III. Перемога первісного звіра

У Бекові ожив первісний звір, і в жорстоких умовах нового життя він дедалі частіше брав гору. Але ніхто не помітив цього. Звіряча хитрість, що прокинулась у Бекові, допомагала йому стримувати свої інстинкти. До того ж необхідність пристосовуватися до нових обставин тримала його в постійній напрузі й потребувала таких зусиль, що він не тільки не бунтував і не ліз у бійку, але щомога уникав сутичок. До його нової поведінки додалися певна обережність і обачність. Він не був схильний до стрімких і нерозважливих учинків. І хоча між ним і Шпіцом спалахнула смертельна ворожнеча й ненависть, він ніколи не виявляв роздратування й ніколи перший не зачіпав свого ворога.

А Шпіц не пропускав нагоди вишкірити зуби – либонь, тому, що впізнав у Бекові небезпечного суперника. Він із шкури пнувся, намагаючись розлютити Бека й завести бійку, що, звісно, призвело б до смерті одного з них. Така сутичка ледь не сталася ще на початку маршруту, і завадив їй лише непередбачений випадок. Якось наприкінці дня нарти зупинилися на березі озера Ле‑Барж, у голій, незахищеній од вітру місцині. Завірюха, темрява і дужий вітер, що шмагав ув обличчя, змусили людей шукати місце для привалу. Годі було вибрати гірше місце. За ними стіною піднімалася стрімка скеля, Перро й Франсуа довелося розвести багаття й розстелити свої спальні мішки просто на кризі озера. Аби подорожувати порожнем, намет вони кинули в Дайї. Зібравши трохи хмизу, занесеного сюди водою під час повені, вони розклали багаття, але вогонь тільки розтопив лід і згас, тож вечеряти довелося в темряві.

Бек вирив собі нору під самою скелею, що захищала його від вітру. У цьому притулку було так затишно й тепло, що він вельми неохоче виліз звідтіля, коли Франсуа став роздавати собакам розігріту на вогні рибу. Коли Бек, з’ївши свою порцію, повернувся на своє місце, виявилося, що його зайняли. Погрозливе гарчання сповістило його, що загарбник – Шпіц. Доти Бек уникав сутичок зі своїм ворогом, але тут його терпець урвався. У ньому заговорив звір. Він люто кинувся вперед, що було вельми несподівано для Шпіца, котрий звик думати, що його суперник – украй полохливий пес і рятують його тільки сила й вага.

Здивувався і Франсуа, коли вони, зчепившись, викотилися з лігва. Але він одразу збагнув причину сварки.

– Ага! – загукав він до Бека. – Так його! Намни йому добряче чуба, цьому паршивому злодієві!

Шпіц рвався в бій. Він вив з люті й нетерплячки, плигаючи довкруг Бека й очікуючи зручного моменту для нападу. Бек був у такому ж становищі, тож із обережності теж кружляв навколо Шпіца. Аж раптом бій за першість довелось припинити. Він відбувся згодом, коли було пройдено багато миль тяжкого, виснажливого шляху.

Голос Перро, що сипав брутальною лайкою, гупання кийком по кощавих спинах й болісні зойки послужили сигналом до пекельного рейваху. Табір ожив і закишів волохатими тілами – прибігла ціла сотня голодних собак із індіянського селища, котрі відчули пахощі їжі.

Непрохані гості вдерлися до табору і кинулися на Перро й Франсуа, коли ті вхопилися за дрючки. Запах їжі доводив їх до сказу. Побачивши, що один пес уже встромив морду в скриню з харчами, Перро вгатив його по худих ребрах тяжким києм. Скриня перекинулася – і голодні звірі накинулися на хліб і грудинку й почали гризтися через них. І тут киї запрацювали на повну потужність. Собаки вили й верещали під градом ударів, та знай билися за здобич і не відійшли, поки не зжерли все до останньої крихти.

