• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Органи управління культурою

Політику держави у сфері культури, правові, економічні та соці­альні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Органи виконавчої влади забезпечують реалізацію політики у сфері культури; здійснюють за участю громадських об’єднань розроблення державних програм розвитку культури та їх фінансування; створюють умови для відродження і розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України, та ін.

Управлінська діяльність у сфері культури здійснюється системою органів виконавчої влади, кожен з яких реалізує свою компетенцію на окремих ділянках культурного будівництва: безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, друкарська справа та ін.

Систему державних органів управління культурою складають: Міністерство культури і туризму України, Міністерство АРК, управ­ління культури і туризму обласної, Севастопольської міської, Головне управління культури, Головне управління охорони культурної спадщи­ни, управління туризму і курортів Київської міської державної адміні­страції; відділ культури і туризму районної, районної у м. Севастополі, відділ культури, туризму та охорони культурної спадщини районної у м. Києві державної адміністрації^[174], підвідомчі їм театри, концертні організації, художні колективи, цирки, бібліотеки, музеї, клуби та інші театрально-видовищні підприємства і заклади культури, спеціальні навчальні заклади культури і мистецтва, музичні та художні школи.

Міністерство культури і туризму України (МКТ України) є цен­тральним органом виконавчої влади, діє на основі Положення про нього, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

8 листопада 2006 р.¹ Діяльність МКТ спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями МКТ України є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики; участь у фор­муванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі; координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, що належать до його компетенції; сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації культурних надбань Українського народу, здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства.

Відповідно до покладених на МКТ України завдань воно розробляє та вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо формуван­ня державної політики у сфері культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики та захисту суспільної моралі; бере участь у підготовці проектів міжнародних договорів України; здійснює повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та спеціально уповноваженого державного ор­гану контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей; розробляє і здійснює заходи щодо створення умов для від­родження та розвитку культури української нації, культурної самобут­ності корінних народів і національних меншин України, всіх видів мистецтва, самодіяльної творчості, осередків традиційної народної творчості, художніх промислів та ремесел; сприяє діяльності творчих спілок, молодіжних, дитячих та інших громадських організацій, що функціонують у сфері культури, мистецтва, кінематографії, туризму, діяльності курортів, та ін.

МКТ України в межах своїх повноважень та на виконання законо­давства України видає накази, у разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, спільні акти. Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МКТ України, обговорення найважливіших напрямків його діяльності у Міністерстві утворюється колегія, рішення якої приво­дяться в життя наказом Міністра культури і туризму України. Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій у МКТ можуть утво­рюватися наукові ради, інші консультативні та дорадчі органи. їх склад та положення про них затверджує Міністр.

Державну політику щодо телебачення і радіомовлення, законодав­чі основи її реалізації, гарантії соціального і правового захисту пра­цівників цієї сфери визначають Верховна Рада і Президент України. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у цій сфері.

Уповноваженим органом управління державним телебаченням і радіомовленням України є утворений відповідно до постанови Кабі­нету Міністрів України від 11 липня 2007 р .Державний комітет теле­бачення та радіомовлення Україниякий здійснює керівництво дер­жавним телебаченням і радіомовленням, несе відповідальність за його розвиток, координує діяльність підприємств, установ і організацій, що входять до сфери його управління.

Основними завданнями Державного комітету у сфері телебачення і радіомовлення є: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, державної політики у сфері захисту суспільної моралі; міжгалузева координація та функціональне регулювання з питань діяльності інформаційної та видавничої сфер; здійснення управління в інформаційній та видавни­чій сферах; сприяння реалізації конституційного права на свободу слова, забезпечення розвитку інформаційної сфери, розширення на­ціонального інформаційного простору.

Законом України від 23 вересня 1997 р. «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання в Україні засобами масової інформації» створено Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення^[175], яка є конститу­ційним, постійно діючим колегіальним органом, мета діяльності ко­трого — нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомов- лення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами. Національна рада не може делегувати свої повнова­ження третім особам. Член Національної ради не може одноособово здійснювати функції, покладені на Національну раду. Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради при­значаються Верховною Радою України і чотири члени Національної ради — Президентом України. Національна рада є повноважною при призначенні не менше шести її членів. Голова Національної ради оби­рається Національною радою з числа членів Національної ради таєм­ним голосуванням. Кандидатури на посаду голови Національної ради висуваються за поданням не менше трьох членів Національної ради. Обраним на посаду голови Національної ради вважається кандидат, за якого проголосувало не менше п’яти членів Національної ради.

Повноваженнями Національної ради щодо організації та перспек­тив розвитку телерадіомовлення є: участь у розробці і реалізації дер­жавної політики у сфері телерадіомовлення; розроблення і затверджен­ня Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору; аналіз стану телерадіомовлення в Україні; прийняття рішень про ство­рення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення по­рядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбача­ють використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення конкурсів на технічне розроблення, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розроблення висновків щодо електро­магнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційно­го простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфе­рі телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдоскона­лення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органа­ми державної влади та неурядовими організаціями інших країн; визна­чення порядку документування, формування, обліку та зберігання телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіо­організацій відповідно до законодавства України; створення та утри­мання державного архіву телебачення і радіомовлення України у по­рядку, встановленому законом.

Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»^[176] відповідно до Конституції України визначає порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інфор­мації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію.

