МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
СиСТЄМЯ ОрГЯНІВдержавного управління у сфері праці і соціальної політики До системи органів, що здійснюють управління у сфері праці та соціальної політики, входять: Міністерство праці та соціальної політики України, Головне управління праці та соціального захисту населення обласної та Київської міської державної адміністрації, управління праці та соціального захисту населення районної, районні в містах Києві та Севастополі державної адміністрації, Севастопольської міської державної адміністрації[225]. Відповідно до Конституції України Указом Президента України створено Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці), яке діє згідно з Положенням про нього, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. Його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінпраці є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, загальнообов’язкового державного соціального страхування (далі — соціального страхування), соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу. Основними завданнями Мінпраці є: участь у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, у тому числі інвалідів, ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу; керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприянням раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенням якості і конкурентоспроможності робочої сили; розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі всіх видів державної соціальної допомоги, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення; розроблення заходів, спрямованих на подолання бідності, в тому числі проведення аналітичної роботи з моніторингу показників бідності та соціального розвитку; забезпечення здійснення Пенсійним фондом України його функцій. Мінпраці очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади за поданням Прем’єр-міністра України Президент України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо кандидатур заступників Міністра вносить на розгляд Кабінету Міністрів України Прем’єр-міністр України за поданням Міністра. Міністр керує Міністерством, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України за розроблення і реалізацію державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу та за виконання Міністерством своїх завдань і функцій; координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до компетенції Міністерства; вносить Прем’єр-міністру України подання про призначення на посаду і звільнення з посади заступників Міністра, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується через Міністра; розподіляє обов’язки між своїми заступниками; затверджує програми і плани роботи Міністерства та звіт про їх виконання; підписує нормативно- правові акти Міністерства тощо. Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінпраці, визначення основних напрямків його діяльності у Міністерстві утворюється колегія. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпраці. Крім того, у складі Мінпраці Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління, а також наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямків розвитку у сфері праці та соціальної політики, найважливіших програм та вирішення інших питань у Мінпраці. Склад таких органів і положення про них затверджує Міністр. Структуру центрального апарату Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Віце- прем’єр-міністром України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату Мінпраці затверджує Міністр. Штатний розпис і кошторис видатків Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Мінфіном. Мінпраці є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Через Міністра спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Пенсійного фонду України. Систему органів Пенсійного фонду України утворюють: Пенсійний фонд України, Головне управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та управління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах. Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2007 р.!, у межах своїх повноважень організує виконання акгів законодавства, здійснює контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції з питань вдосконалення цього законодавства й у встановленому порядку вносить їх на розгляд Міністра праці та соціальної політики. Його діяльність спрямовується та координується через Міністра праці України та соціальної політики. Основними завданнями Пенсійного фонду України є: участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; забезпечення збирання та акумулювання внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, ведення їх обліку; призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати; забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством; ефективне та цільове використання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів. Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється правлінням Фонду, чисельність і персональний склад якого затверджуються Кабінетом Міністрів України. Голова правління Фонду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-Міністра України за пропозицією Міністра праці та соціальної політики. Положенням про Пенсійний фонд України закріплено розмежування повноважень між правлінням та Головою правління Фонду. Зокрема, правління Фонду здійснює такі повноваження: визначає поточні та перспективні завдання Фонду; приймає постанови, затверджує положення, інструкції та інші нормативно-правові акти Фонду; заслуховує звіти керівників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі про результати їх діяльності, розглядає результати перевірок їх роботи; затверджує положення про головні управління Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, управлінь у районах, містах і районах у містах; призначає на посаду та звільняє з посади начальників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі у порядку, встановленому відповідно до законодавства Міністром праці та соціальної політики; затверджує статути (положення) підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Фонду, контролює додержання їх вимог; приймає рішення з інших питань діяльності Фонду. Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосередньо та через його головні управління в АРК, областях, містах Києві, Севастополі та управління в районах, містах і районах у містах. Структуру центрального апарату Пенсійного фонду України затверджує Голова правління Фонду за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату затверджує Голова правління. В АРК, областях, містах Києві та Севастополі утворено головні управління, які підвідомчі та підзвітні Пенсійному фонду України і діють на підставі Положення про них, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25 лютого 2008 р.[226] У районах, містах і районах у містах утворено управління Пенсійного фонду України, які здійснюють свою діяльність на підставі Положення про них, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. Повноваження управлінь в районах, містах і районах у містах в основному тотожні повноваженням Головного управління Автономної Республіки Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.
