• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 23 9 страница

Інші центральні органи виконавчої влади здійснюють управління науковою та інноваційною діяльністю у відповідній галузі; визначають напрямки її розвитку; спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій; організовують виробництво су­часної конкурентоспроможної продукції, відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують вико­нання державних наукових і науково-дослідних програм; розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм.

Специфічне місце в системі органів, які функціонують у сфері на­уки, належить ВАК України, котрий є центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняно до державного комітету України. По­ложення про ВАК затверджено Указом Президента України від 25 лютого 1999 р.¹ ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, при­судження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад та якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію; розробляє і затверджує вимоги до дисертацій і осіб, які претендують на здобуття наукового ступеня та вченого зван­ня старшого наукового співробітника; затверджує рішення спеціалізо­ваних вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук; приймає рішення про видання диплома кандидата наук на основі рі­шення спеціалізованої вченої ради про присудження вченого ступеня; приймає рішення про видання атестата старшого наукового співробіт­ника на основі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання наукового співробітника.

ВАК України уповноважений скасовувати рішення спеціалізованих рад і вчених рад про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання; позбавляти їх права прийому до захисту дисертації; позбавляти наукових і науково-педагогічних співробітників наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника. З питань атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації ВАК України видає інформаційний бюлетень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня 2007 р. за­тверджено Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника¹.

§ 3. Наукові заклади і наукові товариства

З метою збереження та зміцнення інтелектуального потенціалу, створення сприятливих умов для подальшого розвитку фундаменталь­ної науки, забезпечення з боку держави фінансової підтримки наукових досліджень створено вищу наукову установу України — Академію наук. 22 березня 1994 р. Академія наук одержала статус національної і тепер офіційно іменується Національною академією наук України (НАН України).

НАН України є державною самоврядною науковою організацією, яка заснована на державній власності та діє на основі законодавства України відповідно до статуту Академії. Це вища наукова установа України, що організовує та здійснює фундаментальні й прикладні до­слідження з найважливіших проблем природничих, технічних і гума­нітарних наук. НАН України координує здійснення фундаментальних досліджень у наукових установах і організаціях незалежно від форм власності. При НАН України діє міжвідомча рада з координації фун­даментальних досліджень в Україні. Положення про раду та її склад затверджує Кабінет Міністрів України.

В Україні діють і галузеві академії наук.

Українська академія аграрних наук входить до складу агропромис­лового комплексу, діє на основі законів України і власного статуту, спільно з НАН України здійснює підготовку наукових кадрів і спеціа­лістів вищої кваліфікації. Разом з міністерствами, відомствами й орга­нізаціями агропромислового комплексу Українська академія аграрних наук здійснює на основі незалежного експертного оцінювання вибір основних напрямів і тематики прикладних досліджень і організовує впровадження їх результатів у виробництво.

З метою забезпечення комплексного розвитку педагогічної науки, теорії та методики освіти в Україні, розроблення науково-методичних основ відродження національної школи Указом Президента України від 3 березня 1992 р. створено Академію педагогічних наук України.

Головними її завданнями є: розвиток педагогічної науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень; розроблення і наукове обґрунтування інформаційних технологій, форм, методів і засобів навчально-виховного процесу; створення програм, підручників і ме­тодичних посібників навчально-виховних закладів; дослідження світових досягнень у галузі освіти; впровадження вітчизняного та зарубіжного педагогічного досвіду; координація діяльності науково- дослідних і методичних установ. Указом Президента України від 24 лютого 2010 р. Академії педагогічних наук надано статус націо­нальної^[171].

Указом Президента України від 24 лютого 1993 р. створено Акаде­мію медичних наук України. Її основними завданнями є: визначення пріоритетних напрямків розвитку медичної науки; організація прове­дення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі охорони здоров’я; підготовка наукових кадрів і розвиток вищої медичної і фар­мацевтичної освіти. Указом Президента України від 24 лютого 2010 р. Академії медичних наук надано статус національної^[172].

Указом Президента України від 23 липня 1993 р. засновано Акаде­мію правових наук України як вищу галузеву наукову установу. Основ­ними завданнями Академії правових наук України є: комплексний розвиток правової науки; проведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі держави й права; наукове забезпечення правотвор- чої діяльності державних органів; вивчення та узагальнення механізмів реалізації актів законодавства, визначення пріоритетних напрямків розбудови правової держави; наукове забезпечення здійснюваних ре­форм; підготовка практичних рекомендацій щодо вдосконалення діяльності органів державної влади; розвиток правової науки та юри­дичної освіти. Указом Президента України від 24 лютого 2010 р. Акаде­мії правових наук надано статус національної^[173].

Розвиток українського мистецтва, відродження національних тра­дицій, проведення фундаментальних досліджень з історії становлення і розвитку художньої культури України — мета заснування Указом Президента України від 14 грудня 1996 р. Академії мистецтв України як вищої творчо-наукової установи в галузі мистецтва.

Галузеві академії наук є державними науковими організаціями, які засновано на державній власності. їх фінансування може здійснюва­тися за рахунок інших джерел, не заборонених законодавством.

Академії є самоврядними організаціями. Самоврядність академій полягає в самостійному визначенні тематики досліджень, своєї струк­тури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків.

