МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Правові вимоги до проектування землекористування адміністративно-територіальних утвореньЗа роки земельної реформи відбулися значні зміни у формах власності на землю і формах господарювання на ній. Постійно виникають нові землекористування або впорядковуються існуючі. Нові форми земельних відносин, такі як купівля-продаж, дарування, оренда, успадкування тощо, потребують більш динамічного обігу земель. Диференціація плати за землю в межах населених пунктів і поза їхніми межами, по територіях місцевих рад передбачає чітке встановлення меж адміністративно-територіальних утворень. Для організації управління на різних регіональних і місцевих рівнях велике значення має інформація про напрями розвитку територій, яка дає змогу при ухваленні рішень всебічно враховувати довгострокові наслідки цих рішень з тим, щоб вони не суперечили інтересам територіальних громад, регіонів і держави в цілому. Проект встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних утворень розробляють у випадках створення нових, об'єднання, розподілу, приєднання, збільшення або зменшення площі існуючих адміністративно-територіальних утворень. Нині процес створення нових, об'єднання, розподілу тощо адміністративно-територіальних утворень відбувається переважно на рівні або в межах адміністративних районів, у складі яких створюються або змінюються межі сільських (селищних) рад і населених пунктів. Адміністративно-територіальний устрій України — це територіальна організація нашої країни з розподілом її на адміністративно-територіальні утворення (одиниці), що є частиною її єдиної території, просторовою основою організації й діяльності місцевих органів державної влади й самоврядування. Такий розподіл ґрунтується на засадах єдності й цілісності території держави, поєднання централізації та децентралізації при здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів із урахуванням їх історичних, географічних, економічних, екологічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Систему адміністративно-територіального устрою складають адміністративно-територіальні одиниці: села, селища, міста, райони в містах, райони, області, Автономна Республіка Крим. Вони становлять частини території України, що є просторовою базою організації й діяльності місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Територія кожного адміністративно-територіального утворення мас свої межі — умовні лінії, що відокремлюють її від інших територій, їх установлюють і змінюють на підставі проектів землеустрою, розроблених державними та іншими землевпорядними організаціями відповідно до техніко-економічних обґрунтувань їх розвитку, генеральних планів населених пунктів. Межі не є постійними. З розвитком населених пунктів і збільшенням кількості їх жителів вони можуть змінюватися за рахунок залучення нових земельних ділянок у межі адміністративно-територіальних утворень. Рішення про встановлення й зміну меж районів і міст ухвалює Верховна Рада України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських рад. Наприклад, у лютому 2002 р. відповідно до постанови Верховної Ради України було змінено межі м. Одеси. Рішення про встановлення й зміну меж сіл, селищ ухвалюють Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради за поданням районних і сільських, селищних рад. Межі районів у містах установлюються і змінюються на підставі рішень міських рад, ухвалених за поданням відповідних районних у містах рад. Слід зазначити, що висновки про встановлення й зміну меж сіл, селищ, районів, районів у містах і міст можуть підготовляти також місцеві державні адміністрації міст. Внесення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району в місті не тягне припинення прав власності й користування цими ділянками. Правовий режим таких ділянок можна змінити тільки у разі їх вилучення (викупу), що відбувається відповідно до норм Земельного кодексу України. Відповідно до проекту Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України» межі адміністративно-територіальних утворень встановлюватимуться: на суші — по характерних точках і лініях рельєфу; на водоймах гідровузлів та інших штучних водойм — відповідно до ліній меж, що проходили на місцевості до їх заповнення; на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та ін- ішпих спорудах, що проходять через ділянки судноплавних і несудноплавних річок, — по середині цих споруд або по їх технологічній осі незалежно від проходження меж на воді. Як відомо, населення будь-якої країни зосереджується в межах заселених земельних територій. При цьому земельні ресурси для нього — найважливіший природний засіб життєдіяльності і природна умова життєзабезпечення. Водночас