• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Демокріт

Поряд з онтологією та методологією, система філософського знання включає гносеологію, або епістемологію (грец. — знан­ня і слово, теорія пізнання) — вчення про можливість пізнання людиною предметів і явищ дійсності, їх властивостей, зв'язків і відношень, про джерела, шляхи, методи, форми і закономір­ності пізнавального процесу. У науковій філософії воно вихо­дить з визнання тієї принципової обставини, що пізнання є відображенням об'єктивної реальності, яка існує поза свідо­містю і незалежно від неї; що суб'єкт, який пізнає, — це соці­ально-природна істота, включена в об'єктивну реальність; що пізнання здійснюється за допомогою мозку — високоорганізо-ваної матеріальної системи — і передбачає вплив зовнішніх об'єктів на органи чуття людини; що процес пізнання є відоб­раженням особливого типу, і для його пояснення необхідно використовувати весь арсенал діалектичних методологічних засобів. Гносеологія — це філософська дисципліна, яка аналі­зує всезагальні основи пізнавального процесу, розглядає його результати як реальне та істинне знання.

Тема 13

ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС, ЙОГО СУТНІСТЬ І ЗМІСТ

Наукова філософія визначає пізнання як процес відобра­ження і відтворення у свідомості людей дійсності, одержання, опрацювання, збереження і використання ними інформації про світ і про себе; набуття нового знання. Учасниками цього процесу є суб'єкти й об'єкти пізнання, а його кінцевим резуль­татом — знання.

Суб'єкти пізнання — це всі ті, хто реалізує пізнання, тобто творчі особистості та їх об'єднання, соціальні групи і верстви населення, їх організації та установи, які здобувають нове зна­ння. Особливо важливою є роль вчених і колективів вчених, що роблять наукові відкриття в інтересах суспільного про­гресу.

Суттєвою характеристикою суб'єктів пізнання є їх здібності швидко, глибоко, міцно та оптимальними способами оволоді­вати знаннями. Серед них актуальні такі спеціальні здібності: музикальні, сценічні, літературні, науково-дослідницькі, аг­рономічні, ветеринарні та подібні. Якісний рівень розвитку спеціальних здібностей визначається поняттями таланту і ге­ніальності. Сукупність спеціальних здібностей талановитого суб'єкта дає йому можливість одержувати такі продукти своєї

діяльності, які характеризуються новизною, досконалістю і суспільною значущістю. Геніальність є вищим ступенем роз­витку таланту в принципово важливих галузях творчості су­б'єкта. У цілому суб'єкти пізнання — це завжди люди з їхніми потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями і соціальни­ми установками, характером, темпераментом, волею, а в під­сумку — зі своїм світоглядом. Від світогляду залежать спрямо­ваність пізнавальної діяльності, її мета, вибір методів і засобів пізнання, практична реалізація одержаних знань.

Об'єкти пізнання — це ті конкретні речі, предмети, явища та процеси матеріального і духовного світу, на які спрямована пізнавальна діяльність людей. Наприклад, об'єктом пізнання фундаментальних наук є закони взаємодії базисних систем природи, суспільства і мислення; прикладних — способи за­стосування результатів фундаментальних наук для вирішення пізнавальних і соціально-практичних проблем; природничих — природа; суспільних — людина, суспільство, особистість, а технічних — авангардні технології (мікроелектронні, робото-технічні, інформативні та ін.). Чим вищий рівень розвитку на­уки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше коло об'єктів

пізнання.

Знання філософія визначає як перевірений практикою ре­зультат пізнання дійсності, правильне її відображення у свідо­мості суб'єкта, основу для побудови моделей і розроблення програм управління об'єктом відповідно до потреб, інтересів і мети суб'єкта. Знання завжди ідеальні, тому для свого буття вони об'єктивуються продуктами праці, технологій, предмета­ми культури за допомогою знаково-символічних засобів при­родних і штучних мов. У зв'язку з цим актуальними з розви­тком комп'ютерної техніки та електронних систем комуніка­цій стають такі способи фіксації знань, як банки інформації та

експертні системи.

Процес пізнання має діалектичний характер. Для діалекти­ки його компонентів суттєва, по-перше, взаємодія суб'єктів і об'єктів пізнання. її наслідком є перетворення змісту об'єкта, що зовнішній для суб'єкта, на надбання розуму, який пізнає. По-друге, взаємодія суб'єкта пізнання і знання завершується оволодінням суб'єктом масивом знання і оцінкою ступеня його

Тема 13

достатності для ефективного вирішення теоретичних і прак­тичних завдань. По-третє, взаємодія знання й об'єкта пізнан­ня виражається у визначенні ступеня істинності знання, його відповідності об'єкту. Висновки про таку відповідність особли­во проблематичні у соціальному пізнанні, тобто у пізнанні осо­би і суспільства, у якому суб'єкти пізнання є одночасно і об'єктами пізнання: люди вивчають себе і результати своєї ді­яльності. У соціальному пізнанні завжди присутні інтереси суб'єкта, який пізнає, тому таке пізнання завжди певною мі­рою суб'єктивне, одні і ті самі об'єкти сприймаються різними суб'єктами неоднозначно. Ця обставина викликає необхідність критичного підходу до оцінки результатів соціального пізнан­ня, їх обов'язкового зіставлення з вимогами об'єктивних зако­нів розвитку людини і суспільства.

Крім соціального, система пізнання включає й інші його види. Залежно від глибини проникнення у сутність і зміст об'єктів, рівня професіоналізму розрізняють буденне (повсяк­денне), художнє і наукове пізнання; від способу відображення — історичне, економічне, політичне, правове, моральне, есте­тичне, філософське та релігійне пізнання; від предмета вивчен­ня — фізичне, математичне, біологічне та ін. Усі види пізнан­ня, утворюючи діалектичну єдність, розрізняються за механіз­мами (чуттєве і логічне пізнання), за підходами (емпіричне і раціональне пізнання), за методами, що використовуються.

Процес пізнання може бути результативним за умови реалі­зації у ньому вимог принципів об'єктивності, пізнаванності, відображення, творчої активності тощо.

Принцип об'єктивності пізнання передбачає вивчення об'єкта таким, яким він є насправді. Суб'єкти пізнавальної ді­яльності не повинні вносити у результати пізнання нічого від своєї суб'єктивності (бажань, прагнень, ідейних позицій, пере­конань, ідеалів, орієнтацій), а керуватися тільки об'єктивними законами розвитку у застосуванні для конкретних об'єктів, явищ, ситуацій. Інакше неминучий суб'єктивізм, тобто необ­грунтовані претензії окремих осіб на безгрішність, всезнай­ство, нав'язування ними своїх поглядів, думок, позицій іншим людям, як правило, помилкових і навіть фальшивих.

Пізнавальний процес, його сутність і зміст

За принципом пізнаванності, пізнати об'єкт можна таким, яким він є насправді. Суб'єктивне мислення й об'єктивний світ розвиваються за одними і тими самими законами. Людина здатна адекватно пізнавати матеріальні і духовні об'єкти. Яки­хось принципових перешкод на шляху руху суб'єктів пізнання від незнання до знання немає, а агностицизм науково не об­ґрунтований. Усі спроби агностицизму довести непізнаваність світу посиланнями на його кількісну і якісну нескінченність, безмежну складність, суб'єктивність людських уявлень про нього виявляються безпідставними. В агностицизмі немає та­ких аргументів, які б не можна було спростувати теорією пі­знання наукової філософії. Разом з тим, агностицизм — не ан-тифілософія і не заперечення факту існування пізнання, як іноді стверджується у філософській літературі.

Агностику І. Канту, одному з найвідоміїних в історії люд­ства філософів, належить пріоритет постановки гносеології у центр філософського дослідження. Оголосивши непізнаван­ність "речей у собі" (сутності речей), на відміну від пізнаванос­ті "речей для нас" (речей на рівні явищ), І. Кант тим самим за­свідчив надзвичайну складність пізнавального процесу і вели­чезні труднощі, які йому доводиться долати на своєму шляху, серед яких такі: проблема невичерпності пізнання та його меж, відповідність знань реальній дійсності, неможливість повного пізнання буття через його вічні зміни, обмеженість пізнаваль­них можливостей органів чуття людей, суб'єктивність дослід­ників тощо. Багато цих та інших проблем і досі залишаються

невирішеними.