§ 3. Адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері праці і соціальної політики Відповідно до Положення про Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 р.[227], Держ- гірпромнагляд є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду та державного регулювання у сфері безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Основними завданнями Держгірпромнагляду є: формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері промислової безпеки та охорони праці, здійснення державного гірничого нагляду, безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, охорони надр; здійснення комплексного управління у сфері промислової безпеки та охорони праці, а також контролю за виконанням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, місцевими держадміністраціями та органами місцевого самоврядування; організація та здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з питань: охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю; геологічного вивчення надр, їх використання та охорони, а також використання і переробки мінеральної сировини; промислової безпеки у сфері поводження з вибуховими матеріалами, безпечного проведення робіт з утилізації звичайних видів боєприпасів, ракетного палива та вибухових матеріалів військового призначення. Держгірпромнагляд здійснює такі функції: готує пропозиції щодо формування державної політики та визначення механізму її реалізації у сфері промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, геологічного вивчення, використання та охорони надр, діяльності об’єктів підвищеної небезпеки; бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної програми економічного та соціального розвитку України, програми діяльності Кабінету Міністрів України, державних програм економічного розвитку в частині геологічного вивчення, використання та охорони надр, видобування корисних копалин, а також у формуванні державного фонду надр, введенні в експлуатацію новозбудованих видобувних та збагачувальних підприємств, а також підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; а також у здійсненні державного управління у сфері геологічного вивчення, використання та охорони надр, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльності об’єктів підвищеної небезпеки; координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, інших суб’єктів господарювання у сфері безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, промислової безпеки; розробляє за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, всеукраїнських об’єднань роботодавців і професійних спілок проект загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання; здійснює, крім зазначених функцій, державний нагляд за додержанням законодавства з охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю, у тому числі з питань: будівництва, реконструкції та експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки, потенційно небезпечних об’єктів і виробництв; видобування нафти і газу, їх транспортування, переробки та використання на підприємствах, в установах та організаціях; застосування технологій, технологічних процесів, машин, механізмів, устат- ковання, транспортних та інших засобів виробництва, а також забезпечення працівників спецодягом та іншими засобами колективного та індивідуального захисту; виготовлення, монтажу, ремонту, реконструкції, налагодження, випробування і безпечної експлуатації машин, механізмів, устатковання, транспортних та інших засобів виробництва; проведення робіт у сфері поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, а також з утилізації зброї, звичайних видів боєприпасів, виробів ракетної техніки та палива, вибухових матеріалів військового призначення; проводить розслідування та веде облік аварій і нещасних випадків, які підлягають спеціальному розслідуванню, аналізує їх причини, готує пропозиції щодо запобігання таким аваріям і випадкам; технічне розслідування обставин та причин виникнення аварій, пов’язаних з використанням газу в побуті. Рішення, прийняті Держгірпромнаглядом за результатами розслідування, обов’язкові до виконання; здійснює державний гірничий нагляд, у тому числі з питань: безпечного ведення гірничих робіт на підприємствах вугільної, гірничорудної та нерудної промисловості, під час будівництва та експлуатації, ліквідації або консервації гірничих підприємств, на об’єктах метробудівництва та підземних спорудах; ведення робіт з геологічного вивчення надр, їх використання та охорони, а також використання і переробки мінеральної сировини; повноти вивчення родовищ корисних копалин, гірничотехнічних, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва в надрах, своєчасності та відповідності встановленим вимогам введення в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин; виконання вимог до охорони надр під час ведення робіт з їх вивчення, встановлення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ корисних копалин, відповідності розробки родовищ корисних копалин встановленим вимогам, повноти видобування оцінених запасів корисних копалин і наявних у них компонентів; додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обґрунтованості і своєчасності їх списання, правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розроблення родовищ корисних копалин, правил та технологій перероблення мінеральної сировини з метою забезпечення більш повного вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції; відповідності встановленим вимогам та своєчасності здійснення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і навколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням надрами; готовності воєнізованих і шахтних гірничорятувальних формувань і диспетчерських служб до локалізації та ліквідації наслідків аварій; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Держгірпромнагляду, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення, організовує у межах своїх повноважень виконання актів законодавства; опрацьовує і затверджує правила, норми, інші нормативно-правові акти з