• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Державний кордон та його охорона

Державний кордон України становить лінію, яка визначає межі сухопутної і водної території країни, а також повітряний простір над нею.

Статистичні дані свідчать, що загальна протяжність кордонів Укра­їни — 6993,63 км, з яких суходільна ділянка 5638,63 км, морська ді­лянка 1355 км (із них по Чорному морю 1056,5 км, по Азовському морю 249,5 км, по Керченській протоці 49 км).

Україна має кордони з такими державами (таблиця):

Таблиця

Характеристика кордонів України з іншими державами*

* Дані офіційного сайту Державної прикордонної служби України

Режим державного кордону — це порядок перетинання державно­го кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону Україні, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України.

Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в його межах законо­давством визначається, що судноплавство, користування водними об’єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничної спра­ви, геологічних розвідувань та інша господарська діяльність прово­дяться за погодженням з підрозділами прикордонної служби України, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, який регламентує правила в’їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, проваджен­ня робіт, обліку та тримання на пристанях суден, їх плавання у внутріш­ніх водах. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм, до неї не включа­ються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснює Державна прикордонна служба України. Відповідно до Закону України від 3 квітня 2003 р. «Про Державну прикордонну службу України»^[240] її головним завданням є забезпечення недоторканності державного кор­дону, а також охорона екологічної зони України.

Центральним органом управління Прикордонних військ України є Адміністрація Державної прикордонної служби України, Положення про яку затверджене Указом Президента України від 4 серпня 2003 р.^[241] Голова адміністрації є Командувачем Державної прикордонної служби України, він призначається на посаду і звільняється з посади Прези­дентом України. Організаційна структура прикордонної служби скла­дається із прикордонних військових напрямів, з’єднань, частин та ін­ших органів охорони державного кордону.

Завдання і функції прикордонної служби України визначають їх основні повноваження. При виконанні своїх функцій і завдань вони зобов’язані: припиняти будь-які спроби незаконного перетинання кордону; відбивати вторгнення озброєних формувань; забезпечувати виконання зобов’язань, що виникають із міжнародних договорів; здій­снювати спільні заходи з органами Служби безпеки, внутрішніх справ, митної, санітарної служб та ін.

У межах прикордонної смуги в пунктах пропуску через державний кордон, а також на спеціально визначеній території Державна прикор­донна служба України має право:

— розташовувати прикордонні наряди, пересуватися при виконан­ні службових обов’язків по будь-яких ділянках місцевості; вести ді­знання в справах про порушення державного кордону, проводити оперативно-розшукову діяльність;

- здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили державний кордон; перевіряти в осіб, які прямують через державний кордон, документи на право в’їзду або виїзду з країни; здійснювати самостійно або разом з митними установами огляд вантажів та іншого майна; вилучати заборонені до ввезення в країну або вивезення з кра­їни предмети, а також предмети контрабанди; здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону відповідно до законодавства Укра­їни та її міжнародних договорів.

Санітарна охорона кордону України здійснюється з метою запо­бігання занесенню небезпечних інфекційних хвороб із-за кордону на територію України і за межі України (за кордон). Організація і порядок санітарної охорони кордону регулюються Законом України від 24 лю­того 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення»¹.

Здійснення санітарної охорони кордону покладено на Державну санітарно-епідеміологічну службу України. Цій же меті слугує вете­ринарна охорона кордону.

Санітарна охорона кордону України забезпечується здійсненням медико-санітарних і адміністративно-санітарних заходів. До них на­лежать: медичний огляд і ізоляція хворих; санітарний огляд вантажів і майна; заборона в’їзду і виїзду особам, що страждають на інфекційні захворювання, та ін. Засобами забезпечення ветеринарної охорони кордону України є заборона ввезення і вивезення заразних тварин, птиці, їх ветеринарний огляд, оголошення карантину та ін.

У наш час забезпечення охорони та захисту державного кордону здійснюється широким колом суб’єктів. Для одних з них така діяльність є основною, для інших — лише одним з покладених на них завдань. До спеціальних суб’єктів у сфері охорони та захисту державного кор­

дону належать: Державна прикордонна служба України, Збройні Сили України, Служба безпеки України, митні органи, внутрішні війська, громадські формування з охорони державного кордону.

Запитання до самоконтролю

1. Дайте поняття та назвіть основні об’єкти національної без­пеки України.

2. Назвіть характерні риси національної безпеки України як об’єкта державного управління.

3. Вкажіть основні загрози національній безпеці України в кон­тексті концептуальної доктрини та чинного законодавства.

4. Назвіть основні суб’єкти державного управління у сфері національної безпеки України та класифікуйте їх.

5. Які повноваження Рада національної безпеки і оборони України та Служби безпеки України у сфері національної безпеки України?

6. Охарактеризуйте адміністративно-правовий режим охорони державного кордону та повноваження Державної прикор­донної служби України.

7. Які органи і на підставі яких законодавчих актів здійснюють контроль та нагляд у сфері національної безпеки України?

Глава 39

Управління внутрішніми справами

§ 1. Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами

Сфера внутрішніх справ як об’єкт управління в адміністративному праві традиційно розглядається як сукупність суспільних відносин, що складається в процесі: по-перше, охорони прав і свобод людини і гро­мадянина, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопо­рядку; по-друге, зміцнення законності, профілактики і запобігання правопорушенням; по-третє, надання соціальної та правової допомоги громадянам і адміністративних послуг населенню.

Суспільні відносини у сфері внутрішніх справ значною мірою регулюються нормами адміністративного права, зокрема, законами України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію»^[242], від 18 лютого 1992 р. «Про огіеративно-розшукову діяльність»^[243], від 30 червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»^[244], від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»^[245], від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»^[246], від 15 листопада 2001 р. «Про попередження насильства в сім’ї»^[247] та ін. Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно зако­нами України визначаються основи національної безпеки та забезпе­чення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку та громадської безпеки належить до сфери завдань публічної влади: Пре­зидента України як гаранта державного суверенітету та додержання прав людини і громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. В ши­рокому розумінні забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян є завданням як державних, так і недер­жавних організацій, наприклад, громадських формувань і окремих громадян згідно із Законом України від 22 червня 2000 р. «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону»^[248].

