Термометрія

Поняття про механізми терморегуляції

Людині, як і теплокровним тваринам, притаманна постійна температура тіла, що не залежить від температури навколишнього середовища. Це забезпечується складними процесами терморегуляції, що зумовлюється рівновагою між процесами теплоутворення та. тепловіддачі.

Теплоутворення є в основному хімічним процесом. При цьому джерелом утворення тепла є процеси окислення (спалення) ендогенних вуглеводів, жирів, частково — білків усіх клітин організму, переважно скелетних м'язів та печінки. Цей процес регулюється центральною нервовою системою (в першу чергу — гіпоталамо-гіпофізарною системою), симпатичними волокнами центральної нервової системи, гормонами залоз внутрішньої секреції: щитовидної — тироксином, надниркових — адреналіном.

Тепловіддача — процес в основному фізичний. Тепло віддається зовні процесами випромінювання та випаровування вологи з поверхні тіла (80 % тепла втрачається шкірою), випаровування води у процесі дихання (19%), 1 % тепла втрачається з сечею та калом.

При підвищенні температури зовнішнього середовища теплові рецептори, що знаходяться у шкірі та внутрішніх органах, подають аферентні сигнали до центру терморегуляції, який знаходиться у гіпоталамусі. Звідси йдуть еферентні сигнали, переважно по симпатичних нервах. Це призводить до зменшення теплопродукції (зниження інтенсивності процесу обміну речовин), збільшення тепловіддачі: розширюються кровоносні судини тіла, що веде до посилення випромінювання тепла та потовиділення.

При зниженні температури зовнішнього середовища спрацьовують периферичні холодові рецептори та холодові рецептори внутрішніх органів. Шлях аферентних та еферентних імпульсів той самий, що у попередньому випадку, але ефект від такого подразнення спрямований на посилення теплопродукції (посилення обміну речовин), зменшення тепловіддачі, звуження кровоносних судин, спазми непосмугованих м'язів вивідних протоків потових залоз (при цьому утворюється так звана гусяча шкіра), внаслідок чого зменшується віддача тепла шляхом його випромінювання та випаровування. У такий спосіб організм захищає себе від переохолодження.

Температура тіла здорової людини та її фізіологічні коливання

Температура тіла здорової людини у нормі становить у паховій складці 36,4—36,9 °С, у порожнині рота — 37,1— 3.7,3 °С, у прямій кишці та вапні — 37,3—37,5 °С.

Летальний (смертельний) максимальний рівень температури становить понад 42,5 °С, мінімальний — нижче 33 °С. При таких рівнях температури виникають незворотні порушення обміну речовин та будови клітин, що несумісно з життям.

Протягом доби температура тіла здорової людини може коливатися до ±1 °С. Найвищою вона є о 16.00—18.00, найнижчою — о 3.00—6.00. Коливання можуть зумовлюватися характером харчування, інтенсивністю праці м'язів, частково — температурою навколишнього середовища (особливо при неправильному вдяганні). Рівень температури залежить від віку людини. Так, у дітей внаслідок більшої інтенсивності процесів обміну речовин та окисних процесів, що є необхідним для росту організму, температура тіла дещо підвищена, ніж у дорослої людини (36,9— 37,2 °С). У людей похилого та старечого віку внаслідок фізіологічного зниження інтенсивності процесів обміну речовин та окисних процесів середня, температура тіла .є нижчою, ніж у людини середнього віку (36,0—36,5 °С). У період менструації температура тіла дещо підвищується і може становити 36,9—37,1 °С. Влітку температура тіла може бути на 0,1—0,3 °С вищою, ніж узимку. Температура тіла залежить також від емоційного стану людини. Відомо, що в період емоційного напруження (у студентів перед іспитами, у акторів, спортсменів) температура тіла може підвищуватися порівняно зі спокійним станом на 0,2—0,6 °С.