Національна рада дає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, багатоканальну телемережу (ефірну або кабельну), ретрансляцію, та ефірний час. Ліцензування та реєстрація у сфері надання телекомуні­каційних послуг здійснюється Національною комісією з питань регу­лювання зв’язку згідно із Законом України від 18 листопада 2003 р. «Про телекомунікації»^[177]. Ліцензування телерадіомовлення здійснює На­ціональна рада згідно із Законом України «Про Національну раду Укра­їни з питань телебачення і радіомовлення». Ліцензія є єдиним і до­статнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

Національна рада здійснює наглядові та регуляторні функції. Це функції з нагляду за додержанням: телерадіоорганізаціями та провай­дерами програмної послуги вимог законодавства у галузі телерадіо­мовлення; ліцензійних умов та умов ліцензій; визначеного законодав­ством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів; стандартів та норм технічної якості телерадіопрограм; телерадіоорганізаціями законодавства України у сфері кінематографії; телерадіоорганізаціями вимог законодавства України щодо частки віт­чизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здійсненні телерадіомовлення; телерадіоорганізаціями законодав­ства у сфері захисту суспільної моралі; телерадіоорганізаціями вимог законодавства щодо частки іноземних інвестицій у їх статутному фон­ді; застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону; офіційний моніторинг телерадіопрограм; ліцензіатами вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у сфері телерадіо- мовлення; ліцензування телерадіомовлення. До регуляторних функцій належать: ліцензування провайдерів програмної послуги; участь у роз­робленні та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіо­мовлення; розроблення умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конку­ренції у телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного ре­єстру телерадіоорганізацій України.

З метою координації діяльності місцевих телеорганізацій та забез­печення виконання законодавства України в галузі телебачення і ра­діомовлення, нормативних актів Національної ради в АРК, областях України, містах Києві та Севастополі створюються представництва Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Діяльність представництва здійснюється на підставі Положення про нього, яке приймається Національною радою.

Законом України від 18 липня 1997 р. «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України»^[178] з метою всебічного задоволен­ня потреб суспільства в оперативній інформації, забезпечення плюра­лістичного характеру мовлення, зважаючи на національні традиції, створена система Суспільного телерадіомовлення України.

Суспільне телерадіомовлення України — це телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Україн­ського народу. Воно діє згідно з Програмною концепцією, затвердже­ною постановою Верховної Ради України від 21 листопада 1997 р. «Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України»^[179], та Статутом, який затверджує Верховна Рада.

Невід’ємною складовою частиною системи Суспільного телерадіо­мовлення України є телерадіоорганізація «Громадське Українське радіо і телебачення» (ГУРТ), яка діє на підставі Положення про неї. Її осно­вними завданнями є: реалізація Програмної концепції Суспільного телерадіомовлення України; забезпечення вільного доступу до кращих зразків національного культурного та мистецького здобутку, а також забезпечення на конкурсних засадах трансляції передач місцевих, у тому числі регіональних, телерадіоорганізацій незалежно від форм власності.

Важливе значення у сфері управління культурою має інформація. Законом України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»^[180] встановлено загальні правові основи одержання, використання, поширення та збе­рігання інформації, закріплено право на інформацію, її систему, дже­рела, визначено статус учасників інформаційних відносин, урегульо­вано доступ до інформації та забезпечення її охорони і захист особи та суспільства від неправдивої інформації.

Масова інформація — це публічно поширювана друкована та аудіо­візуальна інформація. Друкованими засобами масової інформації є пе­ріодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні врегульовано Законом України від 16 листопада

1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні»^[181], їх діяльність регулюється також законами України від 3 липня 1996 р. «Про рекламу»^[182] (в редакції Закону від 11 липня 2003 р.), від 23 грудня

1993 р. «Про авторське право і суміжні права»^[183] (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.), від 23 березня 2000 р. «Про розповсюдження при­мірників аудіовізуальних творів та фонограм»^[184] (у редакції Закону від 10 липня 2003 р.), постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовт­ня 2000 р. «Про затвердження положень з питань розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм»^[185] та іншими законо­давчими актами. Всі друковані засоби масової інформації, що вида­ються на території України, підлягають державній реєстрації в органах виконавчої влади.

Загальні засади видавничої справи в Україні врегульовано Законом України від 5 липня 1997 р. «Про видавничу справу»^[186], який закріплює порядок організації та провадження видавничої діяльності, розповсю­дження видавничої продукції, умови взаємовідносин і функціонуван­ня суб’єктів видавничої справи.

Державна політика у видавничій справі визначається Верховною Радою України і ґрунтується на принципах дотримання свободи у ви­давничій справі, протидії її монополізації, зміцнення матеріально- технічних, організаційних, правових і наукових засад видавничої спра­ви, гарантії соціального і правового захисту її працівників. Вона спря­мовується на підтримку розвитку національного книговидання, напов­нення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпе­чення потреб навчальних і наукових закладів, Збройних Сил України та інших військових формувань, правоохоронних органів, підприємств, установ і організацій необхідними виданнями державною мовою.

Державна політика підтримки культур національних меншин у ви­давничій справі здійснюється через відповідні органи виконавчої влади із залученням національно-культурних товариств.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у ви­давничій справі, спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади у цій сфері.

Державна політика у видавничій справі може конкретизуватися і коригуватися в законах України на основі вивчення ринку видавничої, продукції, аналізу потреб, попиту і пропозицій з урахуванням держав­ної статистики друку. Держава надає пріоритети щодо випуску сус­пільно необхідних видань з метою забезпечення функціонування ор­ганів законодавчої, виконавчої та судової влади, охорони здоров’я, науки, освіти, культури, соціального захисту населення за державними тематичними програмами і на засадах державного замовлення.

Відповідно до поставленої мети державна політика у видавничій справі здійснюється також шляхом податкового, митного, валютного та інших видів регулювання.

До суб’єктів видавничої справи належать видавці, виготовлювачі та розповсюджувачі видавничої продукції. Ними можуть бути: грома­дяни України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, юридичні особи України та інших держав. Суб’єкти видавничої справи, які є суб’єктами підприємницької діяльності, керуються Законом України «Про видавничу справу», Гос­подарським кодексом України та іншими законами України.

Громадські, наукові, релігійні та інші суб’єкти некомерційної ді­яльності, які беруть участь у видавничій справі, керуються законами

України «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігій­ні організації» та іншими нормативно-правовими актами.

Відносини між суб’єктами видавничої справи регулюються окре­мими угодами, укладеними згідно із законодавством. З метою їх об­ліку ведеться Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, положення про який затвер­джується Кабінетом Міністрів України.

У сфері видавничої справи та інформаційної діяльності певна роль належить державній науковій установі — Книжковій палаті України, повноваження якої закріплено в ст. 27 Закону України «Про видавничу справу».

З метою підвищення ефективності державного управління в сис­темі видавничої підготовки, поліграфічного виконання і розповсюджен­ня друкованої продукції відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р.^[187] утворено Державну акціонерну компа­нію «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», яка є відкритим акціонерним товариством і діє на підставі Статуту, затвердженого по­становою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 1998 р.^[188]

Правові основи діяльності в галузі кінематографії та регулювання суспільних відносин, пов’язаних з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням і демонтуванням фільмів, урегульовані Законом України від 13 січня 1998 р. «Про кінематографію»^[189].

Державну політику в галузі кінематографії проводить МКТ Укра­їни, яке здійснює управління кіновиробництвом і кінопрокатом^[190] та проводить державну реєстрацію фільмів. Постановою Кабінету Міні­стрів України від 7 березня 2006 р. утворено Державну службу кіне­матографії^[191], яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МКТ і йому підпорядковується. Її основними завданнями є: сприяння відродженню національної кінематографії, посилення її впливу на формування духовних цінностей Українського народу, ство­рення належних правових і економічних умов для розвитку національ­ного кіномистецтва та конкурентоспроможної на міжнародному ринку кіноіндустрії; участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики в галузі кінематографії; координація роботи місцевих органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у галузі кіне­матографії.

Місцевими органами управління кінематографією є органи, визна­чені Радою міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за погодженням з центральним органом виконавчої влади у галузі кінематографії. Ці органи реалізують державну політику в галузі кінематографії.

Державне управління в галузі охорони і використання пам’яток історії та культури здійснюється Кабінетом Міністрів України, цен­тральними органами виконавчої влади та органами місцевого само­врядування. Спеціально уповноваженими державними органами у цій галузі є МКТ України, Міністерство регіонального розвитку та будів­ництва України, Державний комітет архівів України та їх органи на місцях, а також інші державні органи, до компетенції яких законодав­ством віднесено здійснення цих функцій. Компетенція цих органів визначається положеннями про них.

Закон України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини»^[192] регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збережен­ня, використання об’єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Об’єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою.

Державне управління у сфері охорони культурної спадщини по­кладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, до яких належать: центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; орган охорони культурної спадщини Ради міністрів АРК; органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій; органи охорони культурної спад­щини місцевого самоврядування.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. за­тверджено Положення про державний реєстр національного культур­ного надбання^[193]. До реєстру заносяться пам’ятки історії, археології, мистецтва, документальні пам’ятки та інші об’єкти, які становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології або науки.

Законом України від 21 вересня 1999 р. «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»^[194] врегульовано відносини, пов’язані з вивезенням, ввезенням та поверненням культурних цінностей. Цей Закон також спрямовано на охорону національної культурної спадщини та розвиток міжнародного співробітництва України у сфері культури. Однак його дія не поширюється на сучасні сувенірні вироби, предмети культурного призначення серійного та масового виробництва.

§ 3. Правове регулювання діяльності закладів і установ культури

Закон України від 27 січня 1995 р. «Про бібліотеки і бібліотечну справу»^[195] (в редакції Закону від 16 березня 2000 р.) визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади діяльності бібліотек і біблі­отечної справи в Україні. Цей Закон гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, що зберігаються в бібліотеках.

Центральним органом виконавчої влади, що здійснює загальне методичне керівництво і координацію роботи бібліотеками, є МКТ України, яке: сприяє централізованному комплектуванню і викорис­танню бібліотечних фондів; здійснює координацію робіт щодо об’єднання бібліотек у єдину біблотечно-інформаційну систему; здій­снює відповідно до законодавства координацію діяльності бібліотек, а також контролює діяльність бібліотек, що перебувають у державній та комунальній власності, порушує клопотання про надання біблотекам статусу національного та ін.

МКТ України та інші органи виконавчої влади, що мають бібліо­теки, реалізують державну політику в галузі бібліотечної справи, ви­значають систему управління мережею підпорядкованих їм бібліотек, забезпечують координацію їх діяльності з бібліотечною системою МКТ України.

Окремі повноваження щодо розвитку бібліотечної справи органи виконавчої влади в межах своєї компетенції можуть делегувати громад­ським організаціям культурологічної спрямованості. Вони також здійсню­ють контроль за реалізацією цих повноважень. Фінансування держав­них бібліотек здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Суспільні відносини у галузі музейної справи врегульовано Осно­вами законодавства України про культуру та Законом України від 29 червня 1995 р. «Про музеї та музейну справу»^[196], яким встановлено правові, економічні, соціальні засади наукового комплектування, ви­вчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, діяльності музейних закладів в Україні.

Центральним органом виконавчої влади у сфері музейної справи є МКТ України, який здійснює: організаційно-методичне керівництво у сфері музейної справи; формування Музейного фонду України, конт­роль за станом обліку, збереження, використання та переміщення державної частини Музейного фонду України, сприяє формуванню сучасної інфраструктури музейної справи, розвитку музейної мережі, видає дозволи на вивезення пам’яток Музейного фонду України за межі держави. Інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють керівництво підвідомчими їм музеями.

