• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Історичні передумови становлення та правова основа діяльності адміністративних судів в Україні

Становлення новітньої адміністративної юстиції України, на нашу думку, було ознаменовано, перш за все, проголошенням державного суверенітету України та створенням незалежної української держави – України, шляхом прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України^[38] та 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України^[39].

Значущість зазначених нормативно-правових актів для становлення адміністративної юстиції визначається тим, що ними Україна проголошувалася незалежною, самостійною, демократичною державою; віднині на її території набирали чинності виключно Конституція і закони України; державна влада в Республіці здійснювалася за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову; були розроблені основи для підготовки і прийняття Конституції, законів України. Тим самим було створено політичні, законодавчі та організаційно-правові передумови для розбудови власних органів державної влади, у тому числі і судової системи, закріплювалися вихідні засади організації адміністративних судів та здійснення адміністративного судочинства.

Активне запровадження адміністративної юстиції в Україні, щоправда спочатку концептуальних її положень, розпочалося із схвалення Верховною Радою 28 квітня 1992 року Концепції судово-правової реформи в Україні^[40], яку слід визнати своєрідним стратегічним планом, що передбачав поетапне здійснення цілої низки правових та організаційних заходів, спрямованих на становлення і розвиток судової влади в Україні.

Головною метою судово-правової реформи і формування незалежної судової влади визнавалася перебудова судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення існуючих форм судочинства.

Для досягнення зазначеної мети у ході реформи передбачалося виконання таких завдань:

– шляхом чіткого розмежування повноважень гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу органів законодавчої і виконавчої влади;

– реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою;

– створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади;

– поступово здійснити спеціалізацію судів;

– максимально наблизити суди до населення;

– чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

– гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Отже, законодавець прагнув до належної організації не лише адміністративної юстиції, але й передбачав запровадження ефективної судової системи в цілому, здатної відтворити світові та європейські ідеї функціонування судової влади, стати дієвим засобом захисту приватних та публічних прав, свобод та інтересів.

Концепцією судово-правової реформи в Україні передбачалася поступова організація судової влади, заснованої не лише на принципі територіальності, як це було за часів СРСР, але і з урахуванням принципу спеціалізації судових органів. У цьому документі досить вичерпно регламентувалися засади організації адміністративних судів, визначалися їх місце у загальній системі судових органів та перспективи розвитку адміністративної юстиції в процесі реформування судової влади в Україні.

Такі реформаційні новели та структурні зміни судової системи мали проходити поетапно, на основі розвитку і зміни функцій існуючих судів з поступовим відокремленням ряду їх підрозділів в самостійні ланки судової системи із спеціальною підсудністю або в додаткові судові інстанції.

Подальший розвиток національної адміністративної юстиції був пов’язаний з прийняттям Основного Закону України. Справді, нормативно-правовим актом, яким безпосередньо було запроваджено основи адміністративної юстиції в Україні, зокрема, визначено її місце у системі судової влади та загальні принципи її здійснення, безумовно, є Конституція України 1996 року.

У розділі VIII “Правосуддя” Основного Закону врегульовано питання, пов’язані із здійсненням правосуддя в державі, визначено юрисдикцію і систему судів, принципи організації системи судів загальної юрисдикції. Конституцією України закріплено також принципи здійснення правосуддя суддями, особливості і порядок заміщення посад суддів.

Закріплення в Основному Законі правила “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб” та поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, припинили існування невиправданих обмежень судового контролю за діяльністю адміністрації^[41].

Про нагальність створення правової бази для повноцінного запровадження в Україні такої форми судового захисту прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади як адміністративна юстиція зазначалось також і у Концепції адміністративної реформи в Україні,схваленої Указом Президента України від 22 липня 1998 року “Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні”^[42].

Зазначеною Концепцією декларувалася потреба поетапного формування Вищого адміністративного суду України, апеляційних, місцевих адміністративних судів та прийняття Адміністративно-процесуального кодексу України, який би регулював порядок розгляду справ цими судами.

Остаточним кроком у формуванні адміністративної юстиції в Україні варто вважати прийняття 7 лютого 2002 року Закону “Про судоустрій України”^[43], яким вперше в державі за всіх часів її існування закріплено структуру та повноваження адміністративних судів, які власне і мали здійснювати правосуддя в публічно-правових справах, уособлюючи, таким чином, класичну модель адміністративної юстиції.

