• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

I. До первісного життя

Інстинкт кочових століть

Потягне у дикий вир,

З зимової сплячки вмить

Прокинеться хижий звір.[1]

Бека не цікавили газети, тож він не знав про наближення лиха, що стосувалось не лише його, а й усіх собак від затоки Пюджет до Сан‑Дієго, які мали дужі м’язи й довгу, теплу шерсть. Все це сталося тому, що люди знайшли на Півночі жовтий метал. Пароплавні й транспортні компанії розтрубили повсюди про неймовірну знахідку, – і тисячі охочих до легкої наживи ринули на Північ. Цим людям потрібні були великі пси – дужі, придатні до тяжкої роботи, з густою й довгою шерстю, що захищала од лютих морозів.

Бек мешкав у великому будинку в сонячній долині Санта‑Клара. Ця місцина поміж людьми називалась «садибою судді Міллера». Будинок стояв оддалік од дороги й ховався у гущавині дерев. Крізь гілля можна було розгледіти лише простору й тінисту веранду, що зусібіч оточувала будинок. До будинку вели посипані гравієм доріжки, що звивалися під стрункими тополями, гілки яких сплелися навіки. Територія за будинком була ще просторішою. Тут розташовувалися стайні, в яких поралося з десяток конюхів і їхніх помічників, тяглися ряди оповитих диким виноградом будиночків для прислуги й чітко розпланована структура присадибних будиночків, а за ними зеленіли виноградники, пасовища, плодові сади і ягідники. Було тут і насосне устаткування для артезіанського колодязя, й великий цементний басейн, в якому щоранку купалися суддеві сини.

І на всій цій території раював Бек. Тут він народився, тут прожив чотири роки свого життя. Звичайно, були на подвір’ї й інші собаки. Це природно для такої розкішної садиби. Та на них не варто зважати. Вони з’являлися і зникали, жили в тісних будах або тягнули свою собачу лямку десь усередині будинку, як, приміром, Тутс, японський мопс, або Ізабель, мексиканська собачка, – безглузді істоти, які рідко висували свої носи на свіже повітря. А ще по садибі бігала ціла компанія фокстер’єрів – зо два десятки, – і вони грізно гавкали на Тутса й Ізабель, коли ті дивилися на них із вікон під захистом армії служниць, озброєних щітками та швабрами.

Та Бек не був кімнатним псом, не був він і дворовим собакою. В його розпорядженні був увесь маєток. Він плавав у басейні й ходив на полювання із синами судді. Він супроводжував його дочок, Моллі й Алісу, коли пізно ввечері або рано вранці дівчата вирушали на прогулянку. Зимовими вечорами він лежав у бібліотеці біля ніг судді перед палаючим каміном. Він катав на спині його онуків або ж качався з ними у траві й оберігав їх під час сміливих і вельми небезпечних вилазок до водограю на задньому дворі, ба навіть далі – до вигону та ягідників. Повз фокстер’єрів він прямував із гордим виглядом, а на Тутса й Ізабель узагалі не зважав, адже він був королем, володарем над усіма істотами, що плазували, тинялись і літали у маєтку судді Міллера, вкупі з його двоногими мешканцями.

Беків батько, Елмо, величезний сенбернар, був колись нерозлучним супутником судді, а тому Бек заприсягнувся стати гідним батьковим наступником. Він не був таким здоровилом, важив лише сто сорок фунтів (приблизно 56 кг – прим. пер.), бо Шеп, його мати, була шотландською вівчаркою. Але й сто сорок фунтів ваги, якщо до них додати відчуття власної гідності, що походить від гарного життя й загальної поваги, надають право відчувати себе королем, а отже і триматися по‑королівському. Чотири роки – від раннього віку – Бек провадив сите життя аристократа, був пихатий і навіть трохи егоцентричний. Звісно, таке іноді трапляється зі знатними панами, які самотою мешкають у своїх маєтках, якнайдалі від цивілізованого світу. На Бекове щастя, він не став розпещеним кімнатним собакою. Полювання й різноманітні забавки на свіжому повітрі лише зміцнювали його м’язи і перешкоджали відкладенню зайвого жиру. А купання в холодній воді загартовувало його та зберігало здоров’я.

