, ін.) та інформація (орієнтація в просторі, формування графіка робіт у сільському господарстві, селекція сільськогосподарських культур, ін.). Проте ця участь має допоміжний характер.

«Біолюдина» займає провідну позицію у системній тріаді людини.

Праця і сили природи є основними чинниками суспільного виробництва. Силове примушення є головною формою виробничих відносин. Повна залежність людини від природи є основною формою взаємовідношення людини і природи. Стали затребувані нові знання і навики.

Виробництво практично обмежувалося рамками інтенсифікації природних процесів (відтворення продуктів). Екологічна криза визначається межами продуктивності культивованих екосистем і невідповідністю цих меж потребам населення, що проживає на даній території. У даному випадку йдеться про кризу продуцентів, тобто рослинних ресурсів, що були виробничою основою даної епохи. Саме на продуцентах прямо або побічно базувалося виробництво основних засобів існування людини (продукти харчування, кормова основа тварин, технічна сировина). Відповідно криза продуцентів наставала або через деградацію ґрунтів (виснаження, ерозія, засол), або через прискорення темпів видобутку рослинних ресурсів, що перевищували природний приріст.

Питання 4. Індустріальна формація

Промислова революція (XVIII століття) ознаменувала перехід до машинного виробництва, що послідовно розвинулося за серією винаходів різних двигунів: парового, внутрішнього згорання, турбореактивного, атомного. Основне її призначення – поглибити і інтенсифікувати (за рахунок додаткового використання енергії) трансформацію речовини, вилученої з природи.

Енергіястає ключовим природним чинником, на якому концентрується суспільне виробництво. З'являється значна кількість штучних речовин, полімерів, які з успіхом замінюють дефіцитні матеріали і ресурси. Усе це в цілому дозволило розв'язати проблему нестачі речовин, проте з'явилася проблема нестачі енергії. Битва за енергію стає «лінією фронту» конфліктів між людиною і природою і між групами людей.

«Трудолюдина»виходить на провідні позиції у системній тріаді людини. Зростає роль особових характеристик («соціолюдина»). Одна з найбільших екологічних проблем, яка криється у цій ситуації, полягає у тому, що на відміну від «біо-» і «соціо-», «трудолюдина» не потребує цілісної природи. Йому потрібні її окремі властивості і частини. І взагалі, велика частина природи (яку не вдається пристосувати до виробництва), з її точки зору, виявляється зайвою.

Машиниперетворюються на основний чинник суспільного виробництва. Капіталстає ключовим чинником і в той самий час лімітуючим економічним чинником, що визначає контури економічної формації. Економічні угодиформально двох рівних сторін – працедавця і робітника – стають основною формою виробничих відносин. Формація базується на повсюдному використанні машинного виробництва.

Основною причиною економічних криз цієї епохи є обмеженість капіталу. Формальною причиною екологічних криз на локальному рівні є криза редуцентів,тобто підрив потенціалу самовідновлення природних систем: або масштаби екодеструктивної діяльності (забруднення, порушення ландшафтів) значно перевищують темпи природного відтворення екосистем, або дія на середовище згубно діє на самих редуцентів – мікроорганізми, що замикають цикли відновлення екосистем.

Вирішення зазначених екологічних протиріч – або в припиненні економічного зростання і депопуляції населення Землі (що неминуче вело б до застою і деградації суспільства), або в зміні суспільно-економічної формації на таку, в якій економічне зростання не вимагало б виробництва додаткових обсягів речовини й енергії.

Питання 5 (додатково). Інформаційні війни

Інформаційна війна – дії, початі для досягнення інформаційної переваги шляхом завдання шкоди інформації, процесам, що базуються на інформації та інформаційних системах супротивника при одночасному захисті власної інформації, процесів, що базуються на інформації та інформаційних системах.

Основні методи інформаційної війни – блокування або спотворення інформаційних потоків та процесів прийняття рішень супротивника.

Інформаційна зброя – сукупність спеціалізованих (фізичних, інформаційних, програмних, радіоелектронних) методів і засобів тимчасового або безповоротного виведення з ладу функцій або служб інформаційної інфраструктури в цілому або окремих її елементів.

Основна дія інформаційної зброї – блокування або спотворення інформаційних потоків та процесів прийняття рішень супротивника.