І, нарешті, своєрідним завершальним етапом формування інституту національної адміністративної юстиції стало прийняття 6 липня 2005 року Кодексу адміністративного судочинства України^[44](далі – КАС України), який визначив повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Розпочинаючи аналіз правових основ адміністративного судочинства, у першу чергу слід назвати Конституцію Українивід 28 червня 1996 року, яка відповідно до її ст. 8 має найвищу юридичну силу. В ній у ст.55 закріплені фундаментальні положення, які визначають право людини і громадянина на захист від незаконних дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб^[45]. Крім того держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). Виходячи із цих конституційних положень, у разі порушення чи невизнання органами державної влади та органами місцевого самоврядування прав, їх посадовими і службовими особами свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, останні вправі звернутись до адміністративних судів.

Крім того, Конституція України визначає принципи, засади організації та здійснення адміністративного судочинства в державі (ст.ст. 124-129). У конституційних нормах закріплено правовий статус деяких учасників адміністративного процесу – людини і громадянина, органів державної влади (Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій, прокуратури, судових органів, Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим) та органів місцевого самоврядування.

Відтак Конституція України хоча і не містить адміністративних процесуальних норм, однак закріплює основоположні засади здійснення адміністративного судочинства. Основний Закон України є визначальним для національного законодавства, яке безпосередньо регламентує процедуру розгляду та вирішення публічно-правового спору у адміністративному суді.

Кодифікованим нормативно-правовим актом, який в цілому регулює адміністративного судочинства, є КАС України^[46].

Цей кодекс містить норми права, які визначають повноваження адміністративних судів щодо розгляду справ адміністративної юрисдикції, порядок звернення до адміністративних судів і порядок здійснення адміністративного судочинства.

Слід акцентувати, що КАС України не закріплено вичерпної характеристики процедури розгляду та вирішення публічно-правових спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування (суб'єктів владних повноважень), натомість законодавець визначив лише загальні правила здійснення правосуддя у цій категорій адміністративних справ (Розділ І-ІІІ КАС України). До цих правил можна віднести: завдання провадження (ст.2); принципи провадження (ст.ст. 7-14); підвідомчість провадження (ст.ст.17-20); учасників провадження та процесуального статусу (ст.ст. 47-68); строки провадження (ст.ст. 99-103); стадії провадження (ст.ст.104-170 вибірково).

Проте процедура розгляду та вирішення деяких публічно-правових спорів, в тому числі щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів суб'єктів владних повноважень в силу їх 1) суб’єктного складу, 2) змісту та 3) предмету оскарження певним чином визначена в КАСУ. Так у ст.ст. 171-176, 180-183 Глави 6 Розділу ІІІ КАС України передбачено особливості провадження по 10 категоріях адміністративних справ, до яких віднесено, в тому числі, адміністративні справи щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів владних повноважень, зокрема: щодо оскарження нормативно-правових актів прийнятих суб’єктами владних повноважень (ст. 171 КАС України) та адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби (ст. 181 КАС України).

Нажаль в КАСУ не знайшли своє пряме процесуальне вираження норми, які регулюють особливості провадження щодо оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, що призводить до існування низки проблем практики розгляду такої категорії адміністративних справ в судах та зумовлює необхідність застосування процесуальних норм за аналогією. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне в Главі 6 КАСУ визначити особливості процесуального порядку розгляду та вирішення адміністративних справ щодо оскарження дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень, що буде в повній мірі відповідати завданням адміністративного судочинства. Конкретні пропозиції щодо доповнення КАСУ відповідними процесуальними нормами будуть висловлені нами в другому розділі роботи.

Поряд із кодифікованим нормативно-правовим актом (КАС України), правовою основою провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є законодавчі акти (закони), які можна поділити на дві групи:

1) ті, що визначають систему, структуру і повноваження адміністративних судів, регулюють окремі процесуальні питання, що виникають під час порушення та вирішення адміністративної справи, постановлення по ній судового рішення. До таких законодавчих актів належать: Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року^[47]; Закон України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України” від 18 березня 2004 року^[48]; Закон України “Про доступ до судових рішень” від 22 грудня 2005 року^[49].