З метою оптимізації функціонування мережі клубних закладів і за­безпечення конституційних прав громадян на задоволення їх культур­них потреб постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1998 р. «Про нормативне забезпечення населення клубними закладами»^[197] затверджено нормативи забезпечення населення клубними закладами. Ці нормативи запроваджено як орієнтований напрямок організації системи культурного обслуговування населення міст, селищ і сіл, що не обмежує ініціативу місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування щодо розвитку і функціонування клубних закладів.

З метою державної підтримки закладів культури, що відіграють визначну роль у духовному житті людини, створення належних умов для їх подальшого розвитку та примноження культурної спадщини народу України Указом Президента України від 11 жовтня 1994 р. «Про національні заклади культури»^[198] встановлено, що статус національних надається закладам культури, майно яких перебуває у загальнодержав­ній власності. Функції управління майном таких закладів культури здійснює МКТ України, яке затверджує положення про конкретний заклад культури, укладає і розриває контракти з керівниками цих за­кладів. Майно цих закладів не підлягає приватизації. Фінансування здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Контроль за рівнем культурної діяльності, здійснюваної національними закладами культури, використанням ними бюджетних коштів здійснюють нагля­дові ради гіри МКТ України, які утворюються ним за основними на­прямками діяльності цих закладів. Положення про національний заклад (установу) України затверджено Указом Президента України від 16 червня 1995 р.^[199]

Особливе місце у сфері культури і туризму посідають об’єднання громадян. В Україні створені і діють творчі спілки письменників, ком­позиторів, художників, театральних діячів, кінематографістів, фото- художників, журналістів, архітекторів, майстрів народного мистецтва, дизайнерів та ін. Правові, соціальні, економічні та організаційні за­сади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтва визна­чені Законом України від 17 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників та творчі спілки»^[200].

Творча спілка створюється групою професійних творчих праців­ників відповідного фахового напряму в галузі культури та мистецтв (всеукраїнська — у складі не менш як 100 осіб, регіональна (місцева) — не менш як 20 осіб), що мають у своєму доробку завершені та опри­люднені твори культури і мистецтва чи їх інтерпретації.

Членами творчої спілки можуть бути професійні творчі працівни­ки — громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які досягай вісімнадцяти років. Рішення про утворення творчої спілки приймаєть­ся загальними зборами (з’їздом, конференцією). Питання про надання спілці професійних творчих працівників статусу творчої спілки як суб’єкта діяльності вирішуються при реєстрації спілки у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Державній реєстрації підлягають усі творчі спілки. Державна реєстрація всеукраїнських творчих спілок здійснюється Міністерством юстиції України, а їх те­риторіальних осередків та регіональних (місцевих) творчих спілок — відповідними місцевими органами виконавчої влади. Органами управ­ління творчих спілок є загальні збори (з’їзд, конференція), правління, президія, рада тощо та голова правління. Указом Президента України від 14 грудня 1996 р. «Про Академію мистецтв України»¹ створено Академію мистецтв України — вищу творчо-наукову установу в галузі мистецтва, яка є самоврядною орга­нізацією, що діє на основі Статуту. Основними завданнями Академії мистецтв України є: сприяння дальшому розвитку художньої творчос­ті в Україні, створенню і поширенню художніх цінностей; пошук ефективних шляхів відродження і збагачення української культури, розвиток національних мистецьких традицій, визначних художніх шкіл та осередків; проведення фундаментальних науково-теоретичних до­сліджень з проблем художньої творчості, історії та теорії українського мистецтва, художньої критики, мистецької освіти та естетичного ви­ховання молоді; вивчення та наукове узагальнення світових тенденцій і досягнень у розвитку мистецтва, створення умов для ефективного використання цих досягнень з метою дальшого розвитку української культури, зміцнення культурного співробітництва з митцями іноземних держав.

§ 4. Місцеве самоврядування і культура

Органи місцевого самоврядування відповідно до ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. здійснюють власні (самоврядні) повноваження щодо: управління за­кладами культури; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей; вирішення питань про надання про­фесійним творчим працівникам на пільгових умовах у користування приміщень під майстерні, студії та лабораторії, необхідних для їх творчої діяльності; організації медичного обслуговування та харчуван­ня у закладах культури, які належать територіальним громадам або передані їм; створення умов для розвитку культури; сприяння відро­дженню осередків традиційної народної творчості, національно- культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел; спри­яння роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асо­ціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері культури. Органам місцевого самоврядування у сфері культури державою делеговано також низку повноважень, серед яких забезпечення ви­вчення рідної мови через національно-культурні товариства; визна­чення потреб та формування замовлень на кадри для закладів культу­ри, укладання договорів на підготовку спеціалістів, організація роботи щодо підвищення кваліфікації кадрів та ін.

Виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради за­тверджуються програми культурного розвитку відповідно району, області, заслуховуються звіти про їх виконання; приймаються рішення про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охо­роні, та вирішуються інші питання, передбачені ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

До компетенції органів місцевого самоврядування також належать кінообслуговування місцевого населення, організація роботи місцевих періодичних видань, радіо- і телепередач, контролю щодо збереження пам’ятників історії та культури.

У сфері культури районні і обласні ради мають право делегувати частину своїх повноважень відповідним місцевим державним адміні­страціям. Перелік питань, які можуть делегуватися, наведено в ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Запитання до самоконтролю

1. У чому полягає сутність управління культурою?

2. Хто визначає політику держави у сфері культури?

3. Назвіть завдання Міністерства культури та туризму.

4. Назвіть орган управління державним телебаченням і радіо­мовленням.

5. Повноваження та функції Національної ради України з пи­тань телебачення і радіомовлення.

