Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Суспільство як процес. Проблема сенсу історії

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот та Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх та Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з виз­начення складу і статусу, сої щільної ролі та історичної долі дійо­вих осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей в просторі і часі, про їхні ре­альні дії та взаємовідносини.

Вивченням історичного факту класової будови соціально­го, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього економічного і соціально-політичного розмежування займались Тьєррі, Гізо, Міньє, визначенням закономірностей і прогресив­ного характеру історичного процесу - Шлосер, Маурер, Кант, Гегель, Маркс, Вебер, Дільтей, Тойнбі. Шпенглер. Ці мислителі зробили значний внесок у створення цілісних моделей все­світньої історії, визначення закономірностей її розвитку, особ­ливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичноговиробництва, господарювання і способу життя М.Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігій­них ідей, учений зумів пояснити причини масового утверджен­ня таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, ощадливість тощо. Саме вони, па думку Вебера, станов­лять основу духу капіталізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив­ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань. Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами і інститутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського духу. Соціальна історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії - у розумінні чільного місця людини в історичному процесі - дає можливість цілісно сприй­мати життя у просторі й часі.

Водночас такі представники позитивізму і неопозитивізму, як Карнап, Нейрат, Рассел та Поппер скептично оцінюють еврістичні можливості історизму. Поппер, наприклад, взагалі до­водить принципову неможливість наукового знання в історії і суспільних науках, бо історія суспільства не знає вічних і не­змінних законів. Ідеї історичного мислення Карл Поппер про­тиставляє так зване соціальне конструювання, суть якого - у творчо-практичній діяльності за потребами моменту без ураху­вання історичних тенденцій, традицій, звичаїв.

До розуміння історичного характеру соціуму філософи й історики йшли століттями, намагаючись проникнути у приро­ду і суть історії, визначити детермінуючі факторії і рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат божественного визначення. Етап­ною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистсь­ка концепція її матеріалістичного розуміння, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами) Концепція матеріалістич­ного розуміння історії викликала неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбутнього, інші вважали схематизацією істо­ричного процесу і орієнтацією пролетаріату на руйнування спо­конвічних підвалин суспільного життя.

Відомий німецький філософ Юрген Хабермас висуває аль­тернативну марксизмові концепцію соціальної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістичний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачуваних форм життя, відповід­них форм соціальної дійсності. Марксистський аналіз історії роз­витку суспільства як історії становлення відповідних форм праці Хабермас намагається замінити історією комунікативних про­цесів. Категорії «продуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям: «праця», що Хабермас тлумачить як раціональний вибір, «інструменталь­на дія» і «інтеракція» (всі комунікативні дії). Історичний процес німецький вчений розглядає як соціокультурний процес навчан­ня, відповідно до цього робить висновок про існування чотирь­ох суспільних формацій людської історії (передвисококультурної. традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно-соц­іалістичної). Еволюціоністська концепція Хабермаса спрямована проти основ марксизму - вчення про класову боротьбу як го­ловного джерела суспільного розвитку. Талановитий культуро­лог, історик і соціальний філософ В. Дільтей досліджував струк­туру й функціональну сутність людської свідомості. Специфіка історичного пізнання, на його думку, полягає у відтворенні історії як співпереживання. Свідомість складається з трьох відносно са­мостійних пластів: предметного (відтворює реальність) , емоцій­ного (відбиває ставлення людини до цієї картини) і волі (імпуль­си, спрямовані на трансформацію дійсності). Завдання історика полягає не просто в описі сукупності речей і подій, а у розкритті закладеної в них внутрішньої активності людського духу.

