Європейська культура епохи Просвітництва ХVIІІ ст.

В епоху, яка охоплює період від Англійської буржуазної революції (1640 р.) до Великої французької революції (1789 р.) зароджується і формується таке соціально-культурне явище як Просвітництво. Цей процес щільно пов’язаний з кризою феодалізму та становленням капіталістичних відносин. Ідеологічні витоки цієї культури вбачають у гуманістичній думці Відродження. Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття ХVІІ ст., виникнення нових філософських систем, спричинили появу певної культурної течії – Просвітництва. Ця культура мала свої особливі риси. Для неї характерне розширення „споживачів” культури за рахунок представників третього стану і за рахунок жінок аристократок. Просвітителі вірили в розум, вважали його рушійною силою історичного процесу. Головне завдання представники Просвітництва вбачали у тому, щоб через освіту показати людям не бездоганність їхнього життя й морального обличчя та знайти шлях до створення ідеального суспільства й ідеальної особистості.

В Англії після буржуазної революції з’явилися філософські течії, які найбільш характерні для всього віку Просвітництва. Джон Локк (1632–1704) один з перших англійських мислителів, що наполягав на добрій і розумній природі людини, вважав метою суспільства недоторканість і захист особистої свободи. З Англії ідеї Локка потрапили у Францію, де знайшли плідне підґрунтя. Просвітництво у Франції (в особах Монтеск’є, Вольтера, Д. Дідро, Ж-Ж.Руссо) максимально гостро відобразило основну рису свого часу – необмежену віру у прогрес людського розуму, у його велетенські можливості для пізнання світу і перебудови людського суспільства.

Німецьке Просвітництво мало специфічний характер, на якому позначилась політична роздробленість Німеччини, її економічна відсталість. Тим не менш, суспільне піднесення характерне для другої половини ХУІІІ ст., було відчутно і в Німеччині. У цей час формується нова німецька філософія. Й.І. Вінкельман (1717–1768) пропонував усувати усі крайнощі людської природи, підпорядковувати поведінку людини принципу міри. Г. Е. Лессінг (1729–1781) сформулював ідею естетики, що стала найвищим пунктом розвитку німецького Просвітництва. Й.Г. Гердер (1744–1803) висуває нове розуміння історії, ці ідеї були дуже популярні в Україні, яку Гердер вважав потенційною духовною спадкоємицею Стародавньої Греції. Філософія Готфріда Лейбніца (1646–1716) торкалась глибинних питань науки. Вчення Еммануїла Канта (1724–1804) щільно підійшло до діалектичного методу.

Загальним переконанням епохи Просвітництва було те, що усі природні й соціальні явища підпорядковуються законам науки. Для культури цього періоду характерна така риса, як наукоцентризм – поняття закону який не має виключень ні для людини, ні для бога, ні для природи, ні для мистецтва. Просвітителі багато уваги приділяли класифікації та структуризації наукових знань, з’являються перші класифікації наук, видаються енциклопедичні словники. Вершиною подібних видань була 34-х томна „Енциклопедія наук, мистецтв і ремесел”. Це видання ставило за мету систематизацію і популяризацію наукових надбань. У ньому плідно працювали науковці, письменники, інженери, лікарі, люди різних філософських і політичних переконань. Душею і керівником проекту був Дені Дідро. Автори „Енциклопедії” виступали проти пережитків феодалізму та духовної диктатури церкви. Часто діячів європейського Просвітництва називають енциклопедистами.

У західноєвропейській літературі ХVІІІ ст. панівне положення посідає роман, форма якого остаточно формується в епоху Просвітництва.

С. Річардсон (1689–1761) своєю творчістю значно вплинув на наступні культурні епохи. Його роман „Історія сера Чарльза Грандісона” демонструє приклади позитивних цінностей: служіння суспільству, захист бідних і знедолених. Принципово новим явищем англійської художньої літератури епохи Просвітництва був роман Д. Дефо (1660–1731) „Робінзон Крузо”. У цьому творі знайшли відображення погляди просвітителів про незалежність особи від суспільства, уявлення про природну сутність людини. Сатирик Д. Свіфт (1667–1745) у своєму відомому романі „Мандри Гулівера” змальовує за допомогою алегорії у безжально різкому вигляді вади сучасної йому цивілізації. Вершиною поезії Великої Британії стала творчість Р. Бернса (1759–1796). Його вірші дотепні й життєрадісні. Загалом англійська література ХVІІІ ст. розвивалася в дусі просвітницького реалізму

Французька література ХVІІІ ст. була тісно пов’язана з філософією. Французькі просвітителі (Монтеск’є, Вольтер, Д.Дідро, Ж-Ж.Руссо) створили такий жанр, як філософський роман. Блискучим прозаїком та драматургом був Дідро. У повісті „Чорниця” він розповідає про долю дівчини, яку проти її волі віддали у монастир. Він також є автором оповідань „Племінник Рамо” та „Жак-фаталіст”. Ці твори розкривають соціальні негаразди того часу.