Президент України як глава держави виконує у сфері її внутріш­ніх справ нормотворчу, представницьку, координаційну, контролюю­чу, установчу, охоронну та деякі інші функції. Наприклад, видає укази, спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері вну­трішніх справ, забезпечення й охорону громадського порядку, по­силення боротьби зі злочинністю та ін. Для прикладу наведемо де­кілька указів Президента України: від 4 жовтня 2006 р. «Про Поло­ження про Міністерство внутрішніх справ України»^[249], від 18 січня 2001 р. «Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконав­чої влади в їх розшуку»^[250], від 22 січня 2001 р.«Про утворення місцевої міліції»^[251], від 10 грудня 2001 р. «Про заходи щодо запобігання легалі­зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»^[252], від 6 лютого 2003 р. «Про невідкладні додаткові заходи щодо посилен­ня боротьби з організованою злочинністю і корупцією»^[253] тощо.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів ви­конавчої влади, що спрямовує, координує і контролює у сфері внутріш­ніх справ діяльність не тільки МВС України, а й інших міністерств, центральних та інших органів виконавчої влади з урахуванням кримі­ногенної ситуації, соціально-політичних, економічних та інших умов і обставин, що склалися в державі на той чи інший час, здійснює за­ходи щодо забезпечення законності, охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян, боротьби зі злочинністю, поєднуючи, направляючи і координуючи в цій сфері діяльність різних органів ви­конавчої влади і здійснюючи загальне керівництво у сфері внутрішніх справ. Для прикладу наведемо декілька постанов Кабінету Міністрів України: від 27 лютого 1991 р. «Про затвердження Правил застосуван­ня спеціальних засобів при охороні громадського порядку»^[254] від

5 липня 1993 р. «Про утворення Державної служби боротьби з еконо­мічною злочинністю»^[255], від 14 квітня 1997 р. «Про Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ»^[256], від 10 жовтня 2001 р. «Про правила дорожнього руху»^[257], від 20 червня 2000 р. «Про утворення експертної служби Міністерства внутрішніх справ»^[258], від 29 березня 2002 р. «Про затвердження Положення про під­розділи ветеринарної міліції з проведення карантинних ветеринарних заходів»^[259], від 14 червня 2002 р. «Про утворення Державного департа­менту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб»^[260], від 10 серпня 1993 р. «Про заходи щодо вдосконалення охорони об’єктів державної та інших форм власності»^[261] та ін.

Безпосереднє управління внутрішніми справами в Україні тради­ційно покладено на МВС України та органи внутрішніх справ, що утворюють його структуру. У зв’язку з цим доречно, на нашу думку, згадати, що за радянські часи ця сфера практично повністю (за винят­ком окремих випадків, передбачених законом) була об’єктом управлін­ня МВС України. Докорінна перебудова держави, що розпочалася з моменту здобуття Україною своєї незалежності і продовжує відбува­тися й нині, дещо порушила традиційний погляд на МВС як на раніше практично єдиний і головний суб’єкт управління цією сферою, з’явилися й інші суб’єкти управління. Було прийнято низку законів та інших нормативно-правових актів, що внесли певні зміни і доповнення до кількісно-якісної структури МВС України, та організаційно-правові основи його функціонування^[262].

Одним з основних нормативно-правових актів, що безпосередньо встановлює і регулює правове положення та основні напрямки діяльності МВС України, її організаційно-правові основи, основні завдання, права і обов’язки, систему і структуру МВС України, є Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 р.^! Згідно з ним МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, і голов­ним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і сво­бод людини та громадянина, охорони громадського порядку, забезпе­чення громадської безпеки, захисту об’єктів права власності, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, безпеки дорожньо­го руху, громадянства, імміграційної та паспортної роботи, протидії незаконній міграції. Гранична чисельність працівників МВС України затверджується Кабінетом Міністрів України. Структуру центрально­го апарату МВС України затверджує Міністр за погодженням з Пре­зидентом України. Положення про структурні підрозділи центрально­го апарату МВС України затверджує Міністр.

§ 2. Структура МВС України. Основні види управління в органах внутрішніх справ

Організаційна структура МВС України має багаторівневий, об’ємний багатовимірний характер і передбачає не тільки виділення за різними критеріями певної сукупності основних структурних еле­ментів, диференціацію і розподіл між ними функцій, а й їх інтеграцію в єдину воєнізовану силову структуру з встановлення різних форм підпорядкованості та певних видів управління. Розглянемо цю склад­ну та багатовимірну структуру в спрощеному вигляді, наприклад, лише тільки у двох умовних вимірах: за вертикаллю та за горизонталлю.

Узагальнену модель такої структури можна представити за допо­могою законів України від 10 січня 2002 р.; 12 вересня 2002 р.; 18 ве­ресня 2003 р.; 18 травня 2004 р. у вигляді переліку основних управлін­ських рівнів: 1. МВС України як центральний орган управління; 2. Державні департаменти у складі МВС як урядові органи державно­го управління за окремими напрямами службової діяльності, визначеними Кабінетом Міністрів України; 3. Головні управління, управлін­ня МВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи Міністерства внутрішніх справ України на транспорті; 4. Міські, районні управління та відділи, лінійні управління, відділи, відділення, пункти; 5. Підрозділи судової міліції; 6. Підрозділи місцевої міліції; 7. З’єднання, військові частини, підрозділи, установи внутрішніх військ; 8. Навчальні заклади, науково- дослідні установи, підприємства та установи забезпечення.

Цю модель структури МВС України можна визнати умовно вер­тикально-горизонтальною, коли на умовну вертикальну вісь управлін­ня, субординації, підлеглості і підпорядкованості немовби нанизані основні і достатньо великі за розмірами умовно горизонтальні рівні, які теж певним чином структуровані. Ця модель значною мірою від­биває існуючу загальну так звану вертикальну систему управління (зверху й донизу), а також зворотну їй вертикальну систему звітності, підлеглості і підпорядкованості (знизу й доверху)^[263]. Для того щоб хоча

б поверхово ознайомитися зі змістом і зрозуміти складність, різнома­нітність, масштабність і значущість діяльності системи МВС України та її складових структурних елементів, досить більш докладно роз­глянути структуру тільки одного верхнього (або вищого) рівня цієї вертикальної структури, а саме: Центрального апарату МВС України, враховуючи той факт, що на практиці структура елементів кожного наступного рівня, як правило, певним чином моделює в зменшеному масштабі структуру елементів попереднього рівня.

