Найважливіші моральні та етичні вчення

Практичне функціонування моралі в реальному контексті людського життя пов'язано з двома основними проблемами людського існування: 1) у який спосіб доброчинність суміщається з щастям, орієнтація на абсолютні цінності - з необхідністю задоволення відносних благ, досягненням життєвого успіху; 2) яким чином мораль, що є виявленням свободної волі людини, набуває загальнозначущого характеру, в результаті чого служіння іншим людям виявляється одночасно служінням самому собі. Осмислення цих проблем стало основним завданням і основними труднощами етики.

Давньоіндійський мислитель Конфуцій запропонував нормативну програму гідного життя, яку можна стисло охарактеризувати як етику ритуалу, що здатний поєднати доброчинність і щастя, волю окремої людини та узгоджене життя всіх у суспільстві. Головним у етиці Конфуція є поняття «жень» (гуманність) - моральний закон, що визначає взаємини людей у сім'ях, суспільстві і вимагає беззастережної покори молодших старшим за віком або за соціальним становищем.

Питання про практичні шляхи етичного удосконалення дуже досконало розроблене у буддизмі. Це - вчення про так званий «восьмирічний шлях», про вісім «доблестей», котрі досягаються тими, хто пройде цим шляхом. Ці доблесті зводяться до правильних поглядів, суджень, мови, поведінки, устремлінь, життя, уваги, зосередження. Засуджується як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези та самознищення. Успіх буддизму був у тому, що він став релігією порятунку, він наповнював душі віруючих надією на те, що страждання може бути переможене. Мета життя - звільнення від перевтілень і досягнення нірвани (стану абсолютного спокою, де відсутні всі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання). Головним моральним ідеалом виступає любов до всього живого і утримання від завдання йому шкоди.

У давньоіндійській етиці існування тіла людини пов'язане водночас і з насолодою, і з стражданням. Повністю ліквідувати страждання, як вважали філософи локаята, неможливо, але можна їх звести до мінімуму, а насолоду зробити максимальною. Неминучість страждання, що супроводжує насолоду, не може спричинятися до відмови від насолоди за все, заперечення існування потойбічного життя, закону карми і сансари. В етичних поглядах санкх'я виходила з ідеї універсальності страждання, яке проголошувала найвищою сутністю тілесного існування. У звільненні душі від пут емпіричного світу, в загальмуванні всіх природних прагнень та споглядальному аскетизмі вбачали теоретики санкх'я мету людського життя. Йога розробила принципи етики, заснованої на співчутті всім формам і видам життя, сформулювала правила, що забороняють завдавати шкоди живій істоті. Серед правил йоги є низка раціональних, якоюсь мірою перевірених досвідом наказів, що стосуються гігієни дихання, режиму харчування.

Законодавець та вчитель єврейського народу, засновник релігії іудаїзму Моїсей стверджував, що шлях до людського благополуччя та злагоди лежить через справедливий суспільний устрій, верховенство закону. З ім'ям Моїсея пов'язаний один з найдавніших і найрозповсюдженіших кодексів моральної поведінки, що складається з десяти заповідей, що й стало його позначенням: Десять заповідей (Десять мовлянь, Десятислів'я, Декалог).

Основою етико-нормативної програми засновника мусульманської релігії і цивілізації Мухаммеда є ідея єдиного Бога. На його думку, передумовою і гарантією індивідуального щастя та суспільної злагоди є безумовна віра в Бога в тому вигляді, у якому сам Бог вважав необхідним відкритися людям. Проповіді пророка Мухаммеда склали «Коран» - священну книгу мусульман, їх духовний та діяльніший канон.

Сократ зводив доброчинність до знання. На його думку, шлях до щастя та людської злагоди у суспільстві лежит через пізнавальний розум. Якість життя задається свідомими зусиллями самої людини і виявляється в поняттях доброго, прекрасного, справедливого. З ім'ям Епікура пов'язана одна з традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізму (від грецьк. eudaimonia - щастя). Епікур вважав, що рішення етичної проблеми полягає в правильному тлумаченні щастя, адже тільки щасливі люди здатні бути доброчинними та щедрими.

