• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 1.6. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики.

Питання для самоконтролю.

1. Сутність економічного району.

2. Основні районоутворюючі фактори.

3. дати характеристику територіальній структурі господарства.

4. Скласти схему територіальної структури України.

5. Що розуміють під комплексно пропорційним розвитком економічних районів?

6. Які перспективи формування технополісів на території України.

Тема 1.4. Регіон в системі поділу праці.

В цій темі розглянуті сучасні особливості поділу праці і формування основних економічних районів країни.

Територіальний поділ праці (ТПП). Категорія «територіальний поділ праці» виступає важливою умовою аналізу різних форм організації продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об’єднаннях держав світу. Територіальний поділ праці – це об’єктивний процес розвитку продуктивних сил при якому відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності.

Територіальна організація виробництва система територіального розміщення і розвитку суспільного виробництва, в основі якої лежить тери­торіальний поділ та інтеграція праці. З об'єктивного боку територіальна організація виробництва — це територіальна структура народного господарства, що склалася; з суб'єктивного — процес її регулювання (управління), який здійснюється ринковим механізмом, або державним регулюванням, або мішаним шляхом (планово-ринкова економіка). Матеріальними елементами територіальної організації виробництва є промислові і сільськогосподарські підприємства, будівельно-монтажні організації, індустріальні центри і райони, сільськогосподарські зони, населенні пункти, транспортна мережа, інженерна інфраструктура, територіально-виробничі комплекси, економічні райони. Її регулюючі (планово-управлінські) форми — керівні і плануючі органи держави, наукові і проектні організації, державні плани і програми, ринковий механізм (ціни, кредити).

Елементами територіальної організації продуктивних сил є окремі форми:

· центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні;

· промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а в окремих випадках – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою;

· вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території;

· промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємство поєднується тісними виробничими і виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного положення, загальними система інфраструктури і поселення для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів;

· виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиною господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів знижує ефективність комплексу;

· територіально-виробничий комплекс – це взаємообумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдані вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами;

· район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території;

· регіон – з’явився ще в другій половині 20 століття для позначення країни, області. Сьогодні поняття «Регіон» має дискусійний і спірний характер і залежить від підходу дослідника. В «Географічному енциклопедичному словнику» регіон обожнюється: з поняттям «Район» і друге з територією, (акваторією), не обов'язково існуючу таксономічною одиницею в системі якого-небудь територіального поділу (наприклад, західна Азія, східний район и т.д.); Регіони є продуктом матеріальних сил в історії. Образи регіонів змінюються в результаті як зовнішніх, так і внутрішніх ініціатив. Соціально-економічний (суспільний) регіон можна визначити як частину території держави, виділити за сукупністю різних ознак в адміністративну одиницю. Такі регіони свідомо направлені і координовані для досягнення цілей суспільного розвитку. В умовах країни первинними регіонами є АР Крим та адміністративні області;

· технополіс - одна з форм вільної економічної зони; технополіси створюються для прискорення втілення науково-технічних досягнень та їх ефективного використання; ядро технополіса формує регіональний центр розробки й освоєння виробництва високо-технічної продукції. Технополіси користуються державною підтримкою;

· портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших видів діяльності.

Територіальна організація суспільства — сукупність просторових зв'язків та структур, що визначають вплив природних та соціальних факторів на життєдіяльність суспільства, зокрема на розселення населення, виробництво і природокористування.

Територіальний поділ праці – процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

В основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. ТПП як об’єктивний процес має тісні взаємозв’язки двох сторін – спеціалізацію та обмін товарів.

Спеціалізація - найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання.

Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.

Територіальний поділ праці як основа економічного районування має важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів, проведенні регіональних наукових досліджень перспектив розміщення виробництва та його регіонального розвитку. Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні. ТПП в середині країни і між країнами обов’язково передбачає наявність просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями виробництва, між виробництвом і споживанням. Враховуючи різноманітність виробничо-територіальних зв’язків, що розвиваються між територіально розділеними підприємствами Ю.Г.Саушкін розрізняв шість видів:

· генеральний (міжнародний) територіальний поділ праці між країнами і великими економічними районами (макрорайонами);

· територіальний поділ праці між окремими центрами (промисловими вузлами, великими містами). Вони виступають опорним каркасом територіальної структури виробництв країни;

· ТПП навколо одного головного економічного центру (міста, великого машинобудівного заводу). При цьому економічний центр виступає своєрідним ядром до якого тяжіють всі суміжні форми зосередження людської діяльності, утворюючи «поле тяжіння»;

· постадійний територіальний поділ праці за якого стадії виробничого процесу територіально роз’єднані і знаходяться в різних пунктах або місцевостях (на приклад заготівля деревини – лісопиляння – деревообробка – виробництво меблів;

