II. Закон кийка та ікла

Перший день на березі в Дайї для Бека був суцільним жахом. Тут усе лякало і насторожувало – із виру цивілізації він перенісся у первісний світ. Щасливе й ледаче існування під південним сонечком скінчилося. Тут він ні на мить не знав ні відпочинку, ні спокою, навіть на секунду не міг почуватися в безпеці. Безнастанний хаос, де щохвилини тобі загрожувало каліцтво або смерть. У цьому новому світі треба було постійно пильнувати, адже тутешні собаки й люди зовсім не були схожі на міських собак і людей. Всі вони були дикуни й не знали інших законів, крім закону кийка та ікла.

Ніколи раніше Бек не бачив, щоб собаки так билися між собою, як тут, – це були справжні вовки, і перший досвід став для Бека незабутнім уроком. Правда, у першій бійці він не брав участі, а то не вийшов би з неї живим і йому не довелося б скористатися цим уроком. Жертвою був не він, а Керлі.

Їх обох залишили біля хатини з колод, в якій містилася крамниця. Як водиться, Керлі почала фліртувати з дужим псом завбільшки з дорослого вовка. І раптом, без попередження, швидкий, блискавичний стрибок, клацання зубів, схоже на брязкіт заліза, стрибок назад – і морда в Керлі виявилася роздертою від очей до пащі.

Таку вовчу звичку мали ці собаки – напасти й негайно відскочити. Але на цьому справа не скінчилася. Тут наспіло з тридцять чи сорок лайок, які оточили забіяк. Бек спершу не зрозумів їхнього напруженого очікування, не міг збагнути, чому лайки так пожадливо облизуються. Керлі кинулася на свого супротивника, а той знову вкусив її та відскочив. Другий її наскок він зустрів грудьми й так спритно відбив його, що Керлі не встояла на лапах. Собаки, що спостерігали за бійкою, тільки того й чекали. Керлі не вдалося звестися: з вереском і гарчанням вони з’юрмилися навколо неї, і, скиглячи в передсмертних муках, Керлі зникла під купою волохатих тіл.

Це сталося так несподівано, що Бек зовсім розгубився. Він бачив, як шпіцбергенський пес висолопив червоного язика, – це він так сміявся. Бачив, як Франсуа, розмахуючи сокирою, кинувся в самісіньку гущу збіговиська. Троє чоловіків, схопивши дрюки, швидко допомогли йому розігнати собак. За дві хвилини відігнали останнього напасника. Керлі лежала мертва на заюшеному кров’ю снігу. А темношкірий метис стояв над нею й брутально лаявся.

Бек потім часто згадував цю картину, вона не раз тривожила його вві сні. То он яке воно, життя! В ньому немає місця порядності й справедливості. Хто впав, тому кінець. Значить, слід триматися! Шпіц знову висолопив язика й засміявся, і відтоді Бек зненавидів його лютою, смертельною ненавистю.

Не встиг Бек отямитися після трагічної загибелі Керлі, як його спіткало нове потрясіння: Франсуа надягнув на нього ремінну упряж, схожу на ту, в яку у його рідному маєтку конюхи запрягали коней. І як ті коні гарували в маєтку, так довелося працювати і йому. Він повіз Франсуа на нартах у гай, що ріс понад долиною. Те, що його змушували ходити в упряжці, болісно зачіпало його самолюбство, але в нього вистачало глузду не бунтувати. Він зборов себе й постарався працювати добре, хоча все це було для нього новиною.

Франсуа був суворий, вимагав, щоб його слухалися, і домагався цього за допомогою батога. Крім того, за будь‑якої Бекової хиби досвідчений голобельник[2]Дейв хапав його зубами за стегна. Ватажком у їхній упряжці був Шпіц, старий їздовий пес, і якщо йому не вдавалося хапнути Бека, коли той збивався з ноги, то він сердито й докірливо гарчав на нього або спритно спрямовував його куди слід. Бек швидко навчався і під керівництвом своїх двох товаришів та Франсуа робив неймовірні успіхи. Перш ніж вони повернулися до табору, він уже знав, що крик «хо!» означає «зупинися», а по команді «марш» треба бігти вперед; що не треба збавляти ходу, а коли нарти з вантажем летять під гору – триматися подалі від голобельника.

