Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини

Політика перебудови в СРСР, принципово нові підходи у сфері міжнародних відносин безпосередньо впливали на соціально-економічні й політичні процеси європейських соціалістичних країн. Криза комуністичних режимів, що визрівала протягом десятиліть, наприкінці 1980-х рр. досягла апогею. У результаті по всіх країнах Центральної та Південно-Східної Європи протягом 1989-1990 рр. прокотилася хвиля народних антитоталітарних демократичних революцій, їхнім результатом стало падіння збанкрутілих комуністичних режимів і прихід до влади опозиційних сил, які взяли курс на побудову справді демократичного, правового суспільства на засадах ринкової економіки.

У сучасній науковій літературі дослідники роблять акцент як на характері революцій – антитоталітарний, демократичний, визвольний – так і на особливостях. До останніх, як правило, відносять спонтанність, масовість, мирний, ненасильницький розвиток подій, що дало підстави кваліфікувати революції як «оксамитові». Винятком були Румунія та Югославія, де події розвивалися інакше.

Революції в країнах Центральної та Південно-Східної Європи розгорталися майже одночасно. Це пояснювалось, по-перше, зрілістю передумов та високим ступенем соціальної напруги в усіх цих країнах і, по-друге, усвідомленням того, що СРСР не втручатиметься у внутрішні справи своїх західних сусідів і не надаватиме підтримку ортодоксальним прокомуністичним силам, які намагалися загальмувати демократичний процес.

Виступи народних мас проти авторитарно-бюрократичних режимів найактивніше проявилися в Польщі та Угорщині. На виборах до Сейму Польщі, що відбулися в червні 1989 р., зазнала поразки Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП). Уряд очолив один з активних діячів профспілкового об’єднання «Солідарність» Т. Мазовецький. Наприкінці 1990 р. на всенародних виборах президентом Польщі обрали лідера «Солідарності» Леха Валенсу. Із конституції було вилучено статтю «Про керівну і спрямовуючу роль ПОРП», а в січні 1990 р. ця партія зовсім перестала існувати. Новою назвою держави стала Республіка Польща. 1991 року було проведено нові демократичні вибори до парламенту, на яких перемогу здобули правоцентристські сили. У країні розпочалися соціально-економічпі реформи на ринкових засадах.

У другій половині 1989 р. серйозні політичні зміни відбулися в Угорщині. Керівництво правлячої партії – Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) зважилося на проведення загальнонаціонального «круглого столу» за участю опозиційних сил. Рішення, ухвалені за «круглим столом», створили передумови для мирного, цивілізованого переходу від авторитарного режиму до демократичної правової держави. З конституції країни було вилучено статтю про керівну роль УСРП, з якої пізніше виокремилася Угорська соціалістична партія (УСП). Протягом короткого часу з’являються нові політичні партії, серед яких найвпливовішими стали: Угорський демократичний форум (УДФ); Союз вільних демократів (СВД); Незалежна партія дрібних господарів (НПДГ).

У березні 1990 р. відбулися перші за 45 років вільні парламентські вибори. Перемогу здобули зазначені опозиційні партії. Уряд сформував лідер УДФ Й. Анталл, який впроваджував політику розвитку ринкових механізмів. Парламент обрав президентом Угорської Республіки лідера СВД Арпада Гепца – активного учасника революції 1956 р. 1995 року його обрали президентом країни на другий термін. Як і Польща, Угорщина основним пріоритетом зовнішньої політики обрала курс на європейську інтеграцію.

Восени 1989 р. гостра політична криза виникла в НДР. У жовтні цього року, невдовзі після святкування 40-річчя Німецької Демократичної Республіки, відбулися масові виступи, демонстрації в Берліні та Лейпцигу. Це змусило піти у відставку керівництво країни на чолі з лідером Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) Е. Хонеккером. У листопаді 1989 р. пішов у відставку уряд НДР у повному складі. Змінилося ставлення до ФРН. У ніч з 9 на 10 листопада відбулась історична подія – падіння Берлінського муру, який простояв понад 28 років.