Між тим, у світі людського буття не існує принципово не­пізнаванних об'єктів (речей, предметів, явищ, процесів). На­віть момент початку землетрусу, цунамі або виверження вул­кана; ліки від онкологічних захворювань або СНІДу; причини корпускулярно-хвильової природи елементарних часток або існування живої матерії в інших світах неодмінно будуть пізна­ні у свій історичний час, а людство досягне вищого ступеня свободи. Найефективніше спростовує агностицизм практика, матеріально-перетворювальна діяльність людей. Хімічні речо­вини, що утворюються у живих організмах, наприклад, зали-

Тема І.і

шалися непізнаними "речами в собі", доки органічна хімія не винайшла шляхи їх інтучного виготовлення у потрібній кілі, кості: "річ у собі" перетворилася на "річ для нас".

Згідно з принципом відображення, всезагальною формою пізнання є образ. Люди думають, сприймають дійсність за до помогою образів. Образи об'єктивні за своїм джерелом — відоб ражуваними об'єктами, та ідеальні за способом свого існуван ня. Ідеальний образ є вторинним, похідним від об'єкта, тому образ об'єкта — не сам об'єкт, а його "копія", причому така, що лише приблизно збігається з об'єктом, але відповідає йому і включає всі знання та практичний досвід суб'єкта пізнання. Отже, ідеальний образ — це не дзеркальна копія і не знак, цс не те саме, що й об'єкт або — в об'єкті, а відповідність об'єкта. Якби об'єкт і його ідеальний образ повністю збігалися, то у лю­дей не було б потреби у науковому пізнанні. Покликання науки полягає у тому, щоб кожного разу така розбіжність усувалася.

Принцип творчої активності у пізнанні передбачає вибір суб'єктом об'єктів для вивчення, здібностей і вмінь мислити перспективно, використовувати оптимальні методи і методи­ки, керувати пізнавальним процесом.

Весь комплекс суттєвих зв'язків у пізнавальному процесі вираясає принцип практики як основи пізнання. Пізнання розвивається разом із досконалістю практики, поза практикою пізнання неможливе, без практики — безглузде, а практика завжди пізнавана. У практиці люди матеріалізують свої намі­ри, перетворюють свої суб'єктивні творчі здібності, замисли, ідеї на форму предметності, на речі, які об'єктивно існують, упредметнюють свої сутнісні сили. У практиці інтегруються не тільки зусилля і результати діяльності сучасників, а і досяг­нення попередніх поколінь.

Філософія визначає практику як цілеспрямовану пред­метно-чуттєву діяльність суб'єктів з перетворення матеріаль­них систем. Історично вона постійно розвивається, ускладню­ється, диференціюється. Сучасні дослідники розрізняють практику суспільно-виробничу, соціально-політичну, науково-експериментальну, медичну, сімейно-побутову, повсякденно-господарську, спортивну, індивідуальну, мікрогрупову, ма-крогрупову, інші її форми і види. Отже, практика становить

Пізнавальний процес, його сутність і зміст

єдність протилежностей: матеріальноготаідеального, об'єктив­ного і суб'єктивного. Об'єктивність у практиці спрямовується до суб'єктивності, а суб'єктивність стає максимально об'єктив­ною.

Практика є джерелом пізнання. Всі знання викликані її по­требами. Тільки завдяки практиці та через практику суб'єкт пізнає закони природи та сутність об'єктів. Так, в епоху антич­ності з потреб практики виникли агрономія, геометрія, меди­цина, астрономія, інші галузі знань, а енергетичні потреби су­часної епохи детермінували виникнення і зростання дослі­джень у галузі фізики атомного ядра, електроніці, кібернетиці, екології та ще багатьох науках.

Практика є також основою пізнання і його рушійною силою. Від практики виходять пізнавальні імпульси досягнення ново­го знання та загальний стратегічний рух суб'єкта пізнання від явища до сутності, від сутності одного порядку до глибшої сут­ності, а потім — від сутності до явища. Практика зумовлює і переходи форм пізнання від одних до інших. У біологічному пізнанні, наприклад, така зміна форм виражена послідовним переходом від спостереження до опису і систематизації фактів, потім — до порівняльного методу дослідження, до історичного методу, від них — до експерименту та моделювання. Практика завжди ставить перед пізнанням проблеми і вимагає їх вирі­шення.

Нарешті, практика є ще і вирішальним критерієм істини, виконує в пізнанні критеріальну функцію, за допомогою якої справжні знання відокремлюються від фальшивих, уникають-ся різного роду помилки.

Отже, практика і пізнання — це єдність протилежностей. Відношення між ними можуть бути гармонійними, дисгармо­нійними і навіть конфліктними. Одна з цих протилежностей може відставати від розвитку іншої, а у вирішенні суперечнос­тей між ними вдосконалюються як пізнання, так і сама прак­тика. Всі принципи пізнання є гносеологічною цілісністю, а пріоритетність, абсолютизація одного з них не має обґрунту­вань. Людина, яка заперечує можливість пізнати світ, або ви­ражає сумнів у такій можливості, приречена на незнання. Тільки об'єктивне знання може бути однозначно істинним.

Тема 1.4

Суб'єкт пізнання завжди соціально-історичний. Знання люди ні потрібні для практики. Всезагальні діалектичні закони роз витку матеріального світу є одночасно і законами пізнавальної діяльності людей. Теорія пізнання — це діалектика в її засто суванні до вивчення, дослідження дійсності.

Ще стародавні мислителі, особливо античні, багато розмір ковували про співвідношення між знанням і думкою, істиною і помилкою; про ступінь розбіжності між знанням та його пред метом; про діалектику як метод пізнання; про багато інших сутнісних і змістовних проблем пізнавального процесу. Герп кліт, наприклад, розрізняв чуттєвий і раціональний види пі­знання. Він наголошував на важливості для пізнання органів чуття людини, особливо зору і слуху, але головним для пізнан ня вважав осягнення Логосу (об'єктивного закону буття, прин­ципу порядку і міри у світі) як максимальної єдності Всесвіту і вищої мудрості. Всі люди від природи розумні, Логос належить усім, але досяжний він лише для мудрих.

Два види пізнання розрізняв і Демокріт: темне (або незакон-нонароджене, за його термінологією), отримане за допомогою органів чуття, та істинне (або народжене в законі), отримане за допомогою мислення. Пізнання істини — це складний і важ­кий процес. Істина прихована у глибинах світу ("лежить на дні морському"), а тому її суб'єктом не може бути будь-яка люди­на, а лише мудра. Мудрець є мірою всіх речей: за допомогою органів чуття мірою речей, що сприймаються відчуттями, а за допомогою розуму мірою речей, які сприймаються розумом.

Першим, хто підніс знання на рівень поняття, був Сократ. Якщо немає поняття, стверджував він, то немає і знання; якщо немає знання, то не має і дії; тільки та людина мужня, яка знає що таке мужність. Людина яка знає, що добре, а що погане, не­здатна до поганих вчинків. Зло — результат незнання. Очевид­но, філософ вірив у силу знання, проте його раціональний мо­мент абсолютизував. Наявність знань про добро та зло і вміння користуватися цими знаннями — не одне і те саме. Наприклад, розбещені люди своїми знаннями про добро і зло нехтують. До того ж цими знаннями потрібно ще вміти користуватися у кон­кретних ситуаціях.

