Основні етапи еволюції первісного суспільства. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Причини кризи рабовласницької системи

Господарські форми економіки стародавнього світу

Перший в історії людства — первіснообщинний спосіб ведення господарства — пройшов довгий та складний шлях. Археологічні дослідження дозволяють визначити його витоки 5—3 млн років до н. е. Історія первісного господарства може бути умовно поділена на ряд етапів — від передісторії господарства та матеріальної культури (до 1 млн років до н. е.), примітивно-привласнюючий (до XI тис. до н. е.), розвинутого привласнюючого (до ІX тис. до н. е.), зародження створюючого господарства (ІХ—VІІІ тис. до н. е.) до доби створюючого господарства (VІІІ—V тис. до н. е.). Кожний з цих етапів має певний ступінь розвитку знарядь праці, вихідних матеріалів для їх виготовлення, організації ведення господарства, якості житла тощо.

В основі первіснообщинного способу господарської діяльності лежить примітивна колективна праця та споживання, обумовлені низьким рівнем розвитку продуктивних сил, надзвичайна залежність від навколишнього середовища.

В економічній історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені й передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки. Слідом за першим великим поділом праці (скотарство відокремилося від землеробства) настає наступний великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства). Це, в свою чергу, потягло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім — товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.

Протягом багатьох тисячоліть, разом з основною продуктивною силою — виробниками — у процесі розвитку людства вдосконалювались предмети та знаряддя праці. Вони еволюціонували від недосконалих кам’яних рубил до сокир, молотків, луків, списів, сільськогосподарських знарядь.

Нові потреби сільськогосподарського розвитку сприяли появі металевих знарядь, спочатку з міді, потім — з бронзи. В первісну добу закладено основи гончарного та текстильного виробництва, будівництва глинобитних та кам’яних жител, гірничої справи та металургії, деревообробки та теслярської справи, транспортування за допомогою винаходу колеса, вітрила тощо.

Яскравим прикладом господарського розвитку цієї епохи є трипільська культура, яка була поширена на території України в період 3500—1700 рр. до н. е. Природні умови цього регіону сприяли не лише мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культури, який позначився на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд ліпили вручну, піддавали обжигу в печах, потім розфарбовували. Жили в дерев’яних або глинобитних житлах, білених та розмальованих. При цьому слід зазначити, що декоративний розпис будинків, форма та розпис кераміки стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

Головну роль у господарстві трипільців відігравало мотижне землеробство та скотарство. Основні сільськогосподарські культури — пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев’яними мотиками з кам’яними або роговими наконечниками; врожай збирали за допомогою кам’яних серпів з крем’яними лезами, молотили цепами. Мололи зерно на кам’яних зернотерках.

Скотарство відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види сучасних свійських тварин. Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити потреби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.

З часом у господарстві трипільців поряд з кам’яними знаряддями праці з’являються й мідні. В трипільських поселеннях археологами знайдено мідні сокири та гачки.

Зростання продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарного виробництва та обміну привели до виникнення приватної власності, індивідуального господарства та розпаду роду. Виділення більш заможної верхівки, перетворення в рабів спочатку військовополонених, а потім і збіднілих соплемінників поступово розкладали громадське господарство та колективну власність. Поява певних надлишків у процесі вироб-
ництва, в результаті війн та грабувань, виникнення майнової нерівності прискорили формування приватної власності, класового суспільства, утворення державності.

Головною господарською формою була громада. В процесі розкладу первісного ладу на зміну родовій та сімейній прийшла сусідська громада. В цьому процесі відбивався перехід від особистих (родових) відносин до майнових.

Залежно від природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського» та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньорабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов’янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус. Долею «розмовляючого знаряддя» (раба) стає непосильна праця, скотське існування, рання смерть.

Історія рабовласницького способу ведення господарства, виникнення перших цивілізацій нараховує декілька тисячоріч і локально охоплює країни Стародавнього Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання й донині існує в деяких племенах Південної Америки.

Найперші держави на землі з’являються в долинах великих рік Нилу, Тигру, Євфрату, там, де існувала можливість створення зрошувальних (іригаційних) систем, які стали основою поливного землеробства. У долинах цих рік люди значно менше, ніж у інших місцях, залежали від природних умов, отримували стабільні врожаї. Будівництво іригаційних споруд вимагало спільної роботи багатьох людей, її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких було місто. Такі міста-держави вперше виникли наприкінці ІV тис. до н. е. в Єгипті та Південній Месопотамії (між річками Тигр та Євфрат). З часом номи перетворилися в об’єднання якого-небудь річкового басейну або об’єднувалися під владою більш сильного ному, який збирав данину з більш слабких.

