• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Архітектурно- планувальні заходи по поліпшенню стану міського середовища .Аналіз циклу життя споруди

Лекція 3.3. (1год.) Аркологія. Визначення належності об’єкта до біопозитивних, нейтральних чи хворих споруд.. Аркологія, архітектурна концепція, розроблена П. Солера, представляє синтез архітектури та екології. П. Солер запропонував вирішувати урбаністичні проблеми 20 ст. будівництвом вертикальних мегаструктура, здатних вміщати до трьох мільйонів жителів

Экологическая роль природно-заповедных территорий Украины: Классификация и роль объектов природно-заповедного фонда

автор: Писаренко В.Н., доктор сельскохозяйственных наук, Писаренко П.В., доктор сельскохозяйственных наук, Писаренко В.В.источник: Агроэкология, Полтава 2008 // Писаренко В.Н., Писаренко П.В., Писаренко В.В.

Природно-заповідні території є основою збереження генофонду рослинного і тваринного світу, типових і рідкісних ландшафтів, підтримання сприятливих екологічних умов. Провадяться дослідження, які дають можливість вирішувати проблеми природокористування, розробки наукових основ охорони природи.

Значення природно-заповідних територій у вирішенні проблем агроекології дуже суттєве. Водоохоронну, ґрунтозахисну, водорегулюючу роль заповідників важко переоцінити. У зв’язку з відсутністю цін на природні ресурси — землю, воду, повітря — поки що немає правильного уявлення про істинну цінність заповідних територій, які частково або повністю вилучені з господарської діяльності. Однак, у зв’язку з підвищеною увагою до екологічних проблем ми все більше усвідомлюємо важливість і значення природних ресурсів і вважаємо, що вони невичерпні. Намічається перехід до обліку вартості природних ресурсів при плануванні економічної політики держави, при якому природно-заповідні території, які являють собою особливо цінні в екологічному відношенні системи, знаходять особливе і всезростаюче значення. Існуюча в Україні мережа природно-заповідних територій створювалася в основному для охорони рідкісних рослин, тварин і ландшафтів. Однак у світі сучасного бачення проблеми стає зрозумілим, що вона не повністю забезпечує вирішення актуальних завдань охорони і потребує критичного аналізу, перегляду і розширення, в тому числі й з точки зору екологізації аграрного виробництва.

В Україні нині сформована велика мережа природно-заповідних територій, яка включає понад 5 300 територій і об’єктів, що становить понад 1 млн. га. Це майже 2% території. Серед природно-заповідних територій 12 заповідників (з них 2 біосферних), 2 природних національних парки, 1576 заказників, 2642 пам’ятники природи, 559 заповідних урочищ. Саме в об’єктах цих категорій взято під охорону природні екосистеми.

Таким чином, в Україні поняття «заповідні об’єкти», «заповідна справа» трактуються широко, до природно-заповідних віднесені об’єкти з різним режимом охорони, незалежно від їх землекористування.

При визначенні кількості цінних для науки видів першочергове значення має охорона видів, що занесені до Червоної книги України. Особливе значення має охорона видів у заповідниках — центральної ланки мережі природно-заповідних територій. В Україні із наявних 12 заповідників — три степових («Асканія-Нова», Луганський, Український степовий), два лісових (Поліський і «Росточье»), лісостеповий (Канівський), 4 гірських — у Карпатах і Криму (Карпатський, Карадазький, Ялтинський, «Мис Март’ян»), два приморських (Чорноморський і «Дунайські заплави»). Для ряду заповідників існують списки флори, в тому числі й видів, занесених до Червоної книги України. В Україні, високоіндивідуальній і аграрній державі, охорона рослинності особливо актуальна. Різноманітність рослинного покриву пов’язана з її географічним положенням. На рівнинній частині з півночі на південь виражено три зони: широколистяна лісостепова, степова і середземноморська лісова. Охорона степової рослинності має для України особливе значення. Питання про охорону рослинного покриву було вперше піднято стосовно списку рослинності, яка вже на початку XX ст. почала зникати. Завдяки організації мережі охоронних територій у Степу вдалося зберегти невеликі ділянки унікальних українських степів.