· фазовий територіальний поділ праці, який полягає в тому, що одна й таж продукція надходить до центрів протягом року з різних місць за фазовим (сезонним) графіком. Так за фазовим графіком постачаються овочі, фрукти та ін.;

· епізодичний територіальний поділ праці. Коли країни або регіони здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

Територіальний поділ праці проявляється в різних масштабах. За масштабами просторового охоплення Ю.Г.Саушкін виділив такі рівні ТПП:

· світовий поділ праці, що охоплює всі держави світу;

· міжнародний поділ праці – в межах певного об’єднання держав;

· міжрайонний внутрідержавний поділ праці – між економічними регіонами будь-якої країни; на основі такого поділу формується спеціалізація господарського комплексу;

· внутрірайонний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами району (підрайонами);

· внутріобласний поділ праці – між спеціалізованими господарськими частинами адміністративних областей;

· локальний поділ праці – всередині окремих господарських частин області, між містами і приморськими зонами.

Територіальний поділ праці відкриває широкі можливості для виявлення конкретних форм територіального зосередження продуктивних сил і вивчення різних об’єктів – галузей господарства, міжгалузевих комплексів, територіально-виробничих комплексів, регіонів.

Питання для самоконтролю.

1. Сучасна сітка макрорегіонів України.

2. В чому суть територіального поділу праці.

3. Основні види і масштаби територіального поділу праці.

Тема 1.5. Сутність, мета і завдання державної регіональної економічної політики.

В цій темі потрібно розглянути поняття, цілі та завдання державної регіональної економічної політики, а також специфіку проведення регіональної економічної політики в Україні.

Державна регіональна економічна політика це сукупність організаційних правових і економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку відповідно до нинішніх і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються на:

· стимулювання ефективного розвитку і розміщення продуктивних сил окремих регіонів;

· раціональне використання природного, виробничого і трудового потенціалу;

· створення нормальних умов для життєдіяльності населення;

· забезпечення екологічної безпеки.

В цілому державна регіональна економічна політика характеризується сукупністю цілей, які стоять перед суспільством і визначають її стратегію й тактику. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі потреби, вирішення яких сприяє екологічному піднесенню регіонів.

Основні напрями державної регіональної економічної політики визначає вищий орган законодавчої влади – Верховна Рада України, яка в процесі розробки бюджету на наступні роки передбачає пріоритети розвитку галузей, затверджує регіональні програми розвитку та розміщення продуктивних сил депресивних (відсталих) регіонів.

Основною метою державної регіональної економічної політики є:

· збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного, трудового і науково-технічного потенціалів кожного регіону і тісної співпраці між ними;

· послідовне здійснення заходів, спрямованих на вирівнювання рівнів соціально-територіального поділу праці, раціоналізації системи розселення, соціальних та інших особливостей;

· підтримка внутрішньорегіональної збалансованості економічного розвитку, екологічного стану, соціально демографічних та соціально політичних процесів.

Головним завдання державної регіональної економічної політики є:

В економічній сфері:

· поліпшення функціонування галузей виробництва в ринкових умовах;

· створення сприятливих умов розвитку підприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державного майна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;

· облаштування державних кордонів і насадження зв’язків між прикордонними регіонами;

· удосконалення економічного районування та узаконення на найвищому рівні мережі економічних регіонів.

В соціальній сфері:

· забезпечення повної зайнятості населення;

· підвищення рівня добробуту та стабілізація рівня життя населення;

· гарантування продовольчої забезпеченості; запобігання погіршеною демографічною ситуації і депопуляції населення; здійснення заходів щодо продовження життя населення і підвищення його природного приросту.

В екологічній сфері:

· запобігання забрудненню довкілля;

· ефективне використання природних ресурсів;

· екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил.

Сучасна державна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основних принципах:

· забезпечення єдності завдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;

· правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування, підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку території;

· дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

· досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок раціонального використання ресурсів, системи управління і розвитку міжрегіональних зв’язків.

Реалізація вказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним сектором економіки, зміцненню економічної основи місцевого самоврядування і розміщенню прав місцевих органів влади у бюджетній сфері.

Питання і завдання

1. Визначте сутність державної регіональної економічної політики.

2. Визначте цілі, та завдання державної регіональної економічної політики.

3. Визначте основні принципи державної регіональної економічної політики.

Тема 1.6. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики.

В цій темі потрібно визначити сутність механізму реалізації державної економічної політики та його складові елементи.

Для втілення в життя державної регіональної економічної політики важливе значення має механізм її реалізації, який включає систему конкретних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Основними складовими механізму державної регіональної економічної політики України виступають:

· відповідна законодавчо-нормативна база;

· бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

· прогнозування і програмування;

· розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.)