Сучасні методи вимірювання температури тіла

Прилади для вимірювання температури тіла

Медичний термометр — це тонка скляна запаяна з обох боків капілярна трубка, з якої видалено повітря. На нижньому кінці ця трубка переходить до резервуара, заповненого ртуттю. Шкала медичного термометра виготовлена з матового скла та алюмінію і має поділки від 34 до 42 °С. Кожна поділка відповідає цілому градусу за Цельсієм. Кожен градус поділяється на 10 менших поділок (по 0,1 °С). На рівні 0,5 °С поперечна лінія є довшою за інші. Зовнішню трубку термометра виготовляють із тугоплавкого скла; вона дещо сплощена, щоб термометр не скочувався з поверхні, на якій він знаходиться. Ртутний стовпчик повинен бути нерозривним; розірваність стовпчика ртуті можна з'єднати за допомогою струшування. Якщо це не вдається, термометр слід вважати непридатним для користування.

Термометр на основі рідких кристалів

Принцип його роботи полягає у зміні забарвлення рідких кристалів при зміні температури. Найчастіше застосовують термометр «Термотест». Це полімерна пластинка, вкрита емульсією з рідких кристалів. Для вимірювання температури тіла пластинку накладають на будь-яку частину тіла. При температурі 36—37 °С на пластинці зеленим кольором висвітлюється літера «N» («Normа»), а при температурі більше 37 °С — «F» («Febris» — гарячка).

Більш досконалі термометри можуть подавати індикацію у цифровому позначенні

Правила і техніка вимірювання температури тіла за допомогою медичного термометра

Термометр слід зберігати у склянці або скляній банці (200-грамовій). На дно її треба покласти шар вати. Склянка або банка на 1/2 або ²/з повинна бути заповненою 70 % етиловим спиртом або дезрозчином.

Вимірювати температуру тіла у хворого бажано одним і тим же термометром. Перед вимірюванням температури тіла слід впевнитися, що ртутний стовпчик термометра стоїть не вище 35 °С. Якщо він стоїть вище, то термометр струшують.

Струшувати термометр треба тоді, коли він охолоне після попереднього хворого, бо при струшуванні теплого термометра стовпчик ртуті може розірватися. Якщо це трапилося, треба декілька разів повторити струшування. Захоплюють верхню частину термометра в кулак таким чином, щоб його головка упиралася в долоню, а середина була між великим та вказівним пальцями. Декількома відривчастими рухами у ліктьовому суглобі з силою опускають руку донизу, роблячи при цьому раптову зупинку.

Перед тим як дати хворому термометр, його треба витерти сухим рушником від залишків дезрозчину чи спирту.

Звичайно температуру тіла вимірюють двічі на добу — між 7.00 та 9.00, а також між 17.00 та 19.00. Інколи (для виявлення прихованого ревматизму, туберкульозу тощо) температуру тіла вимірюють через кожні 2—4 год.

Найчастіше температура тіла вимірюється у пахвовій ямці. Це на практиці є найзручнішим місцем, але дає менш точні результати, ніж при вимірюванні температури тіла у порожнинах.

Перед уведенням термометра у пахвову ямку, особливо при потінні, треба протерти шкіру рушником, змоченим теплою водою, спиртом чи одеколоном, а потім досуха витерти. Це запобігає забрудненню термометра та охолодженню його внаслідок випаровування поту. Встановити термометр треба так, щоб увесь ртутний резервуар з усіх боків щільно прилягав до тіла у глибині пахвової ямки, при цьому не зсуваючись протягом усього вимірювання. Щоб термометр не зсувався, треба також щільно притиснути плече до грудної клітки, а передпліччя розмістити таким чином, щоб долоня знаходилася у протилежній пахвовій ямці. Потрібно стежити, щоб між. термометром та тілом не потрапила білизна.

Якщо хворий перебував у непритомному стані або, навпаки, він збуджений, треба, щоб хтось тримав і хворого, і термометр.

Вимірювання температури тіла в ротовій порожнині дає дуже точні результати незалежно від температури навколишнього середовища, вологості шкіри тощо: при цьому кожний хворий повинен мати окремий термометр. Ртутний резервуар термометра повинен знаходитися під язиком. Але такий спосіб неможливо застосувати у хворого, який перебуває у непритомному чи збудженому стані, у хворих з психічними захворюваннями, при хворобах ротової порожнини та розладах носового дихання.