Зараз, крім них, всі плакорні степові простори розорані; природно степова рослинність збереглася лише на невеликих ділянках вздовж елементів гідрологічної мережі України — схилів річкових долин, ярів і балок. Степова рослинність виражена в основному у двох зонах — Лісостепу і Степу. Першим українським степовим заповідником, як відомо, стала «Асканія-Нова», яка в 1919 р. оголошена народним заповідним парком, а в 1921 р. — державним заповідником. Фактично режим охорони тут був введений у 1988 р. Поряд з ним найбільшу роль в охороні степових фітосистем відіграють заповідники: Чорноморський, Луганський, де степова рослинність переважає у філіалах «Стрілецький степ» і «Провальський степ», Український степовий заповідник (з відділками «Михайлівська цілина», «Хомутівський степ», «Кам’яні Могили» і «Медова флора»). Загальна площа цих заповідників (суші) — 27277,3 га. Степова рослинність охороняється також у двох кримських заповідниках — Карадазькому і Ялтинському гірсько-лісовому.

Велику роль в охороні степової рослинності відіграють заказники і пам’ятники природи державного значення. Площа заказників і пам’ятників природи державного значення, в яких степова рослинність є домінуючою, становить лише 3187 га.

Нині території та об’єкти природно-заповідного фонду України мають таку класифікацію.

Державний заповідник створюють для збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них і для розробки наукових основ охорони природи.

Ділянки землі, її надр і водних просторів з усіма природними об’єктами, що знаходяться в їх межах, вилучають з господарської експлуатації і передають у безстрокове користування державному заповіднику.

Державний природний національний парк створюють для збереження природних комплексів, що мають особливу екологічну, історичну та естетичну цінність у зв’язку із сприятливим поєднанням природних та культурних ландшафтів і використанням їх у рекреаційних, освітніх, наукових та культурних цілях.

Ділянки землі, її надра та водні простори з усіма природними об’єктами, що знаходяться в їх межах, вилучають з господарської експлуатації і передають у користування державному природному національному парку. Його територія може включати також ділянки землі та водні простори інших земле-користувачів.

Державний заказник республіканського значення. Територія, виділена з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох компонентів найбільш цінних типових чи унікальних комплексів на час, необхідний для виконання поставлених перед заказниками завдань, та для підтримання загального екологічного балансу. Створюють його, насамперед на території (акваторії), в межах якої зустрічаються види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України.

Державний заказник місцевого значення. Територія, виділена з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох цінних для регіону компонентів природи на період, необхідний для виконання поставлених перед заказниками завдань та підтримання загального екологічного балансу.

Залежно від характеру, мети організації та необхідного режиму охорони ці заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, полеонтологічні та геологічні.

Державний пам’ятник природи республіканського значення. Територія або окремий природний об’єкт, що мають особливу цінність і є унікальними або типовими для України. Беруть під охорону для збереження в природному стані в наукових, культурно-оcвітніх та естетичних цілях.

Державний пам’ятник природи місцевого значення.Територія або окремий природний об’єкт, що мають особливу цінність і є унікальними або типовими для одного регіону.

Беруть під охорону для збереження в природному стані в наукових, культурно-освітніх та естетичних цілях. Залежно від характеру, походження та необхідного режиму охорони поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Державний ботанічний сад створюють з метою збереження, вивчення та збагачення у спеціально створених умовах різноманітних рослин для їх найбільш ефективного наукового, культурного і господарського використання. Земельні ділянки надають державним ботанічним садам у безстрокове користування.

Державний дендрологічний парк створюють з метою збереження, вивчення та збагачення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників для їх найефективнішого наукового, культурного і господарського-використання. Земельні ділянки передають державним дендрологічним паркам у безстрокове користування.

Державний зоологічний парк створюють з метою збереження та вивчення у спеціально створених умовах об’єктів дикої фауни для науково-освітніх, пізнавальних і науково-дослідних цілей. Земельні ділянки передають державним зоологічним паркам у безстрокове користування.

Державний парк-пам’ятник садово-паркового мистецтва республіканського значення. Найвизначніші зразки паркового будівництва беруться під охорону в естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Державний парк-пам’ятник садово-паркового мистецтва місцевого значення. Цінні зразки паркового. будівництва беруться під охорону в естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Державне заповідне урочище. Лісові, степові та інші природні комплекси, що мають велике наукове, природоохоронне і естетичне значення. Виділені для їх збереження в природному стані.

