• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СиСТЄМЯ ОрГЯНІВ

державного управління у сфері праці і соціальної політики

До системи органів, що здійснюють управління у сфері праці та соціальної політики, входять: Міністерство праці та соціальної полі­тики України, Головне управління праці та соціального захисту насе­лення обласної та Київської міської державної адміністрації, управлін­ня праці та соціального захисту населення районної, районні в містах Києві та Севастополі державної адміністрації, Севастопольської місь­кої державної адміністрації^[225].

Відповідно до Конституції України Указом Президента України створено Міністерство праці та соціальної політики України (Мін­праці), яке діє згідно з Положенням про нього, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. Його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінпраці є головним органом у системі центральних органів ви­конавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, загальнообов’язкового державного соціального страхування (далі — соціального страхування), соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормуван­ня та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування на­селення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу.

Основними завданнями Мінпраці є: участь у формуванні і забез­печенні реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, у тому числі інвалідів, вете­ранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного за­безпечення, соціального обслуговування населення, колективно-до­говірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу; керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з ефек­тивним функціонуванням ринку праці, сприянням раціональній, про­дуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенням якості і конкурен­тоспроможності робочої сили; розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; забезпечення через систему підпорядкованих йому орга­нів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчас­ного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі всіх видів державної соціальної допомоги, у разі втрати роботи, працездат­ності, досягнення пенсійного віку тощо; забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавця­ми вимог законодавства про працю; розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення; розроблення за­ходів, спрямованих на подолання бідності, в тому числі проведення аналітичної роботи з моніторингу показників бідності та соціального розвитку; забезпечення здійснення Пенсійним фондом України його функцій.

Мінпраці очолює Міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади за поданням Прем’єр-міністра України Президент України. Міністр має заступників, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України. Пропозиції щодо кандидатур заступників Міністра вносить на розгляд Кабінету Міністрів України Прем’єр-міністр України за поданням Міністра.

Міністр керує Міністерством, несе персональну відповідальність перед Кабінетом Міністрів України за розроблення і реалізацію дер­жавної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, соціального страхування, соціально-трудових від­носин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку

соціального діалогу та за виконання Міністерством своїх завдань і функцій; координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до компетенції Міністерства; вносить Прем’єр-міністру України подання про призначення на по­саду і звільнення з посади заступників Міністра, керівників та заступ­ників керівників центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується через Міністра; розподіляє обов’язки між своїми заступниками; затверджує програми і плани роботи Міністерства та звіт про їх виконання; підписує нормативно- правові акти Міністерства тощо.

Для погодженого вирішення найважливіших питань, що належать до компетенції Мінпраці, визначення основних напрямків його діяль­ності у Міністерстві утворюється колегія. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпраці. Крім того, у складі Мінпраці Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління, а також наукова рада, інші консультативні та дорадчі ор­гани для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо основних напрямків розвитку у сфері праці та соціальної політики, найважливі­ших програм та вирішення інших питань у Мінпраці. Склад таких органів і положення про них затверджує Міністр. Структуру централь­ного апарату Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Віце- прем’єр-міністром України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату Мінпраці затверджує Міністр. Штатний розпис і кошторис видатків Мінпраці затверджує Міністр за погодженням з Мінфіном. Мінпраці є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Через Міністра спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Пенсійного фонду України.

Систему органів Пенсійного фонду України утворюють: Пенсійний фонд України, Головне управління Пенсійного фонду України в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі та управ­ління Пенсійного фонду України в районах, містах і районах у містах.

Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабі­нету Міністрів України від 24 жовтня 2007 р.^!, у межах своїх повно­важень організує виконання акгів законодавства, здійснює контроль за

їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з пи­тань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції з питань вдосконалення цього законодавства й у встановленому порядку вносить їх на розгляд Міністра праці та соціальної політики. Його діяльність спрямовується та координується через Міністра праці України та со­ціальної політики.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є: участь у фор­муванні і реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпе­чення та соціального страхування; керівництво та управління солідар­ною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страху­вання; забезпечення збирання та акумулювання внесків на загально­обов’язкове державне пенсійне страхування, ведення їх обліку; при­значення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати; забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодав­ством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством; ефективне та цільове ви­користання коштів, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів.

Керівництво діяльністю Пенсійного фонду України здійснюється правлінням Фонду, чисельність і персональний склад якого затверджу­ються Кабінетом Міністрів України. Голова правління Фонду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади Кабіне­том Міністрів України за поданням Прем’єр-Міністра України за про­позицією Міністра праці та соціальної політики.

Положенням про Пенсійний фонд України закріплено розмежуван­ня повноважень між правлінням та Головою правління Фонду. Зокрема, правління Фонду здійснює такі повноваження: визначає поточні та перспективні завдання Фонду; приймає постанови, затверджує поло­ження, інструкції та інші нормативно-правові акти Фонду; заслуховує звіти керівників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі про результати їх діяльності, розглядає результа­ти перевірок їх роботи; затверджує положення про головні управління Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, управлінь у ра­йонах, містах і районах у містах; призначає на посаду та звільняє з по­сади начальників головних управлінь Фонду в АРК, областях, містах Києві та Севастополі у порядку, встановленому відповідно до законо­давства Міністром праці та соціальної політики; затверджує статути (положення) підприємств, установ і організацій, що належать до сфе­ри управління Фонду, контролює додержання їх вимог; приймає рі­шення з інших питань діяльності Фонду.

Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження безпосеред­ньо та через його головні управління в АРК, областях, містах Києві, Севастополі та управління в районах, містах і районах у містах.

Структуру центрального апарату Пенсійного фонду України за­тверджує Голова правління Фонду за погодженням з Кабінетом Міні­стрів України. Положення про структурні підрозділи центрального апарату затверджує Голова правління.

В АРК, областях, містах Києві та Севастополі утворено головні управління, які підвідомчі та підзвітні Пенсійному фонду України і ді­ють на підставі Положення про них, затвердженого постановою прав­ління Пенсійного фонду України 25 лютого 2008 р.^[226]

У районах, містах і районах у містах утворено управління Пенсій­ного фонду України, які здійснюють свою діяльність на підставі По­ложення про них, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р.

Повноваження управлінь в районах, містах і районах у містах в основному тотожні повноваженням Головного управління Автоном­ної Республіки Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.

§ 3. Адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері праці і соціальної політики

Відповідно до Положення про Державний комітет України з про­мислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 р.^[227], Держ- гірпромнагляд є спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади з промислової безпеки, охорони праці, державного гір­ничого нагляду та державного регулювання у сфері безпечного пово­дження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держгірпромнагляду є: формування та за­безпечення реалізації державної політики у сфері промислової без­пеки та охорони праці, здійснення державного гірничого нагляду, безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового при­значення, охорони надр; здійснення комплексного управління у сфері промислової безпеки та охорони праці, а також контролю за виконан­ням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, місцевими держадміністраціями та органами місцевого само­врядування; організація та здійснення державного нагляду за додер­жанням законів та інших нормативно-правових актів з питань: охоро­ни праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю; геологічного вивчення надр, їх ви­користання та охорони, а також використання і переробки мінеральної сировини; промислової безпеки у сфері поводження з вибуховими матеріалами, безпечного проведення робіт з утилізації звичайних видів боєприпасів, ракетного палива та вибухових матеріалів військового призначення.

Держгірпромнагляд здійснює такі функції: готує пропозиції щодо формування державної політики та визначення механізму її реалізації у сфері промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду, поводження з вибуховими матеріалами промислового призна­чення, геологічного вивчення, використання та охорони надр, діяль­ності об’єктів підвищеної небезпеки; бере участь у розробленні про­ектів Державного бюджету України, Державної програми економічно­го та соціального розвитку України, програми діяльності Кабінету Міністрів України, державних програм економічного розвитку в час­тині геологічного вивчення, використання та охорони надр, видобу­вання корисних копалин, а також у формуванні державного фонду надр, введенні в експлуатацію новозбудованих видобувних та збагачувальних підприємств, а також підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; а також у здійсненні державного управління у сфе­рі геологічного вивчення, використання та охорони надр, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльності об’єктів підвищеної небезпеки; координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, місцевих держадміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, інших суб’єктів господарювання у сфері безпеки, гігієни праці та ви­робничого середовища, промислової безпеки; розробляє за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Фонду со­ціального страхування від нещасних випадків на виробництві та про­фесійних захворювань, всеукраїнських об’єднань роботодавців і про­фесійних спілок проект загальнодержавної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання; здійснює, крім зазначених функцій, державний нагляд за додержанням законодавства з охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю, у тому числі з питань: будівництва, реконструкції та експлуатації об’єктів підвищеної небезпеки, потенційно небезпечних об’єктів і ви­робництв; видобування нафти і газу, їх транспортування, переробки та використання на підприємствах, в установах та організаціях; застосу­вання технологій, технологічних процесів, машин, механізмів, устат- ковання, транспортних та інших засобів виробництва, а також забез­печення працівників спецодягом та іншими засобами колективного та індивідуального захисту; виготовлення, монтажу, ремонту, реконструк­ції, налагодження, випробування і безпечної експлуатації машин, ме­ханізмів, устатковання, транспортних та інших засобів виробництва; проведення робіт у сфері поводження з вибуховими матеріалами про­мислового призначення, а також з утилізації зброї, звичайних видів боєприпасів, виробів ракетної техніки та палива, вибухових матеріалів військового призначення; проводить розслідування та веде облік аварій і нещасних випадків, які підлягають спеціальному розслідуванню, аналізує їх причини, готує пропозиції щодо запобігання таким аваріям і випадкам; технічне розслідування обставин та причин виникнення аварій, пов’язаних з використанням газу в побуті. Рішення, прийняті Держгірпромнаглядом за результатами розслідування, обов’язкові до виконання; здійснює державний гірничий нагляд, у тому числі з питань: безпечного ведення гірничих робіт на підприємствах вугільної, гірни­чорудної та нерудної промисловості, під час будівництва та експлуа­тації, ліквідації або консервації гірничих підприємств, на об’єктах метробудівництва та підземних спорудах; ведення робіт з геологічно­го вивчення надр, їх використання та охорони, а також використання і переробки мінеральної сировини; повноти вивчення родовищ корис­них копалин, гірничотехнічних, інженерно-геологічних, гідрогеоло­гічних та інших умов їх розробки, будівництва та експлуатації підзем­них споруд, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва в надрах, своєчасності та відповідності встановленим вимогам введен­ня в експлуатацію розвіданих родовищ корисних копалин; виконання вимог до охорони надр під час ведення робіт з їх вивчення, встанов­лення кондицій на мінеральну сировину та експлуатації родовищ ко­рисних копалин, відповідності розробки родовищ корисних копалин встановленим вимогам, повноти видобування оцінених запасів корис­них копалин і наявних у них компонентів; додержання встановленого порядку обліку запасів корисних копалин, обґрунтованості і своєчас­ності їх списання, правил проведення геологічних і маркшейдерських робіт під час розроблення родовищ корисних копалин, правил та тех­нологій перероблення мінеральної сировини з метою забезпечення більш повного вилучення корисних компонентів та поліпшення якості кінцевої продукції; відповідності встановленим вимогам та своєчас­ності здійснення заходів, що гарантують безпеку людей, майна і на­вколишнього природного середовища, гірничих виробок і свердловин від шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням надрами; готовності воєнізованих і шахтних гірничорятувальних формувань і диспетчерських служб до локалізації та ліквідації наслідків аварій; узагальнює практику застосування законодавства з питань, що нале­жать до компетенції Держгірпромнагляду, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення, організовує у межах своїх повноважень виконан­ня актів законодавства; опрацьовує і затверджує правила, норми, інші нормативно-правові акти з промислової безпеки, охорони праці, пере­лік вибухових матеріалів, допущених до постійного виробництва та застосування; бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань поводження з вибуховими матеріалами, діяльності об’єктів підвищеної небезпеки; погоджує питання ліквідації та консер­вації гірничодобувних об’єктів або їх ділянок, контролює відповідність встановленим вимогам віднесення вугільних шахт, що небезпечні через наявність газу, можливість раптових викидів, гірничих ударів, до від­повідних категорій. Далі Держгірпромнагляд веде державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці, державний реєстр об’єктів підвищеної небезпеки, державний облік ділянок надр, наданих для будівництва та експлуатації підземних споруд і для цілей, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; проводить державну реєстрацію великотоннажних автомобілів та інших технологічних