З появою в III тис. до н. е. великих держав починає складатися особлива форма соціально-політичного устрою — деспотія, притаманна більшості давньосхідних країн протягом всієї їх історії. Правитель держави у розвинутій деспотії мав усю повноту влади, вважався богом або, у крайньому випадку, нащадком бога. Велику роль в управлінні країною відігравав бюрократичний апарат, де існувала чітка система рангів та субординація. На все трудове населення деспотичної держави, крім податків, накладалися й державні повинності — так звані громадські роботи.

У ІІІ тис. до н. е. основною економічною одиницею були великі царські господарства, де повністю панував натуральний тип господарювання. Торговельні відносини розвивалися лише в межах ізольованих регіонів (Єгипет, Месопотамія, Індія) та існували найчастіше у вигляді обміну.

Саме в ІІІ тис. до н. е. починають складатися рабовласницькі відносини, з’являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на відміну від античних держав, де існувало класичне рабство).

Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства, коли продукція виробляється, як правило, для власного споживання, і немає необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб ще не розглядається як «розмовляюче знаряддя праці», як це було в античних державах. Раби належали державі, храмам, приватним особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу, особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності від держави.

На цьому етапі у всіх державах, хоча й за наявності деяких відмінностей (наприклад, в Єгипті), існувало два сектори економіки, що пов’язувалося із видами власності на землю, — однієї з найважливіших характеристик економічного розвитку, особливо на ранніх етапах історії людства, коли основою економіки було сільське господарство. Перш за все, існував громадський сектор економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм наділи землі. Одночасно існував державний сектор економіки, в який входили землі, котрі належали державі в особі царя, а також землі, що належали храмам; працювали тут формально вільні, але безправні так звані царські люди. І в державному, і в громадському секторах як допоміжна використовувалася праця рабів.

У ІІ тис. до н. е. у давньосхідних державах відбувається деяке вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі та сільському господарстві, зростає товарність виробництва, отримує розвиток лихварство, боргове рабство. Державні землі на різних умовах починають надаватися приватним особам. У той же час між різними регіонами Близького Сходу встановлюються економічні, політичні та культурні зв’язки, формуються міжнародні торговельні шляхи, зростає число торговельних поселень на території інших держав. Водночас загострюється боротьба за перевагу на торговельних шляхах, стають частішими війни.

Кінець ІІ тис. до н. е. став складним періодом у житті давньосхідних держав. Закінчується бронзовий вік, коли знаряддя праці та зброю виготовляли переважно із бронзи, починається вік залізний. Культуру заліза на територію давніх держав приносять молоді народи, зокрема так звані народи моря, які вторглися на територію цих держав та наклали значний відбиток на історію Давнього Сходу.

Отже, давньосхідна економіка була прикладом найсуворішої державної централізації, де застосовувалася праця як рабів, так і вільних членів громади. Вивчення економічної структури та соціальних інституцій у давньосхідних суспільствах, де праця рабів не мала великого виробничого значення, дають підставу вважати, що рабовласницьке виробництво на Давньому Сході носило лише умовний характер, а самі суспільства розглядати як особливий, «азіатський» тип господарства.

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчастіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалювались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у V ст. до н. е. Вони перетворюються не лише на центр освіти Еллади, культурну столицю Греції, але й у важливий господарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські перевезення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з’являються кредитні відносини, поширюється лихварство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визначальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Давнього Риму. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні володіння, внаслідок чого з’явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була малопривабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п’яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25—100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н. е. в Римі виникають латифундії — великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держава — господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73—71 рр. до н. е.). Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефективність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов надексплуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров’ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (т. зв. пекуліум). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім’ї.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (І ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утисків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва.

Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов’язують із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгненнями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імператора — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави.

Тема 3

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Предмет та завдання економічної історії. Критерії періодизації та різні підходи	\|	Господарство провідних країн світу в останній третині ХІХ — на початку ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.

Основні етапи еволюції первісного суспільства. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласниц­тва. Причини кризи рабовласницької системи

Основні етапи еволюції первісного суспільства. Фази еволюції та варіації розвитку рабовласництва. Причини кризи рабовласницької системи