Українська культура у 1970–1980-рр. Боротьба за збереження національно-культурної ідентичності.

2.1. Новітня русифікація. Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький (1972–1989 рр.), на відміну від свого попередника Петра Шелеста (1963–1972 рр.), був прихильником повного підпорядкування України московському центру. За його правління інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько–сусловська теорія злиття націй і формування єдиного радянського народу.

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно–східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

В Україні термін український народ майже не вживався, натомість говорили й писали народ України, трудящі УРСР тощо. У республіці розпочалася так звана „ера маланчукізму“ – доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію (у 1972 р. В.Маланчукстав секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Спеціально створена комісія припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми Сергія Параджанова „Тіні забутих предків“ (1965), Л.Осики „Камінний хрест“ (1968), Юрія Іллєнка „Білий птах з чорною ознакою“ (1972) та ін. На полицях опинилися „Київські фрески“ С.Параджанова, „Криниця для спраглих“ Ю.Іллєнка, фільми К.Муратової та ін.

Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко, літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат, письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін. Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману „Маруся Чурай“ відтягнулося на 6, а книжки В.Симоненка „Лебеді материнства“ – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів культури та найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати; безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно–патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста „Україна наша Радянська“, брошури М.Киценка „Хортиця у героїці й легендах“, романа І.Білика „Меч Арея“, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Незважаючи на те, що наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно–культурному житті наступили деякі полегшення, однак принципової зміни у проведенні партійно–ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. Наприклад, із посади головного редактора журналу „Всесвіт“ був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

2.2. Духовна і політична опозиція. Близько 1000 людей (80% із них представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

З 1970 р. у самвидаві почав виходити Український вісник (гол. ред. В.Чорновіл). За написання „самвидавчих“ статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер–майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – близько 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін.

Чимало відомих діячів української культури брали участь у створеній у 1976 р. Українській гельсінгської групи (УГГ) на чолі з письменникомМ.Руденком. До групи ввійшли О.Бердник, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, Н.Строката, О.Тихий та ін.; згодом чисельність групи зросла майже до 40 чоловік. У Москві групу представляв генерал Павло Григоренко.

У надзвичайно складних і драматичних обставинах культурницьку працю шістдесятників продовжували у підпіллі та у таборах письменники–дисиденти Олесь Бердник, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Вячеслав Чорновіл та ін. Микола Руденко у середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе „Катастрофічна помилка Маркса“, „Шлях до хаосу“, роман „Орлова балка“ та ін. Завдяки самвидаву стали відомими написані в неволі талановиті вірші І.Ратушинської з книги „Сірий колір надії“, збірки В.Стуса „Зимові дерева“ та „Палімпсести“, публіцистика В.Чорновола „Лихо з розуму“ тощо. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, який виступив проти русифікаторської політики та „проти російської окупації на Україні“. Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин та Василь Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора Володимира Івасюка. Існує версія про причетність до цієї справи КДБ. На траурний мітинг зібралося багато людей, згодом голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був звільнений з посади.

2.3. Розвиток освіти, літератури та мистецтва. У складних для української культури роках не припинявся живий процес її розвитку. На достатньо високому рівні розвивалися освіта, наука, література, музично–театральне, виконавське мистецтво, народна культура та фольклор.

Освіта та наука. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів. Однак наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними. Знижувалася престижність інтелектуальної праці.

У літературі широкої популярності набула поезія і проза лауреатів Шевченківської премії Миколи Вінграновського, Олеся Гончара, Євгена Гуцала, Анатолія Дімарова, Володимира Дрозда, Павла Загребельного (автора відомих історичних романів „Диво“ (1968), „Первоміст“ (1972), „Смерть у Києві“ (1973), „Євпраскія“ (1975), „Роксолана“ (1980), „Я, Богдан (Сповідь у славі)“ (1983) та ін.), Дмитра Павличка, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука та ін.

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років радянське суспільство переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, пішла на деякі поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний Василь Земляк за талановитий роман „Лебедина зграя“; у наступному році, після чотирьох років замовчування тієї ж премії удостоєно роман Михайла Стельмаха „Чотири броди“.

Величезний успіх мали видрукувані у 1979 р. історичні романи Романа Іваничука „Черлене вино“ і „Манускрипт з вулиці Руської“, що висвітлювали добу українського середньовіччя, а також довгоочікуваний роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай“, де у яскравих образах змальовувалася національно-визвольна боротьба українського народу у ХVІ–ХVІІ ст.

Архітектура та скульптура. Монументальним роботам світового рівня не щастило за хрущовських і брежнєвських часів. Так, наприкінці епохи „застою“ за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний меморіальний комплекс (Стіна пам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.Рибачук). Натомість краєвид Дніпра неподалік від Києво-Печерської лаври „прикрасив“ гігантський металевий монумент Матері–Батьківщини.

В архітектурі взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до великопанельного будівництва та на його здешевлення. Реконструюються та будуються нові корпуси вищих навчальних закладів: Київського ім. Т.Шевченка (1972–1985; арх. В.Ладний, Л.Коломієць); Донецького університету, Львівського політехнічного інституту, готелів „Либідь“, (1971), „Русь“ (1979) та ін. Модернізується класика: кінотеатр „Київ“, річковий вокзал у Києві і т. п.