транспортних засобів, що не підлягають експлуатації у вулично- дорожній мережі загального користування, реєструє підіймальні спо­руди (вантажопідіймальні крани та машини, ліфти, ескалатори, канат­ні дороги, підйомники, фунікулери тощо), парові і водогрійні котли, посудини, що працюють під тиском, трубопроводи пари та гарячої води, об’єкти нафтогазового комплексу та інші об’єкти; видає у перед­бачених законодавством випадках: ліцензії на виробництво вибухових матеріалів промислового призначення; дозволи на виконання робіт підвищеної небезпеки та експлуатацію (застосування) машин, меха­нізмів, устатковання підвищеної небезпеки; дозволи на право прове­дення вибухових робіт і виготовлення засобів їх механізації; свідоцтва на придбання та зберігання вибухових матеріалів промислового при­значення; визначає порядок проведення навчання і перевірки знань посадових осіб з питань промислової безпеки та охорони праці, надає гірничі відводи для розробки родовищ корисних копалин загально­державного значення, будівництва та експлуатації підземних споруд для цілей, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; організо­вує за участю державних експертно-технічних центрів і державних підприємств, які забезпечують науково-технічну підтримку державно­го нагляду у сфері промислової безпеки та охорони праці і належать до сфери управління Держгірпромнагляду, проведення експертної оцінки стану безпеки промислового виробництва, технологій та об’єктів підвищеної небезпеки, визначає уповноважені організації у сфері про­ведення огляду, випробування та експертного обстеження (технічного діагностування) машин, механізмів, устатковання підвищеної небез­пеки; організовує роботу із сертифікації засобів індивідуального за­хисту працівників, підготовки, атестації та сертифікації фахівців з не- руйнівного контролю та системи управління охороною праці; бере участь у прийнятті в експлуатацію виробничих об’єктів та об’єктів соціально-культурного призначення; погоджує: проекти стандартів, технічних регламентів і технічних умов, нормативно-правові акти, у тому числі з питань вивчення, використання та охорони надр, пере­робки мінеральної сировини, та інші документи на засоби виробництва і технологічні процеси; проекти проведення дослідно-промислового видобування корисних копалин, проекти та щорічні плани їх видобу­вання та переробки, а також проекти будівництва підземних споруд у частині додержання вимог законодавства з промислової безпеки, охорони праці та охорони надр; документацію на забудову площ за­лягання корисних копалин загальнодержавного значення; навчальні плани і програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфі­кації спеціалістів з охорони праці; проекти планів розвитку гірничих робіт у частині їх безпечного ведення, а також норми відбору, втрат корисних копалин на підприємствах, що видобувають тверді, рідкі та газоподібні корисні копалини і гідромінеральні ресурси; видачу спе­ціальних дозволів на користування надрами; проекти гірничих підпри­ємств у частині запобігання шкідливому впливу гірничих робіт на житгя та здоров’я населення, а також захисту об’єктів, розташованих на гірничому відводі, від шкідливого впливу гірничих робіт під час підробки цих об’єктів гірничими роботами; бере участь в організації проведення експертизи проектів будівництва (реконструкції, технічно­го переоснащення) підприємств і виробничих об’єктів, засобів вироб­ництва, засобів колективного та індивідуального захисту працівників на їх відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці та промислової безпеки; призначає (якщо характер і ступінь небезпеки це зумовлюють) проведення органами виконавчої влади та суб’єктами господарювання випробувань устатковання та матеріалів, технічного огляду устатковання, незалежної експертизи проектно-конструкторської документації на відповідність вимогам нормативно-правових актів з промислової безпеки та охорони праці; бере участь у розслідуванні обставин і причин аварій, розкрадання та втрат вибухових матеріалів, приймає за результатами зазначеного розслідування в межах своєї компетенції відповідні рішення; готує пропозиції щодо вдосконалення системи обліку, звітності та державної статистики з питань, що нале­жать до його компетенції; бере участь у підготовці міжнародних до­говорів України, готує пропозиції щодо їх укладення та денонсації; забезпечує виконання зобов’язань України за міжнародними догово­рами у сфері промислової безпеки, охорони праці та охорони надр, здійснює міжнародне співробітництво у зазначеній сфері; формує державне замовлення на проведення науково-дослідних робіт з питань охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт, здійснення державного гірничого нагляду, геологічного вивчен­ня, використання та охорони надр і поводження з вибуховими матері­алами промислового призначення та об’єктами підвищеної небезпеки, контролює його виконання; здійснює функції з управління об’єкгами державної власності, які належать до сфери його управління; приймає рішення щодо утворення, реорганізації та ліквідації підприємств,