Концепцію історії як прояв духовного відтворили представ­ники неогегельянства італійський вчений Бенедіто Кроче та англійський філософ Р. Колінгвуд. У працях «Історія Італії», «Історія Європи у XIX ст.» Кроче наголошує на визначальній ролі ідей у розвитку суспільства. Головними рушійними сила­ми історії постають п'ять світоглядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібералізм. Історія є ніщо інше, як вічно живе життя духу. Р. Колінгвуд у своїй праці «Ідея історії» теж спирається на пріоритетну роль ідей у історії - абсолютно­го духу як її головного джерела і рушійної сили. Головним критерієм істинності історичного пізнання він вважає тільки дум­ку історика. Неотомісти Жильсон, Марітен, Бохеньський та інші вбачають головну причину історичних процесів у Богові і заперечують осягнення історії будь-яким іншим шляхом, крім пізнання реальних діянь Бога. Саме ним закладено в історію сенс, обумовлено долю людини. Створена Богом (і людиною) історія постає у вигляді безпосереднього життя, сенс котрого -в дотримуванні біблійного вчення і гуманістично-людяних пріо­ритетів. За Марітеном, головними цінностями є солідарність підприємців і трудящих у межах корпорацій, ідеї «персоналістської демократії», християнізації всіх галузей духовної куль­тури і екуменічного зближення релігій.

Сучасні представники «Вічної філософії» (Вагнер, Піпер, Мюллер, Ранер) твердять, що входження в історію засобом «прислуховування до слова божого» є єдиною стежинкою, що нарешті приведе до Храму, відродить одвічні гуманістичні пріо­ритети, подарує людському розуму втрачений раніше сенс. Представники франкфуртської школи соціальної філософії Хоркхаймер і Адорно у спільній роботі «Діалектика просвіти» подають історію у дусі ніцшеанської волі до влади як процес утвердження панування. Вони виділяють у всесвітній історії три етапи. Перший характеризується пануванням сліпих при­родних сил над людиною, другий - відокремленістю і протис­тоянням суб'єкта і об'єкта, людини і природи. Третій період всесвітньої історії - це маніпулятивне суспільство, тобто систе­ма, всі життєві процеси і взаємозв'язки якої підпорядковані єдиній волі і спільній меті соціальної еволюції. Хоркхаймер, Адорно та Маркузе відкидають історичний матеріалізм як за­гальну теорію історичного процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як зневаження і нищення гуманного характе­ру великих ідей людства - істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.

Французький філософ і соціолог Раймон Арон вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням, «шукати у минулому себе і іншого». Історію він тлумачить як ірраціональ­ний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історичних за­конів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сход­ження людства ступенями розвитку. Німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Хайдеггер у роботах «Буття і час», «Про сутність людської свободи», «Буття й істина» та інших пропо­нує аналіз історичного процесу як «інстинтування людини» у царині свободи, як безпосереднього існування людства, його істинного буття і факторів забезпечення.Центральним понят­тям історії є поняття світу - своєрідна система символів, цінно­стей, принципів, в якій розгортається людська життєдіяльність. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розум­іння і витлумачення речей. Смисли, зафіксовані в мові, переда­ються від покоління до покоління через традиційні фундамен­тальніуявлення і звичаї. Світ, за Хайдеггером,- це міфологічне обгрунтований спосіб життя народу, що розгортається в систе­му повсякденно-практичного ставлення до землі, неба, батьків і богів. Сенс світової історії полягає у збереженні заданих пер­винним світоглядним полем свідомості фундаментальної єдності них чотирьох начал (землі, неба, смертних й богів). Якщо якийсь з першоелементів першосвідомості випадає з ор­біти мислення наступних поколінь, відбувається руйнація цілісності буття в світі.

Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса має єдину основу -духовну, яка грунтується на вірі. Історія по­чинається із своєрідного осьового часу - з мо­менту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислен­ня всезагального, забезпечили їй духовну са­мостійність і самість. У своїх працях «Психо­логія світоглядів», «Джерела історії та її мета», «Розум і антирозум у нашу епоху» та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному праг­ненні до свободи, застерігає від раціоналістичнихутопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що спрямовує істо­ричний поступ до свободи.