Тим часом усі собаки Перро злякано повилазили зі своїх ям. Люті прибульці притьмом напали на них. Ніколи ще Бек не бачив таких собак. У них можна було перелічити всі ребра. Це були справжні голоблі, обтягнуті брудними шкурами. Їхні очі палали, з іклів текла піна; збожеволівши від голоду, вони не тямили себе. У першій же сутичці їздових собак відкинули до скелі. На Бека напали відразу три чужі пси, котрі геть покусали йому плечі й морду. Це було якесь божевілля. Біллі, як завжди, жалібно скиглив. Дейв і Соллекс, поранені, заюшені кров’ю, мужньо боролися пліч‑о‑пліч. Джо кусався, як скажений. Він уп’явся зубами в передню ногу якогось чужинця і перегриз кістку. А хитрий Пайк вискочив на покаліченого пса і миттю зламав йому шию. Бек учепився в горлянку супротивникові, котрий з піною в роті наскочив на нього. Кров заюшила й забризкала його всього. Смак теплої крові в роті ще сильніше розлютив Бека. Він кинувся на іншого собаку, але в ту ж мить відчув, що чиїсь зуби встромилися йому в шию. Це Шпіц по‑зрадницькому напав на нього збоку. Очистивши частину табору від напасників, Перро і Франсуа кинулися виручати своїх собак. Щойно вони з’явились, як буйна лавина голодної звіроти відкотилася назад, і Бек струсив Шпіца, який повис на ньому. Але перепочинок тривав кілька секунд. Перро й Франсуа побігли в інший бік – їм потрібно було рятувати їстівні припаси, – і собаки індіянців знову напали на їхню запряжку. З відчайдушною хоробрістю Біллі прорвався крізь кільце осатанілих ворогів, і побіг крижаним озером. За ним назирці кинулися Пайк і Даб, а потім і всі інші собаки Перро. У той момент, коли Бек уже хотів вискочити на лід, він краєм ока помітив, що Шпіц мчить до нього з наміром повалити його з ніг. Якби Бек упав, він опинився б під ногами зграї переслідувачів і загинув. Але він напружив усі сили, відкинув Шпіца й помчав за товаришами.

За якийсь час усі дев’ятеро собак запряжки зібралися разом і сховалися в лісі. Їх більше ніхто не переслідував, однак вони були в жалюгідному становищі. У кожного виявилося не менше чотирьох‑п’яти ран, а деякі мали вкрай серйозні поранення. У Даба була дуже ушкоджена задня нога, у Доллі – то була сучка, яка останньою потрапила до їхньої ватаги, її купили в Дайї, – на шиї зяяла страшенна рана, Джо втратив око, а добряк Біллі верещав і скиглив усю ніч – його вухо було роздерте на клапті. На світанку вони попленталися в табір. Мародери зникли. Франсуа й Перро лютували: половину харчів було знищено. Більш того, голодні пси зжерли навіть ремені й брезентові покришки. Вони з’їли все, що можна було розгризти зубами. Вони зжерли мокасини Перро з лосиної шкіри, вигризли великі шматки з ремінної упряжі, та що там казати – навіть батіг Франсуа покоротшав на два фути. Погонич почав оглядати поранених собак.

– Бідолашні мої! – сказав він стиха. – Які страшні у вас рани! А раптом на вас нападе сказ? Ото лихо – всі ж до однієї можуть сказитися, Перро!

Кур’єр сумно похитав головою. До Доусона було ще чотириста миль, – бракувало тільки, щоб собаки сказилися! Після двох годин напруженої роботи й брутальної лайки нарешті сяк‑так зладнали збрую. Попри дошкульні рани, собаки помчали нарти далі, з болісними зусиллями долаючи найважчий відрізок шляху. Цей перегін виявився для них аж надто важким.

Ріка, що простягалася на тридцять миль, не замерзла – її бурхливі потоки затято боролися з морозом, і лише в тихих заводях тримався лід. Упродовж шести днів довелося докладати неймовірних зусиль, аби подолати ці жахливі тридцять миль. Кожний крок загрожував смертю і собакам, і людям. Перро, котрий визначав шлях, разів із двадцять провалювався під кригу. Його рятувала лише довга тичка, – він тримав її в такий спосіб, що тичка щоразу лягала упоперек ополонки. Мороз дужчав, термометр показував п’ятдесят градусів нижче нуля; і після кожного такого купання Перро доводилося розкладати багаття й сушити одяг, щоб уберегтися від смертельної застуди.

Здавалося, його нічого не могло злякати, недарма його і призначили урядовим кур’єром. Перро йшов на будь‑який ризик. Рішуче підставляючи морозу своє виснажене, зморшкувате обличчя, він день у день, від рання до смеркання долав усі труднощі.