Інформаційна війна являє собою цілеспрямовані інформаційні впливи, що здійснюються суб’єктами впливу на мішені (об'єкти впливу) з використанням інформаційної зброї задля досягнення запланованої мети.

Вразливість інформації обумовлена:

1.
концентрованим зберіганням інформації, наявністю великих, можна сказати, глобальних баз даних;

2.
швидкість доступу до інформації, який здійснюється впродовж від кількох секунд до кількох годин;

3.
можливості інформаційних систем працювати автономно.

Метою війни все більш стає не знищення збройних сил та населення противника, захоплення його території, а керування ним.

Уже в біблійній легенді згадано Гедеона, який під час воєн регулярно вдавався до залякування ворога. Одного разу він так залякав супротивника, що той розгубився і вдарив по своїх військах. Прикладів інформаційного впливу на моральну, духовну стійкість супротивника можна знайти чимало і у стародавньому Римі, і в епоху феодалізму (боротьба з “єрессю”, за “істинну віру” і т.д.), і в пізніші часи. Особливого значення інформаційні війни набули у ХХ столітті, коли газети, радіо, а потім і телебачення стали справді засобами масової інформації, а поширювана через них інформація – справді масовою. Уже в 20-х роках ХХ ст. США вели радіопередачі на регіони своїх “традиційних інтересів” – країни Латинської Америки, Великобританія – на свої колонії. Німеччина, яка домагалася перегляду умов Версальського миру – на німців Померанії і Верхньої Сілезії у Польщі, студентів – у Чехії.

Мета такої маніпуляції найчастіше полягає у:

1. внесенні у суспільну та індивідуальну свідомість ворожих, шкідливих ідей та поглядів;

2. дезорієнтації та дезінформації мас;

3. послабленні певних переконань, устоїв;

4. залякуванні свого народу образом ворога;

5. залякуванні супротивника своєю могутністю.

6. забезпечення ринку збуту для своєї економіки.

Виділяють 2 види інформаційної боротьби:

1. інформаційно-технічна: головним об’єктом впливу та захисту є технічні системи;

2. інформаційно-психологічна: головним об’єктом впливу та захисту є психіка протилежної сторони, системи формування суспільної свідомості, системи прийняття рішень.

Об’єкти впливу:

1. інформаційно-технічні системи.

2. інформаційно-аналітичні системи.

3. інформаційні ресурси.

4. системи формування суспільної свідомості, що базуються на ЗМІ та пропаганді.

Запитання для самоперевірки

1. Що розуміється під розвитком?

2. Передумови прогресивного розвитку систем.

3. Розкрийте роль негативних і позитивних механізмів зворотного зв'язку в управлінні процесами розвитку систем.

4. Роль інформації в управлінні соціально-економічними системами.

5. Яка роль природних чинників у виникненні соціально-економічних революцій?

6. Які базові чинники впливають на формування соціально-економічних формацій?

7. Які риси характеризують постнеолітичну формацію?

8. Роль інформації у формуванні постнеолітичної формації.

9. Які риси характеризують індустріальну формацію?

10. Матеріальні межі розвитку індустріального суспільства.

Юридическая сила - это технико-юридическая характеристика нормативно-правового акта, выражающая степень его подчиненности иным нормативным актам, его место в иерархии нормативных актов, которая зависит от места (уровня) государственного органа, принявшего этот акт, в системе органов государства.

Иерархию источников правового регулирования банковской деятельности в зависимости от юридической силы можно построить следующим образом:

- Конституция РФ;

- специальное банковское законодательство ФЗ «О банках и банковской деятельности» и ФЗ «О Центральном банке Российской Федерации (Банке России)»

- иные законодательные акты;

- нормативные акты Банка России.

а) Конституция РФ (Конституция РФ имеет высшую юридическую силу, прямое действие и применение на всей территории РФ. Законы и иные НПА, принимаемые в РФ, не должны противоречить Конституции РФ.)

· Согласно подп. «ж» ст.71. в ведении РФ находятся: установление правовых основ единого рынка; финансовое, валютное, кредитное, таможенное регулирование, денежная эмиссия, основы ценовой политики; федеральные экономические службы, включая федеральный банк

· Согласно ч.1 ст.75 Конституции РФ государственной денежной единицей является рубль. Исключительно Банк России осуществляет денежную эмиссию.

