Національно–культурне відродження у 1950–1960-х рр.

1.1. Десталінізація і українська культура. Тенденції розвитку культури у Радянській Україні повоєнного часу були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністично–класової ідеології. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства; у музиці звучали урочисті кантати; в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення в сторону національної проблематики влада таврувала як „буржуазних націоналістів“ О.Довженка, В.Сосюру Б.Лятошинського, М.Колесу та багато інших митців.

Однак з викриттям культу особи Сталіна і початком так званої хрущовської „відлиги“ настав період суттєвих змін. На хвилі загальної лібералізації відроджувалося національно–духовне життя України. З’явилися нові часописи „Прапор“ (1956), „Український історичний журнал“ (1957), „Всесвіт“ (1958) та ін.; у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії; у 1962 р. встановлено щорічну державну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури; „Літературну газету“ перейменовано на „Літературну Україну“; згодом розпочалося видання багатотомного „Словника української мови“.

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини „розстріляного відродження“ – твори Б.Антоненка-Давидовича, О.Влизька, О.Досвітнього, М.Драй–Хмари, В.Еллана, М.Ірчана, Г.Косинки, М.Куліша, Г.Хоткевича, В.Чумаката ін., були реабілітованіМ.Йогансен, Л.Курбас, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О.Довженка „Зачарована Десна“, „Повість полум'яних літ“, „Поема про море“. Розкриваючи гострі проблеми української культури, екології, історичної пам’яті тощо, ці твори демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості уславленого кінорежисера.

Однак „хрущовська відлига“ мала обмежений характер, що проявлялось, зокрема, у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки найяскравіших імен української культури – М.Грушевського, М.Хвильового, С.Єфремова та ін.; визначні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.

1.2. Досягнення освіти та науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Наприкінці 1950-х рр. в усіх сферах народного господарства і культури України працювали понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже у 2,5 рази перевищувало їх довоєнну чисельність.

Протягом 1956–1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 разів.

Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях;, вони брали найактивнішу участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі народногосподарські завдання здійснював Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук. З 1962 р. АН УРСР очолив Борис Патон.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – Національний університет водного господарства та природокористування (НУВГП).

1.3. Рух шістдесятників. Кінець 1950-х – 1960-ті роки – час розквіту ліричної творчості М.Рильського, М.Бажана, В.Сосюри, А.Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Ліни Костенко, Д.Павличка, В.Симоненка та ін.

Визначними подіями суспільно–політичного і культурного життя країни стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100–річчя з дня народження І.Франка (1956), 50–річчя з дня смерті Л.Українки (1963), 100–річчя з дня народження М.Коцюбинського (1964), 100–річчя з дня смерті (1961) та 150–річчя з дня народження Т.Шевченка (1964) та ін. У Москві було споруджено пам’ятник Кобзареві, у Львові – І.Франку.

В утвердженні у свідомості передової української інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури велику роль відіграла проведена у лютому 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) з питань культури української мови. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації тощо. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо за освітньою реформою 1958 р. батькам дозволялося вибирати мову навчання для своїх дітей, відповідно українська мова не була обов’язковою для вивчення.

Усвідомивши обмеженість культурної політики влади, значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, працювала з урахуванням не тільки зовнішнього, а й „внутрішнього цензора“. Однак, на зламі історичних епох поступово набирала сили нова плеяда митців–шістдесятників, яка не сприйняла правил конформізму і стала формувати нові тенденції розвитку культури на шляху до незалежності.

Шістдесятниками називають плеяду молодих інтелігентів, які розпочали свій творчий шлях на межі 50–60-х років та одразу привернули до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних професій, здебільшого творча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, митці, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем сучасності, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє. Як стверджує Євген Сверстюк, шістдесятникам були притаманні „юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності“.

До найпомітніших постатей національно–культурного життя 1960-х рр. належать М.Вінграновський, А.Горська, Є.Гуцало, І.Дзюба, І.Драч, О.Заливаха, В.Зарецький, Ю.Іллєнко, Ліна Костенко, Д.Павличко, С.Параджанов, Є.Сверстюк, І.Світличний, Л.Семикіна, В.Симоненко, В.Стус, Г.Севрук, Л.Танюк, В.Шевчук, Т.Яблонська та багато інших.

Провідною у діяльності шістдесятників була культурницька течія. У Києві вони гуртувались у Клубі творчої молоді „Супутник“, що був заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії. Очолював клуб спочатку Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В.Зарецького та А.Горської була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років; її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронения жертв репресій у Києві.