2) ті, що безпосередньо не регулюють процедуру розгляду адміністративно-правового спору, але використовуються судами при розгляді і вирішені адміністративних справ, точніше сказати – на них суди посилаються при вирішенні спорів. До таких законодавчих актів належать ті, що визначають правовий статус суб'єкта владних повноважень - органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються до адміністративного суду. Зокрема, це: Закони України «Про Кабінет Міністрів України» вiд 7 жовтня 2010 року № 2591-VI ^[50], «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року №3166-VI ^[51], «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року № 2939-VI ^[52]«Про державну службу» від 15 грудня 1992 р.^[53], «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.^[54], «Про місцеве самоврядування в Україні» від 20 травня 1997 р.^[55], «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.^[56], «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р.^[57], «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.1993 р.^[58], «Про державну податкову службу» від 24 грудня 1993 р.^[59] та ін.

В цих законодавчих актах визначається правовий статус державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування, зокрема такі його елементи як комплекс повноважень, права та обов'язки на підставі яких ними приймаються рішення, вчиняються дій чи здійснюється бездіяльність, що є підставою для оскарження в адміністративному суді. Тому на підставі положень цих нормативних актів адміністративний суд дає оцінку законності діяльності відповідних суб'єктів владних повноважень.

Правову основу провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування складають також підзаконні нормативно-правові акти:1) Президента України, 2) Кабінету Міністрів України, 3) Центральних та місцевих органів виконавчої влади; 4) Органів місцевого самоврядування.

I. Акти Президента України, як джерела вказаного провадження слід поділити в три групи. Перша – ті, що визначають правові основи діяльності адміністративних судів щодо розгляду та вирішення публічно-правових спорів. До них можна віднести: укази “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України”^[60] від 1 жовтня 2002 року; “Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів”^[61] від 16 листопада 2004 року; “Про кількість суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України та Вищого адміністративного суду України”^[62] від 7 листопада 2002 року, “Про Положення про порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) та звільнення з цих посад”^[63] від 10 грудня 2003 року.

Друга – ті, що визначають правовий статус суб'єкта владних повноважень - органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються до адміністративного суду. Зокрема, це: укази «Про затвердження Положення про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України» від 08 квітня 2011 року № 410/2011^[64], «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 6 квітня 2011 року №383/2011 ^[65], «Про затвердження Положення про Державну податкову адміністрацію України вiд 13 липня 2000 року № 886/2000 ^[66] та ін.

Третя – ті, що визначають порядок діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема щодо реєстрації та оприлюднення прийнятих ними нормативно-правових актів, що можуть бути оскаржені в судовому порядку: «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р. №493/92^[67]; «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. №503/97^[68] та ін.

II. Постанови Кабінету Міністрів України, як джерела вказаного провадження слід виокремлювати в дві групи. Перша – ті, що в цілому забезпечують ефективність судової системи в Україні, наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень”^[69] від 25 травня 2006 року, якою передбачено формування та ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, що постановляються також за результатами вирішення адміністративної справи (публічно-правового спору).

Друга – ті, що визначають правовий статус суб'єкта владних повноважень - органу виконавчої влади та місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються до адміністративного суду. Зокрема, це: Постанови про затвердження Положень «Про територіальні органи міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади» від 25 травня 2011 р. № 563 ^[70], «Про Державну митну службу України» від 18 липня 2007 р. № 940^[71], ««Про Міністерство юстиції України» від 14 листопада 2006 р. №1577^[72], «Про міністерство закордонних справ України» від 12 липня 2006 р. № 960^[73] та ін.

Щодо цього необхідно відмітити існування проблем правотворчості, які характерні для нашої держави в процесі конституційних реформ. Одна з них пов'язана з інституційністю визначення правового статусу центральних органів виконавчої влади. Так, реалії сучасного законодавства вказують на те, що правовий статусу центральних органів виконавчої влади регулюється як указами Президента так і Постановами Кабінету Міністрів України. До конституційної реформи, яка знаменувалась внесенням змін та доповнень до Конституції України такими повноваженнями був наділений переважно Президент України, після – такі повноваження перейшли до КМУ. Однак до цього часу ігноруються загальносвітові демократичні принципи правотворчості, що знайшли своє відображення і в Конституції України, зокрема в пункті 12 статті 92, де закріплено, що «виключно законами України визначається організація і діяльність органів виконавчої влади». А відповідно і правовий статус центральних органів виконавчої влади, що включає, в тому числі їх організацію діяльності та прийняття управлінських рішень, вчинення дій, повинен визначатись законами.

III. Нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади: міністерств, відомств, державних комітетів, державних агентств також є правовою основою провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Вони стають джерелами зазначеного провадження у випадку необхідності визначення адміністративним судом:

а) меж повноважень конкретної посадової особи органу виконавчої влади та місцевого самоврядування у випадку оскарження її рішень, дій чи бездіяльності. Предметом дослідження для суду в таких випадках є нормативно-правові акти, що визначають правовий статус конкретної посадової особи, визначений переважно у Положенні про орган, підрозділ, службу посаду в якому займає ця особа. Прикладами таких нормативно-правових актів є: Положення про митну варту Державної митної служби України, затверджене наказом Державної митної служби України від 05 вересня 2003 року № 593 ^[74]; Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджене наказом МВС України № 550 від 11 листопада 2010 р.^[75] ; Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 01 грудня 2006 р. № 87/5^[76] та ін.;

б) порядку діяльності конкретної посадової особи органу виконавчої влади та місцевого самоврядування у випадку оскарження її рішень, дій чи бездіяльності. Предметом дослідження для суду в таких випадках є нормативно-правові акти, що визначають, наприклад:

- порядок розгляду конкретною посадовою особою скарг громадян, зокрема це: Інструкція про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг та організацію особистого прийому громадян у Міністерстві юстиції України, підпорядкованих йому органах та на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління, затверджена наказом Міністерства юстиції України 28.12.99 №76/5 ^[77], Положення про порядок роботи зі зверненнями громадян і організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України, затверджене наказом МВС України від 10 жовтня 2004 р. № 1177 ^[78];

- порядок оформлення конкретною посадовою особою матеріалів про адміністративні порушення: Інструкція з оформлення працівниками Державтоінспекції МВС матеріалів про адміністративні порушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, затверджена наказом МВС України №77 від 26.02.2009 року^[79], Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення законодавства України щодо забезпечення якості лікарських засобів, затверджена наказом МОЗ України від 26.10.2001 № 428 ^[80] та ін.

Окрему увагу необхідно приділити актам, що приймаються Державною судовою адміністрацією України яка відповідно до положень Закону України “Про судоустрій та статус суддів” та Положення про Державну судову адміністрацію України, затверджену Постановою КМУ від 14 січня 2009 р. № 14^[81] є суб’єктом, уповноваженим здійснювати організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи, приймає обов’язкові до виконання рішення щодо вдосконалення організаційного забезпечення діяльності адміністративних судів. Наприклад, Державна судова адміністрація України вправі визначати порядок підготовки та розгляду на засіданнях кваліфікаційної комісії суддів питань кваліфікаційної атестації професійного судді; Державна судова адміністрація України уповноважена визначати правила формування кадрового резерву на посади суддів місцевих та апеляційних адміністративних судів, визначає порядок ведення діловодства в адміністративних судах, який закріплено Інструкцією з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженою наказом ДСА України від 05 грудня 2006 р. №155 ^[82].

Отже, норми права,встановлені Державною судовою адміністрацією України, за своїм змістом переважно можуть бути охарактеризовані як організаційні, оскільки вони забезпечують належні умови проведення судового розгляду та вирішення адміністративної справи.