6. Що таке суспільне радіомовлення?

7. Дайте визначення поняття «масова інформація».

8. Вкажіть правові основи діяльності друкованих засобів ма­сової інформації.

9. Визначте загальні засади видавничої справи в Україні.

10. Хто здійснює державну політику в галузі кінематографії?

11. Хто здійснює державне управління в галузі охорони і ви­користання пам’яток історії і культури?

12. Хто здійснює державне управління в галузі охорони куль­турної спадщини?

13. Який орган виконавчої влади здійснює загальне методичне керівництво і координацію діяльності закладів і установ культури?

14. Назвіть компетенцію органів місцевого замовлення у сфері культури.

Глава 35 Управління у справах сім’ї, молоді та фізичної культури

§ 1. Засади і принципи державної політики у справах сім’ї, молоді та фізичної культури

В Україні молодь складає більш ніж 22 відсотка населення країни. Як соціально-демографічна група молодь характеризується не тільки віковими ознаками, а й специфікою соціального становлення, особли­вим місцем у структурі суспільства. Саме це визначає справи сім’ї, молоді та фізичної культури як пріоритетні сфери діяльності державних органів. Згідно зі ст. 51 Конституції України сім’я, дитинство, материн­ство та батьківство охороняються державою. Засади й принципи дер­жавної молодіжної політики сформульовано в Декларації «Про загаль­ні засади державної молодіжної політики в Україні»^[201], яка є основою для подальшого розвитку державної молодіжної політики, її правової бази, практичної діяльності органів державної влади і управління.

Державна молодіжна політика — це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуаль­ного, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Такі умови визначено в Законі України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»^[202]. Державна молодіжна політика поширю­ється на громадян віком від 15 до 28 років незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлення до релігії, роду та характеру занять.

Головними принципами державної молодіжної політики є: повага до поглядів молоді та її переконань; надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема; правовий та соці­альний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку; сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Державна молодіжна політика в Україні щодо освіти, соціально- політичної, економічної галузей, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних органі­зацій визначається законодавством України.

Держава сприяє соціальному становленню та розвитку молоді, встановлюючи правові та організаційні гарантії праці молоді, підтри­муючи підприємницьку ініціативу та діяльність молоді, забезпечуючи житлові умови молоді та підвищення рівня життя молоді.

В Україні визначено основні напрямки соціальної роботи з дітьми та молоддю. Це надання соціальних послуг, соціальний супровід дітей та молоді, соціальна профілактика, соціальна реабілітація.

У ст. 52 Конституції України встановлено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. У законі України «Про попередження насильства в сім’ї»^[203] під насильством у сім’ї розуміються будь-які дії фізичного, сексуального, психологіч­ного чи економічного спрямування одного члена сім’ї до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини і громадянина і завдають йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю. Держава створює відповідні ор­гани та установи, через які забезпечує діяльність з попередження та­кого насильства. Законодавством встановлено спеціальні заходи з по­передження насильства в сім’ї, якими є офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, взяття на профілактич­ний облік, захисний припис.

З метою досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства, ліквідації дискримінації за озна­кою статі держава забезпечує рівні права та можливості жінок і чоло­віків шляхом усунення дисбалансу між можливостями жінок і чолові­ків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією України. За За­коном України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»^[204] державну політику в цій сфері спрямовано на утверджен­ня тендерної рівності, недопущення дискримінації за ознакою статі, забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень, щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків, підтримку сім’ї, формування відповідального материнства і батьків­ства, захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

Державна політика у сфері фізичної культури і спорту визначаєть­ся Верховною Радою України. Так, Закон України «Про фізичну куль­туру і спорт»^[205] встановлює, що держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, нормативно- правового та іншого забезпечення розвитку фізичної культури і спор­ту, а також визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно- спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованос­ті. Держава визнає і всебічно підтримує олімпійський рух в Україні, діяльність всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, націо­нальних спортивних федерацій. Закон України «Про підтримку олім­пійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні»^[206] забезпечує правову регламентацію відносин, спрямованих на розвиток олімпійського та параолімпійського руху в Україні, гаран­тує державну підтримку його учасникам.

Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сфе­рою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

§ 2. Організаційно-правове забезпечення реалізації державної політики у справах сім’ї, молоді та фізичної культури

Верховна Рада України визначає державну політику в питаннях сім’ї, молоді, фізичної культури і спорту і здійснює законодавче регу­лювання відносин у цих сферах, а також у межах своїх повноважень контролює реалізацію державної програми розвитку цих сфер і вико­нання відповідного законодавства.

Держава створює сприятливі політичні, соціальні, законодавчі, фінансові та організаційні передумови для життєвого самовизначення і самореалізації молоді, розв’язання її нагальних проблем.

Концепція Державної програми роботи з обдарованою молоддю на 2006-2010 роки^[207] передбачає забезпечення підтримки обдарованої мо­лоді шляхом створення умов для її творчого, інтелектуального, духов­ного і фізичного розвитку.

При Голові Верховної Ради України утворюється Молодіжна гро­мадська колегія, основними завданнями якої є аналіз державної моло­діжної політики, внесення пропозицій щодо розроблення та розгляду проектів законів України, програм з питань реалізації державної мо­лодіжної політики в Україні, взаємодії молодіжних громадських орга­нізацій з органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання; обговорення та аналітична оцінка проблемних питань соціаль­ного становлення і розвитку молоді в Україні; узагальнення досвіду з питань реалізації державної молодіжної політики, розвитку місцевих молодіжних ініціатив.

Важливі функції у цих сферах виконує Кабінет Міністрів України, який забезпечує проведення державної політики у питаннях сім’ї і мо­лоді, визначає напрямки розвитку фізичної культури й спорту, спрямо­вує діяльність підпорядкованих йому органів на виконання законів України, що регламентують ці питання.

