І. Роздроблення Київської держави. Монголо-татарська навала (5 хв.)

У середині ХІІ ст. завдяки зусиллям князя Володимира Мономаха Київська Русь була єдністю усіх земель руських, які були настільки сильними, що жоден ворог на них не посягав. (Відео «Владимир Мономах» - 7 хв.)

Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив державу між своїми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава і після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці. Цим скористалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв'язку з цим князі роблять спробу припинити усобиці, для чого у 1097 р. скликають князівський з'їзд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113–1125 pp.) та його син Мстислав (1125–1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1) 1054–1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132–1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1204–1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепад торгівельного шляху з варягів в греки, поступове захоплення руських земель іноземними державами.

Які ж були причини феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був характерним для всіх країн Європи того часу, і Русь не уникнула його. Великі розміри держави ускладнювали управління нею з боку великого князя, а місцеві князі не були зацікавлені в зміцненні його влади на місцях, тому що в цей час могли обходитися, як вони вважали, і без нього. Вони мали свою дружину, могли за допомогою неї захиститися, приборкати незадоволених, зібрати з селян податки. Кожен князь хотів правити сам, вважав себе не гіршим від великого князя, бо теж був Рюриковичем і мав військову силу, щоб позмагатися з великим князем. Внаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі й економічно стали незалежними від центру. Роздробленню Русі сприяло зростання міст, які ставали політичними й економічними центрами і намагалися конкурувати з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торгових шляхів, Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризується надзвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Показовим є те, що з 1132 р, по 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів.

У середині XII ст. державний лад Русі набув нової форми. Стольний град Київ і домен «Руської землі», який йому належав, перетворився в загальне володіння групи князів — Ярославовичів, які вважали себе колективними власниками Руської землі і вимагали собі там частки (власності), а свої права і обов'язки вони визначали на загальноруських з'їздах — «снемах». Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом.

В період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з загальними інтересами країни і великим київським князем.

На українських землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноцентризму (Київ) до поліцентризму мав і певні позитивні ас пекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали і зростали нові міста як політико-економічні центри князівств, розвивалися феодальні відносини, зростало населення.

Незважаючи на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про походження назви «Україна» є кілька версій. Одні вчені виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна земля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край — країна». За третьою гіпотезою вона походить від дієслова «украяти» — «відрізати», тобто означає частина землі «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» стала етнонімом наших земель.

(Перегляд відео – «Історія України. 53 серія. – Походження татар. Чингісхан» - 4хв.)

В історичній науці побутує думка, що захоплення Києва у 1240 р. було останнім ударом по руських землях, після чого, спостерігався лише занепад, який вдалось зупинити з приходом литовської зброї і витіснення в результаті довготривалих війн монголів з наших територій. Дійсно, період другої половини ХІІІ — XIV ст., залишив вкрай незначну кількість джерел, які б допомогли реконструювати історичний процес на руських (українських) землях в цей період.

Більшість дослідників саме 1240 р. вважають ключовим в економічному занепаді Києва і навколишніх земель. Необхідно відмітити, що Київ вже не грав на той час поважної ролі в політично розділеній на окремі державні утворення Русі, одначе жорстка боротьба за нього свідчить про отримання значних дивідендів його володарями. Зрозуміло, що в ХІІІ ст. закономірності розвитку руських земель і самого Києва були відчутно відмінними ніж ті, які спостерігалися в ІХ — ХІ ст. Утворюються нові економічні центри, які переорієнтовують свої товаропотоки з Києва до інших міст як руських, так і іноземних. Яскравим свідченням цього є торгівельні угоди північних міст Русі з країнами Балтики на початку ХІІІ ст. Ці явища децентралізують країну, перетворюючі її на низку фактично незалежних від Києва держав, що об'єднані лише спільною династією.

Значення Києва, як потужного економічного центру, занепадає дещо раніше, ніж це подає традиційна схема, що орієнтує дослідника на 1240 р. Руська столиця, тривалий час була ключовою ланкою шляху «з варяг в греки». Західноруські князівства, які й раніше контролювали торгівлю з європейськими державами, перебирають на себе основні товаропотоки.

Річкові маршрути через Західний Буг та Дністер, стають значно ефективнішими і підсилюють значення західних регіонів, що зумовлює переміщення на зламі ХІІ — ХІІІ ст. політичного центру Руської землі з Києва на захід. Старша гілка Мономаховичів, хоч і намагалася зберегти контроль над Києвом, значно більшу увагу приділяла проблемі опанування економічно найрозвиненіших західних теренів. Невдовзі, шляхом реформ вони перетворили Русь у королівство з новим стольним містом — Львовом, який в ХІІІ ст., був зведений між Дністром та Західним Бугом, як новий центр торгівельних шляхів. Значно зростає і роль Луцька.

Ці процеси обґрунтовуються архіологічними і нумізматичними даними. Так, складена М. Котляром карта знахідок монет XIV–XV ст. підтверджує значніші накопичення грошових скарбів навколо Львова та Луцька ніж Києва. Дані XIV ст., доводять про повний контроль цих двох міст над торгівлею в межах етнічної Русі. В цих містах зосереджується торгівля з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, італійськими колоніями в Криму і навіть відновлюється напрямок до Константинополя. Акцентуючи увагу на економіці, в жодному разі не варто скидати з рахунку значення Києва, як символічного центру Русі, її духовної столиці.

Як і більшість ранньосередньовічних держав розпад Київської Русі був закономірним. Період дезінтеграції зазвичай інтерпретується не просто як чвари потомства Рюрика, але як об'єктивний і навіть прогресивний процес, пов'язаний зі збільшенням боярського землеволодіння. У князівствах виникла власна знать, якій було вигідніше мати свого князя, що захищає її права, ніж підтримувати великого князя київського.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ № 3. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА (хііі – xiv СТ.)	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.