Пізнавальний процес, його сутність і зміст

Якщо Сократ трактував знання як розуміння, що досягаєть­ся індуктивним шляхом, тобто шляхом узагальнення інформа­ції на підставі чуттєвих даних, то Платон — антисенсуаліст. Його гносеологія є першим в історії філософії варіантом отри­мання апріорного, позадосвідного знання, у якому не відчуття передують раціональному знанню, а навпаки — раціональне знання передує відчуттям. На думку Платона, знання — це пригадування душею людини чогось такого, що вона колись знала, а потім забула. Його метод анамнезису (пригадування) — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагаль­нення часткового й одиничного знання, а через пробудження в душі того знання, яке нею було забуте, знаходження його у ній. Таке пригадування стає можливим завжди, коли виявляється подібність ідей до реально існуючих предметів, речей, явищ, процесів. Головним у методі анамнезису є мистецтво логічного розмірковування, філософської бесіди, постановки питань і відповідей на них, тобто, згідно з Платоном, мистецтво діалек­тики.

Однобічність сенсуалізму і раціоналізму в античній філосо­фії намагався подолати Арістотель. За його твердженням, будь-яке пізнання починається з чуттєвого сприймання, яке є найголовнішим знанням про індивідуальні речі. Істота, у якої немає відчуттів, ніколи нічого не навчиться і ніколи нічого не зрозуміє. Коли споглядають розумом, вчив філософ, тоді спо­глядають і в уявленнях. Однак уявлення в Арістотеля не пере­робляються на поняття, а лише сприяють перетворенню закла­дених у розум форм буття з потенційного стану на стан здій­сненності. Такий перехід можливий лише у розумі: пасивному (що сприймає), але найкраще — в активному (що творить). Отже, і Арістотель, врешті-решт, залишається на позиціях ан­тичного раціоналізму: знання існує незалежно від процесу пі­знання.

Рішучий прорив у створенні і розвитку гносеології відбувся у Новий час, коли Ф. Бекон обґрунтував типологію помилко­востей людського розуму і різні види досвідного пізнання, сформулював індуктивний метод дослідження законів природ­них явищ з метою їх плідного використання людьми у прак­тичному житті. У той самий історичний час Р. Декарт проти-

Тема 1.4

ставив індуктивній методології Ф. Бекона свій метод раціони лістичної дедукції і тим ствердив визначальну роль розуму зі к у пізнанні, так і в діяльності людей.

Досягнення філософії Нового часу в галузі теорії пізнання були розвинуті класичною німецькою філософією. І. Кант до слідив основні пізнавальні здібності людей: чуттєвість, розсу док (здоровий глузд) і розум, вказав на можливість апріорних синтетичних суджень, визначив категорії теоретичного приро дознавства, сформулював поняття про розум як джерело ідей, виявив великий комплекс гносеологічних проблем. У Г. Геге-ля теорія пізнання стала одночасно і логікою, і діалектикою, тобто діалектичною логікою з комплексом принципів, законів, категорій та елементів, а Л. Фейєрбах у теорії пізнання на пер­ший план висуває досвід як першоджерело знання і взає­мозв'язок у процесі пізнання чуттєвого споглядання та мис­лення. Остаточний розрив між чуттєвим пізнанням і логічним мисленням вдалося подолати діалектико-матеріалістській фі­лософії. Вона розглядає пізнавальний процес не лише у тій формі, у якій він реалізується в голові індивіда, а головним чи­ном у формі соціально-історичного процесу розвитку знання. Логічні структури знання змінюються у процесі розвитку люд­ського пізнання у напрямі досягнення об'єктивної істини — змісту знання, яке не залежить ні від людини, ні від людства.

Контрольні запитання і завдання

1. Що таке гносеологія? Які її філософські засади?

2. Що таке пізнання? Яка його структура?

3. Якому філософу належить заслуга постановки гносео­логії у центр філософського дослідження?

4. Назвіть історичні віхи філософського вчення про пі­знання.

5. Які ідеї у галузі гносеології розробляли Ф. Бекон і Р. Де-карт?

Пізнавальний процес, його сутність і зміст

6. Які проблеми у пізнавальному процесі зумовлені спів­відношенням знань і віри, об'єкта пізнання і знання, об'єкта і суб'єкта пізнання, суб'єкта пізнання і знання?

7. Як класифікуються пізнавальні здібності суб'єктів пі­знання?

8. На базі яких принципів гносеологія вирішує свої за­вдання?

9. Сформулюйте вимоги до пізнавального процесу принци­
пу "об'єктивності".

10. Назвіть функції практики у пізнавальному процесі.

Діалектичний шлях пізнання

Тема 14 ДІАЛЕКТИЧНИЙ ШЛЯХ ПІЗНАННЯ

Людині властива діалектична єдність двох механізмів пі­знання: чуттєвого і логічного. їх формування, функціону­вання та ефективність взаємодії завжди є підсумком розви­тку пізнавальних здібностей індивідів і ступенем їх включе-ності до процесу практичного використання і перетворення матеріальних об'єктів або соціальних інститутів. Чуттєве пізнання історично передує логічному (виокремлення розу­мової праці в особливий тип діяльності — порівняно пізні­ший етап історії пізнання) і є початковим етапом будь-якого пізнавального процесу. Водночас логічне пізнання здійснює на чуттєве пізнання істотний зворотний вплив у напрямі його вдосконалення.

14.1. Механізми і форми пізнання

Кожний конкретний акт пізнання починається з живого споглядання, тобто із взаємодії об'єктів і суб'єктів пізнаваль­ного процесу: об'єкти діють на органи чуття суб'єктів (зір, слух, смак, нюх, дотик) і викликають у їх свідомості свої іде­альні образи. Вони суб'єктивні, оскільки поза людською свідо­містю і без неї не існують, але також об'єктивні за своїм джере­лом і змістом. Вони завжди є суб'єктивними образами об'єк­тивного світу. Пізнання за допомогою органів чуття відбува­ється у формах відчуттів, сприйнять і уявлень, можливих лише за безпосереднього контакту суб'єктів з об'єктами пі­знання.

Відчуття — це ідеальні образи окремих властивостей, рис, ознак об'єктів (зорових, звукових, смакових тощо). Вони є най­першою, елементарною формою образного відображення об'єк­тів, початком фіксування об'єктивної системи відносин, у яку реально вступає і реально включена конкретна людина. Без відчуття немає знань. Формування відчуттів — функція ор­ганів чуття людини. Крім органів чуття, у людей немає інших засобів контакту з об'єктами зовнішнього для свідомості світу, без якого пізнання неможливе. Сліпа від народження людина не знає і не може знати, що таке світло і колір. У дальтоніків зорові відчуття не такі, як у звичайних людей. Те саме у дегус­таторів. Працівники текстильної промисловості, наприклад, розрізняють до сорока відтінків одного лише чорного кольору, а виробники пшениці на дотик визначають навесні температу­ру ґрунту, за якої можлива сівба. Органи чуття людини — ре­зультат її тривалого історичного розвитку у процесі трудової діяльності. Людина здатна суттєво вдосконалювати можливос­ті своїх відчуттів, у тому числі за допомогою різних технічних обладнань, приладів і технологій.

Разом з тим, можливості органів чуття людини біологічно обмежені. Наприклад, її вухо розрізняє звукову інформацію тільки в обмеженому діапазоні звукових коливань (від 16 Гц до 20 000Гц), а око — світло у діапазоні довжини хвиль 0,4—

Тема 14

Діалектичний шлях пізнання

0,76 ммк. Обмежені вони і гносеологічно. Відчуття однобічні, будь-яке з них надає відомості лише про якусь одну суттєву властивість об'єкта: або про колір (червоний, синій, голубий і т. ін.), або про вагу (важкий, легкий), або про смак (солоний, солодкий, гіркий і т. ін.) тощо. Водночас відчуття про об'єкт невідокремлювані один від одного: зорові від слухових, ті й інші — від смакових, нюхових таін. Однобічність відчуттів до­лається сприйняттями.

Сприйняття — це цілісне відображення у свідомості лю­дини предметів, явищ і подій у результаті безпосереднього впливу об'єктів реального світу на її органи чуття. Сприйняття виникають на базі відчуттів як результат спільної роботи кіль­кох органів чуття. Це цілісні синтетичні образи зовнішніх предметів у сукупності їх властивостей, якостей, сторін. Разом з відчуттями сприйняття забезпечують безпосередньо-чуттєве орієнтування людини у навколишньому світі. Вони є не пасив­ним копіюванням миттєвої дії, а живою, творчою формою про­цесу пізнання.