Він ішов уздовж непривітних берегів крижаною крайкою. Лід тріщав під ногами, страшно було й на мить зупинитися. Незабаром нарти разом з Дейвом і Беком провалилися у воду, собаки мало не захлинулися. Їх витягли з води і розклали багаття, аби хоч трохи зігріти. Їхнє хутро вкрилося товстою крижаною корою, тож Франсуа й Перро змусили їх бігати навколо багаття, так близько до вогню, що він обпалював на них шерсть.

Наступного разу провалився Шпіц і потяг за собою всю запряжку аж до Бека. Бек зібрав усі свої сили, аби втриматися на кризі. Впираючись передніми лапами у слизький край ополонки, він почав задкувати. За Беком був запряжений Дейв, і він теж задкував, докладаючи усіх зусиль. За нартами стояв Франсуа й тягнув їх на себе так, аж суглоби тріщали.

Якось біля берега провалився лід попереду й позаду нарт. Лише стрімка скеля врятувала їх. Поки Франсуа внизу молився, Перро якимсь дивом піднявся на неї. Зв’язавши разом ремені, посторонки та всю збрую в довгого мотузка, вони одного за одним витягли всіх собак на вершину скелі. Коли нарти із багажем підняли на скелю, виліз Франсуа. Потім почалися пошуки місця, де можна було б спуститися. Зрештою спустилися за допомогою того ж мотузка. Ніч застала їх на річці. За цей день вони пройшли всього чверть милі.

Коли нарешті вони дістались до Хуталінква, де був міцний лід, Бек був геть виснажений. Так само стомилися й інші собаки. Проте Перро вирішив надолужити згаяний час і гнав їх уперед. Першого дня вони подолали тридцять п’ять миль і опинилися біля Великого Лосося. Наступного дня пройшли ще тридцять п’ять, до Малого Лосося, третього – сорок миль і вже наближалися до порогів П’яти Пальців.

Бекові ноги були не такі міцні та витривалі, як у північних собак. Відтоді як останній із його диких пращурів був приручений печерною людиною, собаки його породи покоління за поколінням ставали дедалі вразливішими. Бек насилу йшов, кульгав, лапи його страшенно боліли, а ввечері він знесилено падав на землю. Навіть голод не міг підняти його з місця, тож Франсуа доводилося відносити йому його порцію. Щовечора після вечері Франсуа півгодини розтирав йому лапи, а потім пожертвував верхньою частиною своїх мокасинів, зшивши Беку мокасини на всі чотири лапи, що вельми полегшило псові життя. Якось уранці Франсуа забув надіти Бекові ті мокасини, й пес ліг на спину й почав благально махати у повітрі всіма чотирма лапами, відмовляючись і крок ступити, поки його не взують. Споглядаючи цю картину, навіть суворий Перро розплився в усмішці. Поступово лапи в Бека загрубіли, загартувалися, і мокасини, що на той час уже зносилися, були викинуті.

Якось на стоянці в Пеллі на Доллі раптово напав сказ. До цього дня в неї не виявляли жодної підозрілої ознаки. Аж раптом вона по‑вовчому завила, та ще й так моторошно й несамовито, що в інших собак від страху шерсть стала дибки, а далі кинулася прямо на Бека. Бек уперше в житті бачив скажену собаку, то й не знав, що її слід боятися. Проте він інстинктивно кинувся тікати. Він летів уперед, а на відстані одного стрибка за ним гналася Доллі. Вона важко сапала, з її морди стікала піна. Бека гнав уперед жах, а Доллі – сказ: вона не могла наздогнати його, а він – утекти від неї. Шугнувши у чагарник, Бек вибіг на нижній край острова, переплив протоку, захаращену крижаними брилами, вибрався на другий острів, потім на третій. Окресливши коло, він звернув до головного русла ріки й у паніці помчав по льоду. А на відстані одного стрибка за ним весь час чулося гарчання Доллі. Коли Бек пробіг з чверть милі, він почув команду Франсуа й повернув назад. Задихаючись, насилу хапаючи повітря, він помчав до нього, а Доллі знай гнала позаду. Вся надія була на погонича. Франсуа тримав напоготові сокиру, і коли Бек пролетів повз нього, сокира впала на голову Доллі.