– Всі три пси дуже гарні, – мовив Франсуа до Перро. – Цей Бек чудово працює! Я його дуже швидко вишколю.

Удень Перро, якому треба було терміново везти урядову пошту, привів ще двох собак, Біллі та Джо. Ці чистокровні лайки були від однієї матері, але відрізнялися між собою, як день і ніч. Єдиним недоліком Біллі була хіба його надмірна добротливість, а Джо, навпаки, був похмурий, замкнений і дратівливий. Він постійно гарчав і люто зиркав на всіх.

Бек зустрів Біллі й Джо по‑товариському, Дейв не звернув на них уваги, а Шпіц притьмом атакував одного, а потім другого. Біллі спочатку примирливо завиляв хвостом. Однак побачивши, що миролюбність тут не допоможе, хотів утекти, проте не встиг. Гострі Шпіцові зуби вп’ялися йому в бік і він завив, але не войовничо, а жалібно. Зате Джо, хоч з якого боку Шпіц не намагався на нього напасти, щоразу обертався до нього наїжачений і притиснувши вуха. Він грізно гарчав і клацав зубами, з очей сипались диявольські блискавки; це було втілення ворожості й заразом жаху. Він мав такий загрозливий вигляд, що Шпіцові довелося відмовитися від наміру провчити його. Аби приховати свою поразку, він знову накинувся на добряка Біллі й загнав його в самісінький кінець табору.

До вечора Перро добув собі ще одного їздового собаку. Це була стара сухорлява лайка з довгим і гнучким тілом. Морда в собаки була вся у бойових шрамах, вціліло лише одне око. Але це єдине око блискало такою зухвалою мужністю, що мимоволі вселяло повагу. Кличка пса була Соллекс, тобто Сердитий. Він, як і Дейв, нічого не вимагав від інших, нічого не очікував, проте нікому не давав спуску. І коли він неквапливо й поважно підійшов до них, навіть Шпіц не наважився його зачіпати. Соллекс мав одну слабкість, і Бек, на своє лихо, перший її відкрив: одноокий пес не любив, коли до нього підходили зі боку сліпого ока. Бек здогадався про свою неввічливість лише тоді, коли Соллекс, круто розвернувшись, кинувся на нього і прогриз йому плече на три дюйми, аж до самої кістки. Після цього Бек ніколи більше не підходив до Соллекса із забороненого боку, і Соллекс його ніколи більше не зачіпав. Новий знайомий, як і Дейв, очевидно, прагнув лише одного: щоб його не турбували. Втім, Бек незабаром переконався, що і той, і той мають ще одну нав’язливу звичку.

Першої ж ночі перед Беком постало важливе питання про ночівлю. У наметі горіла свічка, тож йому здалося цілком природним, що його місце саме там. Але коли він увійшов, Перро й Франсуа зустріли його лайкою й шпурляли в нього всяким начинням, аж він прийшов до тями й ганебно вибіг із намету на мороз. Віяв різкий вітер, що боляче шмагав тіло, безжалісно впиваючись у поранене плече. Бек ліг на сніг і спробував заснути, але незабаром мороз підняв його на ноги. У розпачі бродив він між наметами в пошуках теплішої місцини і ніяк не знаходив її. То тут, то там на нього кидалися люті пси, але він, наїжившись, грізно гарчав на них (цьому він також швидко навчився), і вони давали йому спокій.