Сприйняття формується у свідомості багаторазовою робо­тою її механізмів. Це дає змогу людині утримувати в пам'яті цілісний образ предмета, навіть якщо немає безпосереднього контакту з самим предметом. Тоді, виникає ще одна, складніша форма чуттєвого пізнання — уявлення.

Уявлення — це чуттєвий образ об'єкта, який сприймався раніше або був створений продуктивною уявою; це ніби чуттє­ве пригадування предмета чи явища, які в певний момент не діють на органи чуття людини, але діяли на них колись. Функ­ціонально слід розрізняти уявлення пам'яті та уяву. Під па­м'яттю слід розуміти здатність психіки людини тривалий час зберігати інформацію про події зовнішнього світу і реакції на неї організму та багаторазово вводити її у сферу свідомості і по­ведінки індивідів. Уява — це фантазія, здатність людської психіки створювати уявлення і мисленні ситуації, які індивід ніколи не сприймав раніше.

Образ об'єкта, що зберігся в уявленнях пам'яті, актуалізу­ється за сприйняття. Прикладами можуть бути уявлення про місця минулих туристичних походів, про першу любов та ін. В уявленні уяви можливі довільні образи (русалка, кентавр, мі-

нотавр) і фантастично реальні (ідеальні політики, менеджери, підприємці або ідеальний спосіб життя, ідеальна держава, іде­альна економіка та ін.).

Уявлення, як і відчуття, є формою індивідуального чуттєво­го відображення. Водночас вони опосередковані мовою, напов­нені загальнозначущим змістом, осмислені й усвідомлені. В уявленнях у першу чергу синтезуються ті властивості об'єктів пізнання, що мають для людини практичний інтерес. їхня син­тезуюча функція забезпечує можливість продуктивної діяль­ності людей. Перед тим, як зайнятися якоюсь діяльністю, лю­дина створює у своїй свідомості образи, уявлення про її резуль­тати. В уявленнях відчуття і сприйняття проходять початковий етап узагальнення. З цієї причини уявлення у процесі пізнан­ня є перехідною формою від чуттєвого пізнання до логічного.

Логічне пізнання — це процес активного відображення у свідомості людей об'єктивної реальності, що полягає у ціле­спрямованому, опосередкованому та узагальненому пізнанні її істотних зв'язків і відносин, у творенні нових ідей, у прогнозу­ванні подій та діянь.

Логічне пізнання завжди абстрактне (звідси його синонім — "абстрактне мислення"). Під абстракцією (лат. — відволікан­ня) розуміється такий спосіб пізнання, за якого суб'єкт подум-ки відволікається (абстрагується) від несуттєвого, другорядно­го в об'єктах і виділяє з них суттєве в інтересах одержання нового знання. В абстракціях ідеальні образи об'єктів є форма­ми думок про них. Основними такими формами є поняття, су­дження та умовиводи.

Поняття — це узагальнений логічний образ об'єкта пізнан­ня. Воно виражається словом, але таким, у якому міститься знання про суттєві властивості, ознаки об'єкта, його різнома­нітні зв'язки і відношення, наприклад, філософія, наука, при­чина, агропромисловий комплекс, менеджмент, маркетинг, вартість, енергія тощо. Поняття позбавлене чуттєвості, його не можна відчувати. Воно завжди — елементарна частинка всіх логічних розмірковувань. У науковому пізнанні поняття є сут-нісним образом об'єкта, у якому необхідне відокремлено від випадкового, сутність від явища, дійсність від можливості, причина від наслідку, а зміст від форми.

Тема 14

Діалектичний шлях пізнання

У поняттях акумулюється багатовіковий практичний досвід людства. Без понять пізнання було б неможливим. Без форму­вання, закріплення і використання понять у тривалому істо­ричному процесі пізнання людина у кожному поколінні зму­шена була б знову і знову описувати, порівнювати і виражати окремими словами кожну конкретну річ, кожний факт, кожне явище. З цієї причини вивчення і створення нових понять у процесі поглиблення суспільного поділу праці стало особливим видом діяльності людей, духовним виробництвом, виробни­цтвом теоретичного знання, а також діяльністю, спрямованою на його збереження, накопичення, передавання і поширення.

Поняття рухливі, мінливі і взаємопов'язані. Логічний зв'я­зок понять називається судженням (друга форма логічного пізнання). Будь-яка думка про утвердження або заборону будь-чого виражається судженням. Мислити означає усно, письмо­во або подумки конструювати судження, судити про речі, пред­мети, явища. Як приклад можна навести такі судження: золо­то — хімічний елемент; "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава"¹; сучасний ме­неджмент — це тисячі можливих варіантів управлінських рі­шень і т. ін.

Отже, судження нерозривно пов'язані з поняттями: понят­тя входять до кожного судження, жодне поняття без судження не формується, зміст будь-якого поняття обов'язково виража­ється судженнями. Водночас судження надають логічному пі­знанню особливої гнучкості. Якщо поняття відображає лише загальне у речах, то судження — і загальне, й одиничне, й особ­ливе. Судження завжди мають оціночний характер, виража­ють ставлення суб'єкта до змісту думки (сумнів, віру, переко­нання тощо), формулюються реченнями.

Якщо судження утворює зв'язок понять, то зв'язок суджень — умовивід: розумовий акт, у якому з одних суджень виво­дяться нові судження про предмети та явища об'єктивного сві­ту. Наприклад, з двох суджень (посилань): "Усі метали прово­дять електричний струм" і "Мідь — метал" випливає умовивід (висновок), що мідь проводить електричний струм. Або із серії

¹ Конституція України : від 28 червня 1996 р. — Ст. 1.

таких суджень: "Я справляюсь із новою роботою", "Мені при­ємно приходити на роботу", "Мій начальник щиро бажає допо­могти мені досягти успіху", "Я впевнена, що мій успіх з пер­ших кроків свідчить про тривалу успішну кар'єру в цій органі­зації", випливає висновок (умовивід) про те, що я прийняла правильне рішення щодо вибору саме цієї роботи; інша робота, яку мені пропонували (можливо, ще запропонують), мене вже не цікавить.

Завдяки умовиводам мисляча людина може не використо­вувати дані досвіду кожного разу для доведення своїх твер­джень. Умовиводи стають відносно незалежними від досвіду за формулювання все нових і нових висловлювань. На умовиво­дах зведено всю будову науки.

Чуттєве і логічне у пізнанні нерозривно пов'язані одне з од­ним. Чуття людина осмислює, а логічні роздуми завжди звіряє з досвідом. Основою їх єдності є суспільна практика, у якій ви­никає безпосередній контакт органів чуття з предметами і яви­щами природи та суспільства. У практиці людина формує мету і програму своїх дій, тобто чинить осмислено. У кожному пі­знавальному акті вона співвідносить логічну ідею з чимось, що чуттєво сприймається.

Разом з тим, чуттєве і логічне у пізнанні субординовані функціонально. Без чуттєвого у пізнанні немає знання взагалі, а без логічного немає знання сутності. За допомогою органів чуття людина пізнає явища об'єктів, тобто їх зовнішні сторони і зв'язки, а знання сутності, законів і закономірностей розви­тку предметів, речей, явищ досягається логічним пізнанням. Така діалектика двох рівнів пізнання є очевидним досягнен­ням філософії. В її історії вони нерідко метафізично протистав­лялись одне одному. Так, прибічники раціоналізму в теорії пізнання (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та ін.) вбачали джерело знань у розумовій діяльності людей. Реальним і на­дійним вони визнавали лише розум, а значення чуттєвого пі­знання недооцінювали і навіть ігнорували. Прибічники емпі­ризму (Ф. Бекон, Дж. Локк та ін.), навпаки, недооцінювали роль логічного пізнання, а чуттєве абсолютизували. Близьким до емпіризму був сенсуалізм (лат. — сприйняття, чуття, від­чуття). Сенсуалісти оголошували чуттєвість головною формою

Тема 14

достовірного знання. Отже, обмеженість і емпіризму, і сенсуа­лізму, і раціоналізму полягає в однобічності, в абсолютизації одного з рівнів процесу пізнання. Насправді, абстрактне мис­лення неможливе без чуттєвого досвіду, а чуттєвий досвід — без певного логічного обґрунтування. Отже, проблема чуттє­вості і мислення полягає у специфіці та суперечливій взаємодії двох рівнів пізнавальної діяльності людей.