Застосовуючи спеціальні джерела МВС України, зокрема відповід­ні накази МВС України^[264], у структурі Центрального апарату МВС України можна відокремити такі основні структурні елементи: 1. Ке­рівництво; 2. Апарат Міністра; 3. Радники МВС України; 4. Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю (а у середині нього на правах управління: 4.1. Служба внутрішньої безпеки); 5. Кри­мінальна міліція (а у середині неї: 5.1. Департамент карного розшуку; 5.2. Департамент Державної служби боротьби з економічною злочин­ністю; 5.3.Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків; 5.4. Департамент боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми; 5.5. Департамент кримінальної міліції у справах дітей; 5.6. Департамент оперативної служби; 5.7. Департамент оперативно- технічних заходів; 5.8. Управління спеціальних операцій; 5.9. Кіно- логічна служба на правах відділу); 6. Робочий апарат Укрбюро Інтер- полу на правах департаменту; 7. Міліція громадської безпеки (а у се­редині неї: 7.1. Департамент громадської безпеки; 7.2. Департамент Державної автомобільної інспекції; 7.3. Управління ветеринарної мілі­ції з проведення карантинних ветеринарних заходів); 8. Головне управ­ління внутрішніх військ; 9. Головне слідче управління; 10. Управління організації дізнання; 11. Головний штаб (на правах департаменту);

12. Департамент кадрового забезпечення; 13. Департамент освіти та науки; 14. Департамент зв’язків з громадськістю та міжнародної ді­яльності; 15. Департамент документального забезпечення та режиму; 16. Департамент інформаційних технологій; 17. Департамент фінан­сового забезпечення та бухгалтерського обліку; 18. Департамент ре­сурсного забезпечення; 19. Департамент медичного забезпечення та реабілітації; 20. Департамент зв’язку; 21.Управління юридичного за­безпечення; 22. Управління взаємодії з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; 23. Контрольно-ревізійне управ­ління; 24. Господарське управління; 25. Управління капітального бу­дівництва та інвестицій; 26. Відділ державного нагляду за охороною праці; 27. Служба пожежної безпеки на правах відділу тощо^[265].

Складність, важливість і різноманітність завдань, що виконують різні види органів внутрішніх справ та їх структурні підрозділи в сис­темі МВС України, дозволяє відокремити такі основні види управлін­ня в ОВС: по-перше, умовно вертикальне багаторівневе централізова­не загальне управління; по-друге, умовно вертикальне багаторівневе централізоване спеціальне, чи галузеве, управління; по-третє, умовно горизонтальне зовнішнє міжвідомче чи внутрішньовідомче комбіно­ване управління.

Організаційно-правові основи загального управління допомагають справляти загальний керуючий вплив на весь особовий склад (персо­нал) МВС України і будь-яких ОВС та їх підрозділів, що підпорядко­вані МВС Організаційно-правові основи спеціального, чи галузевого, управління реалізують і забезпечують правове регулювання практичної діяльності різних структурних елементів і підрозділів системи МВС з урахуванням їх галузевої специфіки та особливостей^[266]. Організаційно- правові основи внутрішньовідомчого чи зовнішнього міжвідомчого комбінованого управління забезпечують координацію та взаємодії ді­яльності різних видів ОВС та їх структурних підрозділів і служб сис­теми МВС відповідно або між собою всередині системи МВС України (внутрішньовідомче комбіноване управління) або з іншими державни­ми і недержавними органами, установами та організаціями (зовнішнє міжвідомче комбіноване управління) при вирішенні різноманітних службових завдань і досягненні спільних цілей у межах чинного законодавства^[267]. В усіх наведених основних та інших видах управління в ОВС власне і виявляються особливості системи МВС України як державної силової структури і водночас центрального органу виконав­чої влади, діяльність якого спрямовано на захист прав і свобод грома­дян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, у тому числі найбільш тяжких з них — злочинів. Зрозуміло, що в межах од­нієї глави не можна охарактеризувати всі структурні елементи системи МВС, їх функції, основні напрямки і види діяльності та особливості управління ними на сучасному етапі їх розвитку, тому коротко зупи­нимося лише на найбільш пріоритетних.

§ 3. Міліція та основні види її діяльності

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури МВС України і представляє його найважливіші напрями діяльності, що віді­грають провідну роль у загальнодержавній системі забезпечення гро­мадського порядку та громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю й іншими правопорушеннями. Правовий статус міліції визначено За­коном України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» (зі змінами та допов­неннями, внесеними на сьогодні більш ніж 24 законами України)^[268].

Міліція в Україні — це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, влас­ність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від проти­правних посягань. Основні завдання, що стоять перед міліцією: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення і громадського порядку; виявлення та розкриття зло­чинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у ви­конанні покладених на них законом обов’язків. Міліція виконує такі функції й основні види діяльності: адміністративну; профілактичну; оперативно-розшукову; кримінально-процесуальну; виконавчу; охо­ронну (на договірних засадах).

Адміністративна діяльність стоїть на першому місці за своїм зна­ченням і обсягами, в її реалізації задіяно більшість працівників органів внутрішніх справ, тому й зупинимося на ній більш докладно порівня­но з іншими видами. Адміністративну діяльність можна визначити як специфічну, виконавчо-розпорядчу, підзаконну, державно-владну ді­яльність з організації та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження і припинення зло­чинів та інших правопорушень. Її здійснюють служби і підрозділи міліції громадської безпеки, а саме: патрульно-постова служба, служ­ба дільничних інспекторів, підрозділів, що організують роботу спеці­альних установ (приймальників-розподільників), Державтоінспекція, відділи дозвільної системи та ін.

Профілактична діяльність стоїть на другому місці за своїм значенням і обсягами, в її реалізації також може бути задіяназа необхідністю знач­на кількість працівників ОВС як планово, так і ситуативно залежно від стану оперативної обстановки в країні, окремому регіоні чи на конкрет­ному кримінологічному об’єкті. Профілактична діяльність у широкому розумінні полягає в здійсненні заходів щодо завчасного виявлення та усунення об’єктивних і суб’єктивних причин та умов, що породжують злочини та інші правопорушення і сприяють їх вчиненню. Її здійснюють усі служби і підрозділи міліції й регулюють закони та відомчі норматив­ні акти, що регламентують діяльність міліції, у першу чергу, служб і підрозділів кримінальної міліції та міліції громадської безпеки тощо^[269]. Оперативно-роз'шукову діяльність міліції регулюють норми різних галузей права: адміністративного, кримінального, кримінально- процесуального тощо¹. Цю діяльність здійснюють оперативні підроз­діли органів внутрішніх справ: кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю тощо.

Кримінально-процесуальну діяльність міліції регулює криміналь­но-процесуальне законодавство. Її здійснюють різні служби і підроз­діли кримінальної міліції, міліції громадської безпеки тощо.