Правову основу провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування складають також акти вищих судових органів – Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України.Вони є актами офіційного тлумачення адміністративно-процесуальних норм на основі яких здійснюється вищезазначене провадження. Вони мають важливе значення в процесі становлення адміністративного судочинства. Адже не є таємницею те, що процесуальні норми КАСУ не досконалі, на це постійно звертається увага як науковців так і практиків та свідченням цьому є числення зміни і доповнення, які вносяться до цього кодифікованого закону. Так в КАСУ з моменту його прийняття 6 липня 2005 року і до початку 2010 року було внесено 18 змін та доповнень ^[83]. І така ситуація є зрозумілою, і зумовлена вона такими факторами: по-перше, КАСУ приймався оперативно, спонтанно, без належного його попереднього обговорення, свідченням чому є відхилення ВРУ двох зареєстрованих проектів Адміністративно-процесуальних кодексів, що виносились на читання в пленарних засіданнях ВРУ ^[84] та взяття за основу і в подальшому прийняття Проекту КАСУ; по-друге, відсутністю в Україні та на теренах колишнього СРСР судової практики розгляду та вирішення публічно-правових спорів. Тому, процес удосконалення адміністративно-процесуальних норм повинен тривати у нерозривному зв'язку з напрацюванням та удосконаленням практики діяльності адміністративних судів. Узагальнення практики адміністративних судів є основою для напрацювання змін і доповнень КАСУ. В той же час між законодавчими нормами закріпленими в КАСУ та актами їх тлумачення, що приймаються ВСУ та ВАСУ має витримуватись баланс при якому акти тлумачення не можуть підміняти законодавчі акти або розширювати їх правовий вплив. Акти тлумачення (постанови, ухвали, рішення) мають бути звернуті не на учасників адміністративного судочинства, їх права, обов'язки та гарантії, а на суддівський апарат, зокрема на удосконалення діяльності суддів щодо здійснення провадження в адміністративній справі.

Серед найбільш суттєвих актів тлумачення загальних засад та особливостей провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, що напрацьовані судовою практикою слід виділити:

1) Акти Верховного Суду України:

- Постанову Президії Верховного Суду України від 03.04.2009 №7 «Про стан здійснення судочинства адміністративними судами»^[85], в якій аналізується порядок діяльності адміністративних судів щодо розгляду публічно-правових спорів, визначаються вади та недоліки такої діяльності, наводяться рекомендації щодо удосконалення такої діяльності;

- Інформаційний лист Верховного Суду України від 26.12.2005 № 3.2 від 2005 року «Про розмежування компетенції між спеціалізованими адміністративними і господарськими судами» ^[86], в якому зазначається, що з метою забезпечення єдності судової практики слід визначити критерії поділу спорів на адміністративні та господарські, та відповідно рекомендується враховувати ці критерії при визначенні судової юрисдикції.

2) Акти Вищого адміністративного суду України:

- Постанова Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.03.2008 № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» ^[87], якою визначено основні положення, принципи розгляду та вирішення адміністративними судами підвідомчих їм справ; в п.3-4 наводяться підстави та загальний порядок здійснення провадження щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень; даються рекомендації адміністративним судам щодо застосування окремих норм КАСУ;

- Лист від 25.07.2007 № 09.1-22/688 «Про деякі питання практики застосування адміністративними судами норм Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів» ^[88], в якому наведено роз'яснення щодо застосування окремих положень КАСУ при розгляді і вирішені адміністративних справ.

Аналіз вищезазначених правових основ адміністративного судочинства дозволяє зробити наступні висновки. Вадами правового регулювання провадженням щодо оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є відсутність нормативно-правових актів, які б визначали: межі компетенції та повноважень органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; порядок діяльності конкретної посадової особи органу виконавчої влади та місцевого самоврядування у випадку оскарження її рішень, дій чи бездіяльності та її відповідальність; порядок оприлюднення та набуття чинності нормативно-правових актів, актів індивідуальної дії прийнятих органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. Напрямками удосконалення правового регулювання такого провадженням є: унормування в Главі 6 КАСУ особливостей процесуального порядку розгляду та вирішення адміністративних справ щодо оскарження дій та бездіяльності суб’єктів владних повноважень; прийняття Законів України «Про нормотворчість органів виконавчої влади та місцевого самоврядування», «Про порядок оприлюднення та набуття чинності нормативно-правових актів, актів індивідуальної дії прийнятих органами виконавчої влади та місцевого самоврядування».

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. II. Мотивація навчальної діяльності
3. II. Мотивація навчальної діяльності
4. II. Мотивація навчальної діяльності
5. II. Мотивація навчальної діяльності
6. II. Мотивація навчальної діяльності
7. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
8. III. Мотивація навчальної діяльності
9. III. Мотивація навчальної діяльності
10. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
11. IV. Загальна оцінка діяльності вчителя
12. IV. НС у природному середовищі та інших сферах життєдіяльності людини

Переглядів: 2604