установ та організацій, які належать до сфери його управління; здій­снює внутрішній фінансовий контроль за роботою підприємств, уста­нов та організацій, які належать до сфери його управління; розглядає звернення громадян з питань, що належать до його компетенції, та вживає заходи до вирішення порушених у зверненнях питань; реалізує визначених законодавством, державну політику у сфері охорони дер­жавної таємниці; забезпечує виконання завдань мобілізаційної підго­товки; проводить інформаційно-роз’яснювальну роботу з питань, що належать до його компетенції; виконує інші функції.

Наказом Держгірпромнагляду від 21 березня 2007 р. затверджено Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства¹ Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства (далі — Типове положення) поширюється на підприємства, установи, організації (далі — підприємства) будь-якої форми власності та виду діяльності. Типове положення визначає основні завдання, права та організацію діяльності Комісії з питань охорони праці підприємства (далі — Комісія), яку може бути створено за рішенням трудового ко­лективу відповідно до ст. 16 Закону України «Про охорону праці».

Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом. Ме­тою створення Комісії на підприємстві є забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Рішення про доцільність створення Комісії, її кількісний та персональний склад приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференції) за поданням роботодавця і професій­ної спілки. На підставі цього Типового положення за участі представни­ків кожної сторони розробляється Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке затверджується ухвалою загальних зборів (конференції) трудового колективу. Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від роботодавця (спеціалісти з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства) та професійної спілки, а у разі її відсутності — уповноважених найманими працівниками осіб.

Основними завданнями Комісії є: захист законних прав та інтересів працівників у галузі охорони праці; підготовка на основі аналізу стану безпеки та умов праці на виробництві рекомендацій роботодавцю та працівникам щодо профілактики виробничого травматизму та профе­сійних захворювань, практичної реалізації принципів державної полі­тики в галузі охорони праці на підприємстві; узгодження через двосго-

ронні консультації позицій сторін у вирішенні практичних питань у га­лузі охорони праці для забезпечення поєднання інтересів роботодавця та трудового колективу, кожного працівника, запобігання конфліктним ситуаціям на підприємстві; вироблення пропозицій щодо включення до колективного договору найбільш важливих питань з охорони праці, ви­значення достатніх асигнувань на Комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці та ефективний контроль за цільовим витрачанням цих коштів; захист прав та інтересів потерпілих працівників під час розгляду питань щодо призначення їм страхових виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасних випадків на виробництві та про­фесійних захворювань; надання додаткових пільг і компенсацій згідно з положеннями колективного договору за рахунок роботодавця.

Комісія має право: звертатися до роботодавця, трудового колекти­ву, профспілкового комітету або іншого уповноваженого на представ­ництво трудовим колективом органу, відповідних служб підприємства з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці; створювати робочі групи з числа членів Комісії для розроблення узго­джених рішень з питань охорони праці із залученням спеціалістів різних служб підприємства, фахівців експертних організацій, служб охорони праці органів виконавчої влади, страхових експертів, техніч­них інспекторів праці профспілок (на договірних засадах між робото­давцем та відповідною організацією); одержувати від працівників, керівників структурних підрозділів і служб підприємства та профспіл­кового комітету інформацію та мати доступ до документації, що є не­обхідною для виконання завдань, передбачених цим Типовим поло­женням; здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства з охорони праці безпосередньо на робочих місцях, забезпеченням працівників засобами колективного та індивідуального захисту, мий­ними та знешкоджувальними засобами, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газо- ваною солоною водою та використанням санітарно-побутових при­міщень тощо; ознайомлюватися з будь-якими матеріалами з охорони праці, аналізувати стан умов і безпеки праці на підприємстві, виконан­ня відповідних програм і колективних договорів; вільного доступу на всі дільниці підприємства і обговорення з працівниками питань охо­рони праці; відповідно до Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 27 квітня 2007 р., зареєстро­ваного в Міністерстві юстиції України 22 червня 2007 р., приймати рішення про відсоток зменшення розміру одноразової допомоги по­терпілому (але не більше ніж на 50 %), якщо комісією з розслідування нещасного випадку встановлено, що ушкодження здоров’я працівника настало не тільки з вини роботодавця, а й унаслідок порушення по­терпілим нормативно-правових актів з охорони праці.