Так він жив аж до осені 1897 року, коли на Клондайку знайшли золото і на холодну Північ помандрували люди з усіх кінців світу. Бек нічого про це не знав, позаяк не читав газет. Не знав він також, що дружба з Мануелем, одним із помічників садівника, не принесе йому добра. Мануель мав одну ваду: пристрасть до китайської лотереї. До того ж у цього азартного гравця була непереборна слабкість – він вірив у свою систему, а тому було цілком зрозуміло, що рано чи пізно він занапастить свою душу. Аби грати за системою, потрібні гроші, а платні молодшого садівника насилу вистачало на потреби його дружини й купи дітей.

В день Мануелевої зради суддя Міллер виїхав на збори товариства виноробів, а хлопці вовтузилися біля чергового спортивного пристрою, тож ніхто не бачив, як Мануель і Бек перетнули сад. Бека це не збентежило, адже він думав, що вони вирушають на чергову прогулянку. І тільки одна‑єдина людина бачила, як вони прийшли на маленький полустанок «Коледж‑Парк», де зупинявся поїзд на вимогу. Ця людина перекинулась парою фраз із Мануелем, потім забряжчали монети, які передавали з рук у руки.

– А що, товар без упакування? – невдоволено зауважив незнайомець, і Мануель двічі обв’язав Бекову шию під нашийником товстим мотузком.

– Затягнеш міцніше, та так, щоб у нього дух перехопило, то не вирветься, – сказав Мануель, а той, чужий, у відповідь ствердно мугикнув.

Бек зі спокійною гідністю дозволив надіти собі на шию мотузка. Щоправда, для нього це була новина, але він звик довіряти знайомим людям, визнаючи, що вони розумніші за нього. Та коли мотузок опинився в руках незнайомця, він загрозливо загарчав, даючи зрозуміти, що йому не подобаються такі вчинки. Пес наївно вважав, що його незлий протест сприйметься як наказ. На його подив, мотузка раптом затягли так туго, що він ледве не задихнувся. У миттєвому пориві сказу він кинувся на кривдника, але той випередив його: міцно стис йому горлянку і спритним рухом повалив на спину. Мотузок безжалісно душив Бека, але він, висолопивши язика, тяжко сапав і запекло боровся з людиною. Ніколи ще з ним так грубо не поводилися, і ніколи в житті він не був такий розгніваний! Та незабаром він знесилів, очі оскліли. Коли підійшов поїзд і двоє чоловіків жбурнули його в товарний вагон, він уже нічого не тямив.

Коли свідомість повернулася до нього, він відчув тупий біль у язиці. Відчувши хитавицю й почувши хрипке виття паровоза на переїзді, Бек зрозумів, де перебуває. Він так часто подорожував із суддею, що не міг не впізнати відчуттів, пов’язаних із мандрівкою у багажному вагоні. Він розплющив очі. У них палав неприборканий гнів полоненого короля. Викрадач спробував ухопити його за горлянку, але цього разу Бек виявився моторнішим. Він учепився зубами в його руку і не розціплював щелеп, аж поки не втратив свідомості від туго затягнутого мотузка на шиї.

Раптом у вагоні відчинились двері й показався провідник, увагу котрого привернув незрозумілий шум.

– Біснуватий пес! – пояснив чоловік, ховаючи свою закривавлену руку. – Хазяїн наказав мені везти його у Фріско. Там практикує першокласний собачий лікар, котрий узявся його лікувати.

Згодом події цієї ночі Бековий викрадач промовисто переповідав у задній кімнатці портового шинку в Сан‑Франциско.

– Півсотні, якихось півсотні за це чудовисько, – нарікав чолов’яга. – Якби знаття, то за тисячу готівкою не взявся б!

Рука в нього була перев’язана носовичком, просякнутим кров’ю, а права холоша роздерта від коліна до самого низу.

– А скільки ж узяв той хлопець? – поцікавився шинкар.

– Сотню. На менше ніяк не погоджувався!

– В сумі виходить сто п’ятдесят, – сказав шинкар. – А пес вартий цих грошей, їй‑богу!

Викрадач розв’язав носовичка і почав оглядати руку.

– Тільки б він не виявився скаженим… А то ще ґиґну…

– Не бійся, від цього не помреш. Шибениця – ось твоя доля! – пожартував шинкар.

Потім додав:

– Ну ж бо, підсоби.

Пригнічений, напівзадушений Бек страждав од нестерпного болю в горлі, одначе намагався дати відсіч своїм мучителям. Але щоразу його валили на підлогу й душили мотузком, аж поки вдалося розпиляти й зняти з нього масивного мідного нашийника. Після цього вони зняли мотузка і запхнули Бека у ґратчасту скриню, що скидалася на клітку.