Кабінетом Міністрів України постановою від 19 лютого 2007 р. затверджено Державну програму підтримки сім’ї на період до 2010 року^[208], метою якої є створення правових, соціальних та економіч­них умов для належного функціонування та розвитку сім’ї, утверджен­ня духовно і фізично здорової, матеріально та соціально благополучної сім’ї, забезпечення виконання сім’єю її основних функцій.

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок, приймає Національний план дій щодо впровадження тендерної рівно­сті та забезпечує його виконання, розроблює та реалізовує державні пільгові цільові програми у цих питаннях.

В Україні розроблено довгострокову Державну програму розвитку фізичної культури і спорту, яку затверджено Указом Президента Укра­їни від 22 червня 1994 р.^[209], а також постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 р. затверджено Державну програму розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки^[210].

Метою цих програм є створення умов для розвитку фізичної куль­тури і спорту, зокрема удосконалення організаційного та нормативно- правового механізму реалізації державної політики у цій сфері.

Рада міністрів АРК, місцеві органи державної влади, органи міс­цевого самоврядування виконують функції управління в галузях сім’ї, молоді та фізичної культури через управління, відділи, комітети, які здійснюють свої функції відповідно до положень про них.

§ 3. Система і правове становище органів управління справами сім’ї, молоді та фізичної культури

Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту (Мінсім’ямолодьспорт) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політи­ки з питань сім’ї, дітей, молоді, тендерної рівності (рівності прав і можливостей жінок і чоловіків), фізичної культури і спорту. До ком­петенції цього органу також належать питання усиновлення, демогра­фічних процесів, попередження насильства в сім’ї. Його правовий статус визначено в Положенні про Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 р.^[211]

Основними завданнями Мінсім’ямолодьспорту є:

-у галузі сім ’їі дітей — вжиття заходів щодо створення правових, економічних та соціальних умов для функціонування і зміцнення сім’ї, утвердження соціального партнерства сім’ї та держави, підвищення рівня правової обізнаності батьків і дітей, формування відповідально­го ставлення батьків до забезпечення всебічного розвитку та вихован­ня дітей; здійснення заходів щодо збереження репродуктивного здоров’я населення, соціального та правового захисту материнства, батьківства і дитинства; запобігання насильству в сім’ї, сприяння утворенню спеціалізованих установ для жертв насильства в сім’ї; участь у коор­динації заходів з протидії торгівлі людьми; проведення роботи із соціально-правового захисту дітей, запобігання бездоглядності та правопорушенням серед них; забезпечення та контроль додержання законодавства щодо усиновлення дітей, встановлення опіки та піклу­вання над ними, влаштування у дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї, формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, по­збавлених батьківського піклування, сприяння розвитку різних форм позашкільної освіти;

— у питаннях забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків — проведення інформаційно-роз’яснювальної роботи в засо­бах масової інформації та проведення інших заходів, спрямованих на забезпечення тендерної рівності у всіх сферах життя суспільства; здій­снення контролю за дотриманням тендерної рівності під час вирішення кадрових питань у центральних і місцевих органах виконавчої влади; розгляд звернень громадян з питань дискримінації за ознакою статі;

-у питаннях молоді — сприяння створенню умов для соціального становлення і розвитку молоді, вжиття заходів щодо розв’язання житлово-побутових та інших соціальних проблем молоді, молодих сімей, сприяння їх працевлаштуванню та зайнятості, розвитку моло­діжної підприємницької діяльності; сприяння створенню умов для всебічного розвитку і реалізації творчих, інтелектуальних здібностей дітей та молоді;

- у питаннях фізичної культури і спорту — вжиття заходів щодо розвитку дитячо-юнацьких спортивних шкіл, у тому числі для інвалі­дів, координація заходів з розвитку дитячо-юнацького спорту, спорту вищих досягнень, професіонального спорту, спорту інвалідів та спор­ту ветеранів, формування спортивного резерву, забезпечення прове­дення фізкультурно-оздоровчої роботи серед різних верств населення; прийняття рішень про визнання видів спорту в Україні, затвердження національних рекордів з видів спорту, нагородження переможців зма­гань; комплектування за поданням національних спортивних федерацій з видів спорту національних збірних команд України; затвердження положень та проведення офіційних всеукраїнських змагань тощо.

Мінсім’ямолодьспорт здійснює в межах своїх повноважень заходи щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейсько­го Союзу та імплементації в національне законодавство положень міжнародних договорів, стороною яких є Україна, готує пропозиції щодо розвитку міжнародного співробітництва та укладення міжнарод­них договорів України.

Міністерство на основі і на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Очолює міністерство міністр, який має заступників. Міністр за посадою входить до складу спостережної ради Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву.

У міністерстві для погодженого вирішення питань утворюються колегія, а також наукові, науково-консультативні ради, комісії та інші органи дорадчого і координаційного характеру.

Державну політику в зазначених сферах в областях, містах Києві та Севастополі здійснюють управління у справах сім’ї, молоді та спор­ту обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміні­страцій. На відповідній території управління виконують програми і здійснюють заходи, спрямовані на забезпечення соціального та право­вого захисту сім’ї, дітей і молоді, розвитку фізичної культури та спор­ту, рівних прав і можливостей для участі жінок та чоловіків у політич­ному, економічному і культурному житті, сприяють соціальному ста­новленню та розвитку дітей і молоді, запобігають насильству в сім’ї.

Управління у своїй діяльності керуються Конституцією України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Мінсім’ямолодьспорту, розпорядженнями голови держадміністрації, рішеннями відповідного органу місцевого самоврядування, а також положенням про управління.

