Вимоги до інтонаційного оформлення прочитуваного і декламованого. Прийоми його навчання

Одну з важливих вимог виразного читання становить уміння інтонувати прочитуване чи декламоване. Інтонування твору залежить від пауз і логічного наголосу. Поняття ці доступні розумінню дітей 10 років. На них слід спиратися, розвиваючи навички уміло інтонувати текст.

Перше, з чим стикаються школярі, оволодіваючи читанням,— це необхідність, образно кажучи, «читати» розділові знаки. Першокласники потребують роз'яснення того, що розділовий знак у кінці речення є вказівкою зупинитися, зробити паузу. Треба привчити учнів обов'язково дотримуватися цієї вимоги. Відомо, як окремі учні змагаються прочитати весь текст без передиху, без зупинки. Цей недолік найчастіше дає себе відчути при читанні віршів.

Крім того, що розділові знаки в кінці речень вказують на паузи, вони ще й допомагають зорієнтуватися, з якою метою вжите речення. Воно може становити повідомлення або запитання, передавати спонукання чи вираз емоцій, настрою.

Найпоширеніший спосіб навчити школярів розрізняти розповідну й питальну інтонації — читання твору за особами. У читанках такі завдання непоодинокі. При потребі вчитель може й сам запропонувати учням прочитати в особах. Так, у вірші Ф. Петрова «Гайдарчата» один учень читає строфу-запитання, інші по черзі або навіть хором відповідають.

Однак вироблення умінь інтонувати питання-відповідь — лише частина процесу здобуття навичок «читати» розділові знаки. Паралельно з цим, а також у всій наступній роботі над виразністю прочитуваного треба добиватися від учнів уміння передавати емоції і настрої героя твору чи емоційний лад усього твору. У кожному творі відбита радість чи печаль, захоплення чи здивування. Це мають усвідомлювати учні. Читання художніх творів повинне викликати в учнів певні настрої, почуття. Відчувши їх, діти змушені будуть знайти відповідну інтонацію для відтворення голосом радості або горя, схвалення чи засудження. У вірші М. Познанської «Свято Перемоги» кілька разів вжито знак оклику. Перше речення «Фашистські полчища розбиті!» слід супроводжувати радісним наповненням голосу. Фразі «Радянській Армії — хвала!» надати виразу піднесеного заклику. Із захопленням передати фрази «Кінець війні! Кінець війні!». Речення ж «А потім лиш — одна хвилина — і залпи вдарили як грім!» вимовити з радісним піднесенням.

Робота над відтворенням почуттів у зв'язку з «читанням» розділових знаків можлива і при читанні прозових творів. Діти, наприклад, читають казку Л. Захар'їна «Андрійкова пригода». У ній є ряд речень із знаком оклику і знаком питання. Але чи в усіх випадках вони вказують на чисті запитання або викликають потребу оклику? Для розгляду можна взяти речення: «Мучився Андрійко над літерами, мучився та й кинув з досадою ручку: — Навіщо тільки вигадали ці літери?» Як прочитати питальне речення? Напевне, з досадою. А реченню: «Як це, навіщо нас вигадали?» слід надати відтінку обурення; фразі «Як цього не знати!» — докору; двом реченням: «Подумати тільки! А ще школяр!» — здивування і засудження.

Однак було б неправильно думати, що учні самі в змозі дійти розуміння того, як, з яким відтінком краще прочитати той чи інший текст. Без допомоги вчителя їм не впоратись. Але вона має полягати не в підказуванні того, як — весело чи печально, захоплено чи задумливо — підходить вимовляти текст, її справжня ефективність у цілеспрямованому аналізі твору: його змісту, поведінки дійових осіб, розбору описаних подій і ситуацій. У ході роздумів над прочитаним учні самі приходять до висновку, в яку тональність забарвити читання. Не виключена можливість, коли вчитель підкаже характер вимови слів, фраз. Але і в цьому випадку він повинен не диктувати, а рекомендувати дітям свою пропозицію.

Паралельно з навчанням дітей «читати» розділові знаки здійснюється робота над умінням свідомо використовувати паузи як засіб виразності читання,

Уже говорилося про необхідність дотримуватися пауз у кінці речень. Зупинка після прочитаної фрази дає змогу набрати повітря: забезпечується нормальне дихання. Зупинившись на мить, читач користується нагодою підготуватися до інтонування наступного речення. Пауза, нарешті, потрібна для того, щоб слухачі осмислили сприйняте речення.

І все ж функції пауз не лише в цьому, і місце їх — не тільки в кінці речень. Вони можливі в середині речень, і роль їх дещо інша, їх застосовують для підкреслення найбільш значимого у даному реченні слова (чи кількох слів). Як це здійснити практично, для прикладу можна взяти першу строфу вірша П. Грабовського «До школи»:.

Ну, прокидайтесь, діти:

ранок — до книжки пора!

Сонечко вспіло залити

все посереду двора!

