• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Ад'юванти (ко-анальгетики)

Ад'юванти — препарати різних фармакологічних груп, що за механізмом дії не належать до анальгетиків, але які часто вико­ристовуються в комплексній знеболювальній терапії для поси­лення ефекту як ненаркотичних, так і наркотичних анальгетиків. Тому їх називають ко-анальгетиками.

У паліативній медицині ад'юванти також застосовуються за їхніми прямими показаннями. Призначення ко-анальгетиків та­кож дає змогу знизити дозу наркотичного анальгетика, що осо­бливо актуально в разі розвитку побічних ефектів. Ад'юванти з різними механізмами дії можна комбінувати для потенціювання ефекту (табл. 4).

За допомогою ад'ювантних і симптоматичних засобів можна посилити дію анальгетиків, а також запобігти або купірувати різ­ні симптоми, що супроводжують хронічний больовий синдром.

Глюкокортикоїди завдяки їхній протизапальній і протина-бряковій дії виявляються ефективними при головному болю, зу­мовленому підвищенням внутрішньочерепного тиску; при болю ііиаслідок розтягнення капсул печінки та селезінки; при стиснен­ні нервів і спинного мозку; пухлинах заочеревинного простору й малого таза; порушеннях лімфовідтоку, інфільтрації м'яких тка­нин тулуба і шиї; кісткових метастазах. Серед іншого, глюкокор­тикоїди підвищують апетит і в деяких випадках спричинюють незначну ейфорію, сприяючи покращанню настрою. Найчастіше з глюкокортикоїдних препаратів застосовуються дексаметазон (даксин, дексабене, дексавен, дексазон, фортекортин та ін.).

Для покращання апетиту та настрою препарат призначають у невисоких дозах (2—4 мг) одноразово вранці. При підтримуваль-ній терапії добову дозу препарату ділять на 2—3 приймання. У разі підвищення внутрішньочерепного тиску внаслідок пухлин­ного або метастатичного ураження головного мозку, необхідно призначати більші дози дексаметазону (8—32 мг) за 3—4 прий­мання. Спочатку препарат протягом 3—4 днів уводять паренте­рально, потім переходять до таблеткової форми. Курс лікування: З—4 тижні, відміну препарату здійснюють поступово, зі щотиж­невим зниженням дози.

Побічна дія дексаметазону частіше проявляється при трива­лому застосуванні нудотою, блюванням, брадикардією, аритмією, гіпотензією, іноді — колапсом (особливо при введенні високих доз препарату внутрішньартеріально), гіперглікемією і знижен­ням імунітету (загроза загострення інфекцій). Можливий розви­ток стероїдних виразок травного тракту. Тому для захисту слизо­вої оболонки шлунка, як правило, рекомендується призначення ранітидину.

Протисудомні препарати допомагають при вираженому ней-ропатичному нападоподібному болю. У подібних випадках можна призначати карбамазепін (карбадак, карбатол, тегретол, фінлеп-син тощо), який також справляє антидепресивну дію й не пригні­чує інтелектуальну діяльність. Препарат призначають у дозі 200—1200 мг на добу за 2—3 приймання. Аналогічну дію справ­ляє клоназепам (антелепсин), добова доза якого — 1—4 мг. Протисудомні препарати спочатку призначають у мінімальних дозах, потім дозу доводять до максимальної й поступово знижують. По­бічна дія препаратів: втрата апетиту, нудота, блювання, головний біль, сонливість. Рідко — лейкопенія, тромбоцитопенія, аграну­лоцитоз, гепатит і шкірні алергійні реакції.

Психотропні засоби (транквілізатори, нейролептики, антиде­пресанти) є обов'язковим компонентом комбінованого лікування ХБС, так як різні психічні розлади виникають у більшості паці­єнтів, у тому числі: депресія, іпохондрія, страхи, безсоння, асте­нія, агресивність, психогенна невралгія, анорексія, нудота, блю­вання, порушення функції кишок, дизурія та ін.

Транквілізатори призначають для усунення страху, неспо­кою, тривоги, при порушеннях сну. Анксіолітичні седативні пре­парати (бензодіазепіни) підвищують стійкість організму до болю й пом'якшують психопатичні порушення.

Діазепам (валіум, реланіум, седуксен, сибазон, фаустан) при­значають у дозі 5—60 мг на добу за 2—3 приймання. Підбір дози індивідуальний залежно від вираженості симптоматики. Тим, хто працює, основну дозу препарату призначають на ніч.

Феназепам ефективніший при страху і тривожному синдромі, призначають по 1—2 мг 2—3 рази на добу.