· Ст. 103 Конституции РФ устанавливает основы назначения на должность и освобождения от должности Председателя ЦБ РФ.

б) Специальное банковское законодательство непосредственно направленное на правовое регулирование банковской деятельности включает в себя:

· ФЗ от 2 декабря 1990 г. N 395-I «О банках и банковской деятельности». Он определяет структуру банковской системы, экономические, организационные и правовые основы создания, деятельности, реорганизации и ликвидации банков и других кредитных организаций.

· ФЗ от 10 июля 2002 г. N 86-ФЗ «О Центральном банке Российской Федерации (Банке России)» Он закрепляет функции и полномочия Банка России, устанавливает, что ЦБ РФ осуществляет свою деятельность независимо от других федеральных органов государственной власти, органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления.

· ФЗ от 25 февраля 1999 г. N 40-ФЗ «О несостоятельности (банкротстве) кредитных организаций». Устанавливает специфику банкротства кредитных организаций.

· ФЗ от 23 декабря 2003 г. N 177-ФЗ «О страховании вкладов физических лиц в банках Российской Федерации». Устанавливает особые обязанности для кредитных организаций, привлекающих вклады от физических лиц. Он определяет виды вкладов, подлежащих страхованию, порядок образования и деятельности Агентства по страхованию вкладов.

· Федеральный закон от 29.07.2004 N 96-ФЗ "О выплатах Банка России по вкладам физических лиц в признанных банкротами банках, не участвующих в системе обязательного страхования вкладов физических лиц в банках Российской Федерации" Регулирует условия выплат и порядок перехода прав требования к ЦБ РФ в размере произведенных выплат.

Данные акты в виду их специального характера имеют приоритет перед общими нормами иных законодательных актов в вопросах регулирования банковской деятельности, функционирования кредитных организаций.

К числу общих, непрофильных законодательных актов, т.е. актов регулирующих отдельные стороны банковской деятельности, относятся:

· Гражданский кодекс РФ (ч.1,2) (В нем определяются понятие предпринимательской деятельности и ее признаки, организационно-правовые формы юридических лиц; кодекс устанавливает понятие и содержание договоров банковского вклада, банковского счета, кредитного договора, основания ответственности сторон и т.п.)

· Уголовный кодекс РФ, (определяет какие деяния являются преступными)

· Налоговый кодекс РФ

· ФЗ от 10 декабря 2003г. №173-ФЗ «О валютном регулировании и валютном контроле»,

· ФЗ от 26.12.1995 N208-ФЗ «Об акционерных обществах»,

· ФЗ от 08.02.1998 N14-ФЗ «Об ООО»

· ФЗ от 22.04.1996 N39-ФЗ «О рынке ценных бумаг»

В регулировании банковской деятельности значительную роль играют подзаконные нормативные акты.

· Постановления Правительства, ( Постановление Правительства РФ «Об особенностях эмиссии и регистрации облигаций центрального банка РФ»).

· нормативные акты Банка России.

В силу ст.7 Закона «О ЦБ РФ» Банк России по вопросам, отнесенным к его компетенции, издает в форме указаний, положений и инструкций нормативные акты, обязательные для федеральных органов государственной власти, органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления, всех юридических и физических лиц.

Для минимизации рисков, связанных с функционированием банковской системы и обеспечения стабильности банковского сектора экономики государства Банк России осуществляет пруденциальное регулирование.

Пруденциальное регулирование – система нормативных мер, посредством которых осуществляется воздействие на деятельность банков, в интересах вкладчиков и кредиторов. При этом выполняются три функции:

1. Превентивная - минимизация рисковой деятельности банков

2. Защитная – гарантия интересов вкладчиков в случае краха конкретного банка

3. Обеспечительная – обеспечение финансовой поддержки конкретного банка в случае его кризисного состояния.

О порядке подготовки и вступления в силу нормативных актов Банка России действует Положение ЦБР от 15 сентября 1997 г. N 519 (с изменениями от 24 июня 1998 г.).

Нормативные акты Банка России обладают следующими признаками и характеристиками:

- направлены на установление, изменение или отмену норм права как постоянных или временных предписаний, обязательных для круга лиц, определенных ФЗ «О ЦБ РФ»;

- принимаются только по вопросам, отнесенным к компетенции Банка России Федеральным законом «О Центральном банке РФ (Банке России)» и другими федеральными законами;

- обязательны для федеральных органов государственной власти, органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления, всех юридических и физических лиц.