Лютий на своїх кривдників, морально пригнічений, він цілу ніч пролежав у цій клітці і ніяк не міг збагнути, що це все означає. Що ці чужі люди хочуть від нього? Навіщо вони замкнули його у тісній клітці? Бека гнітило незрозуміле тривожне передчуття, що насувається якесь лихо. Кілька разів він підхоплювався, зачувши грюкіт дверей, – сподівався, що це прийшов суддя чи бодай хлопчаки, та щоразу бачив перед собою тільки огидну шинкареву мармизу, котрий час від часу зазирав у сарай, освітлюючи його смердючою лойовою свічкою. І радісний гавкіт, який виривався із Бекової пащі, переростав у люте гарчання.

Втім, шинкар його не зачіпав. А вранці прийшло четверо чоловіків, які взяли скриню на плечі. «Нові мучителі», – подумав Бек, адже люди видались йому підозрілими – брезклі неголені обличчя, брудний одяг. І він навіснів, гарчав на них крізь ґратчасту стіну. Але вони лише реготали і цькували його палицями. Він хапав палиці зубами, поки не допетрав, що саме цього від нього й домагаються. Тоді він ліг і, поки ящик переносили у фургон, лежав спокійно.

І от Бек у своїй клітці почав переходити з рук у руки. Спочатку ним зайнялися службовці транспортної контори, що запхнули його до іншого фургона і повезли далі. Потім, разом із цілою купою скриньок і пакунків, доправили на пором. З порома він потрапив на великий залізничний вокзал; і нарешті його знову оселили в товарному вагоні.

Два дні й дві ночі вагон котився за паротягом. Два дні й дві ночі Бек чув пронизливий гудок. І два дні й дві ночі Бек не мав і крихти в роті.

На піклування провідників Бек відповідав гарчанням, а вони мстилися і дражнили його. Коли він, тремтячи усім тілом, з піною в роті кидався на ґрати, вони реготали й потішалися з нього, гарчали й гавкали, мов паршиві дворняги, нявкали, розмахували руками перед його носом і кукурікали. Бек розумів, що це дуже нерозумно – і це лише посилювало приниження його гідності, а гнів його дедалі зростав. Голод ще можна було стерпіти, але він страшенно потерпав од спраги, і вона доводила його до сказу. Жорстоке поводження вразило його чутливу душу. Він занедужав. У нього була гарячка, а на додачу ще й запалення горла і язика, що набрякли від спраги.

Одне його тішило: на шиї більше не було мотузка. Його наявність надавала ворогам чималої переваги. Тепер, коли немає мотузка, він дасть їм перцю! Більше їм не вдасться надягти на нього зашморг! Це він вирішив напевне. Дві доби він нічого не їв і не пив. За дві доби поневірянь у ньому накопичилося стільки злості, що непереливки буде тому, хто перший його зачепить. Бекові очі налилися кров’ю, він перетворився на справжнього диявола. Сам суддя не впізнав би його зараз, так він змінився за ці дні, і провідники зітхнули з полегшенням, коли нарешті позбулися його у Сіетлі.

Четверо носіїв із острахом перенесли ящик з Беком з фургона у дворик, оточений високим парканом. Назустріч вийшов кремезний чоловік у червоному плетеному светрі із розтягнутим коміром і, взявши у возія книгу, розписався. «Новий мучитель», – вирішив Бек і з люттю кинувся до ґрат. Чоловік у светрі, похмуро посміхнувшись, увійшов до будинку і приніс сокиру і кийок.

– Невже хочете його випустити? – здивувався возій.

– Звісно, – відповів чоловік у светрі й увігнав сокиру в стінку ящика.

Четверо носіїв миттю кинулися врозтіч і зайняли безпечні позиції на високому паркані в очікуванні подальшого видовища.

Бек кидався на стінку, що ламалася під сокирою, гриз її зубами, налягав на неї всім тілом. Де сокира гатила зовні, там пес з виттям і гарчанням атакував дерево ізсередини. Він докладав несамовитих зусиль, аби скоріше вибратися з клітки, а чоловік у червоному светрі був сповнений рішучості випустити його звідти.

– Ну ж бо, червоноокий дияволе! – сказав він, коли отвір розширився настільки, що Бек міг протиснутися крізь нього. І, кинувши сокиру, взяв у праву руку дрючка.