Тазепам (оксазепам, нозепам) справляє анксіолітичну та се­дативну дію, призначають по 5—10 мг 2—3 рази на добу.

Рудотель — транквілізатор, який призначають у денний час по 5—10 мг 2—3 рази на добу.

Баклофен — справляє антиспастичну і помірну анальгезивну дію, підбір дози здійснюється індивідуально, середня добова доза: ЗО—75 мг за 3 приймання.

Найчастіші побічні явища при прийманні бензодіазепінів: сонливість, адинамія, головокружіння, іноді — порушення сну, галюцинації. У разі тривалого застосування можливий розвиток лікарської залежності, порушення пам'яті.

Антидепресанти підвищують ефективність лікування ХБС, потенціюючи дію анальгетиків, особливо при неиропатичному болю, що супроводжується гіпер- і парестезіями. Найефективні­шими в подібних випадках є амітриптилін (амізол) і іміпрамін (меліпрамін, прилоиган). Початкова доза препаратів 2—50 мг на ніч, потім протягом 5—6 днів дозу індивідуально підвищують до 150—200 мг (основна частина дози приймається на ніч). Позитив­ний ефект препаратів проявляється через декілька днів.

Лікування продовжується тривало, при досягненні ефекту дозу препарату знижують поступово. Побічні ефекти: нудота, за­гальна слабкість, пітливість, ортостатичний колапс, у разі трива­лого застосування можливі закрепи, дизурія й аритмія.

Нейролептики застосовують, головним чином, при супровід­них психбтичних розладах і тяжкому больовому синдромі, який погано купірується опіоїдами. Нейролептики потенціюють дію наркотичних анальгетиків, купірують психомоторне збудження, дають седативний ефект.

Галоперидол (галопер, сенорм) призначають по 0,5—5 мг 2—З рази на добу після їди. За потреби дозу збільшують до досягнення ефекту (10—14 мг на добу), надалі поступово знижуючи її.

Тизерцин (левомепромазин) справляє також антидепресивну, анальгезивну й протиблювотну дію. Курс лікування починають з денної дози 25—50 мг парентерально, поступово збільшуючи її до 200—300 мг з подальшим поступовим зниженням. Тривале ліку­вання нейролептиками може супроводжуватися розвитком екстрапірамідних порушень (паркінсонізм, м'язова дистонія), швид­кої стомлюваності, сонливості, можливі закрепи, сухість у роті, ортостатичний колапс, тахікардія, агранулоцитоз.

Завжди необхідно встановити причину больового синдрому, що важливо для призначення адекватної терапії. Вибір ад'юванта цілком залежить від типу больового синдрому в пацієнта. Напри­клад, трициклічні антидепресанти, що діють як седативно, так і анальгетично, будуть ефективні з нейропатичним болем, безсон­ням. Деякі ад'юванти Дуже специфічні, інші — кортикостерої­ди — показані для різних типів болю та інших симптомів.

Кортикостероїди можуть полегшити кістковий й нейропатич-

ний біль, біль при розтягуванні капсули внутрішніх органів, блювання при підвищенні внутрішньочерепного тиску або частковій

обструкції кишок. Вони також підвищують апетит і покращують

загальний стан пацієнта.

Симптоматичні засоби

Різні симптоматичні лікарські препарати застосовуються в паліативній медицині для профілактики і купірування симпто­мів, які виникають у результаті лікування або супроводжують пе­ребіг захворювання.

Спазмолітики показані при вісцеральному і спастичному болю, зумовленому спазмом гладеньких м'язів. Застосовуються холінолітики (атропіну гідрохлорид, платифілін, скополамін) і

комбіновані препарати (баралгін, спазмалгін, спазмалгон, спаз-ган, спазмовералгін, но-спазм, но-шпа).

Антигіетамінні засоби (димедрол, діазолін, піпольфен, су-прастин, тавегіл) зменшують свербіж, набряк і гіперемію шкіри, справляють слабку спазмолітичну, седативну та снодійну дію (ди­медрол, піпольфен).

Ранітидин або циметидин призначають одночасно з глюкокор-тикостероїдами і НПЗП для профілактики ерозивно-виразкових ускладнень у травному каналі. Профілактична доза ранітидину — 150 мг на ніч щоденно, при нирковій недостатності — по 75 мг два рази на добу.

Протиблювотні засоби застосовуються для профілактики й усунення нудоти і блювання різного генезу, що розвивається вна­слідок хіміотерапії, побічної дії лікарських препаратів, поширен­ня пухлинного процесу та його ускладнень.