Вкрай знесилений, ледве відсапуючись, Бек дошкандибав до нарт, аж тут Шпіц, скориставшись його безпорадністю, наскочив на нього й, не зустрівши опору, учепився зубами. Він прокусив йому тіло до кістки у двох місцях, аж тут нагодився Франсуа. Над Шпіцовою головою свиснув батіг, і Бек з утіхою побачив, як його ворог одержав такого прочухана, котрого на своїй шкурі не відчував жоден собака із запряжки.

– Диявол, а не собака цей Шпіц! – сказав Перро. – Він колись загризе Бека.

– А в Бекові сидять два дияволи! – відгукнувся Франсуа. – Я за ним спостерігаю увесь час, і знаєш, що я тобі скажу? Одного чудового дня він так озвіріє, що вхопить твого Шпіца, розжує й виплюне на сніг. Слово честі!

Відтоді між Беком і Шпіцом розпочалася відкрита війна. Шпіц був ватажком запряжки, тож бачив у цьому дивному південному псові загрозу своїй першості. Дивному, бо дотепер жоден південний пес, – із тих, яких доводилося бачити Шпіцові, а бачив він їх дуже багато, – не міг змагатися з місцевими собаками ні на табірних стоянках, ні в дорозі. Всі ці прибульці з теплих країв були надто розпещені й гинули від непосильної роботи, морозів, голоду. Бек був винятком.

Він усе витримав, пристосувався до нового життя і навіть не поступався жителям півночі силою, лютістю й хоробрістю. Притому він полюбляв владу, а кийок людини в червоному светрі, вибивши з нього колишню безрозсудну відвагу й запал, зробив його особливо небезпечним супротивником. Він був надзвичайно хитрий і, прагнучи до першості, умів вичікувати зручного випадку з тією терплячою наполегливістю, якої бракує дикунам.

Бій за першість неминуче мав відбутися, і Бек прагнув цього, бо таку вже мав вдачу. А ще тому, що його охопила та незбагненна гордість, котра спонукає їздових собак до останнього подиху не звертати зі шляху, з радістю носити свою збрую і помирати з горя, якщо їх виженуть із запряжки. Ця гордість прокидалася і в Дейвові, коли його впрягали на місце корінника, вона змушувала Соллекса тягти нарти, напружуючи всі сили. Вона надихала всіх собак, коли приходив час вирушати в дорогу, і перетворювала похмурих і дратівливих звірюк у сповнених енергії, честолюбних і невтомних трудівників. Ця гордість підстьобувала їх упродовж усього дня і зникала лише ввечері, на привалі, поступаючись місцем понурому занепокоєнню й невдоволенню. Ватажок Шпіц з цієї професійної гордості кусав тих собак, які збивалися з ноги й плуталися в посторонках або ховалися уранці, коли потрібно було запрягатися. З того ж почуття гордості Шпіц боявся, щоб Бека не поставили ватажком замість нього, а Бек прагнув стати ватажком.

Бек тепер відкрито домагався місця ватажка. Він ставав між Шпіцом і ледарями, яких той хотів покарати, і робив це навмисне. Якось уночі випало багато снігу, і вранці ледащо і шахрай Пайк не прийшов до нарт. Він сховався у норі глибоко під снігом, і Франсуа марно шукав і гукав його. Шпіц мало не сказився. Він гасав табором, обнюхуючи й розкопуючи кожне підозріле місце, і гарчав так люто, що Пайк, чуючи це гарчання, тремтів од страху у своїй норі.

Коли ж його нарешті витягли звідти й Шпіц налетів на нього з наміром дати йому прочухана, Бек раптом із не меншою люттю кинувся між ними. Це був такий несподіваний і спритний маневр, що Шпіц не встояв на ногах. Пайк спочатку огидно тремтів од легкодухого страху, однак щойно побачив такий відкритий заколот, відразу збадьорився і напав на поваленого ватажка. Забувши правила чесного бою, Бек теж кинувся на Шпіца. Хоча Франсуа потішила ця сцена, одначе він вважав за потрібне встановити справедливість, а тому щосили стьобнув Бека батогом. Проте це не відірвало Бека від супротивника, і Франсуа пустив у діло держак батога. Від того удару Бек відлетів назад. Батіг ще довго гуляв по ньому, а тим часом Шпіц як слід провчив ледачого Пайка.