14.2. Теорія істини

Безпосередньою метою пізнання у будь-якій його формі (на­уковій, філософській, образно-художній та ін.) є досягнення істини. Шлях до неї завжди проблематичний, складний, бага­тогранний і внутрішньодіалектичний, він супроводжується зі­ставленням і змаганням ідей, науковими дискусіями, крити­кою і подоланням соціальних ілюзій, аналізом співвідношення ідеологічних і науково-теоретичних форм відображення дій­сності, з'ясуванням соціально-практичних і світоглядних пе­редумов теоретичних побудов. Немає такої системи знання, яка б не вирішувала проблему істини, у тому числі у своїй іс­торії. У гносеології вона належить до вічних і провідних про­блем у її теоретичній, методологічній і світоглядній функціях. Істина — це соціальна та особистісна загальнолюдська цін­ність, мета науки і мистецтва, ідеал усіх моральних мотивів людей.

Діалектико-матеріалістична філософія визначає істину як таке знання, що відповідає своєму предмету, збігається з ним. Основною властивістю істини є об'єктивність. Істина завжди об'єктивна, тобто зміст істини не залежить від смаків і бажань особистості, від корпоративних інтересів окремих партій або громадських рухів, від людської свідомості взага­лі. Істина — не властивість матеріальних об'єктів, а характе­ристика знання про них. Який об'єкт пізнання, таке й істин­не знання про нього. Його формування зумовлене відображен­ням властивостей об'єкта, тобто відновленням їх в істинному знанні так, як ці об'єктивні властивості існують у самій дій-

Діалектичний шлях пізнання

сності. Наприклад, твердження: "всі тіла складаються з ато­мів" або "найпростішим і найменшим живим організмом на Землі є клітина", або "у помірній кліматичній зоні голодуван­ня людини розпочинається, якщо споживання їжі становить менше 2600 калорій на добу" та подібні — очевидні об'єктивні

істини.

Істини без людини і поза людиною, тобто без суб'єкта пі­знання, не буває. Істиною володіють тільки люди, виражаючи її у поняттях, судженнях, висновках, законах, теоріях, інших формах. Отже, істина не лише об'єктивна, а й суб'єктивна за своїм внутрішнім ідеальним змістом і формами. В істині з не­обхідністю відображається єдність об'єктивної та суб'єктивної сторін пізнавального процесу: без об'єкта знання втрачає свій зміст, а без суб'єкта немає самого знання. Кожний акт пізнан­ня істини є водночас об'єктивною (суб'єктивне знання "злива­ється" з предметом, матеріалізується) і суб'єктивною формами об'єкта (об'єктивна істина стає ідеєю суб'єкта, даною як об'єкт; вираженням можливості, здібності, творчості, сили, могутнос­ті, дієвості думки).

Суб'єктивність в істині функціонально суперечлива. З одно­го боку, суб'єктивізація об'єкта є наближенням мислення до об'єкта, всебічним і глибоким відображенням його властивос­тей і можливостей, процесом їх відкриття; навіть ті властивос­ті речей, які їм надані людиною для практики, а отже, для пі­знання, переходять у цьому процесі до розряду об'єктивних, натуральних властивостей. З іншого боку, суб'єктивізація не виключає такі феномени свідомості, як помилковість, об'єк­тивізм, суб'єктивізм і навіть неправду.

Помилковість — це знання, яке не відповідає своєму пред­мету, не збігається з ним. Прикладом помилковості можуть бути так звана теоретична астрологія з її твердженням про ви­рішальний вплив небесних світил на життя та долі окремих лю­дей і народів або надія на позбавлення від хвороби шляхом та­кого роду заклинання мага (чарівника, чаклуна, шамана). У гносеології певними помилковостями є емпіризм і релятивізм. За своєю суттю помилковість — це викривлене відображен­ня дійсності у свідомості людей. Розрізняють такі її форми: на­укова і ненаукова, емпірична і теоретична, релігійна, політич-

Тема 14

на, економічна, моральна та ін. Однак у всіх своїх формах по­милковість завжди ненавмисна, що відрізняє її від неправди та дезінформації, та становить специфічну пізнавальну функцію.

У принципі, помилковість заважає пізнанню, відволікає від істини, тому жоден справжній вчений ніколи свідомо не йде на її конструювання. Однак у будь-якому процесі пізнання, утому числі в наукових дослідах, помилки можливі. Як підкреслю­вав академік П.Л. Капиця, вчений має право на помилку; по­милки ще не є лженаукою. "Лженаука — це невизнання поми­лок. Можна сказати, що помилки — діалектичний спосіб по­шуку істини. Ніколи не треба перебільшувати їх шкоди і применшувати їх користь"¹.

Історія науки переконує, що істина досягається тільки че­рез виявлення і подолання помилковості як її діалектичної протилежності. Суб'єктивістське заперечення помилковості, відмова від неї означають розрив з історичними пізнавальними і соціальними традиціями. Рано чи пізно помилки долаються: або відкидаються (наприклад, ідея "вічного двигуна"), або пе­ретворюються на справжнє знання. Так, помилкова за своєю суттю алхімія сприяла відкриттю властивостей багатьох хіміч­них елементів і зрештою заклала передумови виникнення справжньої науки — хімії.

Перехід у пізнанні від помилок до істини неможливий без усунення їх різноманітних причин. Сам пошук цих причин включає припущення, здогади, гіпотези; нерідко фрагментар­не, спочатку однобічне знання видається за знання цілого; знання одного елемента — за знання всієї системи. Причинами помилок можуть бути ще й обмеженість соціальної практики, і групові інтереси людей, і історично зумовлені забобони, і фор­ми мислення, мови та ін.

Отже, проблема істини — це і проблема відмежування її від помилковості. Труднощі такого завдання не означають, що іс­тини немає або що обсяг істини не змінюється. Наука невпинно збільшує обсяг істинного знання. Помилковості породжують­ся суб'єктивністю, суб'єктивністю вони і долаються, тобто ефективною активністю суб'єкта.

¹ Капица П. Приглашение к спору / П. Капица // Юность. — 1967. — № 2. — С. 80.

Діалектичний шлях пізнання

У процесі суб'єктивізації об'єкта можливі не тільки помил­ковості, а також об'єктивізм і суб'єктивізм мислення і дії. Під об'єктивізмом розуміється світоглядна орієнтація особистості на соціально-політичну "нейтральність", на утримання від соціально-критичних оцінок, суджень про цінності і мету, тоб­то нігілізм стосовно дійсності, світу людини, відмова від сприй­няття реальності, усунення від особистої відповідальності за вирішення проблем. Об'єктивісти абсолютизують об'єктивний компонент істини. У них істина існує поза людиною і люд­ством, незалежно від суб'єкта пізнання. Своє завдання вони вбачають лише у фіксуванні фактів дійсності або науки, їх не цікавлять ні причини таких фактів, ні шляхи і засоби їх усу­нення або використання. Прикладом можуть бути світоглядні позиції та дії представників міжнародної екологічної організа­ції "Ґрінпіс", які для демонстрації фактів забруднення природ­ного середовища нерідко виявляють наполегливість і навіть мужність, однак обставини екологічних порушень і які-небудь пропозиції та рекомендації щодо оздоровлення середовища за­лишаються поза їхньою увагою. Аналогічно міркують і діють (свідомо, несвідомо чи за спеціальним соціальним замовлен­ням) неконструктивні політичні опозиції в державах. Об'єк­тивісти не розрізняють дійсності та істини, хоча ця різниця у гносеології зараховується до істотних. Дійсність існує неза­лежно від суб'єкта пізнання, у ній немає жодних істин, а є лише предмети зі своїми властивостями. Істина постає у ре­зультаті пізнання людьми об'єктивної реальності і є знанням про цю реальність. Істина — це єдність об'єктивного і суб'єк­тивного, суб'єктивний образ об'єктивного світу.