Проносні препарати для онкологічних хворих. Регулювання і нормалізація функції кишок у тяжких хворих має величезне зна­чення, тому що розвиток закрепів значно погіршує стан хворих та може призвести до калового завалу і кишкової непрохідності, усунення яких часто становить серйозну проблему. Проносні за­соби застосовують у хворих з хронічними закрепами, порушен­ням функції кишок центрального характеру, які приймають опі-ати. Проносні засоби підбирають хворому індивідуально, почина­ючи з простих препаратів, що справляють помірну проносну дію, потім призначають сильніші засоби. Призначення проносних не показане в тих випадках, коли у хворого є ознаки кишкової не­прохідності або органічні зміни, які можуть призвести до її розви­тку. При тривалій затримці відходження калу перед призначен­ням проносних препаратів доцільно спочатку за допомогою клізм звільнити термінальні відділи товстої кишки.

Протидіарейні препарати призначають при діареї різного ге­незу, яка може бути наслідком протипухлинної гормоно-хіміо-терапії, супровідної лікарської терапії або променевого лікуван­ня. Серед них — в'яжучі та протизапальні засоби, препарати, які знижують тонус і моторику кишок, сорбенти.

Діуретини показані при набряках, лімфовенозному стазі, по-лісерозитах, набряку мозку. Щоб уникнути розвитку водно-елек­тролітних порушень, діуретини призначають короткими курсами у невисоких дозах, поєднуючи з прийманням аспаркаму (панан-гін). Перевагу треба віддавати калійзберігальним препаратам: ве-рошпірон (спіринолактон, альдактон) і діуретинам комбінованої дії (тріампур,діазид, амілоретик,лорадур, ізобар).

Бісфосфонати — порівняно нова група препаратів, які спо-ііільнюють розвиток остеопорозу та сприяють у поєднанні з аналь-гіітиками зменшенню болю при кісткових метастазах: міакаль-цик (кальцитонін), бонефос, остак, аредіа, зомета та ін. Перед призначенням препаратів необхідно визначити рівень кальцію в крові й за потреби вжити заходів щодо додаткової корекції гіпер-кальціємії. Найефективнішим препаратом цієї групи є міакаль-цик, знеболювальна дія якого пов'язана також із впливом на від­повідні рецептори центральної нервової системи.

Антигеморагічні засоби застосовують для профілактики та лі­кування кровотеч, що пов'язані з основним захворюванням або є результатом розвитку гематологічних ускладнень медикаментоз­ної терапії: вікасол, етамшлат, памба. Подекуди, при ранових кровотечах, можна використати тахокомб, берипласт, геласпон, гельфоум, гемостатичну губку.

Річні лікарські засоби патогенетичної терапії ХБС. У комплексному лікуванні ХБС застосовують низку препа­ратів, які не справляють пряму анальгезивну дію, але здатні підвищити загальний знеболювальний ефект за рахунок впливу на різні патогенетичні ланки складного механізму виникнення болю.

Агоністи адренергічних «₂-рецепторів (клонідин, гуанфацин, метилдопа, сирдалуд та ін.) сприяють пригніченню проявів кау­залгії і потенціюють дію опіоїдів, навіть у разі розвитку толерант­ності до них.

Клонідин (клофелін, гемітон) стимулює постсииаптичні а₂-адренорецептори гальмівних структур головного мозку й по­тенціює дію опіоїдних препаратів у разі розвитку резистентності до них. Дозування препарату індивідуальне, початкова доза — 0,075 мг 3 рази на добу. Гуанфацин (естулік) має менше вираже­ну дію на кровообіг, але тривалішу анальгезивну дію, початкова доза — 0,5—1 мг на ніч. Сирдалуд (тизанідин) — міорелаксант центральної дії, може бути ефективним при фантомному болю резистентному до опіатів, спазматичному м'язовому болю. По чаткова доза — до бмг на добу, по 2 мг 3 рази на день. Оскількі стандартних схем призначення перерахованих препаратів для лі кування больового синдрому не існує, їх треба застосовувати в мі' німальних початкових дозах, але контролювати артеріальний тиск і дотримуватися режиму гіпергідратації, з подальшою ко­рекцією дози.

Блокатори кальцієвих каналів (ніфедипін, німодипін, вера-паміл) можуть використовуватись як засоби патогенетичної тера­пії ХБС.

Верапаміл (веракард, ізоптин, фалікард, фіноптин) у невисо­ких початкових дозах (40 мг 3 рази на добу) знижує інтенсивність

нейропатичного фантомного болю, не спричинюючи гемодина-мічних порушень.

Антагоністи збуджувальних амінокислот в експерименті ви­явили свою ефективність при нейропатичному болю, що важко купірується, у клінічній практиці при гіпералгезії й алодинії з препаратів цієї групи застосовуються кетамін і каліпсол.

Переглядів: 3666