Під впливом цих подій прискорилася загальна криза СЄПН, яка була реорганізована і змінила назву на Партію демократичного соціалізму (ПДС). Виникали йові демократичні партії та організації. На виборах до Народної палати НДР, що відбулися в березні 1990 р., перемогу здобули опозиційні сили. Більшість голосів отримав Християнський демократичний союз (ХДС). Було сформовано коаліційний уряд, який очолив голова ХДС Лотар де Мезьєр. ПДС перейшла в опозицію. У німецькому суспільстві розгорнулася гостра полеміка з питань про строки, методи й форми об’єднання ФРН і НДР.

У цей час радикальні політичні зміни відбулися і в Болгарії. Боротьба серед керівництва країни призвела до звільнення в листопаді 1989 р. з усіх партійних і державних посад Т. Живкова, який тримався при владі протягом 35 років. Його було виключено з партії й віддано до суду за звинуваченням у зловживанні владою. Характерною особливістю революційної трансформації в Болгарії було те, що демократичні реформи здійснювалися під оновленим керівництвом Болгарської комуністичної партії (БКП). При цьому БКП намагалася докорінно реформувати і саму себе, не випускаючи влади зі своїх рук. 1990 року партія змінила свою програму, статут і навіть назву – стала йменуватися Болгарською соціалістичною партією (БСП).

На виборах, що відбулися в червні 1990 р., БСП одержала понад 50% голосів і сформувала уряд. Однак президентом Болгарії було обрано лідера опозиційного Союзу демократичних сил (СДС) – видатного філософа й соціолога Желю Желева. У листопаді 1990 р. уряд соціалістів, нездатний упоратися зі складними політичними й економічними проблемами країни, пішов у відставку. У грудні 1990 р. було сформовано коаліційний уряд, до якого увійшли і опозиціонери, і колишні комуністи. У липні 1991 р. Народні збори прийняли нову демократичну конституцію Республіки Болгарії (нова назва держави).

Детонатором революційних подій у Чехословаччині стало розігнання міліцією студентської демонстрації в Празі в листопаді 1989 р. По всій країні прокотилися масові виступи проти партійно-державного керівництва Чехословаччини. Всенародне піднесення відзначалося витримкою, організованістю учасників, відсутністю насильницьких дій, що дало підстави охарактеризувати його як «ніжну», «оксамитову» революцію. Центром руху став Громадський форум (ГФ). Тоталітарний режим виявився без підтримки і тому швидко розвалився. Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) розпалася. Розпочався демонтаж тоталітарної системи. Держава отримала нову назву – Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). Президентом республіки замість Г. Гусака (котрий пішов у відставку), обрали голову ГФ – драматурга, дисидента В. Гавела. У червні 1990 р. відбулися вільні, демократичні парламентські вибори. ГФ і його словацький аналог – об'єднання Громадськість проти насильства – одержали близько половини голосів до Федеральних зборів. Уряд країни, який очолили лідери ГФ, розпочав ринкові реформи.

Революційні події в Румунії (на відміну від «оксамитової революції» в Празі) супроводжувалися насиллям і призвели до багатьох людських жертв. Після кривавої розправи 16-17 грудня 1989 р. з демонстрантами в м. Тімішоарі (загинуло понад 4,5 тис. осіб, близько 2,5 тис. було поранено) 22 грудня в Бухаресті повсталий народ за підтримки армії скинув диктатуру клану Чаушеску, яка тривала понад 24 роки. Влада в країні перейшла до сформованого під час революції Фронту національного порядку (ФНП), на чолі якого стояв І. Ілієску.

Румунська комуністична партія (РКП) розпалася і припинила своє існування. Натомість виникли десятки нових політичних партій і громадських організацій. На парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП здобув переконливу перемогу. Президентом було обрано І. Ілієску. У листопаді 1991 р. парламент прийняв нову Конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демократичною й соціальною державою.