Вимірювання температури тіла у прямій кишці також дає точні результати. Воно показане у маленьких дітей, надто виснажених та знесилених хворих (у них термометр у пахвовій ямці нещільно охоплюється м'якими тканинами, тому результати такого вимірюванням неточними); протипоказане — при затримці випорожнень (закреп), проносі, запаленні прямої кишки (проктит), геморої, що кровоточить, психічних захворюваннях та психічному збудженні хворого.

У випадку закрепу перед вимірюванням температури тіла слід поставити очисну клізму. Термометр змащують вазеліновою олією, вкладають хворого на бік. Розсувають сідниці хворого і вставляють термометр у пряму кишку до середини його довжини. Сідниці щільно притискають одна до одної.

Вимірювання температури тіла у вагіні широко застосовують у гінекологічній практиці для виявлення порушень менструального циклу. Цей метод дає дуже точні результати. У кожної хворої повинен бути індивідуальний термометр.

Термін вимірювання температури тіла у пахвовій ямці становить 10:—15 хв, у ротовій порожнині, прямій кишці та вагіні — 5—10 хв.

Для дезінфекції термометри укладають у лоток, заливають 3% розчином перекису водню на 80 хвилин, 0,1% розчином дезоксону або 1% розчином дезрозчину на 15 хвилин. Потім їх виймають, насухо витирають і зберігають у сухому вигляді або в скляній посудині.

Оцінка результатів вимірювання температури тіла

Верхньою межею нормальної температури, вимірюваної у пахвовій ямці, слід вважати 37 °С, у ротовій порожнині — 37,2 °С, у вагіні — 37,5 °С.Нижньою межею нормальної температури тіла у пахвовій ямці слід вважати 36 °С, у ротовій порожнині — 36,5 °С, у прямій кишці та вагіні — 36,8 °С.

Підвищення температури тіла понад вказані максимальні цифри носить назву гіпертермія, зниження температури нижче мінімальних величин — гіпотермія.

Заслуговує на увагу співвідношення між температурою тіла та частотою пульсу. Звичайно при підвищенні температури тіла на 1 °С частота пульсу прискорюється на 8—10 за І хв (правило Лібермейстера).

Невідповідність між високою температурою тіла та частотою пульсу в той чи інший бік завжди повинна звертати на себе увагу. Так, невідповідна високій температурі тіла незначна прискореність пульсу може свідчити про наявність черевного тифу, менінгіту, енцефаліту.

В Україні прийнята температурна шкала за Цельсієм. В той же час у багатьох країнах світу температура тіла визначається за Фаренгейтом (усі англомовні країни) або за Реомюром. Тому наводимо порівняльну таблицю показань за цими системами.

При вимірюванні температури тіла трапляються випадки симуляції хворим підвищеної температури тіла або, навпаки, приховування її. Тому медична сестра повинна сама вкладати термометр у пахвову ямку або ротову порожнину і під час вимірювання температури тіла стежити за діями хворого.

Реєстрація даних вимірювання температури тіла

Сукупність окремих вимірювань температури тіла у даного хворого виявляє характер її залежно від характеру захворювання., Деякі захворювання, особливо з хронічним перебігом, часто мають характерний тип коливань температурної кривої.

Результати щоденного двохразового вимірювання температури тіла записують у спеціальний температурний листок, який заводять на кожного. Він має такі графи:

а) реєстрація температури за розділами: Т — термін вимірювання, Р — ранкова температура, В — вечірня температура;

б) щоденна реєстрація: частоти пульсу, дихання, артеріального тиску, у разі необхідності — кількості добового діурезу, випорожнень;

в) раз на тиждень визначають масу тіла хворого (у разі необхідності, наприклад при ожирінні, набряках, щоденно або через день).

Після кожного вимірювання температури тіла на відповідному рівні температурної сітки проставляють точки, які з'єднують прямими лініями. Отримана крива виявляє хід коливань температури тіла за період спостереження за хворим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КАЗАХСТАН В ПЕРИОД ГРАЖДАНСКОГО ПРОТИВОСТОЯНИЯ	\|	Загальне уявлення про гарячку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.