Нарешті він подумав, що треба піти назад і глянути, де влаштувалися на ніч собаки з його запряжки. Але на превеликий подив він не знайшов жодного пса! Вони кудись зникли. Знову Бек пішов блукати табором, але і цього разу повернувся ні із чим. Чи не в наметі вони? Ні, цього не може бути – адже його, Бека, звідтіля витурили! То куди ж вони поділися? Весь тремтячи, опустивши хвоста, він самотньо кружляв біля намету. Раптом сніг під його передніми лапами подався, і він мало не провалився. Під ногами в нього щось заворушилося. Зі страху перед невідомим і невидимим Бек з гарчанням відбіг, шерсть його стала сторч. Але тихе дружнє повискування швидко заспокоїло його, і він повернувся на те місце. Тепле повітря торкнулися його ніздрів: спокійно згорнувшись клубочком, під снігом у ямці лежав Біллі. Він запобігливо дзявкав, крутився і махав хвостом, виявляючи цим свої добрі наміри й прихильність до Бека і навіть ризикнув лизнути його в морду теплим і вологим язиком.

Ще один урок: то он як тут рятуються від холоду! Бек упевнено вибрав собі місце і після довгої метушні та величезних зусиль вирив нору в снігу. За хвилину від його тіла в ямі стало тепло, і він заснув. Після довгого, важкого дня він спав міцно й солодко, хоча деколи гарчав і гавкав уві сні, бо його мучили жахи.

Вранці його збудив табірний галас. У першу мить він не міг збагнути, де перебуває. Уночі йшов сніг, і його зовсім засипало в ямі. Суцільна маса снігу навалилася на нього й давила зусібіч. І на Бека раптом напав страх, страх дикого звіра перед пасткою. То було ознакою, що в ньому заговорили інстинкти далеких пращурів, тому що цей цивілізований пес у своєму житті не знав, що таке пастка, і не повинен був би її боятися. А тим часом тіло його судомно стискалося, шерсть на шиї й плечах стала сторч, і він з диким гарчанням вискочив з ями, здійнявши навколо цілу хмару блискучого снігу. Та він побачив перед собою табір на білій рівнині й зметикував, де він, одразу пригадавши, що з ним сталося від того дня, як він вирушив на прогулянку з Мануелем і до вчорашньої ночі, коли він вирив собі в снігу нору для ночівлі.

Франсуа привітав його схвальним криком.

– Ну, що я казав? – вигукнув він, звертаючись до Перро. – Цей Бек здібний учень!

Перро із серйозним виглядом кивнув головою. Він був кур’єром канадського уряду, возив пошту, важливі папери, і йому потрібні були найкращі собаки. Тому він був особливо задоволений, що вдалося купити такого собаку, як Бек.

Не минуло й години, як він купив ще трьох їздових собак для своєї запряжки, тож усього їх тепер було дев’ятеро, а ще за чверть години вони вже були запряжені й мчали сніговою дорогою до Дайского каньйону. Бека це тішило, і хоч робота була важка, вона не була для нього відразливою. Його спочатку здивував азарт, який виявляли всі його товариші, але потім цей азарт заразив і його. Але найцікавіша зміна відбулася з Дейвом і Соллексом. Зараз це були зовсім інші пси. Всю млявість і незворушну байдужість із них як рукою зняло. Де взялися спритність і енергія! Вони зі шкури лізли, намагаючись, щоб уся запряжка бігла добре, і скаженіли, коли виникала затримка серед собак. Здавалося, ця робота була найвищим проявом їхньої суті, у ній було все їхнє життя і єдина радість.

Дейв був корінником, а попереду, між ним і Соллексом, впрягли Бека. Решта собак бігли перед ними один за одним, а на чолі – ватажок Шпіц.