Першоосновою механізму державної регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів, та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами.

Одним із важливих елементів державної регіональної економічної політики є розроблення довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил і регіонів. Нині вже розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Причорномор’я, Придніпровського району, Поділля та ін.

Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики в Україні відбуваються на основі сформованої законодавчо-нормативної бази, на якій основі ґрунтуються бюджетна система і міжбюджетні взаємовідносини.

Визначальну роль у розвитку регіону відіграє інвестиційна політика держави. Її основні напрями такі:

· залучення кредитів, гарантій, міжнародної технічної та гуманітарної допомоги, іноземних інвестицій під перспективні інвестиційні проекти;

· сприяння у визначенні основних пріоритетів інвестування у підприємства та організації регіону;

· створення банку даних про інвестиційні проекти підприємств та організацій регіону;

· координація та управління інвестиційними проектами у регіоні;

· супровід інвестиційних проектів та контроль за раціональним використанням залучених фінансових ресурсів.

Реалізація державної регіональної економічної політики і стимулювання господарської діяльності регіонів передбачають створення та організацію діяльності нових форм регіонального розвитку продуктивних сил. Головне завдання та мета їх формування – активізація господарської та підприємницької діяльності на певній території. За допомогою окремих нових форм регіонального розвитку продуктивних сил можливе формування передумови для залучення інвестицій, створення нових робочих місць, структурного оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.

У багатьох країнах світу є території, на яких діє дещо ліберальніший режим зовнішньоекономічної діяльності, ніж в України. Ці території залежно від виконуваних ними функцій називають спеціальними (вільними) економічними зонами.

Спеціальні економічні зони (СЕС) – це специфічне регіональне утворення, територія, на якій встановлюють особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян. Порядок здійснення господарської діяльності іноземних інвесторів, підприємств з іноземними інвестиціями і умови пільгово-експортно-імпорто-митного, податкового, валютного, банківського, візового, трудового та інших видів регулювання в зоні установлюються законодавством країни.

Початковими правовими засадами створення і функціонування СЕС в Україні є, перш за все, Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спільних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992р. Прийнято десятки законів і постанов Верховної Ради України та Кабінету Міністрів з окремих питань створення в регіонах України спеціальних економічних зон, які використовуються як вихідна нормативна база при розробці їх проектів.

Створення СЕС та територій пріоритетного розвитку (ТПР) в Україні є одним з елементів перенесення центру ваги управління соціально-економічними процесами на регіональний рівень. Це одна із форм ефективної організації регіонального розвитку економіки, що цілком збігається із загальнодержавним підходом її реструктуризації та розширення самостійності регіонів. Розвитку СЕС мають сприяти вдале розміщення системи транспортного сполучення; розвинений виробничий потенціал, наявність виробничої та соціальної інфраструктури та наявність території з унікальними запасами і ціннісним природно-ресурсним потенціалом. З 1995р. в Україні діє перша створена зона «Сиваш» до складу якої увійшли Кримське об’єднання «Титан», Перекопський бромний завод, Сиваський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, Пластмасовий завод «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат. Нині в Україні створено 12 СЕС і 5 ТПР, з яких за існуючими оцінками успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише три (Донецька, Закарпатська та Львівська області).

В Україні в перспективі можуть створюватися такі види СЕС: зовнішньоторговельні, виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні. Враховуючі що створення та функціонування банківсько-офшорної СЕС має специфічний характер, визначання її статусу потребує прийняття окремого закону.

Вільні економічні зони в Україні створюються за територіальним принципом, тобто зона є частиною національного економічного простору, де діє особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення становлення державної економічної політики, гарантій потенціальним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, зумовлених спеціальним правовим режимом. Зокрема, у СЕС встановлюються режим спеціальної митної зони, який, залежно від виду зони, передбачає відповідні пільги стосовно тарифного та нетарифного режиму регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів зони.

Створення СЕС потребує формування відповідної інфраструктури. Зокрема, для зовнішньоторговельних СЕС потрібна розгорнута мережа транспортних шляхів – морських, залізничних, автомобільних тощо. Через це рішення щодо створення таких зон доцільно розглядати у взаємозв’язку з питанням створення та розвитку міжнародних транспортних коридорів.

Міжрегіональне і прикордонне співробітництво є також інструмент реалізації регіональної економічної політики. У науковій літературі терміном «транскордонне співробітництво» характеризують території інтенсивного прикордонного співробітництва у всіх сферах життя. Такими є сукупні прикордонні території двох або більше сусідніх держав з високим наявним або потенційним рівнем прикордонного співробітництва.