Драматичного характеру набули події в Югославії, їхня особливість – поєднання розвалу тоталітарної держави з міжусобною війною та розпадом держави. Демократичні революції в східноєвропейських країнах сприяли зростанню політичної активності югославських народів, які прагнули самостійності. 1990 року розпався правлячий Союз комуністів Югославії (СКЮ) – становий хребет тоталітарного режиму. Того ж року в усіх шести югославських республіках відбулися вибори до місцевих парламентів. За винятком Сербії та Чорногорії, де перемогу на виборах здобули комуністи, у всіх інших республіках вони зазнали поразки й до влади прийшли національне орієнтовані політичні партії та угруповання.

У червні 1991 р. Словенія і Хорватія проголосили свою незалежність. Маючи на меті запобігти відокремленню двох колишніх союзних республік, федеральна влада в Белграді оголосила ці акти незаконними і ввела на територію цих країн війська. Проте у Словенії югославські війська наштовхнулися на рішучу відсіч і в результаті нова держава відстояла свою незалежність.

На відміну від Словенії, події в Хорватії набули драматичнішого характеру, переросли в справжню війну, яка з перервами тривала до 1995 р. Тривалість конфлікту в Хорватії пояснювалася наявністю на її території значної сербської меншини (600 тис. осіб), яка компактно проживала в Сербській Країні і Східній Словенії. Сербське населення виступило за приєднання цих територій до Сербії і проголосило Республіку Сербська Країна. Для припинення етнічного конфлікту й розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН – міжнародні миротворчі сили. У конфлікт втрутився і Європейський Союз. Його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська перебували на території суверенної держави. Проти Сербії було введено міжнародні санкції. Зрештою Сербія вивела свої війська з Хорватії, але на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. 1995 року хорватська армія провела вдалу операцію під назвою «Буря», у результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. 1997 року Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Словенією.

У вересні 1991 р. на основі референдуму здобула незалежність Македонія, уникнувши воєнної конфронтації. У жовтні 1991 р. парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову Федерацію – Союзну Республіку Югославію (СРЮ) на основі об’єднання Сербії та Чорногорії. Проголошення СРЮ відбулося у квітні 1992 р. Нову державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії С. Мілошевич, котрий став президентом СРЮ.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі мешкало три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Р. Караджичем прагнула приєднати Боснію та Герцеговину до СРЮ. Мусульманська частина населення на чолі з А. Ізетбеговичем прагнула незалежності; хорвати бажали приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії.

Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись з військовою переваги, серби захопили 70% території Боснії та Герцеговини. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєво. Усі спроби світового товариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувалися на опір сербів. Навіть уведення військ ООН (до складу яких входили й українські миротворці) не допомогло припинити міжетнічну війну. Тоді, за рішенням ООН, авіація НАТО і контингент військ ООН завдали ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати, скориставшись із цієї ситуації, перейшли в наступ і встановили контроль над 50% території Боснії та Герцеговини.

За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито й поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об'єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила три мільйони.

Зворотним моментом у цій трагедії стало створення міжнародної контактної групи (МКГ) по Боснії та Герцеговині у складі представників Росії, США, ФРН. Франції й Великобританії. Під час напружених консультацій МКГ у липні 1994 р. сформувала мирний план. На його основі конфліктуючі сторони за підтримки країн-членів МКГ у листопаді 1995 р. в американському місті Дейтон розробили пакет мирних документів із боснійського врегулювання. 14 грудня 1995 р. в Парижі президент Республіки Сербії С. Мілошевич, голова Президії Боснії та Герцеговини А. Ізетбегович і президент Хорватії Ф. Туджман підписали мирну угоду. Свої підписи під цим документом поставили й керівники країн-членів МКГ.

Мирна угода зафіксувала новий державний лад Боснії та Герцеговини. Вона передбачала, що, залишаючись єдиною суверенною державою, Боснія і Герцеговина складатиметься з двох адміністративно-територіальних одиниць, які користуватимуться широкою внутрішньою автономією – Мусульмано-хорватської Федерації (51 % території) і Сербської Республіки (49 %). У Боснії та Герцеговині мають відбутися загальні вибори. ООН санкціонувала створення багатонаціональних сил, котрі мають здійснювати контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.

