Способи захисту суб’єктивних прав та свобод

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.

ВОПРОС 19 Розділ 6. Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні
1. Поняття прав, свобод та обов'язків особи. Загальні міжнародно-правові стандарти основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Поняття «права людини» акцентує увагу і підкреслює невідчужуваність прав будь-якої людини. Його сутність полягає у визнанні того, що всім членам людського суспільства притаманні свобода і гідність. Зміст поняття «права громадянина» включає в себе характеристики прав особи саме як громадянина певної держави.

Поняття «свободи людини і громадянина» можна визначити як встановлена і гарантована законодавством сфера автономії людини і громадянина у взаємовідносинах з державною владою та іншими членами суспільства. Це свобода волевиявлення, думки, совісті, переконань, свобода людини від втручання у сферу її особистого життя та особистих переконань з боку органів держави, інших державних інституцій, не державних утворень, інших членів суспільства тощо.

У найбільш загальному розумінні зміст поняття «права людини» можна визначити як об'єктивні можливості кожного члена суспільства користуватися певними соціальними благами. Поняття права людини є відображенням того факту, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід ємних прав та властивостей. Наявність їх у людини зумовлюється самим фактом її існування. Визнання наявності у людини таких властивостей і прав та їх невід'ємності є важливою гарантією поваги до її гідності.

Слід зазначити, що права і свободи людини можуть бути реально реалізованими лише при умові їхнього забезпечення відповідними, передбаченими законодавством, гарантіями. Отже, права і свободи людини - це її соціальні можливості, які визнані державою, встановлені у нормах її законодавства та забезпечені системою гарантій.

Обов'язки - це, відповідно до положень загальної теорії права, міра необхідної поведінки. Обов'язки людини - це також соціальні можливості, але такі, що відображають вимоги суспільства і держави до особи, до її поведінки. Людина, реалізуючи права і свободи, має узгоджувати свою поведінку з певними правилами для того, щоб не завдавати шкоди іншим членам суспільства. Отже, виконання обов'язків є однією з важливих передумов реалізації прав і свобод.

Проблемам прав і свобод людини притаманний дещо специфічний аспект. Суть цього аспекту проявляється у актуальності проблеми прав людини, як для будь-якого окремого суспільства і держави, так і для світового співтовариства в цілому. Мова йде про можливості систематичного і ефективного міжнародного спілкування і співпраці людей у гуманітарній, технічній та інших сферах.

Міжнародна співпраця держав у сфері прав людини знаходить свій прояв у виробленні і прийнятті певних стандартів щодо визначення правового статусу особи. Визначаючи загальні стандарти прав людини, держави беруть на себе зобов'язання дотримуватися їх у своєму внутрішньому законодавстві і діяльності. Додержання державами взятих на себе зобов'язань є однією з вирішальних умов визнання країни світовим співтовариством.

Саме поняття «міжнародні стандарти» охоплює широкий комплекс досить різнорідних норм. Сюди, наприклад, входять: правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, такі як Гельсінський Заключний Акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї тощо.

«Кодекс» же прав людини в міжнародному праві є надбанням правової та історичної думки і практики не лише XX століття.

Загальні принципи, на яких базується сама ідея прав людини, містяться ще у грецькій філософії та у різних релігіях світу. Про стародавність концепції прав людини свідчать наукові дослідження релігійних канонічних текстів, зокрема, обох частин Біблії - Старого і Нового Заповітів.

Як окрема, самостійна категорія, поняття «права людини» почало розглядатися у XVIII столітті. В той період - в епоху просвіти, сформувалася ідея невід'ємності прав людини. Відтоді і надалі права людини стали розглядатися, як неодмінна передумова гідного людини життя.

Термін «права людини» вперше вжито у Французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789 p.). До загального ж міжнародного лексикону цей термін вийшов лише після другої Світової війни.

Першою міжнародною угодою і першим міжнародно-правовим документом, у якому закріплено принцип поваги до основних прав і свобод людини, став статут Організації Об'єднаних Націй, що був прийнятий у 1945 році. Статут ООН став фундаментом для дальшого розвитку спілкування й співпраці суверенних держав і народів у галузі прав і свобод людини.

Саме з прийняттям статуту ООН розпочалися всеосяжні зусилля світового співтовариства у сфері утвердження і захисту прав і свобод людини. В ній, однією з багатьох найважливіших цілей, об'єднані нації проголосили: «знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав у великих і малих націй».

Загально-правові стандарти прав і свобод особи, що лежать в основі концепції прав людини і громадянина, встановлено у міжнародно-правових документах з питань прав людини.

Універсальний комплекс прав і свобод, що здатний забезпечити нормальну життєдіяльність кожної людини, визначений у таких міжнародно-правових актах, якими є: Загальна Декларація прав людини (1948 p.); Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права (1966 p.); Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.); Факультативний протокол до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права (1996 р.) Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод людини та ін. Саме завдяки названим та іншим документам у галузі прав людини, людина стала суб'єктом міжнародного права. Права і свободи людини перестали бути лише внутрішньою справою держави. Вони стали об'єктом уваги всього міжнародного співтовариства.

