Вулкани

1. сучасні

2. викопні

А) існуючі Виверження відбувалися на пам’яті людства Б) затухаючі (згасаючі) Виверження не відбувалося на пам’яті людства, але проходять газоподібні процеси (сольфатаро) В) згаслі Зберігся лише конус, вивержень та виділення газів не відбувалося (Ельбрус, Арарат)

Не зберігся конус, але є продукти виверження

3.Вулкани бувають тріщинного та центрального типів. У перших підводячим каналом є тріщина. Над тріщиною виникає ланцюжок вулканічних конусів або суцільний вал зі шлаків. Там дуже рідка, рухлива, більш температурна лава, яка коли розтікається, то утворює лавові покриви. Зараз існують тільки на о. Ісландія, але в геологічному минулому тріщинні виверження були дуже розповсюджені.

Вулкани центрального типу мають підводячи канали – жерла, обрис яких близький до кола. Вони складаються з вулканічних конусів, які мають круті схили. На вершині знаходиться чашовидне розширення кратера, який часто заповнюється атмосферними опадами, утворюються вулканічні озера. Такі вулкани, крім основного жерла, мають додаткові бокові жерла, по яким також проходить виверження. Схили центральних вулканів часто мають ребристий вигляд, тому що лавові потоки, які спускаються від кратера, є більш стійкими, ніж покрив з попілу вулканічного конусу. Така поверхня називається баранкоси.

Конуси вулканів постійно руйнуються. Після цього в рельєфі зберігаються більш міцні породи, які заповнюють жерло. Такі породи мають вид стовпів на поверхні і називаються неккі.

Якщо проходить тріщинне виверження, то магматичний матеріал, який заповнює тріщину і є більш міцними, може потім підвищуватися у вигляді стіни. Такі стіни називаються дайками. Іноді на місці вулканів утворюються западини, які називаються кальдерами. Вони бувають експлозивними та провальними. Перші виникають внаслідок грандіозних вибухів, коли вулканічні конуси та оточуючий простір знищується вибухом, а на їх місці утворюється западина. Другий тип кальдер виникає тоді, коли магматичне вогнище, що залягає на великій глибині згасає, на його місці утворюється порожнина, в яку обвалюється вищезалягаючий вулкан та частина території. Глибина кальдери – декілька десятків – декілька сотен метрів; розміри впоперек – до декілька десятків км. Мають великий обрис та дуже круті стінки.

4.При виверженні вулканів виділяються газоподібні, твердітау вигляді рідини продукти. Їх кількість та склад різні не тільки у різних вулканів, але також у одного вулкану при різних виверженнях.

Газоподібні продукти. При виверженні у вигляді газу виділяються різні речовини: пари води (переважають), CO₂, CO, N₂, H₂, CH₄, Cl, F, газоподібні з’єднання S, газоподібні з’єднання P, Ar. Викид газів передує виверженню та завершує його. Гази виділяються не тільки через жерла та кратери, але і через тріщини у конусах.

В процесі виділення газів відбувається сублімація – перехід газової фази у тверду, обминаючи фазу рідини. Через це по стінках тріщин в кратерах утворюються самородна S, HCl, FeCl₃, CuSO₄, ZnSO₄, окисли Fe та ін. Нерідко вони досягають промислового значення.

Продукти у вигляді рідини. Лава складається з тих ще компонентів, що і магма, але вміщує значно менше летючих компонентів.

Найбільш розповсюджені 2 типи лав:

а) кислі (багато SiO₂) – ріолітові (в’язкі, важкотекучі);

б) основні (мало SiO₂) – базальтові (рідкі, текучі та рухдиві).

Лава, що вилилася, продовжує виділяти газоподібні продукти, через що набуває пузирчасту та пінисту будову. Піниста лава називається пемзою. Вона дуже легка і плаває на воді.

Лавові маси, що вилилися при виверженні вулканів, можуть покривати значні площі (3684 км², Ісландія). Такі утворення називають покривами. Якщо ж підкорюючись рельєфу, лава тече у вузьких долинах, то після застигання утворюються довгі та вузькі полоси лави, які називають потоками.

При остиганні та кристалізації лави утворюються магматичні породи – ефузивні.

Тверді продукти вивержень різних розмірів, форм та складу утворюються у великій кількості під час вибухових (експлозивних) вивержень. При виверженні в атмосферу викидається багато твердих продуктів: уламків ГП, які складають стінки жерл, згустки лави, лавовий пил. Викинуті вибухом високо у атмосферу вони падають потім на земну поверхню на різних відстанях від місця експлозії: більш грубі уламки – на схили вулканічного конусу, але великі маси тонко уламкового матеріалу відносяться далеко від місця виверження. В залежності від розміру уламків розрізнюють:

1. вулканічний попіл – мілкий (від часток до мм) пил, який складається з дуже мілких частинок лав, вулканічного скла, уламків окремих мінералів, які мають вигнуту форму. Колір від білого до чорного.

