Теорії нації та націоналізму. Типології націоналізму.

Інструменталістська концепція етнічності. Латинське слово instrumentum означає «знаряддя». Інструменталізм (ситуаціонізм) виникає в 70-х рр. XX ст. в США як реакція на неспроможність примордіалізму пояснити зростання національних рухів в сучасному світі. Цей напрямок ще називають теорією ситуативної або мобілізованої етнічності. Представником цієї теорії є Ерік Гобсбаум («Нації і націоналізм після 1780 року»).

Етнічність інструменталісти трактують як почуття солідарності сформоване у великої групи людей за певних обставин. Етнічність – це своєрідне джерело ресурсів до яких звертаються лідери задля досягнення поставленої мети. Ця мета переважно є політичною.

У звичайних умовах етнічність не проявляється або є латентною (прихованою). Про неї згадують тоді, коли виникає необхідність. Цікавим прикладом є ситуація, яка склалася на Камчатці на поч. 90-х рр. XX ст. у зв’язку з закріпленням за малочисельними етносами Півночі риболовних ділянок. Через непродумане рішення подібного права були позбавлені камчадали. Це – етнічна група, яка склалася до сер. XVIII ст. в результаті асиміляції ітельменів з росіянами. У російські етнографічній літературі кін. XIX – поч. XX ст. камчадали фіксувалися як етнографічні група росіян і після 1926 р. в матеріалах переписів не фіксувалися. І тільки на поч. 90-х рр. Через економічні причини (право на риболовство) на порядок денний виступила етнічнсть камчадалів, вони «дружно згадали» про свою відмінність від росіян та інших спільнот.

Отже, інтсрументалісти ототожнюють досить часто етнічні групи з групами інтересів або ж соціальними групами. Вони не орієнтуються на пошук об’єктивних чинників формування етнічних спільнот. Тому їхні теоретичні розробки безпорадні перед поясненням фактів збереження та відстоювання власної етнічності навіть тоді, коли цього не вимагає ситуація. Так, в найбільш благополучних США більшість спільнот понині чітко ідентифікуються за власним походженням: американець англійського, ірландського, італійського, українського, китайського походження, «афроамериканець».

3. Конструктивістська концепція етнічності. Латинське слово construction означає «побудова». Конструктивізм – це своєрідна спроба поєднати два попередні підходи трактування етнічності. Вони не заперечують примордіальності (первинності) етнічних спільнот, але подальший їх розвиток розглядають через призму соціальної структури суспільства.

Конструктивізм як теорія етнічності бере початок від публікації праці американського історика Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти» (1983). Сучасні етнічні спільноти (нації), за Б.Андерсоном це уявлені політичні спільноти (imagined political community).

Ряд традицій (про які примордіалісти говорять як прадавні) виникли зовсім недавно. Це – інтелектуальні творіння письменників, художників, вчених, політиків, які цілеспрямовано формують соціальне оточення. Саме вчені-історики відповідальні за становлення етнічності. Українці «усвідомили себе» після прочитання праць М.Грушевського, М.Аркаса, О.Субтельного, «Кобзаря» Т.Шевченка і т.д. Цей процес продовжується після проголошення незалежності в 1991 р., коли постала Україна, але українці ще не стали реальною етнічною спільнотою.

Тобто, прихильники констуктивізму твердять основну тезу – етносів не існує, існують етнічні групи або ж культурні спільноти. Їх можна сконструювати, адже головне знаряддя такої конструкції – вироблення спільного уявлення про спільну історичну долю.

Російський етнолог-конструктивіст Валерій Тішков твердить, що будь-яка соціальна, релігійна чи діалектна група впродовж 160-180 років може стати етнічною групою (етносом), якщо її членам нав’язати думку про спільне походження. Так етноси можна конструювати. В своїй праці «Реквием по этносу» В.Тішков твердить про «дрейф етноідентичності» в сучасному урбанізованому світі. На зміну етнічній ідентичності приходить громадянська ідентичність (нація-громадянство). Він ратує за єдину російську громадянську ідентичність (всі – «россияне») поряд із багатоманітність культур, які мають етнічну основу.

Таким чином, конструктивізм акцентує увагу на сучасних тенденціях зникнення традиційних культур і виникнення націй сучасного типу. Конструктивісти не можуть відповісти на питання про емоційні компоненти етнічності, менталітет спільноти. Отже, підходячи до проблеми етнічності потрібно синтетично використовувати надбання всіх трьох вищеокреслених концепцій етнічності.