Міліція виконує всі види своєї діяльності і поставлені перед нею завдання неупереджено, у точній відповідності із законом. Жодні ви­няткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути під­ставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Для забезпечення громадського порядку працівники міліції зобов’язані вживати заходів незалежно від свого підпорядкування. Міліція повинна поважати гідність особи і виявляти до неї гуманне ставлення, захища­ти права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, ставлення до релігії, статі, політичних та інших переконань. При зверненні до громадянина працівник міліції зобов’язаний назвати своє прізвище, звання та пред’явити на його ви­могу службове посвідчення. У взаємовідносинах з громадянами пра­цівник міліції повинен виявляти високу культуру і такт. Міліція не розголошує відомостей, що стосуються особистого життя людини, принижують її честь і гідність, якщо виконання обов’язків не вимагає іншого. Міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов’язки, і зобов’язана дати їм пояснення з цього приводу.

Міліція: 1) забезпечує затриманим та заарештованим (узятим під варту) особам з моменту затримання або арешту (взяття під варту) право захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, реалізацію інших прав затриманих і заарештованих (взятих під варту) осіб; 2) негайно, але не пізніш як через дві години після за­тримання або арешту (взяття під варту) осіб повідомляє про їх місце­перебування родичам та у разі заявлення усної або письмової вимоги — захиснику, а також адміністрації за місцем роботи чи навчання; 3) за­безпечує харчування затриманих осіб три рази на добу за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України; 4) у разі необ­хідності вживає заходів щодо негайного надання медичної та іншої допомоги затриманим та заарештованим (узятим під варту) особам; 5) у разі заявленої затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника, а про заявлені вимоги про залучення захисника або про відмову у залученні захисника у про­токолі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робить­ся відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої (взятої під варту) особи.

У разі невиконання працівниками міліції вимог, встановлених за­коном, особа, права якої були порушені, та (або) її представники (ро­дичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодуван­ня шкоди у встановленому законом порядку. При цьому такі особи звільняються від сплати державного мита, а працівники органів міліції в межах, встановлених законом, несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю. Відшкодуван­ню підлягають у повному обсязі: 1) заробіток та інші грошові доходи, які особа втратила внаслідок незаконних дій або бездіяльності праців­ників міліції; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та при­буток, який він не одержав відповідно до цієї частки, інші цінності), вартість вилученого майна, якщо його повернення в натурі та в тому ж стані стало неможливим; 3) суми, сплачені громадянином у зв’язку з наданням йому юридичної допомоги; 4) моральна шкода.

Міліція складається з таких основних підрозділів: кримінальна міліція; міліція громадської безпеки; місцева міліція; транспортна міліція; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; судова міліція; спеціальна міліція. Права і обов’язки, організація роботи та структура всіх підрозділів міліції визначаються положеннями, які за­тверджуються Міністром внутрішніх справ України у відповідності до чинного законодавства. У своїй діяльності міліція підпорядковується МВС України, а Міністр внутрішніх справ України здійснює керівни­цтво всією міліцією України.

Кримінальна міліція здійснює боротьбу із загальнокримінальною злочинністю: вбивствами, крадіжками, пограбуваннями, розбійними нападами, проституцією, розповсюдженням СНІДу, правопорушення­ми, пов’язаними з іноземцями, тощо. Крім цього кримінальна міліція займається розшуком злочинців та осіб, які зникли безвісти; здійснює заходи по боротьбі з незаконним обігом наркотиків; зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми; зі злочинністю в паливно-енер­гетичному комплексі; інших базових галузях економіки; державних бюджетних установах; на споживчому ринку та в аграрному секторі економіки; в процесі приватизації; економічної реформи й оподатку­вання та ін.^[270]

Міліція громадської безпеки. Коло обов’язків та перелік завдань, функцій та напрямків діяльності міліції громадської безпеки досить велике та різноманітне. Її підрозділи забезпечують надійну охорону громадського порядку та громадської безпеки, захист прав і свобод людини і громадянина, ефективну протидію злочинності й поперед­ження та припинення правопорушень у містах та інших населених пунктах; здійснюють провадження в справах про адміністративні пра­вопорушення; реалізують за необхідністю карантинні ветеринарні заходи тощо. Значну роль в охороні громадського порядку міліції гро­мадської безпеки відіграє служба охорони громадського порядку, до якої входять, зокрема, підрозділи патрульно-постової служби та «Бер­кут». Патрульно-постова служба здійснює нагляд за виконанням окре­мими громадянами і посадовими особами правил, що регулюють громадський порядок, з метою запобігання правопорушенням та їх припинення, а також притягнення правопорушників до відповідаль­ності^[271]. Міліція громадської безпеки організовує роботу спеціальних установ, а саме: приймальників-розподільників для затриманих за бродяжництво та спеціальних приймальників для осіб, підданих адмі­ністративному арешту. Особливо великого значення сьогодні в діяль­ності міліції громадської безпеки набуває робота дільничних інспекторів міліції, які забезпечують безпеку громадян і громадський порядок на закріплених за ними дільницях^[272].

До системи підрозділів міліції громадської безпеки входить і до­звільна система — регламентований нормами права особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і викорис­тання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і ла­бораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян. До компетенції дозвільної системи згідно з відповідним Положенням на сьогодні відносять питання забезпечення правил виготовлення, реалі­зації, придбання, зберігання, обліку, охорони, перевезення та викорис­тання вогнепальної, пневматичної зброї та інших предметів на об’єктах дозвільної системи, організація роботи щодо ліцензування підприєм­ницької діяльності з виробництва, ремонту і реалізації спортивної, мисливської, вогнепальної зброї тощо^[273]. Правом давати дозволи на здійснення певних дій користуються різні органи державного управ­ління (Мінекономіки України, Мінохорони здоров’я, Мінтранспорту, Міністерство екології і природних ресурсів України та ін.). На ОВС (міліцію), наприклад, покладено здійснення дозвільної системи на такі предмети, матеріали і об’єкти, безконтрольне володіння та користу­вання якими може завдати шкоди громадському порядку, особистій безпеці громадян, може бути використано із злочинною чи іншою протиправною метою. До таких об’єктів чинним законодавством від­несено вогнепальну зброю (нарізну військових зразків, несучасну стрілецьку, спортивну, навчальну, мисливську нарізну і гладкостволь- ну) та боєприпаси до неї; пневматичну і холодну зброю; вибухові ма­теріали; газові пістолети і револьвери та патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої і дратівливої дії; сховища, склади і бази, де їх зберігають; стрілецькі тири і стрільбища; мисливсько-спортивні стенди; а також підприємства та майстерні з виготовлення і ремонту вогнепальної і холодної зброї; піротехнічні майстерні; магазини, в яких здійснюють продаж зброї та боєприпасів до неї; штемпельно-граверні майстерні; печатки і штампи тощо. Укладення трудового договору на виконання робіт, пов’язаних з виготовленням, придбанням, зберіган-

ням, обліком, охороною, перевезенням, використанням предметів, матеріалів і речовин, на які поширюється дозвільна система, прова­диться за погодженням з органами міліції. Правову основу здійснення ОВС дозвільної системи становлять чисельні нормативні акти різної юридичної сили^[274].