Комісію очолює голова, який обирається загальними зборами (кон­ференцією) трудового колективу. На засіданні Комісії обираються за­ступник голови, секретар Комісії, а також члени Комісії. Комісія здійснює свою діяльність на основі планів, що розробляються на певний період (квартал, півріччя, рік) і затверджуються головою Комісії. Комісія про­водить засідання в міру необхідності, але не рідше одного разу на квар­тал. Засідання Комісії вважається правочинним, якщо на ньому присут­ні не менше половини її членів від кожної сторони. Якщо під час голо­сування кількість голосів «за» та «проти» однакова, тлова Комісії має право вирішального голосу. Рішення Комісії оформлюється протоколом і має рекомендаційний характер. У випадку незгоди роботодавця з рі­шенням Комісії він повинен надати протягом п’яти днів з дня одержан­ня зазначеного рішення письмове аргументоване пояснення. Комісія раз на рік звітує про виконану роботу на загальних зборах (конференції) трудового колекгиву. Загальні збори (конференція) трудовою колективу мають право вносити зміни до складу Комісії; розпустити Комісію у разі визнання її діяльності незадовільною та провести нові вибори.

Запитання до самоконтролю

1. Охарактеризуйте державну політику в галузі соціального захисту населення.

2. Назвіть та проаналізуйте нормативно-правові акти у сфері соціального захисту населення.

3. Наведіть класифікацію органів управління в галузі соціаль­ного захисту населення.

4. Проаналізуйте повноваження Міністерства праці та соціаль­ної політики України, Пенсійного фонду України та інших органів у сфері державного управління соціальним захистом населення.

5. Проаналізуйте повноваження органів місцевого самовряду­вання у галузі соціального захисту населення.

Розділ IX

Управління адміністративно- політичною діяльністю

Глава 37

Управління обороною

§ 1. Організаційно-правові засади управління обороною

В адміністративно-правовій теорії та практиці державного управ­ління до сфери адміністративно-політичної діяльності належать такі галузі, як оборона, національна безпека, внутрішні справи, закордонні справи, юстиція. Органи виконавчої влади цими галузями є складовою частиною єдиної системи органів виконавчої влади і активно здійсню­ють функції держави. Особливе місце в цій системі посідають оборона та органи, що здійснюють управління нею.

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної до­статності для захисту від агресії, прагне мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, еколо­гічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення неза­лежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов’язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобі­гання воєнному нападу і збройної відсічі можливій агресії проти Укра­їни у будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не ви­знає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне нейтра­літету і додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов’язки підприємств, установ, органі­зацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., нова редакція Закону від 5 жовтня 2000 р.)^[228].

Формування і проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійсню­ються виключно Верховною Радою України. Відповідно до ст. 85 Кон­ституції України до повноважень Верховної Ради належать: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвален­ня рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової до­помоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з мо­менту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загаль­ну або часткову мобілізацію. Постановою Верховної Ради України схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України, яка покладена в основу Закону України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України»^[229].

Виключно законами України визначаються організація Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану та вирішуються інші питання у сфері оборони. Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента Украї­ни — гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності дер­жави. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Укра­їни; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони держави та приймає рішення у цих сферах, що в наступному затверджуються законодавчим органом.

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенція і функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р.¹

Організація оборони, крім формування воєнної політики і воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогнозування та оціню­вання воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповід­них заходів на міжнародній арені щодо запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілі­заційної готовності; вироблення і проведення військово-технічної по­літики; підготовку населення і території країни до оборони та ін.

Заходи щодо обороноздатності і національної безпеки України здійснюються Кабінетом Міністрів України, який керує діяльністю під­порядкованих йому органів та організацій відносно забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами. Кабінет Міністрів України визначає обсяги натуральних грошових коштів для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову вій­ськову службу, порядок проходження ними військової служби і ведення обліку військовозобов’язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби. Кабінет Міністрів України розробляє нормативно- правові акти, що конкретизують чинне законодавство: наприклад «По­ложення про проходження військової служби громадянами України» та ін., котрі затверджуються Президентом України. Підготовка допризо­вників і призовників міністерствами і відомствами, які мають навчально- виховні заклади, органами місцевих державних адміністрацій та орга­нами місцевого самоврядування, які використовують кошти, виділені Міноборони України та іншими військовими формуваннями, здій­снюється під керівництвом Кабінету Міністрів України. Він визна­чає джерела і порядок фінансування мобілізаційної підготовки, ство-

рення і збереження мобілізаційного резерву, створює та ліквідовує військові навчальні заклади та виконує інші функції у сфері оборони.

Органом державного управління Збройними Силами України є Мі­ністерство оборони України, яке несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони. Міноборони України оцінює військово-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози, бере участь у розробленні проекту воєнної доктрини та формуванні оборонного бюджету України, розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва і розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння та військової техніки, загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на потреби оборони.

Міноборони України здійснює керівництво бойовою, оперативно- технічною та морально-психологічною підготовкою військ, воєнною наукою, проводить військово-наукові дослідження, організовує і забез­печує військово-патріотичне виховання особового складу, здійснює координаційні, контрольні та інші повноваження у сфері оборони.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами і організаціями; вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Підприємства, установи і організації виконують державні замов­лення і договори по виробництву і поставці озброєння та іншої про­дукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, досліджен­ня, виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.

§ 2. Збройні Сили України. їх види

Збройні Сили України є військовою державною структурою, призначеною для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного на­паду або загрози воєнного нападу ззовні.

Організаційно Збройні Сили України складаються з військових об’єднань, з’єднань, частин, підрозділів, військових установ і навчаль­них закладів.

У разі війни свої завдання Збройні Сили України виконують у тіс­ній взаємодії з військами Державної прикордонної служби України, іншими військовими формуваннями. Питання використання Збройних Сил України для виконання завдань, не пов’язаних з обороною держа­ви, вирішуються Верховною Радою.

Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, загальна структура та чисельність, порядок комплектування, дислокації, мобі­лізації та демобілізації визначаються Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про Збройні Сили України» (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 р.)^[230] та іншими актами законодавства України.

До складу Збройних Сил України входять: Сухопутні війська (війська наземної оборони); Війська повітряної оборони (військово-повітряні сили і сили протиповітряної оборони); Військово-Морські Сили.

Загальне керівництво Збройними Силами України здійснює Пре­зидент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил Укра­їни. Безпосереднє керівництво у цій сфері здійснює Міноборони Укра­їни, функції та завдання якого визначаються чинним законодавством та Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим По­становою Кабінету Міністрів від 3 серпня 2006 р.^[231] Структуру централь­ного апарату Міноборони затверджує Міністр за погодженням з Пер­шим віце-прем’єр-міністром України.

Міноборони України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у сфері оборони та військо­вого будівництва, мобілізаційну і бойову готовність та підготовку Збройних Сил України до виконання покладених на них завдань.

Відповідно до покладених на нього завдань Міноборони України бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері оборони та військового будівництва, розробленні проекту воєнної доктрини, проекту концепції військового будівництва, державної про­грами будівництва і розвитку Збройних Сил України, розвитку озбро­єння та військової техніки, пропозицій щодо застосування Збройних Сил України; оцінює воєнно-політичну обстановку та визначає рівень воєнної загрози; здійснює функції державного замовника в оборонній сфері, забезпечення Збройних Сил України продовольством, речовими та іншими матеріальними ресурсами; проводить кадрову політику; керує економічною і фінансовою роботою в Збройних Силах України та ін.

Міністр оборони України видає накази і директиви, організовує і контролює їх виконання. Накази і директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілізаційної готовнос­ті, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспек­тування військ Міністр оборони України видає разом з Начальником Генерального штабу Збройних Сил України, Міністр оборони України в разі необхідності може видавати спільні акти з керівниками органів військових формувань, центральних та місцевих органів виконавчої влади.

У Мінобороні України утворюється колегія. Членів колегії та По­ложення про колегію затверджує Президент України за поданням Мі­ністра оборони України.

У структурі Збройних Сил важливе місце посідає Генеральний штаб — окрема складова частина Міноборони України, що є головним військовим органом з планування оборони держави, управління за­стосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за ви­конанням завдань у сфері оброни органами виконавчої влади, органа­ми місцевого самоврядування, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами у межах визначених Законами України, іншими нормативно-правовими актами. В особливий період Генераль­ний штаб є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (в разі її утворення). Генеральний штаб очолює Начальник, який призначається на посаду Президентом України за поданням Міністра оборони України і звільняється з посади Президен­том України.

Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визна­чено Положенням, затвердженим Указом Президента України від 21 серпня 1997 р. (нова редакція від 4 липня 2002 р.)¹.

Значне місце в управлінні Сухопутними військами Збройних Сил України відводиться трьом оперативним командуванням: Південному, Західному, Північному. До системи Сухопутних військ України входять п’ять армійських корпусів, сім окремих механізованих бригад, дві артилерійські дивізії та інші військові частини, які очолюються відпо­відними командувачами та штабами. Кадри для цього виду військ го-

тують шість самостійних військових інститутів, дві навчальні дивізії та три школи прапорщиків.

З метою подальшого зміцнення законності, правопорядку та вій­ськової дисципліни у Збройних Силах України, забезпечення консти­туційних прав військовослужбовців 7 березня 2002 р. прийнято Закон України «Про військову службу правопорядку в Збройних Силах України»^[232].

Безпосередні зв’язки Збройних Сил України з населенням здійсню­ються через військові комісаріати АРК, областей, районів.

§ 3. Комплектування Збройних Сил України

Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» (в редакції Закону від 4 квіт­ня 2006 р.^[233]). Загальний військовий обов’язок встановлюється з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових форму­вань, створених відповідно до законодавства України, а також підго­товки населення до захисту держави.

Загальний військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття та призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової та альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов’язку в запасі; дотримання правил військо­вого обліку. У воєнний час загальний військовий обов’язок передбачає також загальне обов’язкове військове навчання громадян.

Комплектування Збройних Сил України та інших військових фор­мувань військовослужбовцями здійснюється через військові комісарі­ати. Законом встановлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі загального військового обов’язку; шляхом вступу громадян на військову службу за контрактом.

Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями при мобілізації у воєнний час ство­рюється запас. Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або підготовку, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю за пере­ліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов’язані прибувати за викликом військового комісаріату для проходження медичного огляду і викону­вати правила військового обліку.

У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які пере­бувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчан­ня, можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президен­та України.

Військовослужбовці та військовозобов’язані поділяються на рядо­вий склад, сержантський і старшинський склад, склад прапорщиків і мічманів, офіцерський склад (молодший, старший, вищий).

Громадяни України проходять підготовку до військової служби. Із допризовниками і призовниками проводиться робота, пов’язана з під­готовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі на­вчальні заклади, які мають військові навчальні підрозділи, військову під­готовку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів за­пасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.

З метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення загального рівня здо­бутої спеціальності і рівня фізичної підготовки у районах (містах) утворюються призовні дільниці, куди приписуються громадяни (про­тягом січня-березня), яким у рік приписки виповнюється сімнадцять років. Приписка проводиться районними (міськими) комісаріатами за місцем проживання.

