Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції).

Аналізуючи досвід національно-державного будівництва європейських країн Е.Сміт виділяв 2 типи етносів, що трасформувались у нації:

· «народні» («вертикальні») етноси, які сформувались родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації;

· «аристократичні» («горизонтальні») етноси, що включали сусідні реґіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські країни – Англія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сформувались політичні нації.

Що стосується країн Західної Європи, то можна на деталізованих прикладах проілюструвати кількісні показники політичних та етнічних націй.

I. Етнічні нації Західної Європи*:

· Федеративна Республіка Німеччина (82 300 000 осіб; 92% німці);

· Австрійська Республіка (8 065 166 осіб; 99% австрійці);

· Французька Республіка (58 870 000 осіб; 92% французи; 3% північноафриканці);

· Королівство Нідерландів (16 044 000 осіб; 96% голландці);

· Італійська Республіка (56 305 568 осіб; 98% італійці);

· Портуґальська Республіка (10 355 824 особи; 98% португальці);

· Королівство Норвеґія (4 520 900 осіб; 94% норвежці, 1% саамі);

· Королівство Швеція (8 887 000 осіб; 87% шведи; 1% фінни і саамі);

· Королівство Данія (5 349 000; 96% данці, 1% фарерці);

· Фінляндська Республіка (5 195 000 осіб; 93% фінни, 6% шведи);

· Ірландія (3 828 000 осіб; 95% ірландці);

· Республіка Ісландія (282 000 особи; 98% ісландці).

II. Політичні нації Західної Європи:

· Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії (59 995 000 осіб; 81% англійці, 10% шотландці, 2% валлійці);

· Королівство Бельгія (10 263 000 особи; 58% фламандці, 32% валлони);

· Швейцарська Конфедерація (7 300 000 осіб; 65% германошвейцарці, 18% франкошвейцарці, 10% італошвейцарці);

· Королівство Іспанія (41 117 000 осіб; 72% іспанці, 16% каталонці, 7% ґалісійці);

· Князівство Андорра (66 000 осіб; 61% каталонці, 30% іспанські кастильці);

· Князівство Ліхтенштейн (32 863 особи; 63% ліхтенштейці, 15% швейцарці, 9% німці);

· Велике Герцогство Люксембурґ (439 764 особи; 72% люксембуржці, 9% портуґальці, 5% італійці).

В цих країнах відбуваються різновекторні (об’єднавчі / інтеґраційні та розмежувальні / сепаратистські) етнополітичні процеси.

I. Об’єднавчі (інтеґраційні) етнополітичні процеси проявляються у зміцненні та зближенні етнічних спільнот. Виділяють окремі варіанти об'єднавчих процесів:

1. Етнічна консолідація (лат. consolidatio – зміцнення) – процес злиття близьких за мовою і культурою етнічних груп у більш великий етнос. Такий процес, ймовірно, можна зафіксувати в Швейцарії, де попри протиріччя германошвейцарців, франкошвейцарців, італошвейцарців та ретороманців, через державотрчий фактор відбуваються консолідаційні етнополітичні процеси.

2. Етнічна асиміляція (від лат. аssimilatio – уподібнення) – поглинання, розчинення самостійного етносу або його частин всередині іншого, більшого державотворчого. Етнічну асиміляцію можна зафіксувати в Нідерландах (асиміляція фризів); в Італії (автономний статус Фріулі-Венеції-Джулії (словеномовна меншина), Трентіно-Альто-Алідже (німецькомовна меншина), Валле Д’Аоста (франкомовна меншина); асиміляція етносу саамі в Норвегії, Швеції та Фінляндії; асиміляція лужицьких сербів в Німеччині.

3. Міжетнічна інтеґрація (лат. integratio – об’єднання частин в ціле) спостерігається під єгідою творення Єдиної Європи. Ряд країн ЄС формують єдині стандарти життя, що відображається на етнічній царині.

II. Розмежувальні (сепаратистські) етнополітичні процеси проявляються у відокремленні певної частини від етносу або ж розподолі етносу на кілька частин, які набувають власної етнічності.

Під сепаратистськими етнополітичними процесами слід розглядати і прагнення деяких політичних сил під націоналістичними лозунгами відокремити певну частину державної території і набути власної державності або ж елементів державності (національно-територіальної чи національно-культурної автономії).

Розрізняють наступні варіанти етнорозмежувальних процесів:

1. Етнічна парціація (лат. pars, paris – частина, окремий) – процес поділу одного етносу на кілька частин, кожна з яких набуває власної етнічності.

2. Етнічна сепарація (лат. separarus – розсіяний) – процес відокремлення від етносу якоїсь його частини, що згодом розвивається в етнос.

3. Етнічна дисперсизація (лат. dispersus – розсіяний) – процес відокремлення від етносу окремих його частин, котрі не набувають властивостей самостійних етносів, залишаючись субетносами або етнографічними групами.

Подібні процеси мали місце в давні, середньовічні та нові часи. На сучасному етапі розмежувальні процеси спостерігаємо в політичних націях Західної Європи. Так, в Іспанії діє організація ЕТА («Батьківщина і воля басків»), що заснована в 1959 р. з метою створення баскської державності. Суспільно-політичним центром басків є м.Більбао. У Великій Британії впродовж віків за возз’єднання з Ірландією ведуть боротьбу ірландці-католики. Шотландці та валлійці мають власні парламенти та політичні партії. В Бельгії істотним сепараційним аспектом є діяльність валлонських та фламандських політичних партій. В Нідерландах політичну активність проявляють фризи. В Норвегії, Швеції та Фінляндії суспільно-політичну активність проявляють саамі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорії нації та націоналізму. Типології націоналізму.	\|	Етнонаціональна політика України. Охарактеризувати на основі досвіду Закарпатської області.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.