Суецька криза 1956 р.

Через тиждень після американської заяви на великому мітингу в Александрії 26 липня Г. А. Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Збудований у 80-х роках XIX ст. зусиллями Англії, Франції та Туреччини, канал з часом повністю опинився в руках англійців та французів. Після Другої світової війни Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. щорічних прибутків від експлуатації каналу. Термін дії концесії закінчувався у 1968 р. Західні країни зустріли рішення Єгипту з рішучим осудом, зате арабський світ сприйняв його з ентузіазмом. У сирійському парламенті пролунали заклики націоналізувати нафтотранспортну та нафтопереробну інфраструктури „Ірак Петролеум Кампані", демонстрації на підтримку Єгипту відбувалися в англійських протекторатах Перської затоки. Розглянувши можливість негайної військової акції, Англія вдалася до економічного тиску. На рахунках британських банків було "заморожено" авуари Єгипту, а перерахунок прибутків від каналу блоковано.

Держсекретар США Ален Далес висунув ідею створення Асоціації користувачів каналу, бажаючи тим самим "інтернаціоналізувати" конфлікт. Ведучи переговори з Єгиптом, Англія розпочала перекидання додаткових сил на свої військові бази на Кіпрі. У Нікосії створено штаб об'єднаних англо-французьких сил, котрі мали здійснити операцію захоплення зони каналу. Штабом керував англійський генерал Кейтлі, а його заступником призначено — французького адмірала Баржо.

Протягом кінця літа — початку осені 1956 р. відбувалися активні міждержавні консультації між Англією, Францією та Ізраїлем. До Парижа почергово вилітали особистий представник ізраїльського прем'єра Шимон Перес, міністр оборони Моше Даян, а згодом і сам Д. Бен-Гуріон. Після тривалих нарад 25 жовтня у Севрі під Парижем між трьома державами підписано таємну угоду про спільні дії. З французького боку її підписав міністр закордонних справ Крістіан Піно, з англійського — представник прем'єр-міністра їдена Патрік Дін і з ізраїльського — Д. Бен-Гуріон. Угода передбачала, що після початку арабо-ізраїльського конфлікту Англія та Франція введуть свої війська в зону Суецького каналу з метою забезпечити свободу судноплавства. На той час Англія та Франція зосередили на Кіпрі та біля берегів Єгипту величезне військове угрупування, що налічувало 65000 солдат, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців та 6 підводних човнів.

Бойові дії розпочалися о 17 годині вечора (за місцевим часом) 29 жовтня 1956 р. Несподівано для єгиптян наступом на півночі Синаю в напрямку до Ель-Кунтіли та на півдні на Ель-Кусейму ізраїльські війська розпочали операцію "Кадеш" ("Очищення"). Водночас понад 400 ізраїльських парашутистів, викинутих у глибокому арабському тилу, зав'язали у центрі півострова бій за ключовий перевал Мітла. Наступного дня Англія та Франція звернулися до обох воюючих сторін з вимогою відвести свої війська на 10 миль від Суецького каналу і не чинили супротиву військам, що туди вводитимуться. Роблячи цю заяву, Англія посилалася на відповідні статті угоди 1954 р., що, однак, не передбачали введення військ на територію Єгипту у випадку конфлікту з Ізраїлем. Крім того, на момент ультиматуму ізраїльтяни ще не досягнули лінії каналу, тому виконання вимоги, союзників було нереальним. 31 жовтня, після того як закінчився термін ультиматуму, почалася операція "Мушкетер". Авіація союзників здійснила нальоти на військові об'єкти Єгипту в Каїрі та Порт-Саїді. Згодом бомбардувань зазнали Альмаза, Абу-Сувейра, Файіда та Ель-Кантара. Уже в перші години нальотів на аеродромах знищено понад 140 сучасних літаків єгипетських ВПС. Позбавлені авіаційної підтримки єгипетські підрозділи на Синаї залишили сусіднє з Ель-Кусеймою місто Абу-Авейлу, яке було головним пунктом арабської оборони на півночі півострова. Вирвавшись на оперативний простір, ізраїльські війська досягнули каналу і розпочали наступ на південь, бажаючи з'єднатися з наступаючим з Негеву танковим підрозділом. Обидві групизустрілися 5 листопада у Шарм аль-Шейху на крайньому півдні Синаю. ІІДе раніше, 3 листопада, захоплено сектор Гази. Тим часом продовжувалися бомбардування єгипетських позицій англо-французькою авіацією, а в Суецькій затоці англійський крейсер потбпив єгипетський фрегат "Акка". Британські та французькі парашутисти, висадившись 5 листопада у Порт-Саїді та Порт-Фуаді, незважаючи на запеклий опір (боронилося й цивільне населення, якому роздали зброю), до вечора наступного дня оволоділи цими містами.