На відміну від об'єктивізму, суб'єктивізм виражається сві­тоглядною позицією абсолютизації ролі суб'єкта у пізнанні. У філософії суб'єктивізм є основним принципом таких її напря­мів і течій, як неокантіанство, емпіріокритицизм, "філософія життя", прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм. Суб'єк­тивісти заперечують об'єктивну істину, вважають істину тіль­ки суб'єктивною, оскільки вона існує в поняттях і судженнях людей. Не визнають вони і об'єктивних законів розвитку при­роди і суспільства. У результаті суб'єктивізм є джерелом різ­них спотворених форм теоретичної свідомості і практики, ав-

Тема ЛЛ

торитарного мислення, претензій на монополію істини, при­йняття довільних, ненаукових рішень, адміністрування і бюрократизму в управлінні.

Особливу загрозу для життєдіяльності суспільства стано­вить економічний і політичний суб'єктивізм. Історія свідчить про численні трагічні наслідки реалізації суб'єктивістських задумів і рішень, агресивні руйнівні кровопролитні війни і збройні конфлікти, терористичні акти, екологічні катастрофи з вини людини, економічні та політичні кризи, релігійні по­громи і т. ін. Без подолання суб'єктивізму, без рішучої свідо­мої відмови від нього неможлива ні цивілізована особистість, ні цивілізована держава, ні цивілізоване людство взагалі.

Суб'єктивізація об'єкта може супроводжуватися ще і не­правдою. Неправда — це умисне викривлення істини у корис­ливих інтересах, зведення явно невірних думок до істини.

Причини неправди, як правило, універсальні. Основна з них — корисливість. Люди вдаються до неправди для того, щоб мати виграш — моральний, матеріальний або психологічний. Часто неправда є засобом захисту, хоча може бути і засобом втечі від реальності. Вона буває "невинною", безглуздою, коли той, хто говорить неправду, вигадує про себе та інших нісеніт­ниці. За такими вигадками стоять комплекси неповноціннос­ті, невдоволеність власним існуванням, оцінювання його як безперспективного, бажання подати своє життя як яскраве, красиве, сповнене подій. Єдиний вид обману, що має право на існування і може бути виправданим людиною — це неправда в ім'я порятунку. Такий її різновид викликається не егоїзмом, а турботою про ближнього, бажанням відгородити його від не­приємної інформації. Неправда в ім'я порятунку, як правило, нелегко дається тому, хто обманює, але він робить це свідомо, тому що керується найкращими мотивами. Принцип "Чесність за будь-якої ціни!" формально правильний, але не завжди гу­манний.

Неправда є всюди, де взаємодіють люди. Вона — функція будь-яких людських комунікацій, коли стикаються інтереси індивідів і соціальних груп. Формується неправда у процесі ін­дивідуального розвитку людини на пихатості, марнославстві, слабкодухості, пристрасті до прибутку, влади.

Діалектичний шлях пізнання

Своєрідний механізм формування неправди у сфері політич­ної партійності описав ще у 1928 р. відомий філософ-неогегельянець І.А. Ільїн (1882—1954). Поділ на партії, під­креслював він, неминучий, але дух політичної партійності за­впеди отруйний. Люди з честолюбства зазіхають на владу, ставлять частину вище цілого, створюють атмосферу нетерпи­мості, стають демагогами, перетворюють партійну програму на критерій добра і зла. Це властиво однаково як лівим, так і пра­вим партіям. Партійні честолюбці використовують будь-які засоби, свідомо обманюють виборців, зводять наклепи на кон­курентів і противників. Одні продають свої голоси за гроші, по­честі, влаштування прибуткових справ, інші їх купують. Одні борються плітками, інші беруть гроші в уряду, треті організо­вують партійні змови і перевороти, четверті вдаються до погра­бування ("експропріації") та політичних вбивств. Люди почи­нають думати, що "мета виправдовує засоби", поширюються деморалізація та авантюризм, фігура політичного лідера набу­ває рис професіонального лжесвідка і хабарника¹.

Протиотрутою щодо такого роду перекручень є істина. Іс­тина — це не проста копія існуючого, не механічний реєстра­тор подій, а творче й активне відображення, яке в існуючому відкриває напрями і тенденції його розвитку. Вона не дається відразу і цілком, процес її осягнення є рухом від відносних іс­тин до абсолютних.

Під абсолютною істиною розуміється повне та всебічне об'єктивне знання сутності предметів і явищ, яке ніколи не може бути спростованим, наприклад, знання про те, що "люди смертні", "матерія — об'єктивна реальність", "Одеса — місто на північному узбережжі Чорного моря" та ін. Відносна істи­на — це неповне, приблизне, незавершене об'єктивне знання, вираження його мінливості, поглиблення, уточнення у процесі розвитку практики і пізнання. Відносними істинами слід вва­жати, наприклад, положення класичної механіки, еволюцій­ної теорії походження видів рослин і тварин, планетарну мо­дель атома Резерфорда і Бора, сучасні досягнення генної інже-

¹ Яд партийности // Рус. колокол. — Берлин, 1928. — № 3. — С. 78—81.

Тема 14

нерії та медицини у сфері пересадки органів тіла людини, попит і пропозицію товарів на ринку і т. ін.

Абсолютна і відносна істини — це не дві істини, а дві необ­хідні сторони об'єктивної істини, хоч кожна з них має свою специфіку. Між ними немає нездоланної межі, вони відрізня­ються лише ступенем точності і повноти знання. Кожна віднос­на істина завжди має деяке "зерно", частинку істини абсолют­ної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин. Оволодіння кожною новою відносною істиною є черговим кро­ком у пізнанні істини абсолютної. Наприклад, становлення те­орії будови речовини розпочалося з відкриття першої відносної істини про те, що "атоми — це найменші неподільні частинки речовини". Згодом у фізиці постали інші відносні істини про будову атома: "атоми мають позитивно і негативно заряджені частинки", "у центрі атома є масивне позитивно заряджене ядро, а на периферії — електрони", "електрони обертаються навколо ядра по кругових стаціонарних орбітах", "обертання електронів еліпсоподібне" та ін. Цей процес пізнання триває і нині, а кожне нове знання є відносною істиною, тому що атом у своїх будові, властивостях, русі, взаємодіях невичерпний, як невичерпна реальність у цілому. Процес пізнання істини не­скінченний. Отже, абсолютна істина є межею, ідеалом знання. Проте такої межі не існує. Людство постійно наближається до абсолютної істини, ніколи не вичерпуючи її до кінця. На будь-якому етапі розвитку думка людей не може знати всю різнома­нітність дійсності, яка розвивається вічно, а здатна охопити світ лише частково, відносно, у межах досягнень науки і су­спільної практики.

Зважаючи на те, що в кожний конкретно-історичний мо­мент часу суб'єкт, який пізнає, осягає тільки відносну істину, представники скептицизму та агностицизму у філософії роб­лять висновки про відсутність абсолютної істини у принципі. Такі висновки є ще одним прикладом помилковості. Якби аб­солютної істини не існувало, то, наприклад, лікар пробував би лікувати хворого пацієнта без наявності точного діагнозу, а суддя виносив би вирок звинувачуваному без доведеного скла­ду злочину. Абсолютним може бути і знання окремих сторін властивостей об'єктів, і багатьох фактів дійсності, і той зміст

Діалектичний шлях пізнання

відносної істини, що зберігається у процесі подальшого пізнан­ня. Абсолютна і відносна істини лише зовні здаються взаємо-виключеними, а в реальному процесі пізнання вони не проти­стоять одна одній, а взаємопов'язані, що виражається процесу­альним, динамічним характером досягнення істини в науці.

Діалектиці відносної та абсолютної істини у гносеології про­тистоять дві крайні світоглядні позиції: догматизм і реляти­візм, їх практична реалізація завжди супроводжується чима­лими негативними результатами.