Природно-заповідні території залежно від цілі їх створення (і відповідно категорії) мають різний режим охорони — від повного захисту до відповідного його обмеження. При цьому досягається збереження або всіх компонентів в екосистемі, або тих, які визначаються найбільш цінними. Однак, виступаючи полігонами вивчення природних змін екосистем або місце знаходження компонентів екосистеми, природно-заповідні території, не підпадаючи активному господарському впливу, одночасно є місцями збереження природних ресурсів — біотичних і абіотичних.

Серед природних ресурсів (а мало бути і ресурсів на природно-заповідних територіях) є поновлювані й непоновлювані. До поновлюваних належать ресурси рослинного і тваринного світу, до непоновлюваних — ресурси абіотичних компонентів екосистеми. По відношенню до відновлюваних ресурсів можливий режим оптимального використання і відновлення, до невідновлюваних — режим консервації або збережної експлуатації.

В Україні серед непоновлюваних запасів на природно-заповідних територіях найчастіше є запаси води, ґрунту, торфу, деяких порід і мінералів.

Поновлювані запаси ресурсів цих територій рослинного і тваринного походження нині інтенсивно вивчаються. Особливо це стосується лікарських і ягідних рослин.

Лікарські рослини — одна з груп рослин, що найбільш активно використовується. Сировиною до 40% загальної кількості лікарських препаратів є дикорослі рослини. Масові заготовки цих рослин в Україні викликають тривогу за збереженість їх запасів.

Крім об’єктів природно-заповідного фонду певний режим охорони існує на об’єктах інших груп — це зелені зони міст, ліси першої групи тощо. Вони також повинні розглядатися в певних аспектах при з’ясуванні ролі територій, що охороняються.

Розглянемо роль природно-заповідних територій у різних аспектах. Насамперед, всі охоронні й (у першу чергу) природно-заповідні території є ядром «екологічного каркасу» природних регіонів, їх наявність забезпечує екологічну рівновагу, можливість обміну насіннєвими зачатками і міграції тварин. До екологічного каркасу входить мережа природно-заповідних територій, що є його ядром, так звані охоронні території, які згадувалися вище, а також збережена природна рослинність, яку людина використовує регламентовано. Це лісові масиви, луки, пасовища тощо.

При складанні схем охорони природи певних регіонів враховують і склад мережі природно-заповідних територій, а також збережену природну рослинність у вигляді лісових масивів, луків, пасовищ тощо.

Оптимальним варіантом при розробці прогнозу і містобудівних рекомендацій по подальшому вдосконаленню територіальної організації екологічно оптимальна структура території регіону будується за принципом крупнодисперсного розподілу територій з переважанням природних систем. Вони послідовно чергуються з високоурбанізованими територіями і об’єднуються в єдину регіональну систему смугами водоохоронних лісів і природних луків переважно вздовж малих річок. У центральній частині територій з перевагою природних систем розміщуються існуючі або проектні заповідники, природні парки, заказники. По периферії до них прилягають землі, в основному рекреаційного, або лісогосподарського значення. Потім розміщуються переважно сільськогосподарські території і, нарешті, великі міста з зеленими зонами.

Залежно від конкретних умов регіонів форма «екологічних каркасів», утворена природно-заповідними та іншими територіями, що охороняються, буває різною.

У комплексній схемі охорони природи України її «екологічний каркас» має вигляд дуги, що охоплює територію з заходу, північного заходу, півночі і північного сходу. В територіальному відношенні він охоплює близько 30% природної рослинності, яка нині збереглася в Україні, за площею це становить близько 19 млн. га, лісової площі з них — 13,6%, тобто 8,2 тис. га.

Форма «екологічного каркасу» має велике значення для розміщення продуктивних сил. Необхідне створення «екологічних островів» на решті території, в Україні, в першу чергу, в південно-східній і в південній частинах. В існуючій мережі природно-заповідних територій України найбільше значення для збереження екологічної рівноваги мають заказники, які займають площу близько 600 тис. га — половину всієї площі природно-заповідних територій. Нині розробляється схема охорони природи Донбасу.