промислової безпеки, охорони праці, перелік вибухових матеріалів, допущених до постійного виробництва та застосування; бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань поводження з вибуховими матеріалами, діяльності об’єктів підвищеної небезпеки; погоджує питання ліквідації та консервації гірничодобувних об’єктів або їх ділянок, контролює відповідність встановленим вимогам віднесення вугільних шахт, що небезпечні через наявність газу, можливість раптових викидів, гірничих ударів, до відповідних категорій. Далі Держгірпромнагляд веде державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці, державний реєстр об’єктів підвищеної небезпеки, державний облік ділянок надр, наданих для будівництва та експлуатації підземних споруд і для цілей, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; проводить державну реєстрацію великотоннажних автомобілів та інших технологічних транспортних засобів, що не підлягають експлуатації у вулично- дорожній мережі загального користування, реєструє підіймальні споруди (вантажопідіймальні крани та машини, ліфти, ескалатори, канатні дороги, підйомники, фунікулери тощо), парові і водогрійні котли, посудини, що працюють під тиском, трубопроводи пари та гарячої води, об’єкти нафтогазового комплексу та інші об’єкти; видає у передбачених законодавством випадках: ліцензії на виробництво вибухових матеріалів промислового призначення; дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки та експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устатковання підвищеної небезпеки; дозволи на право проведення вибухових робіт і виготовлення засобів їх механізації; свідоцтва на придбання та зберігання вибухових матеріалів промислового призначення; визначає порядок проведення навчання і перевірки знань посадових осіб з питань промислової безпеки та охорони праці, надає гірничі відводи для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, будівництва та експлуатації підземних споруд для цілей, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; організовує за участю державних експертно-технічних центрів і державних підприємств, які забезпечують науково-технічну підтримку державного нагляду у сфері промислової безпеки та охорони праці і належать до сфери управління Держгірпромнагляду, проведення експертної оцінки стану безпеки промислового виробництва, технологій та об’єктів підвищеної небезпеки, визначає уповноважені організації у сфері проведення огляду, випробування та експертного обстеження (технічного діагностування) машин, механізмів, устатковання підвищеної небезпеки; організовує роботу із сертифікації засобів індивідуального захисту працівників, підготовки, атестації та сертифікації фахівців з не- руйнівного контролю та системи управління охороною праці; бере участь у прийнятті в експлуатацію виробничих об’єктів та об’єктів соціально-культурного призначення; погоджує: проекти стандартів, технічних регламентів і технічних умов, нормативно-правові акти, у тому числі з питань вивчення, використання та охорони надр, переробки мінеральної сировини, та інші документи на засоби виробництва і технологічні процеси; проекти проведення дослідно-промислового видобування корисних копалин, проекти та щорічні плани їх видобування та переробки, а також проекти будівництва підземних споруд у частині додержання вимог законодавства з промислової безпеки, охорони праці та охорони надр; документацію на забудову площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення; навчальні плани і програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці; проекти планів розвитку гірничих робіт у частині їх безпечного ведення, а також норми відбору, втрат корисних копалин на підприємствах, що видобувають тверді, рідкі та газоподібні корисні копалини і гідромінеральні ресурси; видачу спеціальних дозволів на користування надрами; проекти гірничих підприємств у частині запобігання шкідливому впливу гірничих робіт на житгя та здоров’я населення, а також захисту об’єктів, розташованих на гірничому відводі, від шкідливого впливу гірничих робіт під час підробки цих об’єктів гірничими роботами; бере участь в організації проведення експертизи проектів будівництва (реконструкції, технічного переоснащення) підприємств і виробничих об’єктів, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працівників на їх відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці та промислової безпеки; призначає (якщо характер і ступінь небезпеки це зумовлюють) проведення органами виконавчої влади та суб’єктами господарювання випробувань устатковання та матеріалів, технічного огляду устатковання, незалежної експертизи проектно-конструкторської документації на відповідність вимогам нормативно-правових актів з промислової безпеки та охорони праці; бере участь у розслідуванні обставин і причин аварій, розкрадання та втрат вибухових матеріалів, приймає за результатами зазначеного розслідування в межах своєї компетенції відповідні рішення; готує пропозиції щодо вдосконалення системи обліку, звітності та державної статистики з питань, що належать до його компетенції; бере участь у підготовці міжнародних договорів України, готує пропозиції щодо їх укладення та денонсації; забезпечує виконання зобов’язань України за міжнародними договорами у сфері промислової безпеки, охорони праці та охорони надр, здійснює міжнародне співробітництво у зазначеній сфері; формує державне замовлення на проведення науково-дослідних робіт з питань охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт, здійснення державного гірничого нагляду, геологічного вивчення, використання та охорони надр і поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення та об’єктами підвищеної небезпеки, контролює його виконання; здійснює функції з управління об’єкгами державної власності, які належать до сфери його управління; приймає рішення щодо утворення, реорганізації та ліквідації підприємств, установ та організацій, які належать до сфери його управління; здійснює внутрішній фінансовий контроль за роботою підприємств, установ та організацій, які належать до сфери його управління; розглядає звернення громадян з питань, що належать до його компетенції, та вживає заходи до вирішення порушених у зверненнях питань; реалізує визначених законодавством, державну політику у сфері охорони державної таємниці; забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки; проводить інформаційно-роз’яснювальну роботу з питань, що належать до його компетенції; виконує інші функції. Наказом Держгірпромнагляду від 21 березня 2007 р. затверджено Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства1 Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства (далі — Типове положення) поширюється на підприємства, установи, організації (далі — підприємства) будь-якої форми власності та виду діяльності. Типове положення визначає основні завдання, права та організацію діяльності Комісії з питань охорони праці підприємства (далі — Комісія), яку може бути створено за рішенням трудового колективу відповідно до ст. 16 Закону України «Про охорону праці». Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом. Метою створення Комісії на підприємстві є забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Рішення про доцільність створення Комісії, її кількісний та персональний склад приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференції) за поданням роботодавця і професійної спілки. На підставі цього Типового положення за участі представників кожної сторони розробляється Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке затверджується ухвалою загальних зборів (конференції) трудового колективу. Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від роботодавця (спеціалісти з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства) та професійної спілки, а у разі її відсутності — уповноважених найманими працівниками осіб. Основними завданнями Комісії є: захист законних прав та інтересів працівників у галузі охорони праці; підготовка на основі аналізу стану безпеки та умов праці на виробництві рекомендацій роботодавцю та працівникам щодо профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань, практичної реалізації принципів державної політики в галузі охорони праці на підприємстві; узгодження через двосго- ронні консультації позицій сторін у вирішенні практичних питань у галузі охорони праці для забезпечення поєднання інтересів роботодавця та трудового колективу, кожного працівника, запобігання конфліктним ситуаціям на підприємстві; вироблення пропозицій щодо включення до колективного договору найбільш важливих питань з охорони праці, визначення достатніх асигнувань на Комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці та ефективний контроль за цільовим витрачанням цих коштів; захист прав та інтересів потерпілих працівників під час розгляду питань щодо призначення їм страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; надання додаткових пільг і компенсацій згідно з положеннями колективного договору за рахунок роботодавця. Комісія має право: звертатися до роботодавця, трудового колективу, профспілкового комітету або іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу, відповідних служб підприємства з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці; створювати робочі групи з числа членів Комісії для розроблення узгоджених рішень з питань охорони праці із залученням спеціалістів різних служб підприємства, фахівців експертних організацій, служб охорони праці органів виконавчої влади, страхових експертів, технічних інспекторів праці профспілок (на договірних засадах між роботодавцем та відповідною організацією); одержувати від працівників, керівників структурних підрозділів і служб підприємства та профспілкового комітету інформацію та мати доступ до документації, що є необхідною для виконання завдань, передбачених цим Типовим положенням; здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства з охорони праці безпосередньо на робочих місцях, забезпеченням працівників засобами колективного та індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газо- ваною солоною водою та використанням санітарно-побутових приміщень тощо; ознайомлюватися з будь-якими матеріалами з охорони праці, аналізувати стан умов і безпеки праці на підприємстві, виконання відповідних програм і колективних договорів; вільного доступу на всі дільниці підприємства і обговорення з працівниками питань охорони праці; відповідно до Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 27 квітня 2007 р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 червня 2007 р., приймати рішення про відсоток зменшення розміру одноразової допомоги потерпілому (але не більше ніж на 50 %), якщо комісією з розслідування нещасного випадку встановлено, що ушкодження здоров’я працівника настало не тільки з вини роботодавця, а й унаслідок порушення потерпілим нормативно-правових актів з охорони праці. Комісію очолює голова, який обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу. На засіданні Комісії обираються заступник голови, секретар Комісії, а також члени Комісії. Комісія здійснює свою діяльність на основі планів, що розробляються на певний період (квартал, півріччя, рік) і затверджуються головою Комісії. Комісія проводить засідання в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал. Засідання Комісії вважається правочинним, якщо на ньому присутні не менше половини її членів від кожної сторони. Якщо під час голосування кількість голосів «за» та «проти» однакова, тлова Комісії має право вирішального голосу. Рішення Комісії оформлюється протоколом і має рекомендаційний характер. У випадку незгоди роботодавця з рішенням Комісії він повинен надати протягом п’яти днів з дня одержання зазначеного рішення письмове аргументоване пояснення. Комісія раз на рік звітує про виконану роботу на загальних зборах (конференції) трудового колекгиву. Загальні збори (конференція) трудовою колективу мають право вносити зміни до складу Комісії; розпустити Комісію у разі визнання її діяльності незадовільною та провести нові вибори.