Догматизм (грец. — думка, рішення, вчення, положення, доктрина, що береться за істину бездоказово, на віру) — це ан­тиісторичний схематичний тип мислення, за якого теоретичні і практичні проблеми та висновки аналізуються та оцінюються без урахування конкретної реальності, умов, місця і часу. Його гносеологічною основою є однобічне ставлення до істини, ви­знання у ній тільки абсолютного моменту за одночасного ігно­рування відносного. Для догматика будь-яке знання має бути абсолютним. Він сліпо дотримується колись вироблених і за­своєних прийомів і способів пізнання та діяльності. У нього, наприклад, економіка країни має бути тільки командно-адміністративною, або тільки ринковою, політика — однопо­люсною, духовність — лише релігійною, а іспити студенти по­винні складати лише за білетами. Догматичний стиль мислен­ня є метафізичним. Для нього істина є зібранням завершених і незмінних положень, які необхідно лише завчити і застосову­вати в усіх випадках. Догматик не вважає пізнання процесом уточнення відомих і розкриття нових форм організації та влас­тивостей об'єктивного світу, а знання не розглядає гнучкими, рухливими, мінливими. Відмова від догматизму, подолання його на користь діалектичного стилю мислення — завдання, без вирішення якого світогляд не може бути ні філософським,

ні науковим.

Релятивізм {лат. — відносний), на відміну від догматиз­му, будь-яке знання вважає відносним, не визнає в істині її аб­солютного компонента. Гносеологічні корені релятивізму по­лягають у відмові від визнання наступності, спадкоємності у розвитку знання, перебільшенні залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його

_____________________________________________________ Тема 14

психічного стану, наявності логічних форм і теоретичних засо­бів тощо), у суб'єктивізмі та агностицизмі. У різних історич­них умовах релятивізм виконує неоднозначні соціальні функ­ції: сприяє запереченню старого суспільного порядку, догма­тичного мислення, рутини і відсталості, але найчастіше виражає кризу суспільства, виправдовує втрату історичної перспективи у його розвитку.

Наукова гносеологія визнає відносність знання, але не як за­перечення об'єктивної істини, а як визнання історичної обме­женості кожного досягнутого рівня знань, меж його наближен­ня до абсолютної істини. Вона утверджує зумовленість спадко­вості пізнання наявністю в кожній відносній істині елементів абсолютної істини. Світогляд не може бути науковим і сучас­ним філософським без подолання релятивізму та догматизму.

Догматизм і релятивізм прагнуть знайти істину в абстракці­ях, але абстрактних істин не буває. Істина завжди конкрет­на, тобто будь-яке істинне знання в науці, філософії, мистецтві тощо завжди визначається у своєму складі та застосуванні умо­вами місця, часу і ще багатьма іншими специфічними обстави­нами. Будь-яке ігнорування конкретності істинного знання не­гайно перетворить істину на її антипод — помилковість, не­правду, об'єктивізм, догматизм, релятивізм.

Об'єктивним критерієм істини є суспільно-історична прак­тика. Якщо при застосуванні знання досягається практичний результат, то це знання істинне. Наприклад, формула "Сила струму прямо пропорційна напрузі й обернено пропорційна опору в електричному ланцюзі" —- об'єктивна істина, оскільки її можна підтвердити за допомогою амперметра, вольтметра та реостата. Вона включає принаймні дві об'єктивні відносні іс­тини: "величина напруги визначається різницею потенціалів у електричному ланцюзі" і "величина опору визначається пло­щею перетину провідника".

Однак критерій практики є водночас визначеним і невизна-ченим. Він одночасно і абсолютний, і відносний: абсолютний, оскільки тільки практика може довести істинність знання; від­носний, тому що сама практика постійно змінюється, розвива­ється, вдосконалюється. З цієї причини практика не завжди може повністю підтвердити або спростувати істинність певного

Діалектичний шлях пізнання

знання. Крім того, можливості практики як критерію істини обмежені складнощами об'єктів і предметів пізнання, нерозви­неністю технічних засобів, нездатністю управляти природними явищами. Фізики, наприклад, переконані у тому, що протон є нестабільною частинкою, але практикою цей висновок підтвер­дити чи спростувати майже неможливо, тому що час життя протона можна прирівняти до віку наїпої Метагалактики.

Отже, людське пізнання за своєю природою здатне набли­жати, і справді наближає, нас до істини, але розвиток об'єк­тивної дійсності ніби віддаляє нас від цієї істини, звужує межі істинності знань, робить їх менш повними і точними, навіть перетворює їх на помилковість. Ця суперечність для догматич­ного мислення виявилася такою, що не вирішується. Проте згідно з діалектичним мисленням вона постійно виникає і по­стійно вирішується у процесі пізнання. Суб'єкти здатні пізна­вати сутність, закон, всезагальне — те, на підставі чого можна пояснити всю різноманітність виявів дійсності.

Істина є цілим, системою і, як будь-яка система, складаєть­ся з елементів. Для підтвердження істинності знань філософія виробила багато інших, окрім практики, критеріїв: загальну значущість (те, що визнається багатьма людьми); корисність (те, що приводить до успіху); прагматизм (практична цінність); ясність і чіткість мислення; конвенціоналізм (лат. — договір, угода); думку авторитетів; позаемпіричні та внутрішньонауко-ві критерії (простота, досконалість, краса); логічні критерії (формально-логічні, логіко-діалектичні) та ін.

Певна невизначеність практики як критерію істини не є трагедією для пізнання, навпаки — ситуація проблематичнос­ті створює передумови для критики і розвитку теорії. У пізнан­ні завжди є місце для перегляду сталого знання і руху вперед.

Отже, питання про істину — це не тільки питання про влас­тивості мислення і теорій, а і питання про властивості практи­ки, проблеми справжнього людського життя, можливості змі­ни свідомості, розвитку пізнання; не лише питання про кіль­кість абсолютних істин, якими оволоділо людство, а й питання про те, до якої межі умови суспільного життя піддаються контролю всезагального інтелекту і залежать від нього. Істина — це нескінченна послідовність результатів діалектично су­перечливого процесу поглиблення пізнання.

Тема 14

Контрольні запитання і завдання

1. За допомогою яких механізмів людина реалізує свою пізнавальну діяльність?

2. У яких формах функціонує чуттєве пізнання?

3. У яких формах функціонує логічне пізнання?

4. У чому сутність єдності чуттєвого і логічного пізнання?

5. Який сенс мають поняття "раціоналізм", "емпіризм", "сенсуалізм"?

6. Чому теорія пізнання є водночас логікою і діалектикою гносеології?

7. Що таке істина?

8. Якою є діалектика понять "об'єктивна істина", "абсо­лютна істина", "відносна істина"?

9. Який зміст філософія вкладає у поняття "практика"?
10. Назвіть теоретичні основи догматизму та релятивізму.

Тема 15

МЕТОДИ, МЕТОДОЛОГІЯ І ЛОГІКА НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Вищим рівнем пізнавальної діяльності людей є наукове пі­знання, що становить складний суперечливий процес відтво­рення знань, цілісну систему понять, гіпотез, законів, теорій та інпіих ідеальних форм пізнання, закріплених у природних і штучних мовах (математичній символіці, хімічних формулах та ін.). Його основне завдання полягає у виявленні об'єктивних законів розвитку природи, суспільства, мислення, самого пі­знання; мета і загальнолюдська цінність — у досягненні об'єктивної істини; життєвий сенс — у формулі: "Знати, щоб передбачати; передбачати, щоб практично діяти тепер і в май­бутньому". Наукове пізнання — це невпинний процес поста­новки та вирішення все нових і нових проблем. Для його учас­ників характерні логіко-методологічна підготовка, філософ­ська культура, здатність до постійного вдосконалення свого мислення, гносеологічних умінь і навиків.