Цієї миті Бек і справді був страшний, як диявол: увесь наїжачився й приготувався до стрибка, налиті кров’ю очі метали скажені блискавки, з рота бігла піна. Він готовий був навалитися на людину всією вагою свого тіла й люті. Він блискавично стрибнув у повітря й хотів було мертвою хваткою учепитися у свого ворога, але цієї ж миті отримав такий удар, що аж відлетів назад. Клацнувши зубами від страшного болю, Бек перевернувся в повітрі й упав, ударившись об землю боком і спиною. Його ще ніколи в житті не били – і він сторопів. З гарчанням, у якому вчувалося жалібне вищання, він підхопився й знову хотів було кинутися на кривдника, але другий удар звалив його. Тепер він уже розумів, що у всьому винен кийок, але у своїй люті забув про обережність. Разів з десять він кидався, – і щоразу кийок зупиняв його на лету й валив додолу.

Після одного особливо жорстокого удару Бек ледве звівся на лапи. Він був такий пригнічений, що не міг більше боротися. Він ледь пересував лапи, з носа, пащі й вух текла кров, і його розкішну шерсть поцяткувала кривава слина. Чоловік у червоному светрі підійшов до нього й неквапом завдав йому страшного удару по морді. Досі Бекові не доводилося зазнавати такого нестерпного болю. І він знову кинувся на мучителя з гарчанням. Але той, переклавши кийка з правої руки в ліву, спокійно схопив його за нижню щелепу й з такою силою крутонув, що Бек окреслив повне коло в повітрі, потім півколо – і брязнув головою та грудьми об землю.

Ще раз Бек стрибнув на чоловіка, але той завдав йому нищівного удару, котрий приберігав наостанок. Бек звалився додолу.

– От молодчина! – у захваті крикнув один із глядачів на паркані. – Цей будь‑якого пса укоськає!

– Як на мене, то безпечніше грабувати сейфи, ніж мати справу із цим псом, – залазячи на передок, зауважив візник і стьобнув коней.

До Бека повернулася свідомість, але він знесилено лежав на тому ж місці, де впав, і стежив очима за чоловіком у червоному светрі.

– Озивається на кличку «Бек», – уголос мовив той, читаючи листа від шинкаря із Сан‑Франциско. – Ну, Беку, лебедику, – провадив він весело, – пошуміли ми з тобою, погарячкували, а тепер забудьмо про це. Ти знатимеш свою справу, я – свою. Будеш слухняним собакою – і все піде як по маслу, а надумаєш бешкетувати, то я з тебе виб’ю дурощі. Затямив?

Промовляючи це, він безстрашно гладив пса по голові, яку щойно безжально дубасив кийком, і хоча Бек мимоволі наїжачувався від кожного його дотику, але терпів і не протестував. Чоловік у светрі приніс йому води, і він угамував спрагу, а потім жадібно глитав розкішне частування – сире м’ясо, яке шматок за шматком отримував із рук нового хазяїна.

Його було переможено (Бек це розумів), але не скорено і не зламано. Він раз і назавжди затямив, що людина, озброєна кийком, дужча від нього, і цей урок він вивчив на все життя. Цей кийок був для нього одкровенням. Він увів його у світ, де панує первісний закон. І Бек швидко засвоїв цей закон. Йому відкрилася жорстока правда життя, але вона його не злякала: у ньому вже пробуджувалася природна звіряча хитрість.

Час минав. Привозили інших собак у скринях або приводили на мотузку. Одні були дуже слухняні й тихі, інші біснувалися й вили, як ото Бек спочатку. І на Бекових очах чоловік у червоному светрі приборкував усіх без винятку. Бек спостерігав за цією звірячою муштрою, і в його свідомості дедалі міцніше закарбовувалась відкрита ним істина: людина із кийком – законодавець, пан, якому слід коритися, але любити необов’язково. І Бек ніколи не лащився до хазяїна, не махав хвостом і не лизав йому руку, як це не раз у нього на очах робили побиті собаки. А ще він бачив, як одного собаку, котрий не бажав коритися, зрештою вбили.

Час од часу приходили чужі люди й сердито або запобігливо про щось говорили з хазяїном. І коли після таких розмов з їхніх рук до рук хазяїна переходили гроші, ці люди забирали з собою одного або кілька собак. Бек запитував себе, куди ж вони йдуть, адже вони не поверталися. Майбутнє так жахало його, що коли покупці вибирали не його, він відчував невимовне полегшення.

Та зрештою дійшла і його черга. Майбутнє, котрого він так боявся, постало перед ним в особі висхлого, зморшкуватого чоловічка, котрий розмовляв ламаною англійською й раз у раз вибухав дивними, різкими вигуками, зміст яких Бекові був незрозумілий.