2. вулканічний пісок– шлакові частинки лави розміром від 1 до 5 мм. Пісок майже завжди вміщує деяку кількість частинок попілу.

3. лапілі(від лат. lapillus – камінчик) – пузирчасті або округлі уламки шлаків розміром від 5 мм до 5 см.

4. вулканічні бомби – крупні лавові згустки більше 5 см. Деякі досягають декілька метрів та важать декілька тон.

Тверді продукти поступово ущільнюються та цементуються, перетворюючись в ефузивно-осадову гірську породу. Це пірокластичні породи. При ущільнені та цементації вулканічного попілу утворюється ГП – туф. Туфи, які вміщують уламки лапілей та вулканічних бомб називаються туфобрекчії.

5. Після виверження вулканів, коли вичерпується енергія магматичного вогнища, ще довгий час (іноді тисячі років) продовжуються процеси, які супроводжують згасання вулкану: виділення газів, грязьові вулкани, термальні джерела, гейзери.

В різні стадії діяльності вулкану по мірі його згасання знижуються температура та змінюється склад газів. Прийнято називати гази з Т вище 180 градусів фумаролами (від лат. fumus – дим) по місцю їх виходу з паразитичних кратерів. Вони мають вигляд густих хмар з парів води та газів. Гази з Т від 100 до 180 градусів та місця їх виходу називають сольфатарами (від італ. solfatara – сірчана копь). Склад їх характеризується значним вмістом сірчаних з’єднань. Вихід газів з Т менше 100 градусів називають мофетами (вуглекислі фумароли); в їх складі переважає, не рахуючи парів води, вуглекислий газ. Через це можуть створюватися долини смерті: вуглекислий газ більш важкий за повітря, тому осаджується в печерах, долинах.

Якщо піднімаючись фумарольні та сольфатарні гази і пари води зустрічають на шляху насичені водою рихлі продукти, то вони викидають останні у вигляді грязі, яке утворює невеликі конуси, відомі під назвою грязьових вулканів або сальз. Вулканічні сальзи не слід плутати з зовнішньо схожими тектонічними грязьовими вулканами або вулканоїдами (наприклад, грязьові вулкани Керченського півострова). Останні проявляються через тектонічні процеси в нафтоносних областях і ніякого генетичного зв’язку не мають з процесами магматизму, в тому числі з вулканічними явищами.

Заключною стадією у житті вулканів є утворення гарячих водних джерел. Одні з них вільно та спокійно витікають на поверхню у вигляді струменя та потоків теплої і гарячої води, іноді з численними бульбашками газів, інші виходять на поверхню у вигляді пароводяних стовпів та фонтанів, які називаються гейзерами (район Гейзер в Ісландії). Їх виверження відбувається через певні інтервали. Можуть існувати там, де є певні геологічні умови.

6. На сьогодення на земній поверхні нараховується 524 вулкани, які в тій чи іншій мірі проявляють свою діяльність, в тому числі 68 підводних вулканів. Вулкани розподіляються нерівномірно, вони приурочені до островів, архіпелагів, береговим зонам континентів. Вулканічна діяльність залежить від тектонічних процесів і приурочена до геосинклінальних областей, які є найбільш рухливими зонами ЗК.

1. Основна маса 62 % вулканів зосереджена в Тихоокеанському вогняному кільці, яке простягається від Камчатки на південь через острови: Курильські, Японські, Філіппінські, Нову Гвінею, Нову Зеландію, а потім продовжується вздовж західного узбережжя Америки від Вогняної Землі і Патагонії через Анди і Кордильєри до південного берега Аляски та Алеутським островам.

2. Середземноморська зона охоплює вулканічну діяльність в межах альпійської геосинкліналі від крайнього заходу Європи до південного сходу кінця Азії (Піренеї, Апенніни, Кавказ, Тибет).

3. Атлантична зона охоплює вулкани від о. Ісландія, Ян-Майєн, Канарських островів до островів Святої Єлени.

4. Індійська зона – це Східна Африка і на південь до Антарктиди (Еребус та Терор).

Читайте також:

Вулкани

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЕНДОГЕННІ ПРОЦЕСИ	\|	Інтрузивний магматизм – плутонізм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.