вони є просторовим операційним базисом, тобто місцем розташування жителями сільської місцевості й городянами своїх житлових, соціальних, виробничо-господарських, побутових та інших об'єктів. У Концепції стійкого розвитку населених пунктів, схваленій Постановою Верховної Ради України «Про концепцію сталого розвитку населених пунктів» № 1359 від 24 грудня 1999 p., визначено основні напрями державної політики у сфері подальшого розвитку інфраструктури міст, селищ і сіл, їх планування, благоустрою тощо. При цьому значну роль приділено раціональному використанню і належній охороні земельних ресурсів. Певною мірою Концепція вплинула і на правовий статус заселених земель. У цьому документі їх визначено не як землі населених пунктів, а як землі житлової й громадської забудови. До таких земель належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовують для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. На відміну від земельного закону, який діяв раніше, що охоплював відповідні правові режими всіх земель міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів у їхніх межах і не приділяв уваги заселеним землям курортних, робочих, садових і дачних селищ, а також гірських і хутірських селищ, новий Земельний кодекс України закріплює ці землі як категорію земель житлової та громадської забудови, визначаючи таким чином основне цільове, а отже, і пріоритетне їх призначення. Отже, до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовують для розміщення об'єктів комунально-побутового й соціально-культурного призначення. При цьому новий Земельний кодекс України не визначає пріоритетність земель житлового будівництва або громадської забудови щодо їх використання. Важливим є те, що ці землі перебувають у межах населених пунктів і використовують переважно для цілей житлового будівництва і громадської забудови. Порядок визначення меж міст, селищ і сіл через позначення їх межі, тобто встановлення зовнішньої межі, що відокремлює їхні землі від інших категорій земель, у цілому не змінився. Складніше з розмежуванням земельних ділянок усередині меж населених пунктів, що використовуються не тільки для житлової та громадської забудови, а й для задоволення інших індивідуальних потреб насе- лення. їх використовують з метою виділення рекреаційних територій для забезпечення масового відпочинку населення, розвитку зв'язаної з цим соціально-культурної інфраструктури, зведення комунально-транспортних об'єктів і прокладання комунікацій, здійснення виробничо-господарської діяльності тощо. У результаті багатопланового використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається «злиття» правових режимів використання різних категорій земель, розташованих у їхніх межах. Безумовно, виділення серед земель населених пунктів земель житлової та громадської забудови унеможливило традиційний «подвійний» розподіл земельних ресурсів на землі населених пунктів (за місцем розташування) та інші землі (за основним їх цільовим призначенням). У новому Земельному кодексі України не визначено, на жаль, конкретні ознаки відмежування земель житлової та громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює дотримання встановленого правового режиму їх використання. Доречно нагадати, що відповідно до Земельного кодексу України 1970 p., наприклад, землі міст, придатні для найбільш багатопланового використання, поділялися на п'ять груп. Законодавче визначення правового статусу тієї чи іншої групи земель сприяло дотриманню відповідних правових режимів їх використання за цільовим призначенням і забезпеченню правових вимог, запропонованих для їх охорони. За останнє десятиліття використання земель населених пунктів визначається планом земельно-господарського устрою і містобудівною документацією, що ускладнює здійснення контролю за їх використанням за основним цільовим призначенням, не кажучи вже про дотримання природоохоронних вимог при їх відведенні та забудові. На правовий режим використання земель житловою та громадською забудовою істотно впливає планування розміщення об'єктів індивідуального і громадського житлового фонду, забудова земельних ділянок із виділенням садибних і здійснення безсадибного будівництва. Згідно із Земельним кодексом України присадибні земельні ділянки в містах, селищах і селах у встановлених розмірах можуть передаватися тільки громадянам і тільки для будівництва й обслуговування житлового будинку, зведення господарських будівель та інших споруд. Це характерно переважно для сільської й селищної місцевості при спорудженні житлових будівель і господарських споруд на землях, що перебувають у приватній власності. У свою чергу, безсадибне розміщення об'єктів житлової забудови відбувається при