Слово «нація» походить від латинського natio(порода,рід, плем’я, походження, народження). У своїх промовах Ціцерон називав «націями» віддалені та «варварські» народи. Поширеним слово «нація» було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували «нація Франції», «нація Пікардії», «нація Нормандії». В Болонському університеті інувало 35 націй студентів і викладачів.

В кін. XVIII ст. слово «нація» в французькій мові стало еквівалентом слова «народ» (peuple). В XIX ст. поняття «нація» в країнах Європи ототожнюється з поняттям «держава». Термін «нація» асоціюється з державною одиницею, країною. Так, в 1919 р. була створена Ліга Націй, а пізніше – Організація Об’єднаних Націй.

Етнологи, етнополітологи прагнули теоретично обґрунтувати виникнення та сутність націй. Можна виділити декілька основних теорій нації: комунікативна, етатистська та етнологічна.

1. Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем в праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К.Дойча – взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структуривзаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К.Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам’ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на простому принципі – ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґіденс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об’єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: «Нація – це народ, який або прагне мати власну державу, або має її».

3. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє наступні ознаки нації:

· відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити «своїх» і «чужих»;

· наявність історично успадкованої спільної території;

· відносно велика чисельність населення;

· зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

· наявність спільних колективних почуттів;

· безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;

· вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Професор УжНУ Михайло Тиводар твердить, що нація – це особливий стан розвитку етносу, пов’язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація – це політизована етнічність.

Поряд із теоретичними моделями нації ряд вчених прагнули класифікувати або типологізувати націй.

Типологія націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґергом Геґелем в праці «Філософія історії». Він поділяв нації на «історичні» та «неісторичні». «Історичні» нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. «Неісторичні» (східні) нації не здатні на створення своєї держави в принципі.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на «культурні» і «політичні» («державницькі»). «Культурна» нація може існувати і без наявності державних інституцій. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об’єднання в др.п. XIX ст. «Політична» нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом «політичних» націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на «нові» і «старі». До «старих» він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кін. XVIII ст. У 1789 р. «старими» націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. «Новими» європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та ін. Якщо в «старих» націях процес націотворення відбувався повільно, «природним» шляхом, то в «нових» націях він відбувався швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід «старих» націй.

Усі вищенаведені типології потрібно розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій має право на існування. Водночас вони мають суто прикладне значення в рамках певних ідеологічних схем та концепцій.

Термін «націоналізм» вперше згадується в XV ст. Тоді це слово як і «нація» означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Йоган Гердер вживає цей термін у 70-х рр. XVIII ст. Оксфордський словник 1836 р. визначав ототожнював націоналізм з доктриною, згідно якої певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом ототожнювалось із словом «національність», «патріотизм». Так, англійська газета «Дейлі Ньюс» від 20 травня 1869 р. вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін «націоналіст» розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм – це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Сміт розширює рамки значень слова «націоналізм». Воно має декілька варіантів:

· націоналізм – процес формування та утвердження націй або національних держав;

· націоналізм – усвідомлене розуміння належності до нації;

· націоналізм – мовні та символізовані означення нації;

· націоналізм – ідеологія нації, її прагнень і волі;

· націоналізм – суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Типологія націоналізму. Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з’явився в кін. XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж.Мадзіні в Італії, Д.Бентам в Англії, Ф.Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно якої кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава – найвища цінність; її влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом наступає епоха інтеґрального націоналізму. Він відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співідношення добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста – найкраща, найвища. Інтеґральний націоналізм з’явився наприкінці XIX – на поч. XX ст.

Найвпливовішою є історична типологія націоналізмів Ганса Кона. На його думку історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побуди держави на національній основі. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Відомий примордіаліст Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виникає в стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в Новий час. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість. Е.Сміт виділяв в низку так званих націоналістичних рухів:

· антиколоніальний;

· інтеґраційний;

· сепаратистський;

· іредентистський.

Таким чином, феномен нації і націоналізму належним чином представлений в науковій літературі. Найбільш поширеними є комунікативна, етатистська та етнологічна (етніцистська) теорії нації. Нації поділяли на «історичні» і «неісторичні», «культурні» і «політичні», «старі» і «нові». Націоналізм як феномен політичного життя по-різному трактується дослідниками. Виділяють ряд типів націоналізму: гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний, інтеґральний (К.Гейз); «західний» та «східний» (Г.Кон); «етноцентричний» і «поліцентричний» націоналізм (Е.Сміт).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ставки збору	\|	Етнополітичні процеси в країнах Західної Європи (інтеграційні та сепаратистські тенденції).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.