Для виконання покладених на них завдань органи управління у справах сім’ї, молоді та спорту формують інші органи, через які і реалізує свої повноваження.

Здійснення соціальної роботи із сім’ями, дітьми та молоддю по­кладено на Державну соціальну службу для сім’ї, дітей та молоді, її республіканський (АРК) та інші регіональні відділення, а також спе­ціалізовані її формування — службу соціальної підтримки сімей, служ­бу роботи з ін’єкційними споживачами наркотиків, центр соціально- психологічної допомоги, центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, мобільний пункт соціальної роботи в сільській та гірській місцевості, школу волонтерів, студентську соціальну службу, службу «Телефон довіри», інформаційно- ресурсний центр, дружню клініку для молоді, консультаційні пункти в закладах соціального спрямування та ін. До завдань суб’єктів соці­альної роботи з дітьми та молоддю належить надання різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, право­вої, інформаційної, матеріальної та інших видів соціальної допомоги, консультування дітей і молоді; здійснення соціально-профілактичної роботи тощо.

Забезпечуючи умови для зайнятості молоді через молодіжні центри праці, а також молодіжні громадські організації (агентства, біржі, бюро та ін.), держава сприяє працевлаштуванню молоді, у тому числі учнів, студентів, аспірантів у позанавчальний час, реалізує програми профе­сійного навчання молоді та вдосконалення її професійної майстерності. Державна служба зайнятості надає таким центрам, а також місцевим органам виконавчої влади інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), а також допомогу у працевлаштуванні.

З метою розвитку підприємницької ініціативи та діяльності мо­лоді держава підтримує створення молодіжних бізнес-центрів, бізнес- інкубаторів для реалізації програми підготовки молоді до підпри­ємницької діяльності, надання інформаційних і консультативних послуг.

Для забезпечення молодих громадян житлом органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування разом з підприємствами, установами, організаціями розробляють та реалізують програми ство­рення сприятливих житлово-побутових умов.

Через Державний фонд сприяння молодіжному житловому будів­ництву молоді сім’ї та молоді громадяни можуть одержувати за рахунок бюджетних коштів пільгові довгострокові державні кредити на будів­ництво і придбання жилих будинків і квартир, на оплату вступних пайових внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів, а також на обзаведення домашнім господарством.

У сфері попередження насильства в сім’ї Мінсім’ямолодьспорт координує діяльність служби дільничних інспекторів міліції, кримі­нальної міліції у справах неповнолітніх, органів опіки і піклування, здійснює контроль за організацією та діяльністю спеціалізованих уста­нов для жертв насильства в сім’ї.

Місцеві державні адміністрації за поданням Мінсім’ямолодьспорту створюють кризові центри, що здійснюють прийом членів сім’ї, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї, організують на­дання їм необхідної допомоги, в тому числі надають притулок для тимчасового перебування тощо. У системі діючих закладів охорони здоров’я створюються центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає систему і повноваження органів місцевого самоврядування в галузі фізичної культури і спорту. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження: управління закладами фізкультури і-спорту, оздоровчими закладами, мо­лодіжними, підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Вони вирішу­ють питання організації медичного обслуговування і харчування в за­кладах фізичної культури і спорту, створюють умови для занять фізичною культурою і спортом за місцем проживання населення та в місцях масо­вого відпочинку; відповідно до законодавства реєструють статути (поло­ження) фізкультурно-оздоровчих закладів незалежно від форм власності.

Органи місцевого самоврядування сприяють розвиткові самодіяль­ного масового спорту (основу його становлять різноманітні фіз­культурно-спортивні секції), заохочують і стимулюють діяльність підприємств, установ, організацій і громадян у цій сфері.

Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень для підпри­ємств, які спрямовують частину свого прибутку на розвиток фізичної культури і спорту, будівництво об’єктів фізкультури і спорту, організа­цію відпочинку. Місцеві ради також можуть встановлювати пільгову плату за реєстрацію підприємств, створених молодими громадянами та молодіжними громадянськими організаціями, реалізують програми підготовки і перепідготовки молоді, яка займається підприємництвом, у тому числі за кордоном, з використанням для цих цілей коштів мо­лодіжних фондів.

§ 4. Спортивні товариства і спілки

Держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громад­ські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту.

Добровільні спортивні товариства є масовими громадськими об’єднаннями. В Україні створено спортивні товариства «Україна», «Колос», «Динамо», ЦСКА, «Гарт», які діють відповідно до статутів і положень про них.

Товариство «Україна» займається фізкультурно-оздоровчою роботою у виробничій і соціально-побутовій сферах, проводить масові спортив­ні змагання, а також бере участь у міжнародних спортивних змаганнях майже з усіх видів, які входять до програми Олімпійських ігор.

Добровільне спортивне товариство «Гарт» проводить роботу серед учнівської та студентської молоді, об’єднує професійні, навчально- виховні й вищі навчальні заклади, організовує масові спортивні зма­гання, поєднуючи спорт з інтелектуальним, духовним і естетичним вихованням.

Всеукраїнська державна фізкультурно-спортивна організація «Ко­лос» АПК України охоплює сільське населення. Пріоритетним напрямом його роботи є створення в сільській місцевості територіальних фізкультурно-спортивних клубів, забезпечення їх адміністративної та господарської самостійності, впровадження ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-спортивної діяльності і видів спорту з урахуван­ням регіональних особливостей, традицій і економічних чинників.

