Адміністративний і територіальний поділи Запорозької Січі

Виникнення Запорозької Січі

Політичні наслідки появи козацтва в Україні

Ті рр. – 90-ті рр. ХVІ ст.

Кінець ХV – 80-ті рр. ХVІ ст.

Стадії розвитку козацтва

Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем. Воно не мало сталої структури та організації. Достовірних згадок про нього дуже мало.

У цей період козацтво зростає чисельно, виникають два його різновиди: низове і городове (міське). Формується організаційна його структура – Запорозька Січ, козацькі реєстрові загони.

3. І половина ХVІІ ст.

Козацтво перетворюється на провідника та захисника інтересів українського суспільства та православ’я. Воно стає важливою військово-політичною силою не тільки в Україні, але і в Європі. З українським козацтвом починають рахуватися уряди Польщі, Туреччини, Австрії, Франції, Московії.

1. Поява козацтва започаткувала формування якісно нового типу «політичної людини» в Україні.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості українського народу.

3. З появою козацтва розпочалося формування української політичної думки нового типу.

4. Запорозька Січ стала ядром боротьби українського народу на чолі з козацтвом за свою державність.

5. Україна в особі козаків повернулася на міжнародну арену як захисник християнського світу від мусульманської агресії.

6. Українське козацтво було тією силою, яка захищала український народ і православну віру від польсько-католицької агресії.

Козацьке життя було тісно пов’язане з військовою справою. Постійна загроза з боку татар, а також феодалів обумовлювала напіввійськовий спосіб життя козаків. З метою захисту від ворогів козаки-поселенці за дніпровими порогами будували укріпленні фортеці, в яких проживали. Ці укріпленні поселення називалися городці. Як правило, поселення оточувалося рубленими або січеними дерев’яними колодами, земляними валами і ровами з водою, чи без неї. Через те їх називали січ.

На початку виникнення козазки досить часто займалися набігами і представляли собою розбурхану стихійну силу, яка мало піддавалася керуванню. Приблизно в середині ХVІ ст. у козаків з’являється суспільна і військова організація, що звалася кош. Козаки, які перебували в коші зараховувалися до його гарнізону. Він мав необхідну зброю. Система на зразок коша була праобразом майбутньої Запорозької Січі.

Козацькі городці не представляли серйозної військової сили, бо були розрізнені і малочисельні. Козацький ватажок на ім’я Дмитро (Байда) Вишневецький приблизно у 1552-1558 рр. зміг об’єднати переважну більшість городців і заснував на острові Мала Хортиця Запорозьку Січ. Це вже було військово-політичне об’єднання з єдиним центром, добре навченим і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності.

Д. Вишневецький здійснив ряд успішних походів на Кримське ханство і турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татар змушені були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козаків перейшов на службу до московського царя. Але після того, як І. Грозний не надав йому допомоги під час походу на Кафу, Д. Вишневецький повернувся в Україну. В 1563 р. під час невдалого походу в Молдавію Д. Вишневецький потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі. Пам’ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Після смерті Д. Вишневецького Запорозька Січ (ЗС) продовжувала існувати. Кожний православний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти на Січ і приєднатися до козацького братства. При бажанні він міг покинути Січ. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінку. В Січі постійно знаходилось від 15 до 20 тис. козаків. Переважна більшість козаків проживала за її межами, на зимівках. Одружені козаки жили окремо і займалися сільським господарством. На чолі ЗС був кошовий отаман.

Січовики сформували нову українську (козацьку) державність. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Запорозької Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова Військова рада. Її рішення були обов’язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, оголошувала військові походи та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина – кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники – полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені. Крім загально Військової ради були ради по куренях (сходки).

Кошового отамана обирали на один рік простою більшістю голосів відкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа, той і переміг). Лише Іван Сірко кошовим був протягом 15 років, а Петро Калнишевський – 10 років.

На період походу чи війни кошовий призначав собі заступника з числа полковників – наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головою війська і держави.

Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термінологією, виконувала роль кабінету міністрів. До неї входили обозні, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, судді і підскарбій – усі з титулом «генеральний».

Обозний фактично мав обов’язки заступника кошового отамана, начальника штабу, тилу і артилерії. Осавули – гетьманські старшини для особливих доручень. Під час війни вони командували окремими підрозділами, в мирний час служили ад’ютантами. Хорунжий і бунчужний – церемоніймейстери – відповідали за військові корогви (прапори) і символи гетьманської влади. Писар – начальник канцелярії, велику роль відігравав у зовнішніх відносинах. Генеральні судді очолювали Верховний суд. Цю роль виконувала вся військова старшина, включаючи кошового отамана. Підскарбій завідував фінансами.

Кіш поділявся на курені, очолювані курінними отаманами. Курені складалися з сотень. Великі землі Запорозької Січі (за межами Хортиця) поділялися на округи – «паланки». На Січі налічувалось 8 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сім’ї. Вони були прописані до певних куренів, що були на острові Хортиця.