Наукове пізнання відрізняється від усіх інпіих видів пі­знання використанням спеціально розроблених методів. Філо­софія визначає метод (грец. — шлях дослідження) як спосіб побудови й обґрунтування систем філософського і наукового знання, сукупність прийомів та операцій практичного і теоре-

Тема 15

тичного засвоєння дійсності. Широковідомими є, наприклад, методи описання, вимірювання, спостереження, моделюван­ня, інтегрування, метод мічених атомів та багато інших. Жод­на пізнавальна проблема в кожному з видів пізнання не вирі­шується без застосування одного або декількох методів. Біль­ше того, результат пізнання цілком визначається методами, що використовувались у його процесі. Успіх, позитивний під­сумок досягається за допомогою методів, адекватних об'єкту і предмету пізнання.

Наукові методи завжди відповідають критеріям науковості, серед яких істотним, крім практики, є критерій обґрунтуван­ня. Обґрунтування методу включає вирішення таких завдань, як встановлення його правомірного характеру, коректності, надійності, визначення меж застосування, оцінка достовірнос­ті та ефективності. Будь-який метод виявляється у діяльності суб'єкта, який реалізує процес пізнання об'єкта. Як вид діяль­ності він містить такі елементи: об'єкт, суб'єкт, мета, засоби, умови, результат пізнання. Варіації цих елементів спричиню­ють суттєві зміни у методах і результатах дослідження.

У процесі пізнання під час наукових досліджень використо­вуються, як правило, не один, а декілька методів. Для визна­чення порядку і послідовності їх застосування кожного разу розробляється спеціальна методика. Наприклад, методика підготовки студента до семінарського заняття з філософії пе­редбачає вивчення плану заняття, конспекту лекцій виклада­ча, літератури з конкретної теми; написання реферату; роз­роблення текстів або розгорнутих планів повідомлень і висту­пів під час дискусії з навчальних питань; роботу з категорі­альним апаратом та ін.

Методи наукового пізнання багатогранні і суттєво відрізня­ються один від одного. Дослідженням їхньої загальної струк­тури і типології, виявленням тенденцій і напрямів їх розвитку та взаємозв'язку займається методологія (грец. — метод і сло­во, поняття, вчення) — це інтегральне вчення про сутність ме­тодів та їх застосування у теоретичній і практичній діяльності суб'єктів науки.

У науковому пізнанні, методологія має три рівні: всезагаль-пий, загальнонауковий і спеціальний. Провідним із них є все-

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

загальний рівень. Методологічна функція його принципів, законів і категорій є вихідною для інших рівнів. Спеціалісти виділяють ще регіональний рівень методології, який застосо­вується кількома поодинокими науками. Відповідно до цих рівнів, усі методи класифікуються як всезагальні, загальнона-укові та спеціальні, або методи конкретних наук.

До всезагальних належать філософські методи: метафізика, еклектика, софістика, діалектика в її ідеалістичному та мате­ріалістичному різновидах. Усезагальним науковим методом, основою всієї системи методів пізнання є матеріалістична діа­лектика з її принципами, законами, категоріями та іншими елементами. Вона передбачає, по-перше, вивчення об'єкта у ці­лому і кожного з його компонентів об'єктивно, тобто такими, якими вони є насправді, незалежно від бажань, прагнень, по­зицій, поглядів суб'єктів пізнання. Діалектика попереджає про неприпустимість суб'єктивізму — антинаукової і шкідли­вої альтернативи об'єктивності пізнання та оцінки результатів діяльності.

По-друге, діалектика вимагає підходити до вивчення об'єктів, предметів, явищ і процесів у їх зв'язку з усіма інши­ми об'єктами, предметами, явищами та процесами природи і суспільства. У світі все взаємопов'язано. Діалектика дає знан­ня таких усезагальних зв'язків, які є "сходинками" пізнання та його законами: одиничного, особливого і загального; причи­ни і наслідку; необхідності і випадковості; змісту і форми; сут­ності і явища; дійсності і можливості; цілого і частини; систе­ми й елемента тощо.

По-третє, діалектика передбачає вивчення об'єкта у його розвитку. При цьому вона дає знання джерела розвитку, тобто діалектичних протилежностей і суперечностей; механізму роз­витку, тобто кількісних і якісних взаємодій; основних тенден­цій розвитку, через закон заперечення заперечення.

По-четверте, діалектика вивчає об'єкт з урахуванням кон­кретності істини як синтезу багатьох його визначень і єдності різноманітного. У мисленні конкретне є результатом пізнання і водночас його початковим пунктом. Пізнання починається з конкретного, але знання про нього досягаються через пізнання

Тема 15

абстракцій. Так, ціна товару на ринку є цілком конкретною, але опосередковується абстракціями "споживча вартість" і "вартість" цього товару, а в цілому — законом вартості.

По-п'яте, діалектика вивчає процес у єдності його теорії та практики. Теорія узагальнює практику, вказує нові об'єкти, явища і процеси, є основою наукового передбачення тенденцій їхнього розвитку. Завдання теорії виконуються тільки у зв'яз­ку з практикою. Реалізація цього зв'язку неможлива без чіткої координації діяльності науковців, спеціальних наукових ко­лективів і спеціалістів-практиків. Прикладом може бути вста­новлення єдності двох провідних галузей біології: генетики та ембріології. Процес диференціації та інтеграції організму, що розвивається, виявився результатом пластичної, енергетичної та інформаційної взаємодії між ядром і цитоплазмою його клі­тин; конкретно ця взаємодія виявляється у здатності клітини до саморегуляції, зокрема до регуляції біосинтезу.

По-шосте, діалектика передбачає творчі підходи до вивчен­ня об'єкта. Творчість — це завжди творення нового, розв'язання навіть типових завдань нестандартними способами, організа­ція управління виробничим процесом на наукових засадах.

Отже, діалектика як філософський метод — це єдність онто­логічного, гносеологічного, логічного і соціологічного компо­нентів пізнання та практичної дії, всезагальна методологія, логіка і теорія пізнання. На відміну від неї, загальнонаукові методи можуть вживатися за дослідження тільки певних ас­пектів об'єктів, явищ і процесів. Наприклад, методи аналізу і синтезу використовуються у будь-якому науковому пізнанні, однак за їхньою допомогою можна вивчати лише окремі риси, властивості, ознаки складних об'єктів. Водночас деякі із за-гальнонаукових методів, наприклад системний підхід, набли­жаються за масштабами застосування до всезагального, діа­лектичного методу. Отже, поняття загальнонауковості неод­нозначне.

Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує у три великі групи. До першої групи належать мето­ди, що застосовуються головним чином в емпіричному пізнан­ні: спостереження, порівняння, експеримент. Спостереження

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

— це метод планомірного сприймання об'єктів пізнання з ме­тою одержання нового знання про них. Ефективність спостере­ження визначається майстерністю спостерігача та можливос­тями засобів і способів спостереження.

Порівняння — це загальнонауковий метод пошуку подіб­ності чи розбіжності об'єктів пізнання. Нові знання цим мето­дом здобуваються шляхом порівняння загальних, особливих та одиничних властивостей і якостей об'єктів. Порівняння — не самоціль пізнання. За його результатами неминуче виника­ють питання про проблематичність нового знання, про обґрун­тованість подібності об'єктів або відмінності між ними, про теоретичні та практичні можливості застосування набутого знання. Ефективність методу визначається правилами його за­стосування: порівнювати тільки однорідні та взаємопов'язані об'єкти, не обмежуватися за порівняння встановленням лише подібності об'єктів, а обов'язково виявляти розбіжності між ними; порівнювати об'єкти за їх істотними ознаками.

Ефективним у емпіричному пізнанні є експеримент — ме­тод вивчення об'єкта за його штучним аналогом або у спеціаль­но створених з метою пізнання умовах. Наукова методологія розрізняє натурні, модельні, дослідницькі, демонстраційні (на­приклад, на виставках медичної техніки), соціальні та інші експерименти. Вони надають можливість

Читайте також:

1. Атомізм Левкіппа і Демокріта
2. Атомістична філософсько-психологічна концепція Демокріта. Гіппократ і вчення про темпераменти
3. Сутність теорії Демокріта

Переглядів: 608