Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Президентство Л. Кучми (1994-2005 рр.)

У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і парламенту. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальну напругу й припинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада відмінила. Але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові вибори в парламент весною 1994 р. і вибори Президента – у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був призначений Ю. Зв’ягільський. Фактично урядом керував Президент Л. Кравчук. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Вибори до Верховної Ради весною 1994 р. відбулися за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об’єднань на виборах. На один депутатський мандат претендувало в середньому по 13 осіб. Тому передвиборна кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

У першому турі виборів 27 березня 1994 р. пройшло тільки 49 кандидатів, у другому – ще 289, у третьому – 59. За результатами виборів найбільшу кількість місць отримали такі партії: 25% здобула КПУ, 5,9% – Рух, 5,34% – СелПУ, 4,15% – СПУ. Безпартійних було – 221 депутат – (55,6%) з 397 обраних.

На виборах значної поразки зазнали пропрезидентські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієнтації. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробили гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.

У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев’ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи «Реформи», «Єдність», «Державність», міжрегіональна. Певна кількість народних депутатів залишилися поза фракціями і групами. З часом кількість, склад і назви депутатських груп змінювалися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки в парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.

У напруженій політичній боротьбі відбувалися президентські вибори влітку 1994 р. Було зареєстровано 7 претендентів. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призначений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 52% голосів, а Л. Кравчук – 45%.

Прийняття Конституції України 1996 р. було закономірним та логічним завершенням тривалого й надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 р. Розпочався він з вироблення концепції нової Конституції. Було запропоновано сім варіантів концепції, яка у червні 1991 р. Верховною Радою обговорювалася. На її основі було створено чотири варіанти проекту Конституції. Один із них у липні 1993 р. Верховна Рада винесла на всенародне обговорення. За його результатами в жовтні 1993 р. Верховна Рада доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції та оприлюднити його через засоби масової інформації. З опублікуванням проекту фактично завершився перший етап конституційного процесу.

Другий етап розпочався 20 вересня 1994 р., коли нова Верховна Рада вирішила питання про склад і принципи утворення нової Конституційної комісії. До її складу увійшли представники законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Комісія діяла під головуванням Президента України Л. Кучми і Голови Верховної Ради О. Мороза.

Головним змістом другого етапу конституційного процесу було вироблення логічно та юридично завершеного документа, що узгоджував би позиції різних політичних сил. Зробити це було нелегко, оскільки на шляху до нової Конституції виникли два концептуально нові проекти, які відрізнялися не лише від попереднього проекту 1993 р., а й від багатьох принципових положень Декларації про державний суверенітет 1990 р. Дискусії точилися щодо форми державного управління (президентська чи парламентська республіка), рівноправності різних форм власності, державного статусу української мови, державної символіки, розташування іноземних військових баз на території України, правового статусу Республіки Крим, розподілу повноважень між гілками влади, гарантій соціальних прав громадян. На початку квітня 1996 р. питання про проект Конституції України було включено до порядку денного сесії Верховної Ради, а 17 квітня 1996 р. розпочався розгляд проекту, внесеного Конституційною комісією. За результатами його розгляду було утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради для доопрацювання проекту.

28 травня – 4 червня 1996 р. проект Конституції розглядався Верховною Радою і був прийнятий у першому читанні. Але 19 червня 1996 р. в другому читанні проект був заблокований. За таких обставин 26 червня 1996 р. Президент оголосив Всеукраїнський референдум, на який виносив проект Конституції, не сприйнятий Верховною Радою. Протистояння Президента і Верховної Ради знову загострилося. Це повернуло більшість депутатів до розгляду проекту Конституції.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів 315, а закон про введення її в дію З38 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п’ятнадцяти розділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого само­врядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Республіки Крим; указано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.

Преамбула проголошує, що Конституція прийнята Верховною Радою від імені українського народу і є результатом здійснення українською нацією права на самовизначення. У ній сформульовано завдання щодо забезпечення в Україні прав і свобод, зміцнення громадянської злагоди, розвитку соціальної і правової держави.

Україна визначається як суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо через демократичні вибори, референдум, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка, а українська мова проголошується державною. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток інших мов. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що остаточно покінчено з пануванням однієї форми власності, одного політичного напряму, однієї ідеології.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України – Верховної Ради, яка обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Верховної Ради. Головна функція Верховної Ради – прийняття законів, – вона не має права втручатися у сферу діяльності інших гілок влади. Окрім законодавчої роботи, Верховна Рада здійснює також установчі й контрольні функції, визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики тощо.

Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд. Конституція наділяє Президента значними повноваженнями в здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Систему органів виконавчої влади, згідно з Конституцією, складають: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Конституція застерігає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Місцеве самоврядування за Конституцією здійснюється безпосередньо громадами і через органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Склад ради села, селища або міста обирається мешканцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Конституція набула чинності з дня її прийняття 28 червня 1996 р. З’явилась можливість на конституційному фундаменті, за допомогою передбачених Конституцією засобів і на основі її принципів, завершити будівництво розвинутого громадянського суспільства і суверенної, демократичної, правової, соціальної держави. Саме в цьому і полягає передусім, історичне значення нової Конституції.

У березні 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народних депутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно з Законом «Про вибори народних депутатів України» мало обиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 – за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

За депутатські місця змагались 30 політичних партій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подолали чотирьохвідсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них – Компартія України – 84 мандата; Народний Рух – 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ – 29; Партія зелених – 19; НДП – 17; «Громада» – 16; ПСПУ – 14; СДПУ(о) – 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітних виборчих округах.