Медичний огляд громадян, які приписуються до призовних дільниць, відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по припису є обов’язковим. Медичний огляд прово­диться в порядку, затвердженому Міноборони України за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Призовний вік починається з вісімнадцяти років. Призов здійсню­ється у встановлені строки згідно з Указом Президента України.

Законодавством передбачено надання відстрочки від призову на строкову військову службу за рішенням районної (міської) призовної 490

комісії: за сімейними обставинами, за станом здоров’я, для продовжен­ня навчання, у зв’язку з депутатською діяльністю та призовникам з вищою освітою — вчителям загальноосвітніх навчальних закладів та медичним працівникам на весь період їх роботи в сільській місце­вості за спеціальністю та у деяких інших випадках.

Звільнення від призову на строкову військову службу в мирний час застосовується до призовників, визнаних за станом здоров’я непри­датними до військової служби в мирний час; які до дня відправки на строкову військову службу досягли двадцятип’ятирічного віку; про­йшли військову службу в інших державах та ін. Від призову звільня­ються також громадяни, які закінчили курс навчання за програмою підготовки офіцерського складу чи прапорщиків у навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС Укра­їни, Служби безпеки України, інших військових формуваннях, мають військові або спеціальні звання.

На військову службу в добровільному порядку приймаються особи, які відповідають вимогам військової служби. З ними укладається контракт.

Альтернативну (невійськову) службу запроваджено замість прохо­дження строкової військової служби. Право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов’язку мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульовано За­коном України від 12 грудня 1991 р. «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції Закону від 18 лютого 1999 р.¹).

§ 4. Військова служба

Військова служба у Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру. Вона по­лягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, пов’язаній із захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховується громадянам у загаль­ний стаж роботи, стаж роботи за фахом, а також у стаж державної служби.

Порядок проходження громадянами України військової служби визначено Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», положеннями про порядок проходження військо­вої служби відповідними категоріями військовослужбовців, що затвер­джуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Для осіб, що проходять військову службу, встановлено її відповід­ні строки. Для солдатів і матросів, сержантів і старшин, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших вій­ськових формуваннях, — до 12 місяців; для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України та Морської охорони Державної прикордонної служби України, — до 18 місяців; для осіб, які мають вищу освіту за освітньо- кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, — до

9 місяців.

Для громадян України, які вперше прийняті на військову службу за контрактом, установлюються такі строки військової служби в кален­дарному обчисленні:

для військовослужбовців, прийнятих на посади рядового складу, — З роки;

для військовослужбовців, прийнятих на посади сержантського і старшинського складу, — 5 років;

для осіб офіцерського складу — 5 років.

Строк проходження військової служби для цих категорій військо­вослужбовців може бути продовжено за новим контрактом відповідно на 3-5 років до досягнення граничного віку перебування на військовій службі.

Строк військової служби для осіб офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом, — до 18 місяців. Граничний вік пере­бування на службі — до 60 років. Міністром оборони, вищим коман­дуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залише­ні на військовій службі більше граничного віку до п’яти, а доктори наук і професори — до десяти років.

Звільнення з військової служби здійснюється в запас або у відстав­ку. В запас звільняються особи, що не досягли граничного віку пере­бування на службі і за станом здоров’я придатні до військової служби в мирний або воєнний час. У відставку звільняються особи, що досягли 492.

граничного віку перебування на службі чи у запасі або визнані військово- лікарськими комісіями непридатними за станом здоров’я до військової служби із зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, які про­ходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається), можуть бути звільнені з військової служби у зв’язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі — за віком; за станом здоров’я; у зв’язку зі скороченням штатів; після закінчення строку контракту; через сімейні обставини; за службовою невідповідністю; у зв’язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовос­лужбовцем чи командуванням.

Законом встановлено граничний вік перебування в запасі і розряди запасу. Військовозобов’язані за час перебування в запасі призиваються на збори: навчальні (або перевірочні) та спеціальні. Військовозобов’язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, яких військово-лікарські комісії визнали непридатними до військової служби, знімаються з військового обліку і переводяться у відставку.

§ 5. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу

Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» передбачено відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підго­товки, приписки до призовних участків, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки і мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а також у вчи­ненні інших порушень законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу.

Адміністративна відповідальність настає згідно з КУпАП за: пору­шення військовозобов’язаними чи призовниками законодавства про військовий обов’язок і військову службу (ст. 210); умисне зіпсуття обліково-військових документів чи втрату їх з необережності (ст. 211); неявку на виклик у військовий комісаріат (ст. 211^і); неподання у військо­ві комісаріати списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць (ст. 211²); прийняття на роботу військовозобов’язаних і призо­вників, які не перебувають на військовому обліку (ст. 211³); незабезпечен­ня сповіщення військовозобов’язаних і призовників про їх виклик у вій­ськові комісаріати, перешкоду їх своєчасній явці на пункти збору чи призовні дільниці (ст. 211⁴); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов’язаних і призовників, не- сповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 211⁵); неподання відомостей про військовозобов’язаних і призовників (ст. 211^б).

Районні (міські) військові комісаріати зобов’язані під час прове­дення приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу офіцерів запасу та проходження навчальних зборів ознайоми­ти громадян з їх правами, обов’язками та вимогами Закону України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу».

Запитання до самоконтролю

1. Які організаційно-правові засади управління обороною ви можете назвати?

2. На які органи державної влади покладено повноваження щодо оборони України, а також її забезпечення?