Мережа природно-заповідних територій є своєрідним «барометром» природних систем, який передбачає оцінку їх екологічної рівноваги. При відносно невеликій кількості збереженої природної рослинності необхідно контролювати її стан, не допускати необоротних змін, при яких екосистеми не можуть відновлюватися. Штучне відновлення екосистеми (широко застосовують для лісів і починають застосовувати для степових співтовариств) пов’язане, з одного боку, із значними витратами і потребує часу для формування. З іншого боку, воно призводить до формування неповночленних, спрощених і обіднених співтовариств, які не виконують своїх функцій по охороні гено- і ценофонду.

Для того, щоб контролювати стан змінених і безперервно змінюваних екосистем, необхідне збереження еталонів — систем, що знаходяться близько до природного стану. Порівняно з ними, треба визначати зміни решти співтовариств, їх ступінь і спрямованість. Це допоможе визначити екологічний поріг, за яким зміни екосистем стають незворотними.

У мережі природно-заповідних територій ці функції у найбільшій мірі виконують біосферні заповідники. Сучасне розуміння біосферного заповідника включає, як складові елементи охорони екосистем, еталон для порівняння і можливість спостереження за такими способами землекористування, при яких виявляються найкращі поєднання цих компонентів в інтересах, суспільства.

Одним із основних завдань державних заповідників є також проведення багаторічних спостережень за природним розвитком екосистем певних регіонів, а їх кінцева мета — пізнання законів еволюції органічного світу. Ця, мета диктує необхідність невтручання в природу на територіях заповідників, забезпечення спадкоємності спостережень.

Природно-заповідні території виконують також роль банку гено- і цено-фонду. Стабільне довгострокове використання біосфери в майбутньому залежить від збереження для наступних поколінь всього генетичного різноманіття планети і її окремих регіонів, забезпечення умов можливості еволюційного розвитку видів. Природно-заповідні території у вирішенні цієї проблеми відіграють особливу роль, тому що створюються в першу чергу на територіях, що відрізняються багатством флори і фауни, а також різноманіттям рослинності.

Мережа природно-заповідних територій у природних регіонах повинна забезпечувати збереження фітогенофонду і фітоценофонду, а також нормальне протікання еволюційних процесів утворення видів.

У міжнародній практиці основним критерієм для вибору місця природних заповідників є: оптимальне місцепроживання для одного або кількох видів, які знаходяться під загрозою; місця, де різноманіття місцепроживань і видів максимальне; ділянки з максимальною ендемічністю; ділянки з максимальною збереженістю або які забезпечують тривалу безпеку.

Кількість природно-заповідних територій і їх розміри повинні забезпечувати збереження такої кількості особин кожного виду рослин і тварин, яка не призводила б з покоління в покоління до суттєвих змін спадкової мінливості виду.

Так як кожний природний регіон повинен максимально задовольняти потреби людини для проживання в ньому і створювати необхідну комфортність, мережа територій, що охороняються, повинна служити естетичним, культурним і виховним цілям. Особливе значення при цьому має спілкування людини з природою. Тому практичні завдання сьогодення включають збереження відносно незайманих куточків природи на території зумовлених регіонів і організацію їх відвідування людьми. У світовій практиці це досягається шляхом створення мережі національних парків.

В Україні вже створені три національних парки — Карпатський, Шацький і Синевірський. Ці місця визначені у зв’язку із сприятливим поєднанням природних і культурних ландшафтів, які мають особливу екологічну, історичну і естетичну цінність.

Таким чином, роль природно-заповідних територій багатогранна і важлива. Вони знаходяться на обліку і під державним контролем, який покладений в Україні на Міністерство по охороні навколишнього середовища.