У першому рядку є дві коми, але вони не супроводжуються паузами, оскільки ні спонукання, ні звертання не відокремлюються у вимові паузами. При прочитуванні цього рядка йдеться про різну тональність і характер вимови слів. Спонукання «Ну» годилось би прочитати з підвищенням тону, а заклик «прокидайтесь» — вимовити протяжно-заклично. Слово ж «діти» передати з відтінком ласкавості. Отже, виходить, що при читанні цього рядка не слід зважати на коми. Паузами не виділяються також вставні слова і речення. Значить, розділові знаки в середині речень не завжди диктують використання пауз.

Навпаки, читець досить часто вдається до пауз у тих місцях тексту, де ніяких розділових знаків немає. Переконливу ілюстрацію цього становить третій рядок вірша: «Сонечко вспіло залити (пауза) все посереду двора!». Пауза перед словом «все» дає можливість виділити його як вагоме для виразу думки.

Система роботи над паузами має переконати учнів у тому, що розділові знаки не завжди сигналізують паузу, її використання диктується вагомістю слова чи групи слів у вираженні змісту фрази. Коли пауза вживається для виділення окремих слів, її прийнято називати логічною. Цей термін не обов'язковий для школярів. Але націлювати їх на підкреслення найважливіших слів конче потрібно, адже від цього залежить виразність прочитуваного.

Крім логічної використовується ще й так звана психологічна пауза (для учнів це пауза настрою, обставин, у яких відбувається дія), її місце там, де автор застосовує емоційний перехід від одного повідомлення до іншого. Такий перехід часто програмується розділовими знаками в середині речення. В оповіданні Д. Фанчуллі «Маріучча» читаємо: «Вибачте нам, синьйоре Антоніо... Я прийшла сказати вам... чи не могли б ви ще трохи почекати?». Йдеться про борг, який мама Маріуччі мала сплатити синьйору Антоніо, але в день повернення боргу в неї не було жодної ліри. Дівчинка висловлює прохання почекати з поверненням узятих у синьйора лір з побоюванням і благанням. Тому й з'являються паузи. На це вказують три крапки і в першому, і в другому випадку. Яке їх виражальне навантаження? Психологічне: передати хвилювання, розгубленість, благання.

Психологічні паузи можливі і на стикові речень. В оповіданні Б. Ємельянова «Легенда» є таке місце в другій частині, у якому розповідається, що А. Гайдар, побачивши фашистських автоматників, «підсунувся ближче до насипу. Заліг. Коли ж зовсім близько з'явилася дрезина з автоматниками, підвівся, підпустив фашистів впритул і довгою чергою різонув зблизька по ворогах». У цьому тексті доречно вжити паузу після речення «Заліг». Це — психологічний злам у розповіді. Після дії «заліг» іде чекання, а далі — розплата з ворогом.

Отже, роль паузи незаперечна у виділенні важливого слова і у відтворенні психологічної ситуації розповіді.

Акцентувати увагу слухача на смислово-істотному слові можна не тільки застосуванням паузи, а й логічним наголосом, тобто виділенням слова дещо більшою силою видиху, або його протягуванням, чи зміною тону голосу. Читаючи вірш В. Сосюри «Любіть Україну», діти у перших же рядках виділяють слова, вагомі за змістом:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води...

Виділені слова — істотні для усвідомлення поетичного задуму, їх годиться виділити, бо на них падає логічний наголос. Цей термін, проте, не слід розуміти так, начебто виділені слова потрібно викрикувати, оскільки вони; наголошені. Сутність проказування подібних слів полягає в тому, щоб зосередити на них увагу слухача. Це можна здійснити незначним посиленням чи підвищенням голосу, протягуванням, тобто уповільненою вимовою. Змістові наведеного уривка пасує така вимова виділених елементів тексту: у слові «Любіть» доцільно протягти наголошенні склад, зворот «як сонце» проказати з розтягуванням складів, лексеми «вітер», «трави», «води» подати з незначним посиленням голосу.

У передачі окремих логічно важливих місць твору припустимо застосовувати шепіт. Так, у творі М. Коцюбинського «Маленький грішник» друга частина починається словами хворої матері Дмитрика: «Другого дня Ярина ледве звелась з постелі.

- Чогось я занедужала, Дмитрику, — обізвалась Ярина,— сили не маю...».

Їх краще прочитати шепотом: мати Дмитрика ледве жива. На завтра її вже не стане.

Щоб упевнити дітей у тому, що шепіт, як і голос, здатний озвучити написане, вчителеві можна застосувати прийом-гру: пошепки прочитати вірш так, але щоб його було чутно всьому класу.

Усе сказане ще раз переконує в тому, що виразне читання ґрунтується лише на усвідомленні змісту твору, подій і характерів, описаних у ньому. Виразність читання підказується також розділовими знаками і відповідник лексичним наповненням.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Передумови виразного читання учнів	\|	Особливості виразного читання поетичних творів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.