Наступними днями, поки вони йшли до Доусона, Бек втручався щоразу, як Шпіц карав собак. Але робив це хитро – тільки тоді, коли Франсуа не було поблизу. Замаскований бунт Бека послужив сигналом до непокори, і дисципліна в запряжці падала. Трималися лише Дейв і Соллекс, решта собак поводилися дедалі гірше. Все пішло шкереберть. Сваркам і гризні не було кінця‑краю. Атмосфера нагніталася – і за всім цим стояв Бек. Через нього Франсуа не знав спокою, увесь час побоюючись, що вони зі Шпіцом зійдуться не на життя, а на смерть. Погонич розумів, що рано чи пізно це неодмінно станеться. Не раз він уночі вилазив із спального мішка, зачувши шум бійки і побоюючись, що Бек зчепився з ватажком.

Однак цього не сталося. Коли одної похмурої днини вони нарешті прибули до Доусона, великий бій усе ще був попереду.

У Доусоні було багато людей і ще більше собак, і Бек зауважив, що всі собаки працюють, тут це було звичайним явищем. Цілий день довгі собачі запряжки проїжджали головною вулицею, і навіть уночі не вщухав дзенькіт дзвіночків. Собаки везли колоди для будівель, дрова і всілякі вантажі на копальні. Вони виконували роботу, яка в долині Санта‑Клара призначалась для коней. Траплялися між ними й жителі півдня, але здебільшого тут були пси місцевої породи, нащадки вовків. З настанням темряви о дев’ятій, о дванадцятій та о третій годині ночі вони заводили свою нічну пісню, моторошне й таємниче виття. І Бек залюбки приєднував свій голос до цього моторошного хору.

У такі ночі, коли над головою крижаною загравою горіло північне сяйво і зірки від холоду танцювали в небі, а земля мерзнула під сніговою ковдрою, ця собача пісня могла видатися покликом самого життя, якби не її мінорний тон, її протяжливі й тужливі переливи, схожі на ридання. У ній звучала скарга на життя, на тяжкі муки існування. То була стара пісня, давня, як їхня порода на землі, одна з перших пісень молодого світу, коли всі пісні були сповнені туги. Пронизана скорботою незліченних поколінь, ця пісня хвилювала Бека. Разом із чужими собаками він стогнав і завивав од тих самих мук буття, від яких вили його дикі пращури, від того ж забобонного страху перед таємницею непроглядного мороку й холоднечі. Такий настрій був свідченням того, що він повертається до тих диких, первісних часів, коли виникло це виття.

Через сім днів після прибуття в Доусон вони знову спустилися на кригу Юкону й вирушили назад, до Дайє і Солоної Води. Тепер Перро віз ще терміновішу пошту, ніж та, котру він доправив у Доусон. Він увійшов в азарт і вирішив поставити річний рекорд швидкості. Цьому сприяв ряд обставин. Після тижневого відпочинку собаки відновили свої сили й перебували у чудовій формі. Стежина, яку проклали вони в снігу, була вже добре утрамбована іншими мандрівниками. До того ж на цьому маршруті у двох‑трьох пунктах поліція відкрила склади харчів для собак і людей, отже вони виїхали назад порожнем.

Першого дня вони подолали п’ятдесят миль угору по Юкону, а до кінця другого вже наближалися до Пеллі, але така неймовірна швидкість коштувала Франсуа чималих турбот і хвилювань. Бунт, що його спровокував Бек, порушив організованість запряжки. Собаки вже не бігли дружно. Заохочені заступництвом Бека за бунтівників, вони доволі часто пустували. Шпіца більше не боялись, як належало боятися ватажка. Колишній страх перед ним зник, і не лише Бек, а й інші собаки тепер не визнавали його першості. Якось увечері Пайк украв у Шпіца половину рибини і під Бековою охороною відразу її зжер. Наступного разу Даб і Джо напали на Шпіца, давши йому добрячого прочухана. І навіть Біллі втратив частку своєї добротливості й скавучав не так догідливо, як колись. А Бек гарчав і грізно наїжачувався, проходячи біля Шпіца. Він поводився мов справжній забіяка й полюбляв нахабно походжати перед самісіньким Шпіцовим носом.

