Особливості становлення ідеї прав людини в історії українського народу.

У ІХ ст. в Східній Європі виникла держава з центром у Києві – Київська Русь. Перші вітчизняні зародки поняття прав людини склалися у славнозвісній Руській правді (1019-1054 р.р.), першому писаному кодексі руського феодального права, авторство якої пов’язують з іменем Ярослава Мудрого. Мирослава Антонович зауважує, що українська термінологія з прав людини бере свої витоки з Руської Правди, міжнародних договорів та інших юридичних актів Київської Русі.

У Договорі між Візантією та Руссю 912 р. зафіксовано право людини, звинуваченої у злочині, на розгляд її справи судом. За Руською правдою в Київські Русі не було смертної кари, тілоушкодницьких покарань, поважалося право власності.

Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, тому Руська правда була замінена литовськими статутами - Перший (Старий) Литовський статут. 1566 р.- Другий (Волинський) Литовський статут. 1588 р.- Третій (Новий) Литовський статут. Однак в основі статутів все ж були норми Руської правди.

Кодифікація норм права у Великому князівстві Литовському розпочалася виданням 1468 р. Судебника Казимира IV. Але він містив лише 28 артикулів і лише кримінального права, а зростаюча шляхта вимагала уніфікації правової системи у величезній державі. Джерелами кодифікації послужили також "Руська правда", магдебурзьке право, трансплантація норм римського пандектного права, рецепція німецького права, князівська законотворчість (привілеї, устави, грамоти тощо). Перший Статут (Старий) складався з 13 розділів, 264 артикулів (статей), називався "Права писані, дані панству Великому князівству Литовському..." і містив норми земельного, спадкового, зобов'язального, шлюбно-родинного, лісового, мисливського, кримінального, процесуального та конституційного права

Протягом двадцяти років чинності Старого Статуту відбулися суттєві зміни у суспільстві і державі, тож виникла потреба у новому кодексі. "Статут Великого князівства Литовського 1566 року". сейм затвердив у 1564 p., але чинності кодекс набув лише через 2 роки. Окрім того, не всі розділи отримали санкцію. Другий Статут складався з 14 розділів і 367 артикулів і за рівнем кодифікаційної техніки перевершив попередній збірник. Він теж охоплював зазначені галузі та підгалузі права. Другий Статут називають Волинським, бо саме тут він найбільш поширювався в рукописі

У зв'язку з утворенням 1569 р. єдиної держави Речі Посполитої, на Люблінському сеймі ухвалили продовження кодифікації. Третій Литовський статут затверджено королівським актом 28 січня 1588 р. під назвою "Статут Великого князівства Литовського 1588 року» містив 14 розділів та 488 артикулів і регулював державний і судовий устрій, цивільно-правові (6 розділів), кримінально-правові (4 розділи) й процесуально-правові відносини. В цілому ж Старий Статут охороняє інтереси магнатів і забезпечує окремі права селян, Волинський - зменшує вплив магнатів, збільшує права шляхти і мінімалізує права селян, а Новий - закріпачує селян і встановлює привілейоване становище у державі шляхти. Для всіх Статутів характерним є високий рівень кодифікаційної техніки, всі вони написані староруською мовою. Третій Статут діяв на всіх українських землях у складі Речі Посполитої, його використовували в Гетьманщині, він став джерелом права і кодифікаційних процесів у Польщі, Литві, Росії, Білорусії та Україні аж на початку XIX ст. У кінці XVI ст. ним завершено кодифікаційні процеси у Великому князівстві Литовському і проведено повну уніфікацію сепаратних систем права у цій державі.

З початку ХІV ст. на українських землях поширюється дія магдебурзького права – феодального міського права, за яким мешканці міст вважалися вільними людьми, отримували певні привілеї.

Конституція Пилипа Орлика 1710 р. (Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорізького) містила прогресивні положення про прва людини: захист недоторканості законів і вольностей; право власності не тільки Гетьмана, а й ченців, священників, виборних і рядових козаків і т. д.; право обирати козацьких і простих урядників і т д.

Наступним кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Перший універсал Центральної Ради 10 червня 1917 р. — проголосив автономію України Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

Другий Універсал Української Центральної Ради 3 липня 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Третій Універсал Української Центральної Ради 7 листопада 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Четвертий Універсал Української Центральної Ради 9 січня 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів.

Крім того, Четвертий універсал закріплював право націй на національно-персональну автономію, яке закріплювалося Законом «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р., жодна європейська країна не мала такого закону.

Подальший розвиток права людини і громадянина отримали у таких документах: Конституція Радянської України 1919 і 1929 рр., Конституція УРСР 1937 і 1978 років, остання містила широкий спектр громадянських, політичних, соціально-економічних та особистих прав людини.

Найважливішим сучасним етапом закріплення універсальних прав людини є прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, де Розділ 2 «Прав, свободи і обов’язки людини і громадянина» (42 статті), що має певний рівень узгодження з міжнародно-правовими актами з прав людини. Відповідно до ст. 22 Розділу права та обов’язки не є вичерпними. До цього в законодавстів України не використовувалися: «право на вільний розвиток особистосі» (ст. 23), «право на життя» (ст. 27), «право на підприємницьку діяльність» (ст. 42), «право на безпечне для життя і здоров’я довкілля» (ст. 50), «право знати свої права і обов’язки» (ст. 57).

[2] История политических и правовых учений (под ред.. лей ста О.Э.). – М., 1997. – С. 186; Історія роз витку політичної думки. – К., 1996. – С. 28.

[3] Локк Дж. Сочинения: В 3 т.- М., 1988. – Т. 3. – С. 364.

[4] Монтескье Ш. О духе законов. – СПБ, 1990.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні параметри технічного стану кривошипно-шатунного механізму основних марок автотракторних дизельних двигунів та його ремонт.	\|	Лекція I. КОРЕКЦІЙНА ПЕДАГОГІКА В СИСТЕМІ ПЕДАГОГІЧНИХ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.