У 1962 р. було створено Клуб творчої молоді „Пролісок“ у Львові. Керував ним мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший – психолог, другий – мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент–заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець.

Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому палаці вечір пам’яті Л.Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М.Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Л.Українки. Бюрократична тяганина (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

Справжнім лицарем шістдесятництва став поет Василь Симоненко (1935–1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї тоталітарної облуди, якою так тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона захоплювала дух, змушувала замислитися над долею України; її майже не друкували, але читали один одному і переписували від руки.

Передчасна смерть В.Симоненка у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі. Повернувшись до Києва після похорону поета у Черкасах, його друзі у грудні 1963 р. провели вечір пам’яті Василя Симоненка. У своєму виступі Іван Дзюба наголосив, що Симоненко – це, насамперед, поет національної ідеї.

Шістдесятники прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на шістдесятників розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у „формалізмі“, „космополітизмі“, відході від марксизму-ленінізму тощо. Відповідно шістдесятники стали основною силою дисидентського руху в СРСР.

1963 рік можна вважати переломним у генезі шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху; частина його учасників згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилилася до конформізму.

Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка, виготовленого з нагоди 150–річчя з дня народження Пророка. У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шістдесятники А.Горська, П.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: „Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово“. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А.Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників.

У відповідь на утиски з боку влади шістдесятники почали створювати і поширювати літературу „самвидаву“, здебільшого присвячену питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів про В.Симоненка, яскрава публіцистика І.Дзюби та Є.Сверстюка, стаття В.Яременка „Українська освіта в шовіністичному зашморгу“, редагована В.Чорноволом та І.Світличним книжка С.Русової „Мої спомини“ та багато інших. Активну участь у розповсюдженні цих матеріалів брали І.Світличний, А.Горська, М.Горинь, І.Гель, О.Мартиненко, М.Осадчий та ін. Пізніше у самвидаві з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола „Лихо з розуму“, Є.Сверстюка „Собор у риштованні“ та ін.

З метою припинення опозиційного культурно–національного руху в Україні партійне керівництво ухвалило рішення про проведення арештів. У 1965–1966 рр. пройшла перша хвиля арештів: тоді було заарештувало і згодом засуджено 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху (С.Караванський, І.Світличний, Микола і Богдан Горині, В.Мороз, М.Косів, М.Осадчий, І.Гель, М.Зваричевська, О.Заливаха та ін.).

Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У вересні 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова „Тіні забутих предків“ із різким осудом репресій виступили І.Дзюба, В.Чорновіл та В.Стус. У листопаді на захист заарештованих у ЦК КПРС звернулися кінорежисер Сергій Параджанов, композитори В.Кирейко та П.Майборода, поети Ліна Костенко та Іван Драч, авіаконструктор Олег Антонов та ін. 78 діячів української культури звернулися з протестом до прокуратури і КДБ УРСР.

У грудні 1965 р. відкритого листа українським керівникам УРСР П.Шелесту та В.Щербицькому надіслав Іван Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю з промовистою назвою „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Ця книга, вперше опублікована у 1968 р. українським видавництвом „Сучасність“ у Мюнхені, становить одне з найвизначніших явищ в українському русі опору. Книга Дзюби звучала як звинувачення радянського тоталітарного режиму у нищенні української культури, приховуванні від народу його справжніх національних цінностей, як осуд тих, хто стояв біля керма влади, будучи культурними провінціалами без національної гідності та людської совісті.

У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук та інші, всього 139 чол. На знак протесту проти придушення радянськими танками „празької весни“ 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР, колишній воїн УПА і в’язень таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як „ідейно-шкідливий пасквільний твір“, роман Олеся Гончара „Собор“. Роман виходив за межі т. зв. соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, національної історичної пам’яті, символом якої був старовинний козацький храм. Ідеологічна кампанія 1968 р. проти книги стала знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури. На захист письменника виступила творча молодь м. Дніпропетровська, відповідно організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму. З роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати схвальні рецензії.

Таким чином, наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. фактично припинився розвиток тієї по–справжньому життєдайної гілки української культури, яку виплекали шістдесятники. Талановита молодь, розпочавши творити у рамках тоталітарної культури, сформувала її альтернативу – модерну культуру національного відродження і соборності, яка піднімала дух і національну гідність українців.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
На початку ХХІ ст.	\|	Українська культура у 1970–1980-рр. Боротьба за збереження національно-культурної ідентичності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.