Академії діють на основі статуту, можуть мати у своєму складі науково-дослідні інститути, науково-практичні центри, навчальні за­клади, лабораторії, інші установи для організації та проведення до­сліджень.

Крім державних за роки незалежності в Україні виникло декілька десятків галузевих недержавних академій, які діють на основі власних статутів і є громадськими організаціями (науковими товариствами).

Розвиток галузевої відомчої науки здійснюється в межах науково- дослідних, дослідно-конструкторських та інших установ, що перебу­вають у системі відповідних міністерств, державних комітетів та інших органів виконавчої влади. Загальне керівництво галузевими науково- дослідними інститутами здійснюють органи виконавчої влади, до системи яких вони входять.

Наукові дослідження у ВНЗ організовують з метою: використання науково-технічного потенціалу вищої школи для визначення пріори­тетних напрямків фундаментальних досліджень, посилення впливу науки на розв’язання освітніх і виховних завдань; дослідження і роз­роблення теоретичних і методологічних основ розвитку науки. Вико­навцями науково-дослідних робіт є професорсько-викладацький склад, студенти, докторанти, аспіранти, стажисти, наукові працівники.

Однією з форм організації науки є національні наукові центри. Статус національного наукового центру може бути надано науковій установі, вищому навчальному закладу IV рівня акредитації (об’єднанню наукових установ чи вищих навчальних закладів IV рівня акредитації), що проводять комплексні наукові дослідження загальнодержавного значення та мають світове визнання своєї діяльності. Статус надається Указом Президента України за поданням Кабінету Міністрів України. Національні наукові центри здійснюють свою діяльність згідно з По­ложенням про національний науковий центр, яке затверджує Кабінет Міністрів України.

З метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямків розвитку науки та техніки, наукових, науково- технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оціню­вання ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень передбачено проведення наукової та науково- технічної експертизи. Правові, організаційні й фінансові основи екс­пертної діяльності в науково-технічній сфері визначено Законом Укра­їни від 10 лютого 1995 р. «Про наукову і науково-технічну екс­пертизу»¹.

Обов’язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають: державні цільові та міждержавні наукові й науково-технічні програми; галузеві та міжгалузеві програми; інноваційні програми й проекти державного значення, інші об’єкти наукової і науково-технічної діяль­ності, щодо яких виникає потреба у проведенні експертизи, отриманні науково обґрунтованих експертних висновків.

Запитання до самоконтролю

1. Принципи державного управління і регулювання науковою діяльністю.

2. Дайте визначення науки та охарактеризуйте її як об’єкт адміністративно-правового регулювання.

3. Повноваження у сфері державного управління наукою Мі­ністерства освіти і науки України.

4. Повноваження Вищої атестаційної комісії України.

Глава 33

Управління охороною здоров’я

§ 1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально- економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних про­грам. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров’я — це передусім забезпечення відпо­відного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також на­явність безпечного для життя і здоров ’я людини навколишнього при­родного середовища.

Охорона здоров’я громадян базується на низці принципів, закріп­лених в Основах законодавства України про охорону здоров’я¹. До них, зокрема, належать: визнання охорони здоров’я пріоритетним на­прямком діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансо­ва забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров’я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров’я; децентралізація державного управ­ління, розвиток самоуправління і самостійності працівників охорони здоров’я на правовій та договірній підставах та ін.

У цілому охорона здоров’я може розглядатися як система заходів, спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивіду­альній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрям­ків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бю­джетного фінансування, створення системи відповідних кредитно- фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

§ 2. Система органів управління охороною здоров’я

До системи органів державного управління охорони здоров’я вхо­дять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я Укра­їни, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної по­літики у сфері охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуч­чя населення, доступність для громадян послуг медичних, фізкультурно- оздоровчих закладів; забезпечує розроблення і здійснення заходів щодо створення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку охорони здоров’я; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди у галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров ’я Украї­ни (МОЗ України), компетенція якого визначається Положенням, за­твердженим постановою Кабінету Міністрів України¹. До основних завдань МОЗ України належать: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благо­получчя населення, створення, виробництва, контролю якості та реа-

лізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розроблен­ня, координація та контроль за виконанням державних програм розви­тку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисло­вості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; органі­зація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення за­ходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук, Академією медичних наук наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охо­рони здоров’я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої про­водяться у життя наказами міністра МОЗ України.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров’я у межах своїх повнова­жень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керів­ництво закладами охорони здоров’я, які перебувають у сфері їх управ­ління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовують робо­ту медичних закладів з надання медичної допомоги населенню, здій­снюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епіде­мій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров’я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров’я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров’я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного при­значення. Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчо­вих добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері орга­нізації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров’я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України.

§ 3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реаліза­ції державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до відан­ня виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров’я, які належать терито­ріальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно із законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підго­товці спеціалістів для них, організація роботи з підвищення кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згід­но із законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров’я незалежно від форм власності; вне­сення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я.