Аркологія (слово-гібрид з двох слів: архітектура і екологія) - архітектурна концепція, що враховує екологічні фактори при проектуванні середовищ існування людини. Основні принципи аркологіі розвинені італо-американським архітектором Паоло Солер. У більш вузькому сенсі під аркологіей розуміють ідею про те, що шляхом спорудження великих, самодостатніх, добре спланованих, багаторівневих конструкцій, званих гіперструктурамі і вміщають в собі населення цілого міста, можна зменшити негативний вплив поселень на навколишнє середовище. У ще більш вузькому сенсі під аркологіей розуміється сама гіперструктура.
Розвиток ідеї аркологіі
Згідно авторові ідеї, в процесі урбанізації міські поселення спочатку займають невиправдано велику територію, завдаючи тим самим шкоду навколишньому середовищу, а потім вільне місце витрачається нераціонально в процесі ущільнення населення. Незважаючи на те, що центральним елементом ідеї є зменшення займаної площі шляхом переносу поселення в тривимірну гіперструктуру, Солера не обмежується лише екологічними міркуваннями і розвиває ідею і в соціальному напрямку, припускаючи, що заново відбудовується гіперструктури сприятимуть кращому плануванню, максимальної самодостатності і найбільшого використання громадського транспорту, що в сумі дозволить підвищити щільність населення, уникаючи при цьому класичних проблем великих міст. Ідеї Солер викладені в його книзі Аркологія: Град за образом і подобою людського (Arcology: The City in the Image of Man).
Необхідно відзначити, що Солера не є оригінальним автором ідеї. Перша згадка аркологіі датується 1899-им роком і належить до науково-фантастичного роману Коли Сплячий прокинеться, написаному Гербертом Уеллсом.
Спроби реалізації
На даний момент єдиною практичною реалізацією аркологіі є проект Arcosanti - спроектований самим Солер експериментальне місто в штаті Арізона, США, зведений з 1970-ого року в основному силами студентів-добровольців. Незважаючи на проектну місткість від 3000 до 5000 чоловік, населення міста на даний момент коливається між 70 і 120 душами, в залежності від кількості працюючих добровольців. На практиці проект служить освітнім і туристичним цілям (в середньому близько 50000 туристів в рік).
Існує маса реалізованих проектів, які можна класифікувати як протоаркологіі - тобто структури, що включають в себе елементи аркологіі на зародковому рівні. Типово це великі житлові комплекси з вбудованими в них пунктами обслуговування населення. В якості прикладів можна навести найбільший у світі житловий кооператив Co-op City в районі Бронкс міста Нью-Йорк, США, система критих надземних тротуарів +15 в місті Калгарі, Канада, а також різні полярні станції, вимушені підтримувати автономність протягом тривалих проміжків часу.
Ще більша кількість проектів (напр. токійський X-Seed 4000) так і залишається на папері. Аркологіі також є популярним об'єктом у науково-фантастичній літературі, кінематографі і комп'ютерних іграх.

ТЕМА № 3. ПРОГРАМА СТАЛОГО РОЗВИТКУ МІСТА

З розробкою та прийняттям таких програм пов'язані надії на досягнення тривалого стійкого розвитку міст. Абсолютно необхідною для планованого сталого розвитку є програма сталого розвитку міста, - як правило, комплексний план, не обмежує в часі. Її відмінність від будь-яких відомих програм в тому, що вона побудована на центральній ідеї забезпечення стійкості, якій підпорядковані всі інші питання. Це дозволяє бачити в комплексі проблему забезпечення сталого розвитку та своєчасно обмежувати розвиток окремих міських галузей, що може вести до нестійкості.

Рекомендований склад програми сталого розвитку:
-Декларація про необхідність сталого розвитку міста;
-Поради керівництву і жителям міста про політику, спосіб життя і діях, що забезпечують стійкий розвиток;
-15-25 Розділів програми, розділених по конкретних напрямках життя і діяльності людини в місті;
-Короткий опис індикаторів, що показують досягнення сталого розвитку міста;
-Підтвердження прийняття програми всіма органами влади та схвалення її жителями.
а. ДЕКЛАРАЦІЯ про необхідність сталого розвитку міста (області)
Звичайні програми для міст розглядають соціальні, економічні, виробничі, енергетичні, сільськогосподарські, податкові, транспортні та інші проблеми окремо і у відриві від екологічних факторів. У той же час у світовій практиці в наші дні одержала широкий розвиток розробка стратегій та програм сталого розвитку, схвалена ООН і рекомендована конференцією ООН "Ріо-92" для урядів і народів усіх країн. У Російській Федерації в 1995 р. також схвалено концепцію переходу України до сталого розвитку. Стратегії та програми сталого розвитку - найбільш досконалі програми, в яких вперше об'єднана в єдине ціле вся політика в соціальній, економічній, екологічній та інших сферах на всіх рівнях.
Ряд великих міст і регіонів світу вже включилися у виконання Програм сталого розвитку, представили свої "Плани сталого розвитку", в яких вирішуються практично всі без винятку проблеми - від підтримки екологічно обгрунтованого співвідношення між освоєними і природними територіями (у тому числі збереження навіть на території міст ділянок "дикої природи") і до створення системи скорочення та утилізації всіх відходів. Це - програми дій, вони спрямовані на вирішення актуальних сьогодні і перспективних проблем. Але головне - вони дозволяють бачити проблему забезпечення сталого розвитку в комплексі, у всіх видах людської діяльності і для всіх компонентів що забруднюються ландшафтів (місце проживання, промисловість, транспорт, відходи, вода, повітря, та ін.) Програми включають заходи у галузі екологічної освіти та виховання.