Бека помістили між Дейвом і Соллексом, щоб вони навчали його. Він виявився здібним учнем, а вони – гарними вчителями, які відразу виправляли його помилки, домагаючись слухняності за допомогою своїх гострих зубів. Дейв був справедливий і розумний пес. Він ніколи дарма не кривдив Бека, та коли Бек заслуговував, не пропускав нагоди куснути його, а батіг Франсуа в цих випадках додавав жару, так що Бек дійшов до висновку, що підтягтися й уникати промахів вигідніше, ніж огризатися. Якось під час короткої зупинки він заплутався і затримав відправлення. Дейв і Соллекс дружно напали на нього й дали доброго прочухана. Це лише підсилило розгардіяш, одначе надалі Бек старався не заплутувати посторонки[3]: до кінця дня він уже так добре справлявся зі своїми обов’язками, що вчителі майже перестали його кусати. Батіг Франсуа дедалі рідше свистів над його головою, а Перро навіть винагородив його особливою увагою: одну за другою підняв його лапи і дбайливо оглянув їх.

Перехід, який вони подолали за перший день, виявився важким. Вони йшли нагору каньйоном через Овечий Табір, повз Терези і покрай лісу, повз льодовики й сніжні замети заввишки в кілька сотень футів[4], перевалили через великий Чілкут, що тягнеться між солоними й прісними водами і, мов грізний страж, охороняє підступи до сумної, пустельної Півночі. Вони щасливо подолали весь шлях ланцюгом крижаних озер у кратерах згаслих вулканів і пізно вночі дісталися до великого табору поблизу озера Беннет, де тисячі золотошукачів будували човна, готуючись до весняного льодоходу. Тут Бек вирив собі нору в снігу й заснув сном стомленого праведника, проте виспатися не вдалося, – незабаром його витягли з ями й морозної ночі запрягли в нарти разом з іншими собаками.

Того дня вони пройшли сорок миль протореним шляхом. Проте наступного дня і протягом ще багатьох днів вони змушені були самі прокладати собі стежку в снігу, стомлювалися і йшли повільніше. Перро ішов попереду запряжки й утоптував сніг своїми лижами, щоб собакам легше було бігти, а Франсуа поворотною жердиною спрямовував нарти. Часом вони з Перро мінялися місцями, але це траплялося рідко. Перро квапився, крім того, він вважав, що Франсуа краще вміє на око визначати товщину льоду, а це дуже важливо, тому що осіння крига була ще дуже ненадійна. У місцях зі швидкою течією її не було зовсім.

День при дні (здавалося, цим дням не буде кінця) Бек ішов у запряжці. Привал завше робили лише з настанням темряви, а насилу починало сіріти, як нарти вже мчали далі, залишаючи позаду милю за милею. І знову тільки ввечері, у пітьмі, розбивали табір; собаки отримували свою порцію риби й закопувалися у сніг. У Бека був вовчий апетит. Його денна пайка складалася з півтора фунта в’яленої лососини, а цього йому було на один зуб. Він ніколи не наїдався і постійно потерпав від голоду. А тим часом інші собаки, що важили менше й були більше пристосовані до такого життя, одержували тільки по фунту риби й примудрялися якось зберігати бадьорість і силу.

Бек скоро перестав коверзувати, як колись у маєтку, на Півдні. У нього була звичка їсти непоквапом, смакуючи, але незабаром він помітив, що його товариші, швидко впоравшись зі своїми порціями, цупили в нього недоїдені шматки. Вберегти свою пайку йому не вдавалося, – у той час як він боровся із двома‑трьома злодіями, його рибу миттю глитали інші. Тоді він почав їсти так само швидко, як вони. Голод так дошкуляв йому, що він готовий був принизитися до крадіжки. Він спостерігав, як це роблять інші, і вчився у них. Помітивши, що Пайк, один з новачків, шахрай і злодій, спритно потягнув скибочку грудинки в Перро, наступного дня Бек зробив те саме і, вхопивши шматок грудинки, втік. Здійнявся ґвалт, але Бек залишився поза підозрами, а за його злочин покарали Даба, тюхтія, котрого частенько ловили на гарячому.