Одразу після початку бомбардувань Єгипту майже всі арабські країни розірвали дипломатичні стосунки з Англією та Францією. У Сирії висаджено нафтопровід "Ірак Петролеум Кампані", а Саудівська Аравія припинила перекачку нафти в Бахрейн та на англійські танкери. Йорданія заборонила англійцям використовувати свій повітряний простір та військові бази й навіть оголосила разом з Сирією намір надати Єгипту збройну допомогу. Три країни Британської співдружності (Індія, Цейлон та Пакистан) виступили з різким осудом дій СВОЄЇ колишньої метрополії. Уряд СРСР ще 31 жовтня зробив у ООН заяву з пропозицією здійснити термінові заходи для припинення агресії проти Єгипту. Надзвичайна сесія ООН прийняла 2 листопада резолюцію з вимогою негайного припинення вогню. Після висадки союзницького десанту 5 листопада Радянський Союз надіслав Франції та Англії попередження про готовність "вдатися до рішучих кроків" у тому випадку, коли агресію не буде припинено. ООН прийняла 7 листопада ще одну резолюцію з вимогами припинення вогню та виведення іноземних військ з території Єгипту.

Фактично бойові дії було припинено у ніч з 6 на 7 листопада. З метою психологічного тиску на країни-агресори СРСР опублікував 11 листопада заяву ТАРС, у якій було згадано, що відповідні радянські органи не чинитимуть перешкод тим громадянам СРСР, котрі побажають виїхати на Близький Схід для надання інтернаціональної допомоги народові Єгипту. Попередження подіяло —до 22 грудня французькі та англійські війська залишили Єгипет. Ізраїльтяни вивели свої підрозділи із Синаю в січні, а із сектора Гази — в березні 1957 р. Після цього на пропозицію Канади ООН створила спеціальні міжнародні сили з підтримання миру. Для контролю за дотриманням умов припинення вогню на 56-кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в секторі Гази та 185-кілометрову лінію розмежування на Синаї уведено 3400 солдат з Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судноплавства по Аккабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.

Офіційне визнання західними країнами націоналізації Суецького каналу відбулося в квітні 195 8 р. на переговорах у Римі. Єгипет зобов'язався сплатити колишнім власникам компанії компенсацію. Президент Єгипту не зупинився на досягнутому, здійснивши невдовзі після успішного завершення римських переговорів націоналізацію майна філій англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 р. закон про "єгиптизацію" економіки конфіскував майно 2,5 тис. англійців та 3,5 тис. французів, яких примусили виїхати з країни. Незважаючи на військові невдачі, Суецька криза завершилася для Єгипту дипломатичною перемогою. Надзвичайно зріс в арабському світі особистий авторитет Г. А. Насера. У багатьох країнах Близького Сходу з'явилися політичні сили, що вимагали змін державного ладу за взірцем єгипетських.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антимонархічна революція 1952 р. в Єгипті.	\|	Рух загальноарабської солідарності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.069 сек.