Конференція ООН "Ріо-92" настійно рекомендувала урядам всіх країн світу розробити стратегії сталого розвитку, що мають на меті соціально спрямований економічний розвиток разом з охороною ресурсної бази та навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь. Уряди повинні сприяти розробці законодавства з питань сталого розвитку, заснованого на розумних економічних, соціальних і природоохоронних принципах. У регіоні з погіршення навколишнім середовищем неможливі здорове суспільство та економіка. Для підтримки стійкого розвитку міст у Європі створено «Рух європейських стійких міст».
Сталий розвиток - комплексне поняття, яке включає забезпечення потреб людей, що живуть, не позбавляючи майбутні покоління можливості задоволення своїх потреб, погодження способу життя з екологічними можливостями регіону, певні обмеження в експлуатації природних ресурсів, пов'язані зі здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності, узгодження зростання чисельності населення з продуктивною потенціалом екосистеми.
Враховуючи сказане, життєво необхідне складання і виконання довгострокової «Програми сталого розвитку міста», з підвищення якості життя в місті (області) і відновлення природи.

б. «ПОРЯДОК ДЕННИЙ XXI СТОЛІТТЯ» - основа Програми сталого розвитку.
Концепція програми сталого розвитку міста базується на "Порядку денному-XXI», одному з найбільш важливих документів, прийнятих на глобальному екологічному нараді Ріо-92, і є головним планом дій для сталого розвитку світу в XXI столітті, в якому враховані пропозиції 179 національних урядів. «Порядок денний-XXI» називає головні напрямки дій на XXI століття:
-Мінімізація споживання ресурсів;
-Мінімізація виробництва відходів;
-Рециклінг і повторне використання відходів;
-Виключення або мінімізація забруднень;
-Виключення колишніх забруднень і раніше нанесеної шкоди;
-Попередження нанесення шкоди природі;
-Управління енергією, зниження споживання енергії і потреб;
-Заохочення не забруднюючої транспорту і зниження потреб у транспорті;
-Підтримка лісів, нових лісопосадок і біологічного різноманіття;
-Викорінення дискримінації та бідності;
-Забезпечення постачання товарами та продуктами;
забезпечення основних прав людини;

-Забезпечення рівних можливостей в отриманні базової освіти для всіх;

-Моніторинг стану природи для включення впливів на природу в оцінку політики і проектів.

Декларація "Порядку денного-21" містить наступні основні положення:

люди мають право на здорове і плідне життя в гармонії з природою;

сьогоднішній розвиток не повинно здійснюватися на шкоду інтересам майбутнього розвитку і навколишнього середовища на благо нинішніх і майбутніх поколінь;

держави мають суверенне право розробляти свої ресурси без шкоди природі всередині держав і за межами їх межами;

держави співпрацюють з метою збереження, захисту та відновлення цілісності екосистеми Землі, діляться знаннями та технологіями для досягнення сталого розвитку;

для сталого розвитку захист природи повинна бути невід'ємною частиною процесу розвитку;

держави повинні вжити заходів для охорони природи, розробити міжнародне законодавство щодо компенсації за шкоду природі, ліквідувати не відповідають інтересам сталого розвитку моделі виробництва та споживання, заохочувати відповідну демографічну політику;

той, хто забруднює природу, повинен нести фінансову відповідальність за це забруднення;
світ, сталий розвиток і охорона природи нероздільні.