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини. У Декларації було визначено мінімальний обсяг прав і свобод, які повинна мати будь-яка людина у економічній, політичній, соціальній та культурній сферах життя. Ця Декларація була прийнята як резолюція - рекомендація. Юридично обов'язковим документом для держав вона не вважалась.

Декларація проголошує:

«Люди народжуються вільними і рівними у гідності і правах...»

Зазначене положення декларації є втіленням ідей Французької Декларації прав людини і громадянина (від 20 серпня 1 789 p.), у якій визначено, що люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Соціальні відмінності можуть бути встановлені лише виходячи з мотивів загальної користі. Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншим.

На основі Загальної Декларації Прав людини 1948 р. були прийняті юридично-обов'язкові міжнародно-правові документи з питань прав людини. 16 грудня 1966 року Генеральна Асамблея ООН схвалила два міжнародно-правових документи з питань прав людини, а саме -- Пакт про громадянські і політичні права людини та Пакт про економічні, соціальні і культурні права людини, які стали юридично-обов'язковими документами для держав. Ці акти набули чинності у 1976 році.

Україна є учасницею названих пактів з 20 березня 1968 року. Україною ратифіковано також і факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права.

Зазначені три міжнародно-правові документи - Загальну Декларацію прав людини та обидва пакти прийнято називати «Хартією прав людини».

У Пакті про громадянські і політичні права закріплено такі, зокрема, найсуттєвіші права і свободи людини як: право на життя, свободу та особисту недоторканість, свободу думки, совісті і релігії, принцип рівності перед законом, свободу від свавільного арешту, рівність перед судом, заборону пропаганди війни, право на мирні зібрання, право обирати і бути обраними, свободу асоціацій тощо.

Всі держави, які приєдналися до раніше названих міжнародних документів з питань прав людини, зобов'язані привести своє внутрішнє законодавство у відповідність з їхніми вимогами. Тим самим був створений пріоритет зазначених міжнародно-правових актів над внутрішнім законодавством країн-учасниць. Завдяки цьому, кожна людина, у випадках порушення її політичних, громадянських або інших прав, одержала право звертатися безпосередньо до комітету з прав людини при ООН, якщо вона вичерпала всі можливі внутрішні засоби захисту своїх прав.

Україна, як правонаступник УРСР та один з правонаступників СРСР, після проголошення своєї державної незалежності, взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні договори, які були укладені як УРСР так і СРСР, якщо вони не суперечать Конституції і законам нашої держави.

Україна є учасницею ряду міжнародних договорів, конвенцій, протоколів, що спрямовані на зміцнення співробітництва держав у боротьбі з масовими порушеннями прав людини. Такими, наприклад, є: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Конвенція про права дитини; Конвенція про статус біженців тощо.

Відповідно до Конституції України (ст. 9), Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» (10.12.1991 p.), всі укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори визнаються невід'ємною частиною національного законодавства нашої держави. Отже, всі зазначені та інші акти, у яких бере участь Україна і до яких вона приєдналася, є складовою частиною українського законодавства.

Таким чином, Україна засвідчила свою готовність виконувати міжнародно-правові зобов'язання, зокрема, у сфері прав людини. Вступ України до Ради Європи (26.09.1995 р.) став результатом значних зусиль нашої держави саме у цій сфері державно-правової політики.

Правові норми, що утворюють конституційно-правовий інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина і визначають систему прав, свобод і обов'язків людини, виступають в таких основних видах:

1) Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина. Це загальні принципи, що лежать в основі формування і реалізації правового статусу особи. Основними серед них є принцип рівноправності, справедливості, принцип взаємозв'язку прав і обов'язків людини і держави тощо.

2) Права людини. Це правові норми, що становлять основу обов'язків держави стосовно людини. Вони охоплюють весь комплекс основних прав особи.

3) Свободи людини. Це норми права, які гарантують кожній людині сферу її життя, що є вільною від будь-якого втручання. Передусім це свобода думки й переконань, свобода совісті і релігії тощо.

4) Обов'язки людини і громадянина. Це норми, що визначають обов'язки особи виконувати певні дії чи утримуватися від них.

5) Матеріальні гарантії реалізації прав і свобод людини і громадянина.

6) Норми конституції, що визначають основні напрямки й містять рекомендації щодо законодавчого регулювання у сфері основних прав, свобод і обов'язків людини.

7) Конституційні норми, які визначають політику держави у сфері прав, свобод і обов'язків людини.

Проблема прав людини носить глобальний характер. Визначальними тут є: ступінь розвинення та захищеності прав свобод і обов'язків; механізм їх реалізації у тій чи іншій державі тощо. У значній мірі це визначається зусиллями міжнародного співтовариства у розглядуваній сфері, авторитетом міжнародно-правових документів з прав людини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВОПРОС 18 Права людини: охорона та способи захисту суб’єктивних прав та свобод	\|	ВОПРОС 20 Поняття конституційного ладу, його співвідношення з державним ладом державна влада та громадянське суспільство засади конституційного ладу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.