зведенні багатоквартирних житлових будинків, як правило, у містах, їх розташовують на землях житлової та громадської забудови державної або комунальної власності, наданих у постійне користування підприємствам, установам і організаціям цих видів власності. Розглянута категорія земель призначена не тільки для житлового будівництва, а й для громадської забудови. До такої забудови належать громадські будинки, споруди та об'єкти установ освіти й охорони здоров'я, торгівлі і громадського харчування, соціально-культурних установ і підприємств побутового обслуговування, органів місцевого самоврядування тощо. Особливістю правового режиму земельних ділянок, які використовують для зведення й експлуатації об'єктів громадської забудови, є підстава для користування. Це визначається призначенням цих земель для задоволення громадських потреб і публічних інтересів. Призначення земель житлової та громадської забудови допускає не тільки експлуатацію існуючих будівель і зведення нових будинків і споруд, а й проведення їх капітального ремонту, реконструкції, реставрації, благоустрою території тощо. Тому житлове будівництво і громадська забудова на землях населених пунктів визначають комплексне використання земельних ділянок для формування житлових кварталів, масивів і мікрорайонів у містах та інших населених пунктах. На правовий режим земель житлової та громадської забудови впливає стан будівель і споруд, залежно від якого земельні ділянки можуть передаватися у власність або надаватися в постійне користування чи оренду. В таких випадках їх надають для зведення, обслуговування й експлуатації будівель і споруд. У складі земель житлової та громадської забудови в межах населених пунктів особливе місце належить землям, зайнятим іншими об'єктами загального користування, такими як вулиці, провулки, проїзди, дороги, площі, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, цвинтарі, місця знешкодження відходів. Згідно із Земельним кодексом України вони є землями комунальної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. Це не виключає права власності держави на такі об'єкти, як будинки і споруди спортивних комплексів, навчальних закладів, органів державної влади, а отже, і на відповідні земельні ділянки в межах населених пунктів. Характерною ознакою правового режиму земель загального користування в межах міст, селищ і сіл є їх використання на основі як загального землекористування, тобто без закріплення за конкретними землекористувачами, наприклад користування вулицями, провулками, проїздами, дорогами і площами, так і надання в спеціальне користування комунальних підприємств, зокрема для складування, утилізації й знешкодження комунально-побутових відходів. Проте серед різноманіття загального користування землями житлової та громадської забудови існують визначені різновиди правового режиму їх використання. Так, правовий режим використання земельних ділянок, зайнятих зеленими зонами, лісопарками, гідропарками, набережними і пляжами, відрізняється від правового режиму використання земель, відведених під цвинтарі й знешкодження відходів. До земель житлової та громадської забудови належать не тільки земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями й об'єктами загального користування, а й ті, які підлягають забудові комунально-побутовими і соціально-культурними об'єктами й спорудами. Вони можуть перебувати в запасі і бути резервом земельних площ для будівництва і благоустрою, зберігаючи статус земель житлової та громадської забудови. Отже, землі житлової та громадської забудови неоднорідні за своїм складом. У межах населеного пункту вони в комплексі утворюють так звані сельбищні землі, які охоплюють земельні ділянки, зайняті житловими будівлями і громадською забудовою, вулично-дорожніми і транспортно-комунікаційними мережами, а також землі загального користування. Неоднорідність цих земель позначається на правовому статусі земель міст, селищ та сіл і формує комплексний правовий режим використання земель житлової та громадської забудови. Землі житлової та громадської забудови згідно зі ст. 39 Земельного кодексу України використовують відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Проте вимоги, пропоновані до зазначених документів, передбачені не в Земельному кодексі України, а в містобудівних і планувальних законах. Найважливішими серед них є закони від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування», від 20 квітня 2000 р. «Про планування і забудову територій», від 7 лютого 2002 р. «Про Генеральну схему планування території України» та ін. У законодавчих актах міститься чимало положень, що дають змогу усвідомити сутність і зміст земельно-правових норм. Так, згідно із Законом України «Про