Перша крадіжка була підтвердженням, що Бек здатен вижити у суворих умовах Півночі. Вона вказувала на його вміння пристосовуватися до нового. Якби він не мав такої властивості, то йому загрожувала б швидка й болісна смерть. Крім того, крадіжка була початком його морального падіння. У жорстокій боротьбі за існування всі його колишні моральні поняття були зайвим тягарем. Вони були доречні на Півдні, де панував закон любові й дружби, – там належало поважати чужу власність і щадити інших. А тут, на Півночі, панував закон кийка та ікла, і тільки дурень став би тут дотримувати порядності, що заважає жити й процвітати.

Звичайно, це не були Бекові думки – він інстинктивно пристосовувався до нових умов. Ніколи в житті він не ухилявся від боротьби, навіть коли сили були нерівні. Одначе кийок людини в червоному светрі втлумачив йому примітивніші, проте життєво необхідні правила поведінки. Поки Бек залишався цивілізованим собакою, він готовий був померти в ім’я своїх ідей морального порядку – скажімо, захищаючи батога для верхової їзди, що належить судді Міллерові. Тепер його готовність знехтувати цими ідеями й рятувати власну шкуру свідчила, що він повертається до первісного стану. Крав він не з любові до справи, а підкоряючись наполегливим вимогам порожнього шлунка. Він грабував не відкрито, а крадькома, дуже обережно, тому що поважав закон кийка та ікла. Словом, він обирав легший варіант.

Він розвивався (точніше, дичавів) дуже швидко. М’язи його стали міцні, мов криця, і він був нечутливий до звичайного болю. Щодня він гартувався і зовнішньо, і внутрішньо. Тепер він їв будь‑яку їжу, навіть найогиднішу й важку для травлення. Його шлунок витягав із з’їденого все поживне, до останньої краплі, а кров значно краще почала постачати перероблену їжу до всіх його органів, виробляючи найміцнішу тканину. Бек мав чудовий зір і тонкий нюх, а слух сягнув такої гостроти, що він навіть уві сні чув найтихіший звук і розпізнавав, що цей звук віщує – спокій або небезпеку. Він навчився вигризати лід, що намерзав у нього поміж пальцями, і коли йому хотілося пити, а вода у водоймі була вкрита товстим шаром криги, він умів пробивати її своїми сильними передніми лапами. Але найхарактернішою його новою рисою була здатність вчувати вітер – він безпомилково вгадував його напрямок за ніч наперед. Тихими безвітряними вечорами він викопував собі нору під деревом або на березі в затишному місці, тож як налітав вітер, то його нора завжди виявлялася з підвітряного боку і в ній було тепло й затишно.

Все це Бек усвідомив не лише завдяки набутому досвідові – у ньому ожили первісні інстинкти. Успадковане ж від багатьох поколінь приручених пращурів, навпаки, відмирало. Нечіткими, невиразними голосами заговорила в ньому далека юність його роду, та пора, коли дикі собаки зграями нишпорили незайманими лісами і, заганяючи здобич у глухий кут, безжально вбивали її. Незабаром і Бек навчився пускати в хід пазурі й зуби, у нього з’явилася швидка вовча хватка. Так билися і його забуті пращури. В ньому пробуджувалася сива давнина. Спадкові звички його роду, що передавалися від покоління до покоління, тепер стали його звичками. Він легко засвоїв їх, не бачачи в них нічого нового й незвичайного, наче вони були в нього завжди. І коли тихими холодними ночами Бек піднімав морду до зірок і по‑вовчому протяжно й довго вив, – це вили в ньому його пращури, що давно перетворилися на порох. У Бековому витті звучали ті ж самі ноти – у нього він вкладав тугу й почуття, що їх породили тиша, морок і холод.

І справді, віковічна пісня пращурів виривалася із Бекових грудей, мов доказ того, що всі ми – маріонетки в руках природи, і він поступово повертався до джерел свого роду. А сталося це тому, що люди на Півночі знайшли жовтий метал, і з тої причини, що помічник садівника, Мануель, отримував платню, якої насилу вистачало його дружині й купі його нащадків, маленьких копій його самого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
I. До первісного життя	\|	III. Перемога первісного звіра

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.