Запитання до самоконтролю 1. Охарактеризуйте державну політику в галузі соціального захисту населення. 2. Назвіть та проаналізуйте нормативно-правові акти у сфері соціального захисту населення. 3. Наведіть класифікацію органів управління в галузі соціального захисту населення. 4. Проаналізуйте повноваження Міністерства праці та соціальної політики України, Пенсійного фонду України та інших органів у сфері державного управління соціальним захистом населення. 5. Проаналізуйте повноваження органів місцевого самоврядування у галузі соціального захисту населення. Розділ IX Управління адміністративно- політичною діяльністю Глава 37 Управління обороною § 1. Організаційно-правові засади управління обороною
В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, національна безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи виконавчої влади цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади і активно здійснюють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею. Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне мирного співіснування з усіма державами. Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу. Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу і збройної відсічі можливій агресії проти України у будь-який час і за будь-яких обставин. Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне нейтралітету і додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії. Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов’язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., нова редакція Закону від 5 жовтня 2000 р.)[228]. Формування і проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснюються виключно Верховною Радою України. Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належать: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію. Постановою Верховної Ради України схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України, яка покладена в основу Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України»[229]. Виключно законами України визначаються організація Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану та вирішуються інші питання у сфері оборони. Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента України — гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності держави. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони держави та приймає рішення у цих сферах, що в наступному затверджуються законодавчим органом. Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенція і функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р.1 Організація оборони, крім формування воєнної політики і воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогнозування та оцінювання воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені щодо запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності; вироблення і проведення військово-технічної політики; підготовку населення і території країни до оборони та ін. Заходи щодо обороноздатності і національної безпеки України здійснюються Кабінетом Міністрів України, який керує діяльністю підпорядкованих йому органів та організацій відносно забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами. Кабінет Міністрів України визначає обсяги натуральних грошових коштів для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу, порядок проходження ними військової служби і ведення обліку військовозобов’язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби. Кабінет Міністрів України розробляє нормативно- правові акти, що конкретизують чинне законодавство: наприклад «Положення про проходження військової служби громадянами України» та ін., котрі затверджуються Президентом України. Підготовка допризовників і призовників міністерствами і відомствами, які мають навчально- виховні заклади, органами місцевих державних адміністрацій та органами місцевого самоврядування, які використовують кошти, виділені Міноборони України та іншими військовими формуваннями, здійснюється під керівництвом Кабінету Міністрів України. Він визначає джерела і порядок фінансування мобілізаційної підготовки, ство- рення і збереження мобілізаційного резерву, створює та ліквідовує військові навчальні заклади та виконує інші функції у сфері оборони. Органом державного управління Збройними Силами України є Міністерство оборони України, яке несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони. Міноборони України оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози, бере участь у розробленні проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України, розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони. Міноборони України здійснює керівництво бойовою, оперативно- технічною та морально-психологічною підготовкою військ, воєнною наукою, проводить військово-наукові дослідження, організовує і забезпечує військово-патріотичне виховання особового складу, здійснює координаційні, контрольні та інші повноваження у сфері оборони. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами і організаціями; вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України. Підприємства, установи і організації виконують державні замовлення і договори по виробництву і поставці озброєння та іншої продукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, дослідження, виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.