Майже одночасно з припиненням воєнних дій у Боснії та Герцеговині було врегульовано питання щодо повернення до складу Республіки Хорватії самопроголошених сербських територіальних одиниць.

Розпад СФРЮ був логічним результатом насамперед внутрішніх процесів у федерації. Можливість формування незалежних національних держав стала свідченням якісно нової міжнародної ситуації, коли склалися умови для вирішення національного питання на основі волевиявлення народів.

Найважливішою подією 1990 р. стало об’єднання двох німецьких держав у єдину країну. Після падіння Берлінського муру й відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР.

Якщо внутрішні аспекти об’єднання весь світ визнав справою самих німців, то зовнішні стали предметом активної дипломатичної боротьби. 10 лютого 1990 р. відбувся візит у Москву канцлера ФРН Г. Коля і міністра закордонних справ країни Г. Геншера, які провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною метою Г. Коля було переконати М. Горбачова в тому, що НДР рухається до краху. Домогтися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки створенням валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей із приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об’єднаної Німеччини. Радянський лідер досить твердо заявив про неприйнятність членства майбутньої Німеччини в НАТО.

Проте вже під час наступної зустрічі, що відбулася між керівниками двох країн у липні 1990 р. у Москві, М. Горбачов погодився з тим, що ФРН після об’єднання залишиться в НАТО. Це пояснюється тим, що наростання внутрішніх проблем, викликаних політикою «перебудови», постійний тиск західних партнерів залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши заручником політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б спровокувати щонайменше загострення обстановки і критику за кордоном, керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх дій. Крім того, воно серйозно усвідомлювало, що співробітництво з об’єднаною Німеччиною, хай і членом НАТО, для Радянського Союзу набагато вигідніше, ніж конфронтація з непередбачуваними наслідками.

31 серпня 1990 р. у Берліні було підписано договір між ФРН і НДР про об’єднання, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990 р. Для обговорення міжнародних аспектів об’єднання Німеччини було проведено переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великобританії і Франції (за формулою «2 + 4»), і 12 вересня 1990 р. у Москві було підписано Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини.

Договір «2 + 4» чітко визначив статус об’єднаної Німеччини, її територію, кордони, права й відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об’єднаної Німеччини було проголошено остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Передбачалося, що до об’єднаної Німеччини входитимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Отже, ні до кого жодних територіальних претензій Німеччина не матиме.

Німеччина проголосила, що з її території виходитиме тільки мир. Важливе значення мала відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність бундесверу до 1994 р. буде скорочено до 370 тис. військовослужбовців.

Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територіальної оборони, не включені у структуру НАТО. Договором було передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська та ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських військ. Також до 31 серпня 1994 р. у Берліні мали залишатися війська США, Великобританії та Франції.

Об’єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах завдяки відмові чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Отже, договір шести держав – ФРН, НДР, США, СРСР, Великобританії та Франції – від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу.

3 жовтня 1990 р. відбулось урочисте входження нових земель до ФРН. Цей день – день німецької єдності було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. відбулися перші вільні вибори в ландтаги (парламенти) п’яти нових земель.

Остаточно німецьке питання було вирішено після укладення в жовтні 1990 р. угод про умови перебування на німецькій території й виведення звідти радянських військ та підписанням 9 листопада 1990 р. Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН і СРСР.


Читайте також:

  1. Iсторичне значення революції.
  2. Аграрне право та законодавство США, Німеччини, Франції, Великої Британії, Ізраїлю, Польщі, Росії
  3. Активність. Закон радіоактивного розпаду
  4. Банківські об’єднання
  5. Більш повну практику ціноутворення в сучасних умовах у розвинутих країнах світу допоможе з’ясувати короткий виклад розвитку теорії ціни.
  6. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи.
  7. Бюджетний устрій в зарубіжних країнах. Організація бюджетного процесу
  8. В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
  9. Вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна.
  10. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
  11. Визволення у країни від гітлерівських окупантів.Внесок унр. нар в розгром нацистської Німеччини.




Переглядів: 4018

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси | Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД, закінчення «холодної війни» та її наслідки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.