в. ЗМІСТ МАЙБУТНЬОЇ ПРОГРАМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Першочергове завдання - прийняття «Концепції переходу до сталого розвитку міста».

1. ПОРАДИ КЕРІВНИЦТВУ МІСТА (ОБЛАСТІ)

1.1. Для міста застосовна тільки та стратегія його сталого розвитку, яка дозволяє зберігати природу, відновлювати порушену середовище і використовувати найбільш цінні відновлювані ресурси. Необхідність витрат на охорону і відновлення природи повинна усвідомлюватися як виробниками, так і споживачами, а ціни повинні відображати відносну недостачу і загальну вартість ресурсів.

1.2. Будь-який регіон не повинен завдавати екологічного або соціального збитку іншому регіонові, в той же час усередині регіону має підтримуватися збереження природно-ресурсного потенціалу.

1.3. Необхідно регулювання меж використання ресурсів міста з урахуванням їх кінцівки і знання екологічних обмежень, а також екологічно допустимого обміну природно - ресурсним потенціалом між сусідніми регіонами. Уряду потрібно припинити субсидування, що не відповідає цілям сталого розвитку.

1.4. У межах (міста, області) найбільш істотним показником благополуччя природи є екологічна рівновага, то - є підтримка певного взаємини між екологічними компонентами або рівновага між територіями, використовуваними інтенсивно (урбанізація, агрокомплекси тощо) і екстенсивно (ліси, луки, заповідники та ін .). Рекомендоване граничне співвідношення 40% / 60%.

1.5. Необхідно демографічне планування на основі підвищення добробуту, культури та рівня освіти людей, із збереженням рас, етносів і народностей.

1.6. Потрібно визнати неможливість розширення природно - ресурсного потенціалу території (міста, області) і необхідність вироблення заборон на максимальне вилучення ресурсів до їх вичерпання або руйнування. Необхідно визнати рівні права на ресурси всіх майбутніх поколінь.

1.7. У стійко розвивається місті прийнятні тільки природозберігаючі, біосферосовместімие, ресурсозберігаючі та маловідходні технології та об'єкти техніки, замкнуті цикли, мініатюризація виробів, повне Рециклювання, відсутність звалищ. Всі будівлі та інженерні споруди міста повинні бути екологічні, біопозітівни, красиві. Екологічний місто має бути красивий і любимо усіма його жителями.

1.8. Будь-які дії з втручання в природне середовище в місті повинні жорстко обмежуватися з урахуванням збереження природно - ресурсного потенціалу і піддаватися комплексної попередній експертизі, з урахуванням того, що: чим вищий ієрархічний рівень порушуваною природної системи, тим небезпечніше ці дії для природи, і в той же час навіть малі впливу можуть при додаванні мати кумулятивний ефект. Шкідливе для одних організмів шкідливо і для інших, і, в кінцевому рахунку - для людини. Порушення в будь-якій екосистемі ведуть до порушень у всіх суміжних екосистемах.

1.9. Повинен бути заборонений екологічно неписьменний технократизм, гігантизм і волюнтаризм в природокористуванні. Всі нехарактерні для стратегії сталого розвитку міста заводи повинні бути піддані конверсії з урахуванням інтересів людей і природи.

1.10. Всі екологічні проблеми міста повинні вирішуватися на основі визнання необхідності екологічної справедливості та екологічного права, розробки процедур для прийняття швидких своєчасних рішень з метою виключення конфліктних екологічних ситуацій. Для своєчасної оцінки екологічної небезпеки необхідна система екомоніторингу.

1.11. Основою успішного сталого розвитку міста повинна стати система екологічної освіти, виховання, інформації. Люди повинні знати правду про стан свого селища, міста, всього регіону.

.
:

Створення комфортних умов, що сприяють всебічному виявленню здібностей і підвищенню творчої активності людей, є нагальною потребою соціально-економічного розвитку України. В останні роки формування життєвого середовища людини отримало новий напрям, орієнтований на підвищення її якісного рівня. Така спрямованість поставлених завдань зумовлена тим, що урбанізація і концентрація населення, промисловості, транспорту, наростаюча інтенсифікація антропогенного впливу на середовище і, навпаки, середовища на людину, обумовила ряд серйозних психологічних, соціально-екологічних та інш. явищ, що зумовлюють несприятливі впливи на процеси життєдіяльності людини.