§ 2. Збройні Сили України. їх види Збройні Сили України є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні. Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об’єднань, з’єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчальних закладів. У разі війни свої завдання Збройні Сили України виконують у тісній взаємодії з військами Державної прикордонної служби України, іншими військовими формуваннями. Питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держави, вирішуються Верховною Радою. Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, загальна структура та чисельність, порядок комплектування, дислокації, мобілізації та демобілізації визначаються Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про Збройні Сили України» (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р.)[230] та іншими актами законодавства України. До складу Збройних Сил України входять: Сухопутні війська (війська наземної оборони); Війська повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони); Військово-Морські Сили. Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Безпосереднє керівництво у цій сфері здійснює Міноборони України, функції та завдання якого визначаються чинним законодавством та Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів від 3 серпня 2006 р.[231] Структуру центрального апарату Міноборони затверджує Міністр за погодженням з Першим віце-прем’єр-міністром України. Міноборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у сфері оборони та військового будівництва, мобілізаційну і бойову готовність та підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань. Відповідно до покладених на нього завдань Міноборони України бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони та військового будівництва, розробленні проекту воєнної доктрини, проекту концепції військового будівництва, державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, пропозицій щодо застосування Збройних Сил України; оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; здійснює функції державного замовника в оборонній сфері, забезпечення Збройних Сил України продовольством, речовими та іншими матеріальними ресурсами; проводить кадрову політику; керує економічною і фінансовою роботою в Збройних Силах України та ін. Міністр оборони України видає накази і директиви, організовує і контролює їх виконання. Накази і директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ Міністр оборони України видає разом з Начальником Генерального штабу Збройних Сил України, Міністр оборони України в разі необхідності може видавати спільні акти з керівниками органів військових формувань, центральних та місцевих органів виконавчої влади. У Мінобороні України утворюється колегія. Членів колегії та Положення про колегію затверджує Президент України за поданням Міністра оборони України. У структурі Збройних Сил важливе місце посідає Генеральний штаб — окрема складова частина Міноборони України, що є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оброни органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами у межах визначених Законами України, іншими нормативно-правовими актами. В особливий період Генеральний штаб є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (в разі її утворення). Генеральний штаб очолює Начальник, який призначається на посаду Президентом України за поданням Міністра оборони України і звільняється з посади Президентом України. Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (нова редакція від 4 липня 2002 р.)1. Значне місце в управлінні Сухопутними військами Збройних Сил України відводиться трьом оперативним командуванням: Південному, Західному, Північному. До системи Сухопутних військ України входять п’ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії та інші військові частини, які очолюються відповідними командувачами та штабами. Кадри для цього виду військ го- тують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії та три школи прапорщиків. З метою подальшого зміцнення законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців 7 березня 2002 р. прийнято Закон України «Про військову службу правопорядку в Збройних Силах України»[232]. Безпосередні зв’язки Збройних Сил України з населенням здійснюються через військові комісаріати АРК, областей, районів.
§ 3. Комплектування Збройних Сил України Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (в редакції Закону від 4 квітня 2006 р.[233]). Загальний військовий обов’язок встановлюється з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту держави. Загальний військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової та альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок передбачає також загальне обов’язкове військове навчання громадян. Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісаріати. Законом встановлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі загального військового обов’язку; шляхом вступу громадян на військову службу за контрактом. Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями при мобілізації у воєнний час створюється запас. Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або підготовку, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов’язані прибувати за викликом військового комісаріату для проходження медичного огляду і виконувати правила військового обліку. У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчання, можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президента України. Військовослужбовці та військовозобов’язані поділяються на рядовий склад, сержантський і старшинський склад, склад прапорщиків і мічманів, офіцерський склад (молодший, старший, вищий). Громадяни України проходять підготовку до військової служби. Із допризовниками і призовниками проводиться робота, пов’язана з підготовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади, які мають військові навчальні підрозділи, військову підготовку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання. З метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення загального рівня здобутої спеціальності і рівня фізичної підготовки у районах (містах) утворюються призовні дільниці, куди приписуються громадяни (протягом січня-березня), яким у рік приписки виповнюється сімнадцять років. Приписка проводиться районними (міськими) комісаріатами за місцем проживання. Медичний огляд громадян, які приписуються до призовних дільниць, відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по припису є обов’язковим. Медичний огляд проводиться в порядку, затвердженому Міноборони України за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я. Призовний вік починається з вісімнадцяти років. Призов здійснюється у встановлені строки згідно з Указом Президента України. Законодавством передбачено надання відстрочки від призову на строкову військову службу за рішенням районної (міської) призовної 490 комісії: за сімейними обставинами, за станом здоров’я, для продовження навчання, у зв’язку з депутатською діяльністю та призовникам з вищою освітою — вчителям загальноосвітніх навчальних закладів та медичним працівникам на весь період їх роботи в сільській місцевості за спеціальністю та у деяких інших випадках. Звільнення від призову на строкову військову службу в мирний час застосовується до призовників, визнаних за станом здоров’я непридатними до військової служби в мирний час; які до дня відправки на строкову військову службу досягли двадцятип’ятирічного віку; пройшли військову службу в інших державах та ін. Від призову звільняються також громадяни, які закінчили курс навчання за програмою підготовки офіцерського складу чи прапорщиків у навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС України, Служби безпеки України, інших військових формуваннях, мають військові або спеціальні звання. На військову службу в добровільному порядку приймаються особи, які відповідають вимогам військової служби. З ними укладається контракт. Альтернативну (невійськову) службу запроваджено замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов’язку мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульовано Законом України від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції Закону від 18 лютого 1999 р.1).