Падіння дисципліни позначилося й на відносинах між іншими собаками. Вони часто гризлися, тож деколи табір перетворювався на справжнє пекло. Тільки Дейв і Соллекс поводились, як раніш, хоча і вони трохи втратили самовладання, – їх страшенно дратувала безперервна гризня. Франсуа лаявся незрозумілими словами, від безпорадності тупотів ногами і рвав на собі чуприну. Його батіг постійно свистів над собачими спинами, але нічого путнього з цього не виходило. Варто було Франсуа відвернутися – і все починалося знову. Він захищав Шпіца, а Бек – решту псів. Франсуа чудово розумів, що у всьому винен Бек, а Бек тямив, що погонич це знає. Але пес був такий хитрий, що викрити його було неможливо. Він добре працював у запряжці, тому що це стало для нього задоволенням. Але ще більша втіха його охоплювала, коли він нишком викликав бійку між товаришами, а потім замітав сліди.

Якось біля гирла Техкіни на привалі Даб після вечері сполохав зайця, однак не встиг його схопити. Зграя вмить кинулася наздоганяти здобич. За сто ярдів від табору була станція північно‑західної поліції, де тримали півсотні собак, і вони всі взяли участь у полюванні. Заєць пробіг річковою кригою і, звернувши на замерзлий струмочок, мчав далі, легко стрибаючи по глибокому снігу, а пси провалювалися на кожному кроці. Бек біг попереду зграї із шістдесятьох собак, огинаючи один закрут за другим, однак не зміг наздогнати зайця. Він летів, а не біг, і гарчав од жаги. Його чудове тіло в світлі місяця стрімко миготіло в повітрі. І, мов біла примара морозної ночі, заєць так само стрімко летів попереду.

Ті давні інстинкти, що за певної пори року женуть людей з міст у ліси й поля вбивати живих тварин свинцевими кулями, прокинулися у Бекові. Ця кровожерність і втіха від очікуваного убивства зараз були в ньому природніші, ніж у будь‑якому іншому псові. Він мчав на чолі собачої зграї у скаженій погоні за здобиччю, за цим живим м’ясом, щоб уп’ястися в нього зубами, вбити й по самісінькі очі вмочити морду в теплу кров.

То була напруга всіх життєвих сил, то був екстаз, в якому відчуваєш усю повноту життя й заразом утрачаєш зв’язок із довколишнім світом, то було забуття, котре охоплює художника у години натхнення. Це те забуття, що охоплює воїна в бою, і тоді він люто нищить ворога. От у такому екстазі Бек із давнім переможним вовчим кличем наздоганяв здобич, що мчала у сяєві місяця. Кожен м’яз, кожна його жилка палала. Жага до життя керувала ним і змушувала дико мчати мертвою землею, що заклякла від холоднечі. Екстаз, який струменів у ньому, повертав його у сиву далечінь.

Холоднокровний і розважливий навіть у моменти найбільшого азарту, Шпіц відділився від зграї і побіг навперейми здобичі через вузьку косу, навколо якої річка робила поворот. Бек цього не помітив: огинаючи закрут, він бачив тільки білу примару попереду, тінь зайця. Раптом інша, значно більша примара просто перед зайцем зіскочила з берегової кручі. Це був Шпіц. Заєць не міг повернути назад. Шпіц на льоту всадив зуби йому в спину, і заєць залементував, як кричить у муках людина. Зачувши крик Життя, що раптом потрапило до залізних обіймів Смерті, вся зграя, що бігла за Беком, дико завила в тваринному екстазі.

Мовчав лише Бек. Не сповільнюючи руху, він налетів на Шпіца, та так стрімко, що не встиг схопити його за горлянку. Вони впали й покотилися, здіймаючи снігову куряву. Шпіц перший схопився на ноги – ніби й не падав, – а далі вкусив Бека за плече й стрибнув убік. Щелепи його двічі зімкнулися мертвою хваткою, він відскочив, аби краще приготуватися до стрибка, і загарчав, піднявши верхню губу й ощирившись.