Місцева міліція утворюється за рішенням органів місцевого само­врядування на підставі подання місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів рад, погодженого з МВС України^[275]. Завданням міс­цевої міліції є забезпечення захисту життя, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів громадян та охорони громадського порядку на відповідній території. До складу місцевої міліції входять підрозділи дорожньо-патрульної служби, патрульно-постової служби, служби дільничних інспекторів міліції, а також приймальники-розподільники для дітей, приймальники-розподільники для осіб, затриманих за бро­дяжництво, спеціальні приймальники для осіб, підданих адміністра­тивному арешту. У складі місцевої міліції можуть утворюватися й інші підрозділи. Місцеву міліцію очолює керівник, який є заступником на­чальника відповідного управління (відділу) внутрішніх справ з гро­мадської безпеки. Чисельність місцевої міліції визначається органом місцевого самоврядування виходячи з нормативів, затверджених Мі­ністерством внутрішніх справ України. Місцева міліція утримується за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Транспортна міліція. Її діяльність полягає в організації та практич­ному здійсненні заходів щодо охорони громадського порядку й охоро­ни вантажів, що перевозять на залізничному, водному (річковому, морському) й повітряному транспорті^[276].

Державна автомобільна інспекція має підрозділи, які регулюють рух транспорту та пішоходів на вулицях і дорогах, виявляють і при­пиняють порушення правил дорожнього руху, здійснюють контроль за технічним станом автомототранспортних засобів, що експлуатуються, а також за утриманням автомобільних доріг, вулиць, ведуть облік дорожньо-транспортних пригод, здійснюють розшук викрадених авто­машин, приймають державні іспити на отримання права керування транспортними засобами, видають посвідчення на право керування цими засобами, здійснюють державну реєстрацію і облік транспортних засобів, видають реєстраційні документи та державні номерні знаки тощо^[277].

Міліція охорони. На підставі договорів міліція охорони бере під охорону майно громадян, підприємств, установ та організацій неза­лежно від форм власності, громадських об’єднань, іноземних держав, міжнародних організацій, іноземців, юридичних осіб^[278].

Судова міліція забезпечує безпеку працівників суду; правоохорон­них органів; осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві^[279].

Спеціальна міліція. Її підрозділи можуть створюватися МВС Укра­їни з дозволу Кабінету Міністрів України. Спеціальна міліція здійснює функції забезпечення громадського порядку на об’єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення чи катастрофи, а також забезпечення громадського порядку під час проведення масових за­ходів як на місцевому рівні, так і в загальнодержавному масштабі тощо.

До виконання завдань з охорони громадського порядку, громад­ської безпеки і боротьби зі злочинністю в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть залучатись інші працівники ОВС і військовослужбовці внутрішніх військ. При цьому на них поширю­ються права і обов’язки, гарантії правового та соціального захисту та відповідальність працівників міліції. Ці ж самі права, обов’язки, відповідальність та гарантії правового і соціального захисту поши­рюються і на працівників ОВС, які добровільно виконують такі за­вдання.

Для ефективного виконання обов’язків, покладених на міліцію України відповідно до чинного законодавства, передбачено застосу­вання різноманітних засобів впливу на свідомість і поведінку людей. Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених за­коном. Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю та здоров’ю громадян чи працівників міліції. Заборо­няється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб по­хилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи зброй­ного опору.

Працівники міліції мають право застосовувати у випадках, перед­бачених законом, такі спеціальні засоби: наручники, гумові кийки, засоби зв’язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транс­портні засоби, а також використовувати службових собак. Вид спеці­ального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визна­чаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопору­шення і особи правопорушника. Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в об­становці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосуван­ня. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у вчиненні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування. Спроба особи, яку затримує працівник міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоро­тивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до зброї, дають працівнику міліції право застосувати вогнепальну зброю. За­конодавством визначено й інші випадки, в яких працівники міліції мають право застосовувати вогнепальну зброю, а також встановлено умови і межі застосування не тільки вогнепальної зброї, а й заходів фізичного впливу та спеціальних засобів.

§ 4. Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону

Громадяни України мають право створювати в установленому за­коном¹ порядку громадські об’єднання для участі в охороні громад­ського порядку і державного кордону, сприянні органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим осо­бам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і май­на під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин (далі — громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону). Ці громадські формування можуть бути створено на засадах громадської самодіяльності як зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та Державній прикор­донній службі України, асоціації громадських формувань тощо.

Громадські формування з охорони громадського порядку і держав­ного кордону створюються і діють у взаємодії з правоохоронними органами, Державною прикордонною службою України, органами ви­конавчої влади та органами місцевого самоврядування, додержуючись принципів гуманізму, законності, гласності, добровільності, додержан­ня прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, рівноправності членів цих формувань. Координацію діяльності таких громадських формувань здійснюють відповідно міс­цеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Повсякденна (оперативна) діяльність таких формувань організовуєть­ся, спрямовується і контролюється відповідними ОВС, підрозділами Державної прикордонної служби України. Ці громадські формування не мають права займатися підприємницькою або іншою діяльністю з метою одержання прибутку, їх використання для виконання завдань, не передбачених законом, забороняється.

Такі громадські формування створюються на добровільних засадах за місцем роботи, навчання або проживання громадян. Рішення про їх

створення у складі не менше ніж 10 осіб приймається на зборах (кон­ференціях) громадян. Місцеві державні адміністрації, органи місцево­го самоврядування та правоохоронні органи надають всіляку допо­могу та підтримку у їх створенні. Громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону діє на основі положення (статуту) про нього. Положення (статут) узгоджується з керівництвом відповідного територіального ОВС, підрозділу Державної прикордон­ної служби України, а також виконавчого органу ради, на території якої діятиме це громадське формування. Для реєстрації такого громадсько­го формування його засновники подають до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської, районної у місті ради за місцем його діяльності рішення про його створення, підтримане відповідним ОВС чи підрозділом Державної прикордонної служби України, узго­джене з цими органами положення (статут), інформацію про склад керівного органу, а також список членів формування.