§ 4. Військова служба Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру. Вона полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховується громадянам у загальний стаж роботи, стаж роботи за фахом, а також у стаж державної служби. Порядок проходження громадянами України військової служби визначено Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», положеннями про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами. Для осіб, що проходять військову службу, встановлено її відповідні строки. Для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, — до 12 місяців; для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Морської охорони Державної прикордонної служби України, — до 18 місяців; для осіб, які мають вищу освіту за освітньо- кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, — до 9 місяців. Для громадян України, які вперше прийняті на військову службу за контрактом, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для військовослужбовців, прийнятих на посади рядового складу, — З роки; для військовослужбовців, прийнятих на посади сержантського і старшинського складу, — 5 років; для осіб офіцерського складу — 5 років. Строк проходження військової служби для цих категорій військовослужбовців може бути продовжено за новим контрактом відповідно на 3-5 років до досягнення граничного віку перебування на військовій службі. Строк військової служби для осіб офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом, — до 18 місяців. Граничний вік перебування на службі — до 60 років. Міністром оборони, вищим командуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залишені на військовій службі більше граничного віку до п’яти, а доктори наук і професори — до десяти років. Звільнення з військової служби здійснюється в запас або у відставку. В запас звільняються особи, що не досягли граничного віку перебування на службі і за станом здоров’я придатні до військової служби в мирний або воєнний час. У відставку звільняються особи, що досягли 492. граничного віку перебування на службі чи у запасі або визнані військово- лікарськими комісіями непридатними за станом здоров’я до військової служби із зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається), можуть бути звільнені з військової служби у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі — за віком; за станом здоров’я; у зв’язку зі скороченням штатів; після закінчення строку контракту; через сімейні обставини; за службовою невідповідністю; у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи командуванням. Законом встановлено граничний вік перебування в запасі і розряди запасу. Військовозобов’язані за час перебування в запасі призиваються на збори: навчальні (або перевірочні) та спеціальні. Військовозобов’язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, яких військово-лікарські комісії визнали непридатними до військової служби, знімаються з військового обліку і переводяться у відставку.
§ 5. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» передбачено відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних участків, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки і мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а також у вчиненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу. Адміністративна відповідальність настає згідно з КУпАП за: порушення військовозобов’язаними чи призовниками законодавства про військовий обов’язок і військову службу (ст. 210); умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрату їх з необережності (ст. 211); неявку на виклик у військовий комісаріат (ст. 211і); неподання у військові комісаріати списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць (ст. 2112); прийняття на роботу військовозобов’язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку (ст. 2113); незабезпечення сповіщення військовозобов’язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкоду їх своєчасній явці на пункти збору чи призовні дільниці (ст. 2114); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, не- сповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 2115); неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників (ст. 211б). Районні (міські) військові комісаріати зобов’язані під час проведення приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу офіцерів запасу та проходження навчальних зборів ознайомити громадян з їх правами, обов’язками та вимогами Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу».