Бек відчув, що настала вирішальна мить. Ця сутичка буде не на життя, а на смерть. Коли вони з гарчанням кружляли довкола один одного, насторожено вичікуючи зручного моменту для нападу, Бекові раптом здалося, що це вже колись було: довкола білий ліс, біла земля, місячне світло, і бій. У білій німій тиші було щось ефемерне. Повітря наче захололо від морозу, на дереві не шелеснув жоден сухий листок, лише пара від подиху повільно здіймалася в морозному повітрі.

Нащадки вовків хутко впоралися із зайцем і тепер у напруженому мовчазному очікуванні оточили кільцем супротивників. Очі у всіх палали, з розкритих пащ валила пара. І ця картина з невідомих первісних часів не була для Бека ні новою, ні дивною. Здавалося, так було завжди, і це природно.

Шпіц побував у бувальцях. На шляху від Шпіцбергена через всю Арктику й Канаду йому траплялися різні пси, і всіх він підкоряв. Він скаженів, одначе лють ніколи не засліплювала його. Його охоплювало прагнення роздирати й знищувати, та він і на мить не забував, що його супротивника охоплює така сама пристрасть. Ніколи він не нападав без готовності зустріти відсіч. Ніколи не починав атаки, не забезпечивши собі успіху.

Марно Бек намагався встромити зуби в шию цього величезного білого пса. Щойно поривався він уперед, як його зустрічали Шпіцові ікла. Ікло вдарялося об ікло, морди в обох були закривавлені, а Бекові так і не вдавалося послабити пильність ворога. Нарешті в бійцівському запалі він приголомшив Шпіца вихором раптових атак. Знову й знову намагався він учепитися у білу горлянку, де так близько пульсувало життя, проте вкусивши, Шпіц щоразу відскакував. Тоді Бек застосував інший маневр: удаючи, що хоче вхопити Шпіца за горло, він раптово відсмикував голову і, крутонувшись, ударяв Шпіца плечем, намагаючись повалити його. Але Шпіц устигав гризнути його плече й легко відскакував убік.

Шпіц був неушкоджений, а Бек спливав кров’ю й важко дихав. Сутичка ставала дедалі жорстокішою. Собаки, що оточили суперників міцним кільцем, мовчки чекали, коли хтось із них упаде, і готувалися доконати переможеного. Коли Бек задихався, Шпіц перейшов до атаки й не давав йому перепочинку. Бек ледь тримався на ногах. Він навіть якось упав – і всі шістдесят собак миттю схопилися на ноги. Проте Бек одним стрибком звівся на ноги, і всі знову завмерли в очікуванні.

Бек мав те, що підносить і людину, й звіра, – уяву. У двобої він покладався на інстинкт, та працював і його мозок. Він кинувся на ворога, вдаючи, ніби хоче повторити давній маневр – удар плечем, аж раптом припав до землі й учепився у ліву передню ногу. Хряснула зламана кістка, і білий пес уже плигав на трьох ногах. Тричі Бек намагався повалити його додолу, потім, застосувавши такий самий маневр, перегриз йому праву передню ногу.

Попри біль і безпомічний стан, Шпіц докладав скажених зусиль, аби втриматися на ногах. Він бачив мовчазне коло собак, їхні палаючі очі, висолоплені язики й срібну пару від їхнього подиху. Кільце дедалі тісніше змикалося довкола нього. Не раз він бачив, як таке ж кільце змикалося довкола переможеного в сутичці. Цього разу переможеним виявився він.

Його долю було вирішено. Бек був нещадний. Милосердя годилося лише для м’якого клімату. Він готувався завдати вирішального удару. Собаки вже були так близько, що він відчував на своїх боках їхній теплий подих. За Шпіцовою спиною він бачив тіла, готові до стрибка, псів, що припали до землі. Він бачив очі, що жадібно стежили за кожним його рухом. Пауза. Всі собаки завмерли. Тільки Шпіц весь тремтів і гарчав, наїжачившись, ніби хотів злякати смерть, присутність якої він відчував шкурою. Аж ось Бек кинувся на нього – й одразу ж відскочив. Цього разу удар плечем зробив свою справу.

Шпіц упав. Темне кільце собак зімкнулося на осяяному місяцем снігу. Шпіц зник. А Бек стояв і дивився. Це стояв Переможець, тріумфатор, первісний звір. Він щойно вбив і тішився цим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
II. Закон кийка та ікла	\|	IV. Хто переміг у боротьбі за першість

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.