Рух загальноарабської солідарності.

Особливо відчутними пронасерівські симпатії були в Йорданії. На початку березня 1956 р. під тиском населення король Хусейн змушений був вислати з країни Дж. Глабба та низку інших англійських офіцерів та службовців державної адміністрації. У жовтні того ж року на хвилі проєгипетських симпатій на виборах у Йорданії переміг уряд Сулеймана Наблусі, який декларував наміри розвивати рух загальноарабської єдності та протиставитися диктату країн Заходу. С. Наблусі оголосив про припинення з 14 березня 1957 р. угоди з Англією, після чого Великобританія змушена була розпочати виведення з країни своїх військ. У загрозливій для Англії ситуації британська дипломатія вдалася до тиску на короля країни. Змалювавши перспективи поширення республіканських насерівських настроїв на Йорданію, англійцям вдалося добитися усунення Наблусі з посади прем'єра.

Новий етап близькосхідної кризи розпочався 5 січня 1957 р. декларацією президента США Дуайта Ейзенхауера про принципи американської зовнішньої політики на Близькому Сході. Заява ввійшла у історію під назвою Доктрини Ейзенхауера, або Доктрини заповнення силового вакуму. На думку президента, після усунення з країн регіону англійських впливів виникав "силовий вакуум", заповнити який бажав Радянський Союз. З метою забезпечення регіону від поширення радянських впливів, Д. Ейзенхауер пропонував реалізувати велику програму військового співробітництва, на яку було виділено 200 млн. доларів і використовувати силу проти дестабілізуючих рухів у країнах, що потрапляли у загрозливу ситуацію. Доктрину відкинула більшість країн регіону. її підтримали лише Ізраїль, Ірак та Ліван.

Незважаючи на поразку, завдану Єгипту під час Суецької війни, авторитет єгипетського лідера у арабському світі не лише не було підірвано, але навіть зміцнено. Посилення інтеграційних тенденцій виявилося у зближенні з Єгиптом Сирії, країни, в якій з середини 50-х років усе більшого впливу набирала Соціалістична партія арабського відродження (БААС). 1 лютого 1958 р. проголошено створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) в складі Єгипту та Сирії. Арабський світ зустрів цю пропозицію із захопленням, з пропозицією приєднання до ОАР виступив Йємен. 8 березня його пропозиція була задоволена, однак зв'язок Єгипту та Сирії з Йєменом був швидше номінальним. Бажаючи протиставити якусь альтернативу зорієнтованій на СРСР ОАР, Сполучені Штати та Англія інспірували проголошення 14 лютого 1958 р. династичного Арабського Хашимітського Союзу в складі Іраку та Йорданії, який також був лише формальним об'єднанням.

У травні 1958 р. у Лівані почалося повстання друзів проти уряду Шамуна. Розпочавшись у Тріполі бойові дії швидко перекинулися й на інші райони країни. Президент Шамун звернувся до Ради Безпеки ООН зі скаргою на втручання ОАР у справи Лівану і допомогу повстанцям. У липні до Лівану повітряним шляхом перекинуто близько 1000 іракських солдат, що, однак, не змінило ситуації на користь уряду. 15 липня 1958 р. до Бейрутського порту увійшли кораблі 6-го флоту США. З них висадився десант, а із ФРН 18 великими транспортними літаками перекинуто додаткові підрозділи. Загалом десантні сили налічували 14000 солдат. 17 липня розпочалася операція перекидання британських військ з Кіпру до Йорданії.

Переворот в Іраці став наслідком спроб залучити до військової операції в Йорданії іракські війська. Дві бригади іракської армії, які перебували в літніх таборах під Багдадом, отримавши наказ йти в Йорданію, підняли заколот. На світанку 14 липня 1958 р. війська, очолені членами підпільної організації "Вільні офіцери", створеної в іракській армії в 1956 р., ввійшли до столиці. Було захоплено королівський палац і всі стратегічні об'єкти міста. Король Фейсал II і спадковий принц Абдул Іллах були вбиті. Через два дні вбито прем'єра країни Нурі Саїда. Вітаючи переворот, цивільне населення іракської столиці спалило англійське консульство і зруйнувало пам'ятник генералу Моду. На вулицях Багдада натовп чинив самосуд над прихильниками старого режиму.

Новий уряд країни очолив генерал Абдель Керім Касем, його заступником і міністром внутрішніх справ став Абдель Салям Ареф. Суспільну платформу уряду становив Фронт національної єдності. Спочатку уряд А. Касема зберігав добрі стосунки із західними державами і навіть купував там зброю, однак 24 березня 1959 р. зробив заяву про вихід зі структур Багдадського пакту. З країни було усунуто англійську військову місію та евакуйовано військові бази в Хаббанії та Шуайбі. Пізніше Ірак в односторонньому порядку денонсував угоди, укладені Фейсалом II із США. Наприкінці 1958 - на початку 1959 років підписано низку угод про економічне, торгове, військово-технічне та культурне співробітництво між Іраком та СРСР. Ірак отримав велику позику від Радянського Союзу.

На початку 60-х років надії Г. А. Насера на розгортання панарабського руху зазнали фіаско. Через дискримінацію призначеними в Каїрі чиновниками місцевого сирійського населення та спроби обмежити самостійність баасистів, у вересні 1961 р. в Сирії стався військовий переворот, у результаті якого Сирія вийшла з ОАР. Єгипет зберіг за собою цю назву, хоча згодом і Йємен відмовився від участі в об'єднанні. Спроби покращити зовнішньополітичний імідж Єгипту втручанням у громадянську війну в Йємені лише погіршили ситуацію. Чинником підриву декларованих панарабістами ідеалів загальноарабської єдності була напруженість між Іраком та колишнім англійським протекторатом Кувейтом, що отримав у 1961 р. незалежність. Певні надії на відновлення інтеграційних процесів з'явилися у 1963 р. після двох переворотів баасистів у Іраці та Сирії. Однак спроби реанімувати міждержавний союз швидко припинилися.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суецька криза 1956 р.	\|	Йєменська революція 1962 р.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.