Вершиною доброчесності, на думку кініків, є автаркія - автономія моральної особи. Для їх етики характерні індивідуалізм, утилітаризм, проголошення принципової рівності всіх людей, вимога повернення до «природного стану», заперечення традиційних соціальних зв'язків та культурних цінностей. На думку Діогена, філософія повинна готувати людину до різних випробувань долі, вчити відмовлятися від насолод. Діоген жив у бочці, він привчав себе до фізичних позбавлень і морального приниження, просив подаяння у статуй, щоб привчити себе до відмови, бо люди подають жебракам, а не філософам; жебраком може стати кожна людина, а філософом - ні. Діоген підкреслював зверхність мудреця над простими людьми. Розповідають, що коли царь Македонський запропонував, щоб Діоген попросив у нього все, що хоче, мудрець відповів: «Не затіняй сонце». Після цієї зустрічі Македонський став говорити, що якби він не був царем Македонським, то хотів би стати Діогеном.

Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність - єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стриманістю, а його щастя - «у тому, що він не бажає ніякого щастя». Під впливом кініків Сенека проповідування, емоційний вплив ставить вище аргументації. Філософію він сприймає як вчення про досягнення морального ідеалу і щастя, виділяючи принцип підкорення долі.

Німецький філософ Іммануїл Кант своєрідність своєї етики вбачав у тому, що вона аналізує людину, що підкорена своєму власному і в той же час загальному законодавству. Для Канта обов'язок - це чистота морального мотиву і стійкість моральних переконань. Через обов'язок стверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля, на думку Канта, може трансформуватися у загальну, а доброчинність поєднатися зі щастям у тому випадку, коли особистість у самій собі знайде ту моральну опору, котру раніше вона шукала зовні - у природі, у богові, у суспільному середовищі. Етика Канта систематизовано розроблена в трьох творах: «Основоположення до метафізики правів», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів».

Англійський філософ Джон СтюартМілль обгрунтував особливу етичну доктрину - утилітаризм (від грецьк. utilitas - користь). Початок їй поклав Бентам, який вважав, що в основі моралі лежить загальне благо, тобто щастя більшості людей. Формула загального блага - найбільше щастя для найбільшої чисельності людей.

Самим незвичайним серед моралістів виступив Фрідріх Ніцше, який стверджував мораль через її критику, навіть радикальне заперечення. Ті форми моралі, що історично склались і є панівними в Європі, одначе утворюють основні перешкоди на шляху звеличення людини та установлення між людьми щирих стосунків. Джерелами етики Ніцше є не тільки книги, в назвах яких містяться моральні терміни - «Людське, надто людське». «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», але і всі основні філософські тексти: «Так говорив Заратустра», «Народження трагедії з духу музики».

На думку Л. Толстого, життя людини сповнюється моральним смислом у тій мірі, в якій вона підкоряється закону любові, що тлумачиться як ненасильство. Не відповідати злом на зло, не противитися злу насильством - така основна вимога толстовської програми гідного життя.

Альберт Швейцер сприймав мораль як благоговіння перед життям у всіх його формах. Проте, таке благоговіння суперечить егоїзмові в розумінні самоствердження людини, прагнення до щастя. Мораль і щастя мають однакові владні домагання на людину, і водночас вони взаємно доповнюють один одного. Швейцер розводить ці поняття в часі, вважаючи, що першу половину життя людина повинна присвятити своєму щастю, а другу -віддати моральному сподвижництву. Причому, чим краще людина послужить собі в першій - егоїстичній - половині життя (зможе розвити свої здібності, уміння), тим краще зможе служити іншим людям у другій - моральній - її половині.

Загальний погляд на різноманітні моральні учення та. етико-культурні моделі поведінки дозволяє виділити те загальне, що притаманне різним загальнокультурним і філософським версіям моралі: 1) всі моралісти розглядали мораль як взаємність добра, виявлену в золотому правилі моралі; 2) всі теоретики і практики моралі звеличували її до абсолютного пріоритету, що практично задає порядок людських благ; 3) вони ставили здійсненість моралі в залежність від людських зусиль із її запровадження.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Моральні виміри особистості і суспільства	\|	Моральний досвід

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.