Британський-історик і філософ Тойнбірозуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, то проходять у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, катастрофи, розкладу і за­гибелі. Кожна цивілізація існує у просторі і часі. Джерело істо­ричного руху- у розумінні виклику Логосу. Осягнення історії -це розуміння суті божественного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Історію рухає вперед творча меншість. Засобами застереження цивілізації від руйну­вання і падіння Тойнбі вважає духовну злагоду, моральну єдність народу, раціональність мислення правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу.

Професор філософії США Френсіс Фукуямау 1989 році опублікував статтю «Кінець історії», де доводить, що людство врешті-решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раці­ональну форму суспільства. Головною ідеєю лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально-політичних течій - фашизму та комунізму. Фашизм наголошував па можливості подолання відчуження засобами сильної держа­ви і виховання нової людини на ідеях національної виключ­ності. Комунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетаріату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то другий - до краху політики перебудови. Сьогоденну заг­розу лібералізму Ф. Фукуяма вбачає у релігії і націоналізмі.

Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного жит­тя триває. У XXI ст. проблема виживання людства зумовлює новий виток теоретичних досліджень.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникних один одного системно-структурних утворень, що виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспіль­ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос­новні залежності його елементів, і основні механізми, що пов'я­зують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як ха­рактеристика історичних етапів розвитку соціального організ­му. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільного розвитку, котрі базуються на пануванні певного способу вироб­ництва, що в кінцевому рахунку виступає критерієм історич­ного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як ета­пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінніх один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економ­ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу: п'я­тичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капі­талістична, комуністична); шестичленна, коли додається ще аз­іатський спосіб виробництва, що базується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу; чотирьохчленна, в якій ра­бовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну сус­пільно-економічну формацію; трьохчленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна інди­відуальність); двохчленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства) и одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів под­ілу історії виступає цивілізаційний підхід, в межах якого все­світня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій.

Цивілізація це певна реальність цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових меж. У філософії виділяються чотири підходи до ро­зуміння цивілізації: 1) пряме суміщення по­нять цивілізації та культури, навіть їх ототож­нення; 2) цивілізація вважається ідеалом розвитку людства; 3) вона виступає певною стадією у розвитку локальних культур; 4) це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети. Шпенглер, наприклад, нараховує вісім культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, «аполонівська» (греко-римська), «магічна» (візантійсько-арабська), «фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя; очікується також народження російсько-сибірської культури. Згідно зі Шпенгле­ром, кожна культура існує тисячу років, а потім вироджується у цивілізацію, тобто «бездушний інтелект» (Шпенглер), «масо­ве суспільство» (Ніцше). Перехід від культури до цивілізації тлумачиться як перехід від творчості до безплідності, від герої­чних «діянь» до механічної «роботи».

Особливість цивілізаційних етапів розкривається при співставленні з принципами виділення формаційних структур. По-перше, цивілізація містить вказівки на певну висоту, зрілість розвитку суспільства; в цьому контексті співставляють­ся дикість, варварство, цивілізація як етапи людської історії. По-друге, цивілізація не пов'язана з жостким виділенням способу виробництва, суспільного виробництва як певного фактора Функціонування соціуму, а заснована на більш широкому колі засад соціальної структури. По-третє, в якості основ суспільства виділяються культурологічні фактори, духовні засади суспіль­ства. Четвертим важливим моментом є те, що цивілізація фіксує конкретніше емпіричний пласт суспільного життя, його особли­вості та взаємозв'язки, ніж формація. По-п'яте, цивілізація по­в'язана з особливостями всесвітньо-історичних змін, що харак­теризують загальні тенденції розвитку всіх країн на сучасному етапі. Виділяють локальні цивілізації, цивілізації Сходу, Заходу, Півдня та інші, а також космогенну, традиційну, техногенну, су­часну планетарну цивілізації тощо. Без сумніву, цивілізаційний підхід є важливим аспектом розуміння всесвітньої історії.




Переглядів: 914

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Природа як об'єкт філософської рефлексії | Історична генеза соціальних спільнот

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.061 сек.