Основною метою транскордонного співробітництва є усунення економічних, соціальних, правових та адміністративних бар’єрів, спричинених кордонами, згладжування диспропорцій у рівнях розвитку прикордонних регіонів. Транскордонне співробітництво означає співпрацю суміжних територій сусідніх держав, тобто визначальним є наявність кордону між співпрацюючими територіями.

Україна має великі потенційні можливості у налагодженні прикордонного співробітництва, її безпосередні сусіди – Росія, Білорусь, Молдова, Румунія, Угорщина, Словаччина, Болгарія, Туреччина – становлять різне, але в цілому сприятливе зовнішнє середовище для взаємовигідного співробітництва. В Україні 2/3 областей є прикордонними.

Основні завдання транскордонного співробітництва можна визначити так:

· по-перше, транспортне співробітництво в інтеграційних процесах забезпечує можливість прискорення процесів вирівнювання життєвого рівня населення прикордонних територій та досягнення вільного руху людей, товарів і капіталів через кордон до повної інтегрованості простору;

· по-друге, транскордонне співробітництво сприяє мобілізації місцевих ресурсів та їх ефективному використанню з метою підвищення життєвого рівня населення прикордонних територій;

· по-третє, транскордонне співробітництво робить можливим об’єднання зусиль для вирішення спільних проблем у транскордонному регіоні, зокрема для вирішення питань національної безпеки;

· по-четверте, транскордонне співробітництво відіграє важливу роль як «полігон» для випробування та адаптації європейського законодавства, інструментарію підвищення ролі регіонів, імплементації механізмів фінансової підтримки.

Закон України «Про транскордонне співробітництво» (ТКС) містить адаптоване до діючих законів нашої держави про місцеве самоврядування, державні місцеві адміністрації та інших нормативно-правових актів тлумачення суб’єктів, а саме: «суб’єкти ТКС – це територіальні громади, їх представницькі органи, місцеві органи виконавчої влади України, що взаємодіють з територіальним громадами та відповідними органами влади інших держав у межах своєї компетенції, встановленої чинним законодавством та угодами про транскордонне співробітництво».

Транскордонне співробітництво реалізується як на регіональному так і на локальному рівні. На локальному рівні воно розвивається значно швидше і ефективніше. Для нього характерні особисті контакти з сусідами, викликані господарськими потребами, а також співробітництвом у галузі культури. Таке співробітництво підкріплюється правовими засадами.

Європейська практика транскордонного співробітництва оперує головним чином результатами діяльності такої організаційної форми, як євро регіони. Під поняття «єврорегіон» (ЄР) слід розуміти форму транскордонного співробітництва між територіальним общинами або місцевими органами влади прикордонних регіонів, що мають спільний кордон, спрямоване на координацію взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у сферах життєдіяльності відповідно до національних законодавств і норм міжнародного права для розв’язання спільних проблем і в інтересах людей.

Світовий досвід засвідчує що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків (РНТП). Вони формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю виробничих підприємств, що здатні впроваджувати високі технології.

Ядром РНТП є форми (малі підприємства), які об’єднують висококваліфікованих науковців і фахівців, що займаються розробкою та підготовкою до впровадження нових технологій.

Технопарки утворюють організаційну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопарки можуть значно відрізнятися за масштабністю, структурою та обсягом послуг. У зв’язку з ускладненням структури технопарків виділяють такі основні їхні типи:

· «інкубатори» - інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель тощо;

· технологічні парки – науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк тощо;

· технополіси;

· регіональні науково технологічні парки.

З появи РНТП створюються сприятливі умови для вирішення ряду державних, регіональних, вузівських та виробничих проблем. Зокрема, зростають масштаби і темпи розвитку наукомістких і екологічно чистих галузей економіки; поліпшується місце країни в міжнародному поділу праці; оздоровлюється природне середовище; зміцнюється технічна та організаційна база наукових досліджень у вузі; розширюються можливості для підготовки висококваліфікованих наукових кадрів та формування нових наукових шкіл; підвищуються технічний рівень, якість конкурентоспроможність продукції тощо. Перспективним напрямом є формування технопарків в Україні поблизу великих культурно-історичних та наукових центрів (Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська. Одеси, а також у Криму).

Питання для самоконтролю.

1. Визначте сутність державної регіональної економічної політики.

2. Визначте цілі, та завдання державної регіональної економічної політики.

3. Визначте основні принципи державної регіональної економічної політики.

4. Основні етапи реалізації державної регіональної економічної політики.

Читайте також:

1. II. МЕХАНІЗМИ ФІЗІОЛОГІЧНОЇ ДІЇ НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ.
2. III ПОЛІТИКИ.
3. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
4. XV. Фінансові результати від первісного визнання та реалізації сільськогосподарської продукції та додаткових біологічних активів
5. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
6. АГД як галузь економічної науки
7. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
8. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
9. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу
10. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
11. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 1222