Закон визначає основні завдання, права і обов’язки громадських формувань та їх членів, форми та методи їх роботи. Громадські фор­мування проводять свою діяльність шляхом: 1) спільного з працівни­ками ОВС, прикордонниками патрулювання і виставлення постів на вулицях, майданах, залізничних вокзалах, в аеропортах, морських і річкових портах, у місцях компактного проживання громадян, роз­ташування підприємств, установ, організацій, навчальних закладів, а також у місцях можливої появи порушників кордону в межах району, що контролюється Державною прикордонною службою України, при­кордонної смуги: участі в забезпеченні охорони громадського порядку під час проведення масових заходів, погоджених у випадках, перед­бачених законом, з виконавчими органами місцевого самоврядування;

2) проведення разом з прикордонниками огляду на маршрутах можли­вого руху порушників державного кордону, місць їх укриття, транс­портних засобів, суміжної з державним кордоном місцевості з метою встановлення причин та умов перебування невідомих осіб: 3) участі у заходах правоохоронних органів, спрямованих на боротьбу з окре­мими видами правопорушень.

Членами громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути громадяни України, які досягли 18-річного віку, виявили бажання брати участь у зміцненні правопо­рядку і охороні державного кордону та здатні за своїми діловими, моральними якостями і станом здоров’я виконувати на добровільних

засадах взяті на себе зобов’язання. Члени цих громадських формувань можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні держав­ного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань та лише після про­ходження відповідної правової та спеціальної підготовки. Не можуть бути членами зазначених громадських формувань особи, які порушу­ють громадський порядок, особи, судимість з яких не знята або не погашена у встановленому законом порядку, та раніше засуджені за умисні злочини, хворі на хронічний алкоголізм і наркоманію, визнані в судовому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, та інші особи у випадках, передбачених законами України. Члени громадських формувань під час виконання своїх обов’язків з охорони громадського порядку і державного кордону після обов’язкового пред’явлення по­свідчення члена громадського формування мають право: вимагати від громадян додержання правопорядку, припинення адміністративних правопорушень і злочинів, додержання режиму державного кордону: у разі підозри у вчиненні адміністративних правопорушень і злочинів перевіряти у громадян документи, що посвідчують їх особу: спільно з працівниками ОВС та військовослужбовцями затримувати і достав­ляти до ОВС, підрозділів Державної прикордонної служби України, штабу громадського формування з охорони громадського порядку або громадського пункту охорони порядку осіб, які виявили злісну непо­кору законним вимогам члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону і не виконують вимог щодо припинення адміністративного правопорушення; складати протоколи про адміністративні правопорушення; входити до клубів, кінотеатрів, стадіонів, інших громадських місць і приміщень за згодою власника чи уповноваженого ним органу для переслідування правопорушника, який переховується, або припинення адміністративних правопорушень чи злочинів; у разі участі спільно з прикордонниками у пошуку по­рушників кордону за згодою громадян або власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу та в присутності їх представників входити у будь-який час доби до житлових приміщень, на територію і в приміщення підприємств, установ, організацій та оглядати транспортні засоби; у невідкладних випадках згідно із зако­ном використовувати транспортні засоби, що належать підприємствам, установам, організаціям або громадянам (за їх згодою); у разі пору­шення водіями Правил дорожнього руху, вживати заходів до припи­нення цього правопорушення, не допускати осіб, які перебувають у стані сп’яніння, до подальшого керування транспортними засобами тощо. Крім цього, під час спільного з працівниками ОВС, прикордон­никами виконання покладених на них завдань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосувати заходи фізич­ного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборо­ни, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії у випадках і в порядку, передбачених законом^[280].

§ 5. Внутрішні війська

Внутрішні війська МВС України входять до системи МВС України і призначені для охорони та оборони важливих державних об’єктів, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України, охорони установ виконання покарань і лікувально-трудових установ, а також для участі в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю. Правовою основою діяльності внутрішніх військ є Конституція Укра­їни, Закон України від 26 березня 1992 р. «Про внутрішні війська Мі­ністерства внутрішніх справ України», інші закони та нормативно- правові акти, у тому числі військові статути Збройних Сил України^[281]. Внутрішні війська будуються на засадах централізованого керівництва і єдиноначальності, при їх комплектуванні поєднуються принципи добровільності та загального військового обов’язку. Внутрішні війська складаються зі з’єднань, військових частин і підрозділів з охорони важливих державних об’єктів, зокрема атомних електростанцій, і уста­нов виконання покарань, а також супроводження спеціальних вантажів і конвоювання заарештованих та засуджених. Крім цього, до складу внутрішніх військ входять військові частини спеціального призначен­ня та спеціальні моторизовані військові частини міліції; підрозділи зв’язку; військових установ; навчальних закладів та учбових частин. Безпосереднє оперативне управління внутрішніми військами здійснює командуючий цих військ. Особовий склад внутрішніх військ склада­ється із військовослужбовців та осіб, які не атестовані і працюють за трудовим договором. Внутрішні війська надалі до повного переходу до комплектування на контрактній основі комплектуються як за конт­рактом, так і в порядку призову. Контракт укладається строком на три роки і може бути подовжений на такий самий строк.

Військовослужбовці внутрішніх військ складають військову при­сягу, мають єдині для Збройних Сил України військові звання і знаки розрізнення. Формений одяг військовослужбовців внутрішніх військ затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням МВС Укра­їни. Строк служби у внутрішніх військах за призовом не може переви­щувати строків служби у Збройних Силах України. Проходження служби у зазначених військах здійснюється відповідно до Положення про проходження військової служби, що затверджується Кабінетом Міністрів України, і військових статутів. Діяльність будь-яких полі­тичних партій і рухів у внутрішніх військах, як і перебування в них військовослужбовців офіцерського складу та надстрокової служби і працівників цих військ, забороняється. Основними завданнями, які покладено на внутрішні війська є: охорона і оборона важливих держав­них об’єктів, установ виконання покарань, об’єктів матеріально- технічного та військового забезпечення МВС України; супроводження спеціальних вантажів; здійснення пропускного режиму на об’єктах, що охороняються; конвоювання заарештованих і засуджених; охорона під­судних під час судового процесу; переслідування і затримання зааре­штованих і засуджених осіб, які втекли з-під варти; виконання доручень адміністрації установ виконання покарань щодо забезпечення внутріш­нього порядку; участь в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю; участь у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій на об’єктах, що охороняються; охорона дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України.