основи містобудування» № 2780-ХП від 16 листопада 1992 р. містобудівна документація — це текстові і графічні матеріали, якими регулюються планування, забудова та інше використання території. Відповідно до Закону України «Про планування і забудову територій» № 1699-ІП від 20 квітня 2000 p., передбачається, наприклад, розроблення і затвердження схеми планування забудови територій на місцевому рівні, що визначає потребу в зміні меж населених пунктів з метою розширення земельних площ для містобудівних потреб, зонування території й планування структури її використання, а також доцільність розроблення генеральних планів окремих населених пунктів. Як зазначалося, систему адміністративно-територіального устрою складають адміністративно-територіальні одиниці: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села. Села, селища, міста та їхні ради, райони в містах становлять первинний рівень адміністративно-територіального устрою. їхні межі встановлюють і змінюють обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Райони становлять середній рівень адміністративно-територіального устрою і встановлення та зміна їхніх меж є компетенцією Верховної Ради України. Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь становлять верхній рівень адміністративно-територіального устрою, їхні межі встановлює та змінює Верховна Рада України. Отже, адміністративно-територіальна одиниця — це частина території України, яка є земельно-територіальною основою для організації та діяльності місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Межами Автономної Республіки Крим, області, району, рад, села, селища, міста, району в місті є умовно замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію республіки, області, району, села, селища, міста, району в місті від інших територій. їхні межі встановлюються й змінюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральної схеми, планування території України, схем планування території областей, районів і генеральних планів населених пунктів. Межі цих територій відрізняються від («юридичних») меж землеволодінь і землекористувань. Це адміністративні межі, в яких здійснюється управління земельними ресурсами. Вони мають кілька порядків: 1) межі Автономної Республіки Крим і областей; 2) межі районів і міст; 3) межі рад, сіл, селищ і районів у містах. Ці межі частково встановлено, але більшість із них потребують уточнення, змін і кінцевого оформлення та затвердження. Методи встановлення цих меж потребують розроблення. Отже, територіальний землеустрій з формування меж адміністративно-територіальних утворень — це комплекс соціальних, економічних, правових та технічних дій із визначення, встановлення, відновлення й закріплення на місцевості меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць. У зв'язку з цим виникає питання, які землевпорядні дії у сучасних умовах належать до територіального землеустрою з межування земель адміністративно-територіальних утворень? У практиці сучасного землеустрою, в законодавстві застосовують поняття встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень. Чим відрізняється термін «межування земель» від терміна «встановлення (відновлення) на місцевості меж». Установлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень здійснювалося за процедурою розроблення проектів міжгосподарського землеустрою, а саме затвердження проекту компетентним органом і є юридичним актом, який затверджує економічні рішення. Водночас взагалі немає землевпорядної процедури визначення, встановлення й закріплення на місцевості меж Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст. Недосконалою залишається така процедура щодо сільських, селищних рад та сільських населених пунктів. Тому насамперед потрібно: ♦ розробити відповідно до чинного законодавства класифікацію адміністративно-територіальних утворень (райони, області, населені та ін.); ♦ розробити класифікацію територій з особливими режимами використання земель і спеціальних фондів. При цьому методи межування і межові знаки мають бути різними залежно від рангу об'єкта. Таким чином, у складі територіального землеустрою слід окремо виділити землевпорядні дії з визначення, встановлення й закріплення меж, які є порядком вище від меж землеволодінь і землеко-ристувань (дод. 3З — 8). Бажано також, щоб адміністративні межі збігалися з природними межами або межами землеволодінь. Отже, межування земель — це землевпорядні дії з установлення, зміни, юридичного і технічного оформлення меж та визначення площ адміністративно-територіальних утворень, територій із особливими режимами використання земель, спеціальних земельних фондів, груп землекористувань у єдиній державній системі. Читайте також:
|
||||||||
|