Запитання до самоконтролю 1. Які організаційно-правові засади управління обороною ви можете назвати? 2. На які органи державної влади покладено повноваження щодо оборони України, а також її забезпечення? 3. Дайте визначення поняття «Збройні Сили України». 4. Назвіть органи, уповноважені здійснювати загальне керівництво Збройними Силами України. 5. Які функції покладено на Міністерство оборони України? 6. Як комплектуються Збройні Сили України? Якими нормативно-правовими актами врегульовано цей процес? 7. Яким чином проходить підготовка до військової служби? 8. Назвіть, з якого року починається призовний вік, а також підстави для надання відстрочення і звільнення від призову на строкову військову службу? 9. Право на альтернативну (невійськову) службу. 10. У чому полягає проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях? Порядок її проходження громадянами України. 11. Якими нормативно-правовими актами передбачено адміністративну відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу? Глава 38 Управління національною безпекою § 1. Організаційно-правові засади управління національною безпекою
Під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. Безпека досягається веденням єдиної політики у галузі її забезпечення, системою заходів економічного, політичного, організаційно- правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства і держави. Вона охоплює заходи не тільки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством передбачено, що у здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни. Сили (суб’єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони включають: Український народ — громадяни на виборах, референдумах, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку; Верховну Раду України — у межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання і контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; Президента України як главу держави — забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони; Раду національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України — координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони; Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки і боротьби зі злочинністю; Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне їх тлумачення; Суди загальної та спеціальної юрисдикції — здійснюють правосуддя у сфері забезпечення національної безпеки; Прокуратуру України -— здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки; Національний банк України — розробляє основні засади планово- кредитної політики в інтересах національної безпеки; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності і застосування відповідні сили і засоби безпеки. Особливу роль у цій сфері відведено воєнній організації держави, до якої належать Збройні Сили України, внутрішні війська, органи і підрозділи МВС України, Державна прикордонна служба України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Служби зовнішньої розвідки України та ін. Відповідно до Конституції України та Закону України від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України»[234] загальне керівництво безпекою здійснює Президент України. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої за Законом України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України»[235] є: визначення стратегічних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони; здійснення поточного контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони; підготовка оперативних рішень, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій, які можуть призвести до значних соціально-політичних, економічних, військових та інших наслідків, і заходів щодо їх ліквідації. Кабінет Міністрів України здійснює і контролює реалізацію конкретних заходів щодо національної безпеки органами державних служб спеціальної компетенції. До основних органів спеціальних служб безпеки належать: Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна охорона при МВС України та Державна прикордонна служба України. Службу безпеки України і підпорядковані їй органи очолює її Голова, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Його призначає на посаду Президент України. Загальне керівництво діяльністю органів Служби безпеки України здійснює Президент України. Він очолює Раду Національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої є: визначення стратегічних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів національної безпеки і оборони; здійснення поточного контролю у секторі безпеки; підготовка оперативних рішень щодо попередження надзвичайних ситуацій та їх ліквідації. Органи Служби безпеки України становлять цілісну централізовану систему, яку складають: Центральне управління Служби безпеки України; регіональні обласні управління, їх міжрайонні, районні та міські органи; Служба безпеки АРК; органи військової контррозвідки; військові формування; навчальні, науково-дослідні та інші заклади. Регіональні органи безпеки і органи безпеки у військах прямо підпорядковано Центральному управлінню Служби безпеки України. У своїй оперативно-службовій діяльності вони є незалежними від місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів. Органи Служби безпеки України мають у своєму розпорядженні навчальні заклади, науково-дослідні, експертні і військово-медичні установи та підрозділи, центри спеціальної підготовки, а також підрозділи спеціального призначення. Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на принципах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності, єдності системи органів і централізації управління ними, поєднання гласних і негласних методів і засобів діяльності. Діяльність цих органів здійснюється за такими основними напрямками: 1) контррозвідувальна діяльність; 2) боротьба з корупцією й організованою злочинністю; 3) розвідувальна діяльність. Контррозвідувальна діяльність полягає у виявленні, попередженні, припиненні розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямованої на заподіяння шкоди безпеці України. Сутність боротьби з корупцією й організованою злочинністю становлять оперативно-розшукові заходи виявлення, попередження, припинення і розкриття шпигунства, терористичної діяльності, організованої злочинності, корупції, незаконного обігу зброї і наркотичних засобів, контрабанди та інших злочинів; проведення дізнання і попереднього слідства в справах, віднесених до компетенції органів Служби безпеки України. Органи Служби безпеки України здійснюють також заходи щодо виявлення, попередження, припинення і розкриття діяльності незаконних збройних формувань, окремих осіб і громадських об’єднань, які мають за мету насильн
|
||||||||
|