На той час налічувалось 38 куренів. Назви їх походили від імені отаманів, що їх заснували, або від назви місцевості, звідки прийшли перші козаки.

Військо Запорозьке мало свою печатку – герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору.

Основну частину Війська Запорозького становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею або мушкетом (важка рушниця на сошках), пістолем, шаблею, ножем, списом. Січ мала свій флот з великих човнів – «чайок». Довжина їх – 20 м., ширина – 4 м. Швидкість до 15 км. на годину. Чайки були оснащені трьома щоглами з вітрилами, веслами. На борту знаходилось 4 – 6 гармат. Бойовий екіпаж складався з 50 – 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорозької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківській областей. Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.

За несприятливих умов козаки кілька разів переносили Січ в інші місця. Були випадки, коли татари руйнували Січ. Так, наприкінці 1560-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка, розташований за 60 км на південь від Хортиці. На період існування Томаківської Січі (60-ті – початок 90-х років XVI ст.) припадають походи запоріжців на турецькі і татарські фортеці Причорномор’я. Спускаючись на своїх славетних човнах-чайках по Дніпру, козаки виходили в Чорне море й трощили турецькі галери.

Особливого розголосу набув похід запорозького кошового Івана Підкови в 1557 р. на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставленика Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавши поразки від турків, Підкова відступив в Галичину, де був заарештований і страчений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили в Крим, у 1589 р. вони здійснили великий похід на Очаків, Аккерман. Томаківська Січ стала базою першого великого козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої наприкінці XVI ст. під проводом К. Косинського.

З середини XVII ст. лідером Запорозької Січі стає І. Сірко, який народився в Мерефі (в 30 км від Харкова). Будучи полковником, кошовим отаманом Запорозької Січі, він протягом 26 років, з 1654 по 1680 рр., не сходив з історичної арени. Ведучи боротьбу з татарами, турками, молдаванами, поляками, росіянами, Сірко за весь час свого життя брав участь в 55-ти битвах і кожного разу, за винятком одного випадку, перемагав. Татари називали Сірка Урус-шайтаном, руським чортом. А татарки-матері лякали його ім’ям своїх дітей.

Про високе військове мистецтво, мужність, хоробрість козаків є багато спогадів іноземців, які в різні часи побували на Україні і Запорозькій Січі. Так, французький інженер Боплан в «Описі України» зазначає: «козаки кмітливі, добре загартовані, невтомні в битвах, відважні, сміливі, власним життям не дорожать». А турецький історик XVII ст. Найма так характеризував запорозьких козаків: «Можна стверджувати напевно, що немає в світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки свій хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі».

Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наголошує: «З тих пір, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони зробились в очах своїх одноплемінників рицарями церкви, правди та честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим ім’ям ввійшли на сторінки слов’янської чи взагалі світової історії».

За ходом історичних подій і за завданнями, які ставили перед собою запорожці, вся історія запорозьких козаків, на думку Яворницького, може бути розділена на такі шість періодів: 1) період утворення запорозького козацтва (1471 – 1583 рр.); 2) період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583 – 1657 рр.); 3) період участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму і Турції (1657 – 1686 рр.); 4) період боротьби проти Криму, Турції і Росії за власне існування (1686 – 1709 рр.); 5) період існування запорожців за межами Росії і спроби їх повернутися в рідні місця (1709 – 1734 рр.); 6) період боротьби з російським урядом за самостійне існування і падіння Запорожжя (1734 – 1775 рр.).

М. Костомаров назвав Січ «Християнською козацькою республікою». Це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війську Запорозькому низовому були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва, а панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, можливість брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Отже, можна констатувати, що між православ’ям і козацтвом існував глибинний зв’язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Військо Запорозьке споконвіку (тобто з часів що пам’ятають старики) поділялось на 38 куренів:

1. Батуринський 2. Брюховецький 3. Васюринський 4. Ведмедівський 5. Величківський 6. Вищестеблівський 7.Дерев’янівський 8.Джерелівський 9.Дінський 10. Дядьківський 11.Іванівський 12. Іркліївський 13. Калниболоцький 14. Канівський 15. Кирилівський 16. Кисляківський 17. Копелівський 18. Коринівський 19. Корсунський

20. Кущевський 21. Левушківський 22. Менський 23. Мишастівський 24. Незамайківський 25. Нижчестеблівський 26. Пашківський 27.Переяславський 28.Пластунівський 29. Платнирівський 30. Полтавський 31. Поповичевський 32. Рогівський 33. Сергієвський 34. Тимошевський 35.Титарівський 36. Уманський 37. Шкуринський 38.Щербинівський

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Утворення українського козацтва	\|	Види українського козацтва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.