У новообраній Верховній Раді були створені такі партійні фракції: Компартії України; Соціалістичної та Селянської партій – «Лівий центр»; Прогресивної соціалістичної партії; Соціал-демократичної партії України (об’єднаної); Народно-демократичної партії; Всеукраїнського об’єднання «Громада» ;Партії зелених України; Народного Руху України. Згодом кількість фракцій та їх назви зазнали змін.

Жодна з політичних сил не отримала необхідної більшості в парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Лише 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні на цю посаду був обраний О. Ткаченко – один із лідерів СелПУ.

Восени 1999 р. закінчився п’ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією були призначені чергові президентські вибори. За часи його президентства була прийнята Конституція України, збережений громадянський мир у країні; Україна утвердилася у світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства: зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта – гривня (2-16 вересня 1996 р.); призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмувалися необхідні реформи.

За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого віку, пенсіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил – П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші. Вони розгорнули в ході передвиборної кампанії шалену антикучмівську пропаганду, звинувачуючи Л. Кучму в некомпетентності, розвалі економіки, злиденному житті народу тощо. Політична боротьба загострилася до краю. Напередодні виборів Президента у жовтні 1999 р. був вчинений замах на кандидата у Президенти Н. Вітренко в Кривому Розі. У результаті вибуху гранати отримали поранення 29 осіб. Деякі з них стали інвалідами. У вчиненні замаху був звинувачений С. Іванченко – прибічник О. Мороза, одного з кандидатів у Президенти.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів.

У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р., Л. Кучма отримав 36,49% голосів виборців, лідер комуністів П. Симоненко – 22,24%; лідер соціалістів О. Мороз – 11,29%; лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко – 10,97%; Є. Марчук – 8,13%, решта претендентів набрали значно менше голосів.

У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко. Вирішувалося питання надзвичайної ваги: бути чи не бути незалежній Україні, йти нашій державі по шляху демократії і реформ до соціально орієнтованої держави, в європейське співтовариство чи повернутися до комуністичного минулого і втратити незалежність.

Українські виборці у другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка – тільки 37,8%. Отже, український народ вибрав шлях демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови комуніста О. Ткаченка та його першого заступника комуніста А. Мартинюка.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно: 242 (згодом 265) депутатів більшості в Українському домі, а 180 (згодом 157) депутатів з лівих фракцій – у приміщенні Верховної Ради. Більшість депутатів постановили відкликати О. Ткаченка з посади Голови Верховної Ради, як і його першого заступника А. Мартинюка.

1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали І. Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С. Гавриша. Ліві зазнали ще однієї поразки. Створення більшості у Верховній Раді, яка задекларувала прагнення співпрацювати у порозумінні, злагоді, взаємовимогливості і взаємодовір’ї з Президентом та його адміністрацією, Прем’єр-міністром і його Кабінетом, вселяло оптимізм. Дуже важливо було не збочити з обраного шляху, поставити на чільне місце національно-державницькі інтереси, а не кланово-особисті, підтримати ще до кінця не витрачену віру людей у справедливість і можливість повноцінно реалізувати свої здібності заради поліпшення життя людей у всіх його вимірах (духовних, культурних, матеріальних тощо), зміцнення віками омріяної незалежної України.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всенародною ініціативою по таких питаннях:

1. Чи має право Президент України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості, або протягом трьох місяців не затвердить підготовлений і поданий Кабінетом Міністрів Державний бюджет України?

2. Чи згодні громадяни України з необхідністю обмеження депутатської недоторканості?

3. Чи згодні громадяни України зменшити кількість народних депутатів України з 450 до 300?

4. Чи підтримають громадяни України створення двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?

По першому питанню «за» проголосувало 84,69% громадян, по другому – 89%, по третьому – 89,91%, по четвертому » 81,68%. Всього у референдумі взяло участь 81,15% громадян України.

За вердиктом Конституційного Суду України результати референдуму мають обов’язкову силу, і Верховна Рада була зобов’язана прийняти відповідні зміни до Конституції. Але процес імплементації не пішов гладко. У Верховній Раді розпочався процес затягування імплементації рішень референдуму на невизначений термін.

З листопада 2000 р. за ініціативою голови фракції соціалістичної та селянської партій «Лівий центр» О. Мороза у Верховній Раді розгорнувся так званий «касетний скандал», котрий відволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г. Гонгадзе, який розміщував критичні статті щодо Президента Л. Кучми та його оточення в інтернет-газеті «Українська правда». Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади, викликати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масові сутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутички вперше в історії незалежної України набули загрозливих масштабів. Вони засвідчили, що деякі політичні сили прагнуть політичного реваншу будь-якими методами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичні протиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.

У березні 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. Передвиборна боротьба проходила в жорстокій боротьбі між політичними силами, опозицією та владою, із застосуванням найсучасніших PR-технологій. Використовувалися всі засоби, щоб отримати перемогу: адміністративні ресурси, поливання «брудом», використання політичних «клонів» (у виборчому бюлетені було п’ять комуністичних партій, «зелених» » три). За депутатські місця змагались 33 політичних партії і виборчі блоки. Але тільки 6 із них подолали чотирьохвідсотковий рубіж голосів. Перемогу здобула демократична опозиційна до Л. Кучми «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. У новообраній Верховній Раді парламентські комітети були розподілені між такими фракціями: «Наша Україна», Компартія України, «Єдина Україна», Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об’єднана), Блок Юлії Тимошенко. Головою ВР України було обрано В. Литвина.

 

 


 


Читайте також:

  1. Виступи опозиції проти політики президента Л. Кучми




Переглядів: 1139

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
За Акт проголосувало абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу заявилася нова самостійна держава – Україна. | Економічний розвиток України в перше десятиріччя незалежності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.052 сек.