За Акт проголосувало абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу заявилася нова самостійна держава – Україна.

Для підтвердження легітимності Акту проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня того ж року республіканський референдум. Потреба в ньому була необхідна, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності. Союзне керівництво на чолі з Президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового Союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як будуть розгортатися події.

На Всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «так, підтверджую», або «ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Позитивно відповіли 90,92% громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування.

Завдяки результатам референдуму ні в кого не могло бути сумніву, чи хоче мати український народ свою самостійну державу. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності – у середині ХVІІ ст. і в 1917-1920 рр. Одночасно з референдумом, 1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України. Їм передувала гостра політична боротьба, але з дотриманням демократичних норм і процедур. Кандидатів на посаду Президента було зареєстровано 7. У першому турі Леонід Кравчук отримав перемогу, за нього проголосувало 61,59% виборців.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

Розпочався розвиток атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав: 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного; 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна»; 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила Тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. набув чинності Закон «Про громадянство України» згодом розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державний кордон». А в грудні того ж року утворено Державний митний комітет України. Почалося формування прикордонної та митної служб.

У серпні 1991 р. Постановою Верховної Ради «Про військові формування на Україні» їй були підпорядковані усі війська, розміщені на території республіки. А 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон про Збройні Сили України, в якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Військову доктрину України». Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність Збройних Сил була скорочена (якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. чол., то наприкінці 1996 р. – 350 тис). Поряд із Збройними Силами Україна створила Національну гвардію (зараз вона, не існує, так як виконала своє призначення), частини спеціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави.

Політична ситуація в Україні в перші роки незалежності залишалася напруженою. Президент Л. Кравчук проголосив програмні орієнтири своєї політики: розбудова незалежної, демократичної України; забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціально спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація; забезпечення рівних умов господарювання всім його суб’єктам тощо. Та ейфорія швидкого й кардинального розв’язання суспільно-економічних та політичних проблем швидко минула.

Передусім, не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких мас народу. За грудень 1991 – квітень 1994 рр. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.

Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні. Але з запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти – болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат став давати збої у центрі й на місцях.

З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на довгі п’ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.

Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну Думу України – консультативний орган при Президентові. Виникнення не передбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний опір. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Дума була ліквідована.

Не вдалося Л. Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях. То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Але в березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави.

Внутріполітичне життя України характеризували розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова, соціалістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу і т. п. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.

У січні 1992 р. уряд Російської Федерації зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах «прозорих» кордонів від напливу покупців із Росії, довелось іти вслід.

Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв’язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення.

Уряд В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем’єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем’єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами в народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема ввести держзамовлення на республіканському й регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор.

Але проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.

Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем’єр-міністр Л. Кучма в травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося ввести спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, здійснити подвійне (в тому числі й з боку уряду) підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінетові Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.

Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки це звузило б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука, уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось б на віце-президента. До його повноважень належало б видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.

Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але і уряд теж не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні – надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня 1993 р. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».	\|	Президентство Л. Кучми (1994-2005 рр.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.049 сек.