Військовослужбовцям внутрішніх військ для виконання покладе­них на них обов’язків надається право: вимагати від громадян і поса­дових осіб додержання порядку, який гарантує безпеку, і виконання обов’язків військовими нарядами; у разі залучення до виконання зав­дань з охорони громадського порядку та боротьби із злочинністю за­тримувати і доставляти в органи внутрішніх справ громадян, підозрю­ваних у вчиненні злочинів, і тих, які вчинили адміністративні право­порушення, та інші права, передбачені Законом України «Про міліцію» для працівників міліції при виконанні цих завдань; затримувати і пе­редавати адміністрації об’єкта, що охороняється, осіб, які порушили встановлений пропускний режим: вести переслідування, проводити затримання, оформляти первинні документи, передавати органам внутрішніх справ або безпеки злочинців і осіб, які вчинили напад на об’єкт, що охороняється, особовий склад варти, військовий наряд або які на­магалися перетнути лінію охорони об’єкта чи доставити на нього за­боронені речі: проводити оточення (блокування) районів місцевості, окремих будівель і об’єктів під час розшуку та затримання осіб, які втекли з-під варти; провадити огляд вантажів, а за наявності відомос­тей про вчинення правопорушення — і огляд осіб на контрольно-про­пускних пунктах об’єктів, що охороняються, особистий огляд і опиту­вання затриманих, перевірку документів у громадян під час оточення (блокування); заходити на земельні ділянки, в жилі та інші приміщен­ня громадян, приміщення підприємств, установ і організацій та про­вадити їх огляд під час безпосереднього переслідування та затримання злочинців, осіб, які втекли з-під варти або вчинили напад на об’єкт, що охороняється, особовий склад варти, військовий наряд, з наступним повідомленням про це прокурора протягом доби; використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію», військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства України; ви­користовувати згідно із законом транспортні засоби, що належать під­приємствам, установам і організаціям, громадянам, під час безпосе­реднього переслідування та затримання злочинців, осіб, які втекли з-під варти або вчинили напад на об’єкт, що охороняється, особовий склад варти, військовий наряд.

§ 6. Служба в органах внутрішніх справ

Служба в органах внутрішніх справ має певні особливості, зумов­лені характером здійснюваних ними завдань та функцій. Правову основу служби в органах внутрішніх справ складають Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти, у тому числі норма­тивні акти МВС України, акти органів місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень.

Проходження служби в органах внутрішніх справ включає прийом на службу, переміщення по службі, присвоєння спеціальних звань, умови служби, припинення служби та ін. Основним нормативним ак­том, що регулює питання проходження служби в органах внутрішніх справ України, є Положення про проходження служби рядовим і на- 526 чальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене поста­новою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 р. Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальниць­кого складу органів внутрішніх справ, їх права і обов’язки.

До рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України належать особи, які перебувають у кадрах МВС України і яким присвоєно спеціальні звання, встановлені законодавством.

Спеціальні звання: а) рядовий склад: рядовий міліції, рядовий внутрішньої служби; б) молодший начальницький склад: молодший сержант міліції, сержант міліції, старший сержант міліції, старшина міліції, молодший сержант внутрішньої служби, сержант внутрішньої служби, старший сержант внутрішньої служби, старшина внутрішньої служби, прапорщик внутрішньої служби, старший прапорщик вну­трішньої служби; в) середній начальницький склад: молодший лейте­нант міліції, лейтенант міліції, старший лейтенант міліції, капітан міліції, молодший лейтенант внутрішньої служби, лейтенант внутріш­ньої служби, старший лейтенант внутрішньої служби, капітан внутріш­ньої служби; г) старший начальницький склад: майор міліції, підпол­ковник міліції, полковник міліції, майор внутрішньої служби, підпол­ковник внутрішньої служби, полковник внутрішньої служби; д) вищий начальницький склад: генерал-майор міліції, генерал-лейтенант міліції, генерал-майор внутрішньої служби, генерал-лейтенант внутрішньої служби, генерал-полковник внутрішньої служби.

На службу в органи внутрішніх справ приймаються на добровіль­них засадах особи, які досягли 18-річного віку, здатні за особистими якостями, освітою і станом здоров’я виконувати покладені на них обов’язки. Призовники не підлягають прийому на службу в органи внутрішніх справ, за винятком випадків, передбачених законодавством. Зарахування осіб середнього і старшого начальницького складу до кадрів МВС України здійснюється наказами Міністра внутрішніх справ України, рядового і молодшого начальницького складу — наказами начальників, яким надано право прийому їх на службу.

Спеціальним законодавством та відомчими нормативними актами (Законом України «Про міліцію», Положенням про проходження служ­би) встановлено певні обмеження в прийомі на службу в органи вну­трішніх справ. Громадяни України не можуть бути прийняті до органів внутрішніх справ, якщо вони: 1) мали або мають судимість або від­носно них були припинені кримінальні справи за нереабілітованими підставами за навмисні злочини; 2) визнані недієздатними або обме­жено дієздатними за рішенням суду; 3) не відповідають вимогам, ви­значеним у Положенні про проходження служби. Крім того, особам рядового і начальницького складу, які є між собою близькими родича­ми або свояками (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також брати, сестри, батьки і діти подружжя), не дозволяється проходити службу в одному й тому самому органі внутрішніх справ, якщо їх служба пов’язана з безпосередньою підлеглістю або підконтрольністю одного з них іншому.

Кожен працівник органів внутрішніх справ складає присягу на вір­ність народу України, текст якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Особам, прийнятим на службу в органи внутрішніх справ, з ураху­ванням їх особистих якостей, спеціальної або військової освіти, під­готовки, службового досвіду та інших умов, передбачених Положенням про проходження служби, присвоюються спеціальні звання рядового і начальницького складу. Чергові спеціальні звання особам начальниць­кого складу присвоюються в послідовному порядку при відповідності чергового звання спеціальному званню, передбаченому за займаною штатною посадою, після закінчення встановленого строку вислуги в попередньому званні та при позитивній атестації.