§ 4. Правове становище закладів охорони здоров’я

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітар- но-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-гірофілак- 434

тичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

До закладів охорони здоров’я належать лікарні, поліклініки, спе­ціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-санітарні частини установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою на­лежністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною ознакою — районі, міжра­йонні, міські, обласні лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, устано­вами і організаціями, заснованими нарізних формах власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визна­чено порядок та умови створення закладів охорони здоров’я, держав­ної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензу­вання медичної та фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоров’я. Проте неза­лежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяль­ність у галузі охорони здоров’я, яка може реалізовуватися тільки за наяв­ності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя населення»¹ регулюються суспіль­ні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епі-

демічного благополуччя населення, визначаються відповідні права і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян у цій сфері, встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби та здійснення державного санітар­но-епідеміологічного нагляду в Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміо- логічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їх заступниками, іншими по­садовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та по­точного нагляду.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює го­ловний державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров’я України.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою АРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою об­ласті, міст Києва та Севастополя здійснює відповідно головний дер­жавний санітарний лікар області, міст Києва та Севастополя, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за погодженням з відповідною обласною, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраці­ями.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, райо­ні в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району, міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відпо­відно головним державним санітарним лікарем водного, залізничного та повітряного транспорту, який призначається на посаду та звільня­ється з посади головним державним санітарним лікарем України.

Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є най­важливішим напрямком діяльності державної санітарно-епідеміо­логічної служби. Його мета — запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно- епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно- 436

попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

До адміністративно-попереджувальних заходів, зокрема, належать: видачі передбачених законодавством висновків та дозволів; погоджен­ня: проектної документації; визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення пере­вірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об’єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у випадках, коли в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикладами таких заходів можуть бути: обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності під­приємств, установ, організацій, об’єктів будь-якого призначення; об­меження, тимчасова заборона або припинення будівництва, рекон­струкції та розширення об’єктів за проектами, що не мають позитив­ного висновку за результатами державної санітарно-епідеміологічної експертизи; тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, технологічного устаткування, будівель­них матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих; обмеження, зупинення або заборона викидів; зу­пинення або припинення інвестиційної діяльності у випадках, вста­новлених законодавством; вилучення з реалізації небезпечних для здоров’я хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів; заборона виробництва або обігу, а також вилучення з обігу харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок.

Адміністративні стягнення накладаються за вчинення правопору­шень у розглядуваній сфері, передбачених КУпАП. У КУпАП встанов­лено адміністративну відповідальність за: порушення санітарно- гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); ви­робництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимих рівнів концен­трації (ст. 421); заготівлю, перероблення або збут радіоактивних за­бруднень продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 422); виробни­цтво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчуван­ня чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами і іншими біологічними агентами понад гранично допустимих рівнів (ст. 423); незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пере­силання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44); ухилення від обстеження і про­філактичного лікування осіб, заражених венеричною хворобою (ст. 45); порушення встановленого порядку взяття, перероблення, збе­рігання, реалізації і застосування донорської крові або її компонентів і препаратів (ст. 451); умисне приховування джерела зараження вене­ричною хворобою (ст. 46) та ін.

Справи про ці правопорушення розглядаються адміністративними комісіями, районними (міськими) судами (суддями), органами внутріш­ніх справ (міліції), органами, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби. Стягненнями, що накладаються, є штраф, конфіскація або вилучення предметів правопорушення, ад­міністративний арешт.

ЗаПИТаННЯ ДО СаМОКОНТрОЛЮ

1. На яких принципах базується охорона здоров’я громадян?

2. Завдання і компетенція Міністерства охорони здоров’я Укра­їни.

3. Види і правове становище установ охорони здоров’я.

4. Які заходи мають право застосовувати органи санітарно- епідеміологічного нагляду?

Глава 34

Управління культурою

§ 1. Організаційно-правові засади управління культурою

Культура як самостійна галузь соціально-культурного будівництва включає широке коло державних і громадських органів, підприємств, установ, організацій, закладів культури. До цієї галузі належать: теа­тральне, музичне, хореографічне, образотворче, декоративно- прикладне, естрадне і циркове мистецтво; концертні організації, музеї, бібліотеки, будинки культури та ін.; кінематографія; телебачення і ра­діомовлення; видавнича справа, поліграфія і торгівля книгами.

Управління культурою полягає в організації створення, розповсюджен­ня і популяризації творів літератури та мистецтва; забезпеченні поширен­ня інформації і пропаганди досягнень культури; збереженні і використан­ні культурних цінностей; охороні творів мистецтва і пам’ятників культури, підвищенні культурного рівня населення України; керівництві підпри­ємствами, організаціями, установами і закладами культури.

Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи ама­торський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р.¹, законодавством України про підприємницьку діяльність, некомерційні організації та об’єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфе­рі культури.

Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Укра­їні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на доступ

до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільовими загальнодержавними програмами, які затверджуються Верховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава створює умови для роз­витку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забез­печення закладів, підприємств, установ, організацій культури.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. Reference 1 страница
3. Reference 10 страница
4. Reference 2 страница
5. Reference 3 страница
6. Reference 4 страница
7. Reference 5 страница
8. Reference 6 страница
9. Reference 7 страница
10. Reference 8 страница
11. Reference 9 страница
12. References 1 страница

Переглядів: 344