Класиком німецької літератури був Йоганн Вольфганг Гете (1749–1832). Його творчість неможливо окреслити у межах одного художньо-стильового напрямку. Перлиною світової літератури є трагедія „Фауст”. Фрідріх Шиллер (1759–1805) відобразив важливіші тенденції і протиріччя своєї епохи. У трагедіях „Дон Карлос” та „Розбійники”, змальовується прагнення до свободи та утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків та приниження перед владними особами.

Час розквіту театральної драматургії також припадає на ХVІІІ ст. Найбільшу популярність має драма, основний конфлікт якої відбувається між представниками „третього стану” та аристократією. Всесвітню славу здобув П’єр О. К. де Бомарше (1732–1799) та його славетні твори „Одруження Фігаро” та „Севільський цирульник”. Це століття іноді називають „віком театру”. Він опинився надзвичайно близько від настроїв і уподобань свого часу. Реформатором італійського театру був Карло Гольдоні (1707–1793). Він вважав, що комедія повинна бути школою моралі. Найвідоміша з них „Слуга двом панам”, в якій виведено на сцену неперевершеного Труфальдіно. Карло Гоцці (1720–1806) успішно ставив на сцені театральні казки, так звані „ф'яби”, що конкурували з п’єсами Гольдоні. Його відомі вистави „Король-олень”, „Любов до трьох апельсинів”, „Турандот” та інші.

Епоха Просвітництва – це час розквіту європейської класичної музики. Вершиною музичної культури епохи є творчість композиторів Віденської школи та Й.С. Баха (1685–1750) – геніального німецького композитора. Творчість В.А. Моцарта (1756–1791) спричинила переворот у традиційних поглядах на музичне мистецтво. Стилю композитора притаманні виразна мелодика, рідкісна досконалість музичних форм. Надзвичайним композитором був Людвіг ван Бетховен (1770–1827). Він став творцем героїчного музичного стилю. У цей період найбільшої популярності у Німеччині набув жанр симфонії.

Провідним жанром у музичному мистецтві Італії ХVІІІ ст. лишалася опера. У 1778 р. почав давати вистави один з відоміших оперних театрів світу Ла Скала в Мілані. Завдяки творчим досягненням німецьких, австрійських і італійських композиторів музичне й оперне мистецтво досягають рівня літератури, образотворчого мистецтва, театру.

У художньому житті Європи ХVІІІ ст. співіснували нові й старі, модернові й консервативні стилі. В цей період сформувалися сентименталізм, романтизм, реалізм, рококо. При цьому зберігали свої позиції класицизм, готика і бароко. Тому належність того чи іншого митця до певного стильового напрямку досить умовна. Рококо (від французького „рокайль” – раковина, або черепашка неправильної форми) – художній стиль, що формується при дворі Людовика ХV і вирізняється вишуканістю й легкістю форм. Для цього стилю в архітектурі характерне декорування приміщення примхливими візерунками. Сюжети картин рококо були любовними, еротичними, у світському мистецтві переважали зображення галантних свят або пасторалі. Великими майстрами рококо були Ж.А. Ватто (1684–1721) та Ф. Буше (1703–1770), Ж.О. Фрагонар (1732–1806). Художники часто працювали над створенням театральних костюмів та декорацій. Рококо, як суто світський напрям мистецтва, породжений смаками аристократії ХУІІІ ст., був широко представленим у прикладному мистецтві – меблі, посуд (венеціанське скло), бронза, фарфор (мейсенська порцеляна). Цей стиль вплинув на декоративне оформлення побуту, інтер’єрів.

Класицизм, як стильовий напрям, виникає у ХVІІ ст. і продовжує співіснувати в культурі Європи з іншими художніми напрямами до початку ХІХ ст. На кінець ХVІІІ ст. припадає перший період творчості Ж. Л. Давіда (1748–1825) – провідного майстра класицизму. У жанрі класицизму виповнені й роботи англійського художника Д. Рейнолдса (1723–1799) („Венера й Амур”, „Немовля Геркулес, який душить змія”, „Портрет Сари Сідонс”). Він був першим президентом Королівської Академії мистецтв, заснованої у 1768 р. Розквіт англійської національної школи живопису пов’язаний з іменами Уільяма Хогарта (1697–1764) і Томаса Гєйнсборо (1727–1788), які були представниками реалістичних тенденцій англійського живопису.

Яскравим представником романтизму в образотворчому мистецтві ХУІІІ ст. був іспанський художник Франсіско Хосе де Гойя (1746–1828). Своїм живописом і графікою він вплинув на європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.

Архітектура ХVІІІ ст. остаточно набуває світського характеру, починається стилізація грецького мистецтва. Провідними напрямками архітектури стають рококо і романтизм. Набуває популярності англійський ландшафтний парк. Він планувався таким чином, щоб скласти враження нібито його не торкалася рука архітектора чи садівника. Наприкінці століття панівним стилем стає класицизм.

Таким чином, культура ХVІІІ ст. була важливим етапом в історії світової культури. В цей період в Європі швидко змінюється спосіб світосприйняття, визначаються нові культурні цінності, людина отримала більше свободи для творчої діяльності. ХVІІІ ст. започаткувало нові форми культури та втягувало в культурний процес нові країни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування і розвиток національних культур в країнах Західної Європи в XVII ст.	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.