Працівники органів внутрішніх справ мають формений одяг, мають право на зберігання, носіння та використання вогнепальної зброї та спеціальних засобів у передбачених законодавством випадках. Для виконання службовйх обов’язків вони наділені спеціальними держав­но-владними повноваженнями, володіють правом застосовувати за­ходи адміністративного та іншого державного примусу аж до застосу­вання зброї.

Працівники органів внутрішніх справ користуються всіма соціально- економічними, політичними та особистими правами і свободами, ви­конують усі обов’язки громадян, передбачені Конституцією України та іншими законодавчими актами, а їх права, обов’язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, присягою, статутами органів внутрішніх справ, Положенням про проходження служби. Вони зобов’язані проходити службу там, де це викликано інте­ресами служби і обумовлено наказами прямих начальників.

Для осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ передбачено певні обмеження пов’язані зі службою: вони не можуть зай­матися іншою оплачуваною роботою на умовах сумісництва, за винятком 528

наукової, педагогічної, творчої та медичної практики; їм забороняється бути членами будь-яких політичних партій, рухів та інших організацій, які мають політичну спрямованість; вони не можуть займатися підпри­ємницькою діяльністю особисто або через посередників, сприяти фізич­ним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, використовуваги своє службове становище з метою одержання за це ви­нагороди у грошовому чи іншому вигляді, послуг, пільг тощо; їм заборо­няється використовувати своє службове становище в інших корисних цілях; вони не можуть брати участь у страйках і несанкціонованих демон­страціях та мітингах; їм забороняється використовувати у неслужбових цілях засоби матеріально-технічного, фінансового та інформаційного за­безпечення, інше службове майно та інформацію без безпосередньої зго­ди відповідних керівників та матеріально відповідальних осіб; вони не можуть вчиняти дії, які можуть заподіяти шкоду інтересам служби або негативно вплинути на репутацію органів внутрішніх справ, дискредиту­вати орган, у якому вони проходять службу.

Працівники органів внутрішніх справ перебувають під захистом держави. Держава гарантує захист їх життя, здоров’я, честі, гідності, житла, майна, членів їх сімей та близьких родичів від злочинних по­сягань та інших протиправних дій. Образа працівників, опір, погроза, насильство та інші дії, які перешкоджають виконанню покладених на них завдань, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.

Під час проходження служби працівникам органів внутрішніх справ встановлюється 41-годинний робочий тиждень. У необхідних випадках працівники несуть службу понад встановлену тривалість робочого часу, а також у вихідні та святкові дні. Оплата праці в надурочний і нічний час, у вихідні та святкові дні провадиться відповідно до вимог законо­давства. Працівники органів внутрішніх справ підлягають обов’язковому державному страхуванню. Час перебування на службі в органах вну­трішніх справ зараховується до загального і безперервного трудового стажу, а також до стажу за спеціальністю згідно із законодавством. Для охорони своїх професійних, службово-трудових, соціально-економіч­них прав та інтересів працівники органів внутрішніх справ можуть об’єднуватися в громадські організації, діяльність яких здійснюється згідно із законодавством.

Особи рядового і начальницького складу несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну та кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Просування по службі осіб рядового і начальницького складу про­вадиться, як правило, на конкурсній основі з урахуванням їх ділових і особистих якостей, результатів роботи і виявленої здатності виконан­ня обов’язків на вищій посаді, а також висновків атестації.

Ділова оцінка особового складу здійснюється в органах внутрішніх справ за допомогою атестації. Атестація спрямована на вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ, підвищення ефективності їх ро­боти, поліпшення добору, розстановки і виховання кадрів, стимулю­вання підвищення кваліфікації, ініціативності, творчої активності та відповідальності працівників. При цьому всебічно оцінюються їх ді­лові, професійні, моральні та особисті якості, рівень культури і здат­ність працювати з людьми, робляться висновки про відповідність займаній посаді і даються рекомендації щодо подальшої служби. Атес­тація осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу про­водиться на кожній із займаних посад через чотири роки, а також при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу посаду і звільнен­ні з органів внутрішніх справ, якщо переміщення по службі або звіль­нення провадиться по закінченні року з дня останньої атестації, а у виняткових випадках незалежно від цього строку.

Для працівників органів внутрішніх справ передбачено граничний вік перебування на службі, пов’язаний із відповідним спеціальним зван­ням. Для рядового і молодшого начальницького складу, а також для начальницького складу від молодшого лейтенанта до підполковника граничний вік встановлено у 45 років, полковників — 50 років, генерал- майора та генерал-лейтенанта — 55 років, генерал-полковника внутріш­ньої служби — 60 років. Разом з тим у Положенні передбачено випадки, за яких працівники можуть служити вище встановленого строку.

Звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби про­вадиться: а) у запас Збройних Сил України (з постановкою на військо­вий облік), якщо звільнені особи не досягай граничного віку, встанов­леного для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров’я придатні до військової служби; б) у відставку, якщо звільнені особи досягай граничного віку для перебування в запасі осіб, які мають відповідні військові звання або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров’я до військової служби (із зняттям з військового обліку). Особи рядового і начальницького скла­ду, засуджені за вчинення злочину (в тому числі без позбавлення спе­ціального звання), підлягають звільненню зі служби в органах вну­трішніх справ після набрання законної сили вироку суду.

§ 7. Службова дисципліна в органах внутрішніх справ

Сутність службової дисципліни, обов’язки працівників органів внутрішніх справ стосовно її додержання, види заохочень та дисци­плінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначено Дис­циплінарним статутом органів внутрішніх справ, затвердженим Зако­ном України від 22 лютого 2006 р.

Службова дисципліна — додержання особами рядового і началь­ницького складу Конституції і законів України, актів Президента Укра­їни і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України. Дисципліна

Читайте також:

1. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
2. VI. ОХОРОНА ФЛОРИ І ФАУНИ
3. Або продукція підприємств, що знаходяться за кордоном.
4. Автоматизація помпових станцій підкачування і перекачування. Охорона праці під час експлуатації систем автоматизації.
5. БЕЗПЕКА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ та ОХОРОНА ПРАЦІ.
6. Блок 4. Умови та охорона праці.
7. В НАШІЙ КРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ
8. В). Державний бюджет, розподіл ресурсів і суспільні блага.
9. Визнання сертифіката відповідності, що виданий закордонним органом із сертифікації
10. Визначте кордони Галицько – Волинського князівства на історичній карті [Див.істор.карту].
11. Визнаються також шлюби зареєстровані українською державою за кордоном – консульські шлюби.
12. Використання і охорона надр

Переглядів: 565