- не могут противоречить федеральным законам, изменять положения действующего законодательства (законодательных актов, подзаконных нормативных актов);

-не имеют обратной силы.

Не являются нормативными актами Банка России следующие акты Банка России (п.1.4 Положения ЦБР О подготовке и вступлению в силу нормативных актов Банка России):

- распорядительные акты;

- акты толкования нормативных актов Банка России и (или) иных нормативных правовых актов Российской Федерации в сфере компетенции Банка России, если правомочие по толкованию указанных нормативных правовых актов непосредственно предоставлено Банку России;

- акты, содержащие исключительно технические форматы и иные технические требования;

- иные акты, не отвечающие признакам нормативного акта Банка России.

Существует только три легальных формы нормативного акта Банка России:

- указание Банка России;

- положение Банка России;

- инструкция Банка России.

Нормативные акты Банка России принимаются в форме указаний, если:

· их содержанием является установление отдельных правил по вопросам, отнесенным к компетенции Банка России.

Нормативные акты Банка России принимаются в виде указаний об изменении и дополнении действующего нормативного акта Банка России, если содержат положения об изменении отдельных положений действующего нормативного акта Банка России и (или) о дополнении нормативного акта Банка России.

Нормативные акты Банка России принимаются в виде указаний об отмене действующего нормативного акта Банка России, если ими отменяется действующий нормативный акт Банка России в целом.

Нормативные акты Банка России принимаются в форме положений, если их основным содержанием является установление системно связанных между собой правил по вопросам, отнесенным к компетенции Банка России.

Нормативные акты Банка России принимаются в виде инструкций, если их основным содержанием является определение порядка применения положений федеральных законов, иных нормативных правовых актов по вопросам компетенции Банка России (в том числе указаний и положений Банка России).

Нормативные акты Банка России подписываются Председателем Банка России.

Нормативные акты Банка России вступают в силу по истечении 10 дней после дня их официального опубликования в официальном издании Банка России - «Вестнике Банка России», за исключением случаев, установленных Советом директоров. Нормативные акты Банка России не имеют обратной силы. Такие акты должны быть зарегистрированы в порядке, установленном для государственной регистрации нормативных правовых актов федеральных органов исполнительной власти.

Не подлежат государственной регистрации нормативные акты Банка России, устанавливающие:

- курсы иностранных валют по отношению к рублю;

- изменение процентных ставок;

- размер резервных требований;

- размеры обязательных нормативов для кредитных организаций и банковских групп;

- прямые количественные ограничения;

- правила бухгалтерского учета и отчетности для Банка России;

- порядок обеспечения функционирования системы Банка России.

В соответствии с Приказом Минюста РФ от 14 июля 1999г. №217 «Об утверждении Разъяснений о применении Правил подготовки нормативных правовых актов федеральных органов исполнительной власти и их государственной регистрации»[2] (п.15) не подлежат представлению на государственную регистрацию:

а) индивидуальные правовые акты;

- персонального характера (о назначении или освобождении от должности, о поощрении или наложении взыскания и т.п.);

- действие которых исчерпывается однократным применением;

- срок действия которых истек;

- оперативно-распорядительного характера (разовые поручения);

б) акты, которыми решения вышестоящих государственных органов доводятся до сведения органов и организаций системы федерального органа исполнительной власти;

в) акты, направленные на организацию исполнения решений вышестоящих органов или собственных решений федеральных органов исполнительной власти и не содержащие новых правовых норм;

г) технические акты;

д) акты рекомендательного характера.

Тема 2. Коституційно-правовий статус людини і громадянина

1. Система прав і свобод людини і громадянина.

2. Політичні права і свободи.

3. Інститут громадянства України.

1. Система прав і свобод людини і громадянина.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.

Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.

До особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її життя — один з основних обов'язків держави.

Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, зазвичай, вирішуються у судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка скоїла злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини та утримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не має права ввійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають.

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також е одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право — один із складників загального права людини на свободу.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найсуттєвіших проявів демократії. Свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що суперечать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами — як світської, так і церковної влади.

Конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

2. Політичні права і свободи.

Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення, й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства.

Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати представницьких органів державної влади.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно по суті справи, у терміни, встановлені чинним законодавством. Недотримання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян".

Економічні, соціальні та культурні права. Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати на значенні цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Система економічних, соціальних і культурних прав, згідно з Конституцією України, охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (ст. 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. її статус характеризується непорушністю, ґрунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені винятково за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміють діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на отримання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатись у господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом.

Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій.

Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці.

Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.

Конституція і чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного отримання винагороди за працю.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права. При цьому повинні дотримуватися вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки є такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках — до катастроф.

Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від працедавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто а огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належних умов життя.

Важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права, згідно з Конституцією, є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Усього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй діяльності. Але через вагомі причини природними є винятки з цього правила. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, — її здоров'я та самого життя.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безплатно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно виявляється у конституційному закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому треба зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

3. Інститут громадянства України.

Основну частину населення будь-якої країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни цієї держави.

Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що має статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Громадянство є одним із визначальних чинників у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу.

Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. визначає громадянство як "правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Конституція України (ст. 4, 25,92,106) закріпила невід'ємне право людини на громадянство. Згідно з ним:

— в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4);

— ніхто не може бути позбавлений громадянства (ч. 1, ст. 25);

— ніхто не може бути позбавлений права змінити громадянство (ч. 1, ст. 25);

— громадянин України не може бути виданий іншій державі (ч. 2, ст. 25);

— держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. 3, ст. 25);

— питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92);

— Президент України ухвалює рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України (ст. 106).

Згідно з ч. 2 ст. 4 Конституції, питання набуття та припинення громадянства України передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає такі підстави набуття громадянства України:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— унаслідок прийняття громадянства;

— унаслідок поновлення в громадянстві;

— унаслідок усиновлення;

— унаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

— унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— унаслідок встановлення батьківства;

— за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Умовами вступу (прийняття) до громадянства України є:

— визнання та дотримання Конституції України та законів України;

— зобов'язання припинити іноземне громадянство (окрім випадків, зазначених у Законі);

— безперервне проживання на законних підставах на території України впродовж останніх п'яти років;

— отримання дозволу на постійне проживання в Україні;

— володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, котрі мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

— наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, котра:

— вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

— вчинила на території іншої держави діяння, що визнані законодавством України тяжким злочином.

Громадянство України припиняється (ст. 19):

— унаслідок виходу з громадянства України;

— унаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України втрачається, якщо:

1. Громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

2. Іноземець набув громадянство України і не подав у порядку, передбаченому законом, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього.

3. Іноземець набув громадянство України і скористався правом або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство.

4. Особа набула громадянство України на підставі ст. 9 Закону (прийняття до громадянства) внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

5. Громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 цієї статті не застосовується, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.

До органів, які беруть участь у розв'язанні питань, пов'язаних із громадянством, належать: Президент України; комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ) і підпорядковані йому органи (стосовно осіб, котрі проживають на території України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України (стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном).

Зміст основних положень Закону про набуття і припинення громадянства України ґрунтується на одному із загальновизнаних принципів міжнародного права — принципі уникнення без-громадянства.

Конституція України, поряд із низкою найважливіших прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України" Ці обов'язки закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Основний Закон України (ст. 65) визначає обов'язки — захист вітчизни, шанування державних символів; (ст. 66) — обов'язок берегти природу, культурну спадщину; (ст. 67) — сплачувати податки і збори; (ст. 68) — дотримуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Конституція України закріпила комплекс гарантій прав та свобод людини і громадянина. Умовно їх можна поділити на дві групи:

1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод;

2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп, про які йшла мова.

Серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) й власне права (юридичні) та організаційні гарантії.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов'язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

Читайте також:

1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
2. IV. НС у природному середовищі та інших сферах життєдіяльності людини
3. V Такі негативні особистісні утворення, як самовпевненість і нерозвиненість автономії та ініціативи, обумовлюють неадаптивне старіння людини.
4. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
5. Автономія в Україні. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим
6. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
7. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
8. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
9. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян
10. Адміністративно-правовий статус торговельного підприємства
11. Аксіологічний статус релігії
12. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини

Переглядів: 717