Відомчі спортивні товариства «Динамо» та ЦСКА здійснюють масову фізкультурно-спортивну роботу серед працівників органів внутрішніх справ, військовослужбовців, особового складу правоохо­ронних органів, військових формувань і членів їх сімей. Ці товариства створюють регіональні центри, клуби та оборонно-спортивні табори з фізичної підготовки молоді до служби в Збройних Силах України; розроблюють і впроваджують програмно-методичне і нормативно- організаційне забезпечення фізичної підготовки військослужбовців, особового складу правоохоронних органів та інших військових фор­мувань з урахуванням специфіки їх службової діяльності.

Значну роль у розвитку фізичної культури і спорту відіграє Націо­нальний олімпійський комітет України (НОК України), який є неза­лежною, неурядовою громадською організацією. Координуючи олім­пійський рух у країні, НОК України має виключне право представляти Україну на Олімпійських іграх, у Міжнародному Олімпійському комі­теті, міжнародних олімпійських організаціях. Держава надає НОК України фінансову і організаційну допомогу щодо участі членів збірних команд в Олімпійських та Параолімпійських іграх.

Для розвитку відповідного виду спорту (версії) створюються спор­тивні федерації (асоціації, спілки, об’єднання тощо), які є громадськи­ми організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості. Вони мають право представляти спорт України у міжнародних спортивних змаган­нях і міжнародних спортивних організаціях, а також право на органі­зацію і проведення відповідних національних спортивних змагань. Спортивні федерації створюють у разі потреби в усіх обласних і місь­ких спортивних комітетах. Одній із легалізованих спортивних федера­цій з відповідного виду спорту (версії) надається статус національної спортивної федерації.

Первинною ланкою самодіяльної організації фізкультурного руху в Україні є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, ор­ганізаціях, що об’єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.

Запитання до самоконтролю

1. Дайте визначення державної молодіжної політики, назвіть її головні принципи.

2. Охарактеризуйте державну політику у сфері фізичної куль­тури і спорту.

3. Визначте систему органів державного управління у сфері сім’ї, молоді і спорту.

4. Перелічіть основні завдання Міністерства у справах сім’ї, молоді і спорту.

5. Які спортивні товариства і спілки існують в Україні?

Глава 36

Управління у сфері соціального захисту населення

§ 1. Організаційно-правові засади управління у сфері праці і соціальної політики

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава несе обов’язки з матеріального підтримання своїх громадян, створює умови для повно­го здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливос­ті у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Громадянам гарантуються захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Засади організації та управління у сфері праці та соціальної полі­тики закріплено в Конституції України, законах Верховної Ради Укра­їни, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів Укра­їни, постановах, наказах Міністерства праці і соціальної політики України та Пенсійного фонду України, Кодексі законів про працю України та інших нормативно-правових актах.

Одним із основних напрямків політики України як соціальної дер­жави є створення умов для реалізації права на гідне існування осіб, які втратили працездатність. У ст. 46 Конституції України закріплено: гро­мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забез­печення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездат­ності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціально­го забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, при­ватних закладів для догляду за непрацездатними. Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення»^[212] гарантує всім не­працездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення шляхом надання трудових і соціальних пенсій, соціальну захищеність пенсіонерів шляхом встановлення пенсій. Пенсії та інші види соціаль­них виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Вітчизняне законодавство встановлює багато видів соціального забезпечення на засадах соціального страхування, державного забез­печення та державної підтримки окремих верств населення України.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування^[213] від 14 січня 1998 р. визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян в Україні. В них закрі­плено такі види: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тим­часовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народжен­ням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричини­ли втрату працездатності; страхування на випадок безробіття. Указом Президента України від 13 квітня 1998 р. схвалено Основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні^[214]. Основними завдан­нями реформування пенсійного забезпечення в Україні є: реалізація конституційних прав громадян на соціальний захист; запровадження правової системи пенсійного страхування, що дасть можливість за­страхованим громадянам після виходу на пенсію мати гарантований рівень доходів, що забезпечував би сталий рівень життя; впроваджен­ня принципу заінтересованості кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні при виході на пенсію; врахування резуль­татів трудової діяльності кожного працівника при визначенні розміру пенсії шляхом встановлення залежності розміру пенсії від трудового вкладу та страхового стажу; зменшення демографічного навантаження на фінансову основу пенсійного забезпечення; запровадження недер­жавного пенсійного забезпечення; переведення державного пільгового забезпечення на професійно-галузевий рівень.

Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють закони України від 26 червня 1997 р. «Про збір на обов’язко­ве державне пенсійне страхування»^[215], від 2 березня 2000 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»^[216], від 18 січня 2001 р. «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням»^[217], від 22 люто­го 2001 р. «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та про­фесійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»^[218], від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»^[219], від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального за­хисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку»^[220]. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які постраждали вна­слідок Чорнобильської катастрофи, а також які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а членів їх сімей відповідно до законів України від 28 лютого 1991 р. (у редак­ції Закону від 19 грудня 1991 р.), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»^[221], від 20 грудня 1991 р. «Про соціальний правовий захист військово­службовців і членів їх сімей»^[222], від 9 квітня 1992 р. «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»^[223] та ін.

Закон України від 1 червня 2000 р. «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною»^[224] передбачає встановлення громадянам, які мають значні заслуги у сфері державної громадської або господарської ді­яльності, досягнення у галузі науки, культури, освіти, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту тощо, пенсій за особливі заслуги перед Україною.

Читайте також:

1. C. 3. Структурна побудова управління організаціями.
2. ERP і управління можливостями бізнесу
3. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
4. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
5. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
6. III. Организация проведения государственной экспертизы
7. III. РЕСУРСНОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ОРГАНИЗАЦИЙ ТОРГОВЛИ
8. ISO9000. Як працює система управління якістю
9. L Организационная часть.
10. Oracle Управління преміальними
11. А. Видання прав актів управління
12. Автоматизація управління діяльністю готелю

Переглядів: 1047