Створюються типові проекти житлових будинків та громадських споруд, широко використовуються такі будівельні матеріали, як залізобетон, гіпсоблоки, облицьовувальна плитка. Набуло розвитку висотне житлове та котеджне будівництво.

Разом з тим, загострюється проблема поєднання старої забудови з новою, що дисонує з історичними пам’ятками.

Визнаними майстрами станкової і монументальної скульптори цього періоду в УРСР були В.Бородай, М.Лисенко, А.Кущ, Г.Кальченко та ін. В.Бородай створив портрети відомих особистостей (художниці Т.Яблонської, поета П.Тичини, композитора Ревуцького та ін.), пам’ятник до 1500–ліття Києва „Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь“ та багато інших. Галині Кальченко належать пам’ятники Л.Українці та І.Котляревському у Києві та ін.; її творчості характерні пропорційність, виразність, краса силуету.

В образотворчому мистецтві з’явилася більша свобода у виборі тем та засобів вираження художнього задуму. Чимало художників відійшли від прямолінійного копіювання життя та звернулися до символічних образів, поетичної інтерпретації. Поетизація – провідна тенденція митців Тетяни Яблонської, Анатолія Петрицького, Олексія Фіщенка. Їх роботи увиразнює потяг до національного коріння.

Гордістю української культури стала творчість Т.Яблонської (1917–2005): „Хліб“, „Молода мати“, „Життя продовжується“ та ін. Мисткиня спочатку творила у кращих академічних традиціях, а згодом звернулася до народного мистецтва („Лебеді“, „Наречена“, „Літо“, „Паперові квіти“ тощо). Художниця захоплювалась живописом Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Параски Власенко, адже народне мистецтво вчить ясності художньої мови, гармонійності композиції, емоційної виразності.

У живописі збереглася тенденція висвітлення подій Великої Вітчизняної війни, народного героїзму, пафосу боротьби (А.Сафаргалін „Медсестра“, А.Костенецький „Повернення“ та ін.). Цікавим є полотно А.Гуріна „А льон цвіте…“; його основна риса – філософічність, воно сумне і світле водночас.

Чимало художників плідно працювали надШевченкіаною, зокрема,М.Божій створив психологічно–проникливі твори „Апасіоната“, „Думи мої, думи“ та ін.

Театральна і музична культура. Післясталінська відлига дала змогу вітчизняному театрові вийти з „прокрустового ложа“ тоталітарного мистецтва. Було реконструйовано виставу Леся Курбаса „Гайдамаки“, здійснено постановки за п’єсами М.Куліша. Формується нове покоління українських акторів і режисерів, серед яких С.Данченко, Б.Ступка, Ф.Стригун, В.Івченкота ін.

Київський державний академічний театр опери і балету став одним із провідних театрів республіки („Ярослав Мудрий“ І.Майбороди, „Легенда про любов“ А.Мелікова, „Світанкова поема“ В.Косенката ін.) У культурному житті столиці вагому роль відігравали постановки Українського драматичного театру ім. І.Франка та Російський драматичного театру ім. Лесі Українки.

Відбувалося стильове оновлення композиторської школи, з’явилися нові камерні та синтетичні жанри (опера–балет, балет–симфонія, хор–опера і т. п.). В.Губаренко створив оперу–балет „Вій“ за гоголівським сюжетом, ліричну моно–оперу „Листи кохання“ за новелою А.Барбюса. Створюється мережа обласних філармоній, концертних залів, академічні та народні хори, професійні капели „Думка“, „Трембіта“ та ін. Український народний хор, заснований Г.Верьовкою, з 1965 р. носить його ім’я, а солісткою хору стала Ніна Матвієнко. Високого рівня досягло вокальне мистецтво (Оксана Петрусенко, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк та ін.).

У 60–70-х рр. значної популярності набула українська естрадна пісня. Лідером цього напрямку став Володимир Івасюк. Вітчизняна музична естрада має своїм різновидом поп–музику – популярну музику, що тісно пов’язана із засобами масової комунікації та комерційними галузями.

Провідними авторами і виконавцями сучасної естради стали Олександр Злотник, Софія Ротару, Оксана Білозір, Назарій Яремчук, Павло Зібров, Тарас Петриненко, Таїсія Повалій та ін.

2.4. Боротьба за відродження національної культури у добу „перебудови“. Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 1980-х років, що пов’язано з перебудовчими процесами в СРСР.

Насамперед, розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку, як державної. Адже радянська політика інтернаціоналізму призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним.

Виникли численні неформальні культурологічні об’єднання, серед них – Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, Товариство Лева у Львові та ін. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові та ін. Всеукраїнське Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка за ініціативою Спілки письменників України було створене у лютому 1989 р.

У тому ж році, за активної участі колишніх шістдесятників та дисидентів було створено Народний Рух України (вересень 1989 р.)та підготовлено Закон про мови в Українській РСР (жовтень 1989 р.), а також інші важливі документи, що закладали підґрунтя самостійної держави. Проголошена у липні 1990 р. Декларація про державний суверенітет України стала логічним підсумком багатовікової боротьби українців за політичну свободу і національну культуру.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно–культурне відродження у 1950–1960-х рр.	\|	Особливості і тенденції розвитку сучасної української культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.