Все актуальнішою стає проблема гуманізації архітектурного середовища. Гігантські розриви між просторами будівлями і спорудами подовжують пішохідні та транспортні зв'язки, ускладнюють обслуговування населення. Не тільки фізична, але і візуальна відірваність середовища мешкання від "землі людей" посилюють відчуття відчуженості, механічності, психофізіологічного і емоційного дискомфорту. Забудова нових районів втрачає людський масштаб; розміри сучасного міста, його організація стають ворожі людині. Вона з великою потугою сприймає фізичні параметри і форму міського середовища, а однотипна метро-ритмічна організація простору викликає негативну емоційно - естетичну реакцію людини.

Одноманітність середовища, спроектованого для "усередненого" споживача, входить у різку суперечність з різноманіттям запитів людини. Архітектурна практика повна прикладів, що свідчать про невисокий рівень професійної майстерності архітекторів. Багато помилок виникає від недостатньої уваги до передпроектного аналізу початкової ситуації, від недостатнього знання закономірностей "складання" архітектурного цілого. Сьогодні навіть той невеликий обсяг інформації щодо взаємодії людини з предметно-просторовим оточенням, що стосується, в основному, антропометричних характеристик і параметрів, а також інших вельми поверхневих даних про її психофізіологічні можливості, далеко не повністю враховується проектувальниками. Існуючі нормативно-довідкові документи далеко не завжди виявляють у проектному процесі зв'язки людини з елементами предметно-просторового оточення. Руйнування предметно-просторової цілісності середовища життєдіяльності людини є негативним наслідком відсутності єдиної методологічної забезпеченості процесу архітектурного проектування.

В арсеналі засобів проектної діяльності архітектор має достатню кількість нормативних даних про основні габаритні розміри приміщень: ширину, довжину, висоту, об'єм. На підставі антропометричних параметрів передбачене розв'язання проблеми відповідності просторових габаритів середовища руху людини, наведені схеми функціональних взаємозв'язків між приміщеннями, визначена номенклатура меблів, її розміри і т.п. Однак цього недостатньо. Подані в цей час у нормах традиційні антропометричні параметри не завжди забезпечують оптимальні рішення в об'єктах, що проектуються, де людина повинна виконувати складні функціонально-технологічні операції. Введені в жорсткі рамки абсолютних метричних величин, незалежних від часу, місцевих кліматичних умов, національних традицій, демографічних особливостей і т.п., нормативно-довідкові матеріали далеко не повністю враховують "людський фактор" як особливий вимірник при проектуванні архітектурних об'єктів (АО).

Причини появи вищезгаданої невідповідності треба шукати в особливостях роботи сфери сучасного середовищного утворення. Основним суб'єктом, що визначає як предметний стан, так і просторову організацію штучного середовища, стала на сьогодні її складна організаційна структура. У своїй діяльності вона (що включає сфери проектування і будівництва, виробництва предметів споживання, дизайнерської діяльності і т.д.) виходить насамперед зі своїх "внутрішніх" критеріїв, тобто з різних економічних, технологічних, організаційних та інш. міркувань. Вплив же людини (жителя, споживача) на її кінцевий результат останнім часом помітно зменшився. І якщо в своїй історії людина в більшій або меншій мірі була учасником формування свого житлового оточення, то сьогодні від неї мало що залежить. Логічний результат такої ситуації - середовище життєдіяльності людини все більше набуває обличчя своїх творців, ніж жителів, і говорити про відповідність потреб і реальних умов їх задоволення стає все важче.

-конструктивні схеми будівль на складному рельєфі

-типи підземних будівль

-влаштування напівзаглублених житлових будинків

-будівництво на шельфах

-вибір екологічно обгрунтованих матеріалів

Читайте також:

1. II. Загально-шкільні заходи
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. А. 5-7 день життя.
4. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
5. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
6. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
7. Адаптації до паразитичного способу життя
8. Адаптація до абіотичних факторів середовища.
9. Адаптація організму до змін чинників зовнішнього середовища
10. Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища.
11. Адміністративно-запобіжні заходи
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 1556