Етнополітичні конфлікти.

Особливої гостроти у сучасному світі набули етнічні конфлікти. Хоча вони детерміновані цілим комплексом економічних, соціальних, релігійних і культурних проблем, вони мають тенденцію до переростання у політичні конфлікти. Це пов'язано з тим, що багато груп упевнені, що вирішити свої проблеми вони можуть тільки змінивши свій політичний статус або розширивши своє представництво в системі влади і управління.

Необхідно зазначити, що під етносом розуміється спільнота людей, яка історично склалася на певній території і володіє особливими рисами культури, мови, особливостями психологічного складу і усвідомленням своєї єдності й відмінності від інших груп. Уявлення про спільність походження, спільність історичної долі є основою етнічної самосвідомості і груповою ідентифікацією. Одним з його проявів може стати ідеологія націоналізму. Націоналізм - явище неоднозначне. Одним з його полюсів може стати патріотизм, виражений у прагненні народу захистити свою мову, культуру і суверенітет, а іншим - ксенофобія (острах і ворожість до всього чужого), уявлення про виключність цього народу і шовінізм стосовно інших. Націоналізм може проявлятися і в сепаратизмі - у прагненні до суверенітету і прагненні власної незалежної держави.

В сучасній науці існують різні пояснення причин міжетнічних конфліктів.

1. Неомарксизм бачить причину національного і регіонального сепаратизму у нерівномірному розвитку територій. Розрив за показниками рівня життя між високорозвинутими і периферійними регіонами може тлумачитися в термінах панування і підпорядкування: один народ "сидить на шиї іншого" та експлуатує його сировинні й людські ресурси. Цей аргумент використовується політичними елітами як найважливіший аргумент етнічної мобілізації групи.

2. Згідно з модернізаційним підходом перехід до більш сучасної ринкової економічної моделі викликає суперництво між етнічними групами за використання ринкових можливостей і за доступ до найефективніших видів діяльності. До цього необхідно додати, що спроба прискореної модернізації супроводжується руйнуванням соціальної структури, ростом масового безробіття. В поліетнічному суспільстві криза загострює конкуренцію груп за робочі місця, за власність, за державну підтримку. Це є поживним ґрунтом для появи як побутового, так і поліетнічного націоналізму.

3. Для опису етнічних конфліктів часто використовується статусно-груповий підхід. Частково він уже розглядався вище, при характеристиці статусно-рольових конфліктів. Етнос має можливість порівнювати свій статус зі становищем інших груп, використовуючи такі показники, як тривалість життя, народжуваність і смертність, об'єм суспільних благ, що приходиться на весь етнос в цілому або на окремого його представника, можливість розвивати власну культуру, представництво у професійно-класових групах та в структурах влади, об'єм політичних прав, об'єм політичного суверенітету. Низький статус породжує психологічний стан меншовартості і стимулює рухи, спрямовані на зміну статусу.

4. Згідно з культурно-плюралістичним підходом міжетнічні конфлікти невідворотні, якщо у межах однієї політичної системи об'єднуються дуже різні за етнокультурними ознаками народи. Процеси культурної уніфікації провокують захисний націоналізм - бажання зберегти свою самобутність.

5. Популярне і ціннісне пояснення етнічних конфліктів. Згідно з точкою зору американського політолога С. Хантінгтона, висловленою у праці "Зіткнення цивілізацій", найбільш гострі конфлікти сучасного світу відбуваються по лініях культурних (цивілізаційних) відмінностей між етнічними і релігійними групами. За С. Хантінгтоном, запрограмовані у суспільствах так званого "розколеного" типу, тобто у суспільствах, які об'єднують у своєму складі населення, що належить до різних цивілізацій, наприклад, ісламської і християнської, ісламської і іудейської тощо.

6. Згідно з інструментальним підходом націоналізм розпалюється лідерами та елітами, які у боротьбі за сфери економічного і політичного впливу застосовують всі методи для етнічної мобілізації, використовуючи для цього етнічні символи, гасла культурного відродження та державного суверенітету.