3. Дайте визначення поняття «Збройні Сили України».

4. Назвіть органи, уповноважені здійснювати загальне керів­ництво Збройними Силами України.

5. Які функції покладено на Міністерство оборони України?

6. Як комплектуються Збройні Сили України? Якими нор­мативно-правовими актами врегульовано цей процес?

7. Яким чином проходить підготовка до військової служби?

8. Назвіть, з якого року починається призовний вік, а також підстави для надання відстрочення і звільнення від призову на строкову військову службу?

9. Право на альтернативну (невійськову) службу.

10. У чому полягає проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях? Порядок її проходження громадянами України.

11. Якими нормативно-правовими актами передбачено адміні­стративну відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов’язок і військову службу?

Глава 38

Управління національною безпекою

§ 1. Організаційно-правові засади управління національною безпекою

Під національною безпекою розуміють стан захищеності дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіальної ціліс­ності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від роз­відувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

Безпека досягається веденням єдиної політики у галузі її забезпе­чення, системою заходів економічного, політичного, організаційно- правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства і держави. Вона охоплює заходи не тіль­ки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством перед­бачено, що у здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

Сили (суб’єкти) забезпечення національної безпеки теж є різно­манітними. Вони включають:

Український народ — громадяни на виборах, референдумах, а та­кож через органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення націо­нальної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

Верховну Раду України — у межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання і контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повнова­жень у сфері національної безпеки;

Президента України як главу держави — забезпечує державну неза­лежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони;

Раду національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові Укра­їни — координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони;

Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки і боротьби зі злочинністю;

Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Консти­туції України і дає офіційне їх тлумачення;

Суди загальної та спеціальної юрисдикції — здійснюють право­суддя у сфері забезпечення національної безпеки;

Прокуратуру України -— здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

Національний банк України — розробляє основні засади планово- кредитної політики в інтересах національної безпеки;

міністерства та інші центральні органи виконавчої влади — в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної без­пеки, створюють і підтримують у стані готовності і застосування від­повідні сили і засоби безпеки.

Особливу роль у цій сфері відведено воєнній організації держави, до якої належать Збройні Сили України, внутрішні війська, органи і підрозділи МВС України, Державна прикордонна служба України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Служби зовнішньої розвідки України та ін.

Відповідно до Конституції України та Закону України від 25 берез­ня 1992 р. «Про Службу безпеки України»^[234] загальне керівництво без­пекою здійснює Президент України. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої за Законом України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і обо­рони України»^[235] є: визначення стратегічних інтересів України, концеп­туальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони; здійснення поточного контролю діяльності органів виконав­чої влади у сфері національної безпеки і оборони; підготовка опера­тивних рішень, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій, які можуть призвести до значних соціально-політичних, економічних, військових та інших наслідків, і заходів щодо їх ліквідації.

Кабінет Міністрів України здійснює і контролює реалізацію кон­кретних заходів щодо національної безпеки органами державних служб спеціальної компетенції.

До основних органів спеціальних служб безпеки належать: Служ­ба безпеки України, Управління державної охорони України, Держав­на охорона при МВС України та Державна прикордонна служба України.

Службу безпеки України і підпорядковані їй органи очолює її Голо­ва, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Його призначає на посаду Президент України.

Загальне керівництво діяльністю органів Служби безпеки України здійснює Президент України. Він очолює Раду Національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої є: визначення страте­гічних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів націо­нальної безпеки і оборони; здійснення поточного контролю у секторі безпеки; підготовка оперативних рішень щодо попередження надзви­чайних ситуацій та їх ліквідації.

Органи Служби безпеки України становлять цілісну централізова­ну систему, яку складають: Центральне управління Служби безпеки України; регіональні обласні управління, їх міжрайонні, районні та міські органи; Служба безпеки АРК; органи військової контррозвідки; військові формування; навчальні, науково-дослідні та інші заклади.

Регіональні органи безпеки і органи безпеки у військах прямо під­порядковано Центральному управлінню Служби безпеки України. У своїй оперативно-службовій діяльності вони є незалежними від місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядуван­ня, посадових осіб, партій і рухів.

Органи Служби безпеки України мають у своєму розпорядженні навчальні заклади, науково-дослідні, експертні і військово-медичні установи та підрозділи, центри спеціальної підготовки, а також під­розділи спеціального призначення.

Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на принципах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності, єдності системи органів і централізації управління ними, поєднання гласних і негласних методів і засобів діяльності.

Діяльність цих органів здійснюється за такими основними напрям­ками: 1) контррозвідувальна діяльність; 2) боротьба з корупцією й ор­ганізованою злочинністю; 3) розвідувальна діяльність.

Контррозвідувальна діяльність полягає у виявленні, попередженні, припиненні розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямованої на заподіяння шкоди безпеці України.

Сутність боротьби з корупцією й організованою злочинністю ста­новлять оперативно-розшукові заходи виявлення, попередження, при­пинення і розкриття шпигунства, терористичної діяльності, організо­ваної злочинності, корупції, незаконного обігу зброї і наркотичних засобів, контрабанди та інших злочинів; проведення дізнання і попе­реднього слідства в справах, віднесених до компетенції органів Служ­би безпеки України. Органи Служби безпеки України здійснюють та­кож заходи щодо виявлення, попередження, припинення і розкриття діяльності незаконних збройних формувань, окремих осіб і громад­ських об’єднань, які мають за мету насильн

Переглядів: 296