– Sacredam, – крикнув він, коли погляд його впав на Бека. – Оце пес! Першокласний пес! Ого! І скільки?

– Усього три сотні. Віддаю задарма, – швидко випалив чоловік у червоному светрі. – Ти ж не станеш торгуватися й комизитися, Перро? Адже гроші не твої, а казенні.

Перро усміхнувся у відповідь. Через надзвичайний попит ціни на собак виросли, тож такий гарний пес коштував для нього недорого.

Канадський уряд не збанкрутує на цій покупці, а його пошта повинна перевозитися швидко. Перро розумівся на собаках і з першого ж погляду визначив, що такі собаки, як Бек, трапляються один на тисячу. «Навіть один на десять тисяч», – подумки виправив він себе.

Бек бачив, як гроші перейшли з рук до рук, й не встиг він і оком моргнути, як зморшкуватий чоловічок забрав із собою його та ще лагідного ньюфаундленда Керлі. Більше Бек ніколи не бачив чоловіка в червоному светрі. А коли він і Керлі дивилися з палуби пароплава «Нарвал» на Сіетл, який щезав удалині, їм і на думку не спадало, що вони більше ніколи не побачать теплого півдня.

Перро передав їх обох темношкірому велетневі на ймення Франсуа. У Перро, канадського француза, шкіра була смаглява, а у Франсуа вдвічі темніша – Франсуа був метис. Бек уперше бачив людей цієї породи (згодом йому довелося зустрічати багато таких). Він ніколи їх не любив, проте навчився поважати. Незабаром Бек пересвідчився, що Перро й Франсуа – люди справедливі, спокійні, карають вони тільки за діло і чудово знаються на собачих звичках, жодному псові їх не ошукати.

На пароплаві «Нарвал» Бека й Керлі помістили разом із двома іншими собаками. Один був великий білий пес, із острова Шпіцберген його вивіз капітан китобійного судна, а згодом він супроводжував геологічну експедицію. Це був дуже приязний, але підступний собака. Він здатний був лащитися й водночас чинити капості: наприклад, за першої спільної трапези він поцупив у Бека частину його пайки. Бек хотів було покарати його, але нагодився Франсуа, який уперіщив злодія батогом. Бекові залишалося тільки підібрати свою кістку.

Він побачив, що Франсуа чинить по‑справедливості й відтоді почав поважати метиса.

Другий пес ні до кого не лащився й ні в кого не викликав симпатії, але й не крав їжі в новачків. Він мав запальну, непривітну вдачу і чітко дав Керлі зрозуміти, що прагне, аби його не чіпали, а хто зачепить його, тому буде непереливки. Цей пес – Дейв – тільки їв і спав, а коли не спав, то весь час позіхав і був байдужий до всього. Коли в затоці королеви Шарлотти «Нарвал» ставав дибки і несамовито розхитувався, Бек і Керлі мало з глузду не з’їхали від страху, тоді як Дейв лише зрідка невдоволено піднімав голову, зиркав на них, позіхав і знову куняв.

Пароплав невпинно й ритмічно двигтів од поштовхів гвинта. Один день був схожий на інший, але Бек зауважував, що стає дедалі холодніше. Нарешті стукіт гвинта стих, і на «Нарвалі» здійнявся галас. Як і решта псів, Бек відчув хвилювання, що панувало довкола, і зрозумів: настають зміни. Франсуа вивів усіх їх на палубу. На холодній поверхні судна Бек відчув, як його лапи поринули в якусь кашу, що скидалася на білий бруд. Він пирхнув і відскочив. Така ж біла каша сипалась зверху. Бек обтрусився, але вона знай сіялася на нього. Він із цікавістю понюхав її, потім лизнув язиком. Вона обпалювала, як вогонь, і відразу танула. Це вразило Бека, він лизнув знову і відчув те саме. Навколо зареготали, і йому чомусь стало соромно, хоча він не розумів, з чого ці люди сміються. Так Бек уперше побачив сніг.

Читайте також:

1. II. Злочини проти життя та здоров'я особи
2. III. Перемога первісного звіра
3. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
4. XV. Фінансові результати від первісного визнання та реалізації сільськогосподарської продукції та додаткових біологічних активів
5. А. 5-7 день життя.
6. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
7. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
8. Адаптації до паразитичного способу життя
9. Анамнез життя
10. Архітектурно- планувальні заходи по поліпшенню стану міського середовища .Аналіз циклу життя споруди
11. Безпечних умов праці, здорового способу життя та нормального

Переглядів: 798