Але, видно, дослідження причин етнополітичних конфліктів вимагає багатофакторного аналізу, тому що при виникненні конфліктів відбувається нашарування одних ситуацій на інші.

Причинами конфліктів можуть стати такі:

· історична спадщина міжетнічних відносин: війни між народами, нанесені образи, випадки депортації народів;

· самовільне проведення кордонів, що не співпадають з кордонами розселення етносів;

· насильницьке включення території етносу в іншу державу;

· відсутність реальних умов для розвитку національної культури, навчання рідною мовою;

· нав'язаний "патерналізм", політика, в основі якої лежить уявлення про архаїчність способу життя малого народу і спроба привити йому культурні зразки розвинутого народу;

· стереотипи негативного сприйняття іншого народу.

Особливе місце серед внутрішньополітичних конфліктів належить етнополітичним конфліктам, що виникають у разі зіткнення інтересів різних етнічних спільнот. Один з важливих аспектів сучасного розвитку — невпинне розширення міжетнічних контактів. Розвиток комунікацій, зростання мобільності населення, удосконалення засобів масової інформації — все це розширює сферу взаємодії етносів. Паралельно, завдяки глобалізації, відбувається процес збільшення великих за чисельністю етносів і зменшення малочисельних народів. Етнічні групи намагаються зберегти себе, свій історичний досвід, культуру, власну унікальність. Вчені вважають, що третє тисячоліття продемонструє зміну державних кордонів, якщо вони не збігаються з етнічними. Результатом цієї тенденції може стати збільшення чисельності незалежних держав до 300 (нині їх близько 200). Саме тому міжетнічні конфлікти потребують особливої уваги. В політології виокремлюють такі типи міжетнічних конфліктів — міжособистісні, етносоціальні та міжетнічні — у строгому значенні терміна.

Основними принципами роз в'я зання міжетнічних конфліктів є:

· демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;

· компроміс та діалог сторін конфлікту;

· рівноправність усіх етносів — учасників конфлікту;

· непримиренність до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму.

Заслуговують на увагу міжнародні конфлікти. їх особливість полягає в тому, що основними суб'єктами в них здебільшого є держави. Виокремлюють три типи міжнародних конфліктів:

· міждержавні конфлікти, коли обидві протидіючі сторони — держави, або їх коаліції;

· національно-визвольні війни, у цьому випадку одна із конфліктуючих сторін представлена державою. Війни можуть мати антиколоніальний чи антирасистський характер, а також бути спрямовані проти урядів, які діють всупереч принципам демократії;

· внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, під час яких держава підтримує одну з конфліктуючих сторін на тере нах іншої держави.

Важлива роль у попередженні міждержавних конфліктів належить міжнародним міжурядовим організаціям — ООН, ОБСЄ, ОПЕК, НАТО, Раді Європи, Європейському Союзу, Лізі арабських держав, Організації африканської єдності та ін. Головним завданням цих організацій є будівництво системи міжнародної регіональної та загальносвітової безпеки. Історія свідчить, що попередження міждержавних конфліктів гарантує загальноцивілізаційний прогрес і сприяє попередженню конфліктів у внутрішньополітичному житті держав.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв'язання політичних конфліктів, серед яких:

· взаємна зацікавленість та участь у розв'язанні конфліктних ситуацій;

· принцип відмови від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;

· договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;

· певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

· дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

· врахування взаємних інтересів;

· аргументованість та наукове обґрунтування позицій.

Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми.

Суперництво — це нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимчасовими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс — гарна парасоля, але поганий дах. На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування — це вимушене поступлення, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при мінімумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.

Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення.

Політичне врегулювання конфлікту повинно закінчуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову силу. Необхідно також підкреслити, що не існує єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту. Як ми вже впевнилися, конфлікти — дуже складне явище, а тому потребують комплексного підходу до мирного вирішення їх.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Третьою стадією є завершення конфлікту.	\|	Політичний тероризм і його різновиди.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.