Формування і розвиток національних культур в країнах Західної Європи в XVII ст.

Починаючи з XVII ст., в Західній Європі завершився процес формування великих національних держав на основі абсолютистських монархій. З останнім було пов’язане зростання національних особливостей культурного життя, в авангарді якого йшли Італія, Іспанія, Фландрія, Голландія, Франція. Культурний розвиток кожної європейської країни набув своєрідних рис. І все це розмаїття особливостей культурного життя не виключало спільних його ознак.

До XVII ст. загальне піднесення економіки в передових країнах Європи підготували ґрунт для розвитку точних і природничих наук. У працях Галілея і Кеплера стверджувалося, що Земля – одне з численних небесних тіл; були відкриті закони руху всіх тіл, зокрема й небесних (Галілей, Ньютон, Кеплер); створені математичні методи для точного визначення різних явищ (Ньютон, Лейбніц, Декарт); Торрічеллі, Паскаль започаткували наукове відкриття рідини і газів; Декарт і Ньютон зробили важливі кроки в поясненні природи світла, законів руху і заломлення; Гарвей відкрив систему кровообігу. Усе це переконувало людину в тому, що вона частина в картині єдиного світу. Крім того, великі відкриття природничих наук сприяли утвердженню матеріалістичних ідей (Бекон, Гоббс, Локк, Спіноза). Нові особливості світосприймання проявляються в тих видах мистецтва, які наочніше відображають зміни людини, перш за все, її зовнішніх рис, і залежність від зовнішніх обставин – природи, суспільства, держави. Тому XVII ст. – це царина образотворчого мистецтва.

Великий художній рух, що розпочався в XVII ст., не збігається хронологічно з межами століття. Так, в Італії його початок припадає на першу чверть XVI ст., а у Фландрії (Бельгії), Іспанії, Франції розквіт національної школи припадає на 10 – 30-ті роки XVII ст. Головним завоюванням художнього життя XVII ст. вважають глибину, простір, загальне натхнення і внутрішню проникливість, складну єдність, відчуття зв’язку героя і предмета із середовищем. Ця риса об’єднує навіть віддалені і несхожі між собою твори. ХVІІ ст. характеризують два великих стилі – бароко і класицизм, елементи яких яскраво виявились в архітектурі та в новому розумінні синтезу мистецтв.

Епоха бароко настала після глибокої духовної кризи, зумовленої Реформацією і розколом церкви. Для цього стилю характерний своєрідний погляд на людину і світ – як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Одночасно мистецтво бароко розкриває сутність життя в русі та боротьбі випадково змінених стихійних сил. У крайніх проявах мистецтво бароко приходить до ірраціоналізму, до містики, впливає на уяву й почуття глядача драматичною напругою, експресією форм. Стиль бароко було виник в Італії і пов’язаний з певним поверненням до середньовічної культурної традиції. Виникає комплекс явищ і тенденцій у культурному житті, який називають бароковим мідієвізмом.

Одним із видатних майстрів італійського бароко був Лоренцо Берніні, (1598-1680). Це була надзвичайно талановита й освічена людина. Як архітектор він створив чимало відомих споруд, насамперед у Римі. Головний твір Берніні – колонада Собору святого Петра та оформлення площі біля цього собору. Емоційно насичене мистецтво Берніні відзначалося підвищеною увагою до внутрішнього світу людини. Особливо чітко це виявилося в скульптурних роботах майстра. Коли молодий Берніні закінчив мармурову групу „Аполлон і Дафна”, то за твердженням одного з сучасників, весь Рим зібрався щоб подивитися на неї, настільки по-новому вона була виконана. Незабаром стиль бароко поширився і в інших країнах Європи, де було підґрунтя для його розвитку.

Яскравим центром розвитку стилю бароко в мистецтві поряд з Італією стала Фландрія (Бельгія). Перша половина XVIІ ст. була тут періодом формування й розвитку національної культури. Це особливо яскраво виявилося в живопису.

Провідним художником Фландрії в цей період був Пітер-Пауль Рубенс (1577-1640). Блискучий живописець, гуманіст, один з кращих в Європі знавців античної культури, відомий антиквар і талановитий дипломат – таким знали Рубенса його сучасники. Художник був типовим представником мистецтва бароко. Найбільш відомими картинами Рубенса є „Персей та Андромеда”, „Сад кохання”, „Наслідки війни”, “Вірсавія”, “Шубка” та ін. Під впливом творчості Рубенса сформувався новий, фламандський, вид монументально-декоративного натюрморту, сповненого відчуття краси матеріального світу. Його творцем став Франс Снейдерс (1579-1657), один з видатних майстрів натюрморту в світовому мистецтві. Учень Рубенса Антоніс Ван Дейк (1599-1641) уславився насамперед як провідний портретист. Його роботи («Портрет Джеймса Стюарта», «Автопортрет», «Карл І на полюванні» та інші) вражають витонченістю й багатогранністю психологічної характеристики людей, благородною стриманістю в композиційному і кольоровому рішенні.

Реалістичний напрямок є важливою віхою в еволюції західноєвропейського мистецтва. Його прояви надзвичайно різноманітні та яскраві, як у різних національних школах, так і в окремих майстрів (Караваджо, Веласкес, Рембрандт, Хайс, Вермер Делтфський). Суворий реалізм Караваджо не був зрозумілим для його сучасників, прихильників “високого мистецтва”, але вплив Караваджо на розвиток реалізму в європейському мистецтві був значним. У самій Італії з’явилась багато послідовників, які були названі караваджистами.

У складних умовах формувалася художня культура Іспанії XVIІ ст. Полотна іспанських живописців захоплюють виявом почуттів гідності і честі героїв. Вони вражають майстерністю, величезним арсеналом художніх прийомів, вироблених всім європейським мистецтвом того часу, спрямованим нарозвиток внутрішнього світу людини. Головними осередками реалізму стали Севілья і Валенсія. Серед іспанських художників XVIІ ст. треба назвати насамперед Хосе де Ріберу (1591 -1682). І хоча все життя його пройшло в Італії, Рібера зберіг глибоко національне, іспанське, світосприймання. Герої його картин – у більшості люди похилого віку, які прожили тяжке життя. У них слабке тіло, але тверді переконання («Апостоли», «Св. Єронім», «Св. Інеса у в’язниці»).

Іспанська школа живопису в період його найвищого розквіту дала світовому мистецтву й таку яскраву й неповторну творчу індивідуальність, як Дієго де Сільва Веласкес (1599-1660). Він писав жанрові картини і портрети. Його роботи відзначені правдивим психологічним аналізом. До кращих його творів належать портрети фаворита іспанського короля герцога Олівареса (1638-І64І) та Папи Інокентія X (1650). Відкриття Веласкеса в галузі кольору і світла, його могутній реалізм значно вплинули на живопис ХVІІІ-ХІХ століть.

Найбільш помітною фігурою серед художників Голландії XVIІ ст. був геніальний Рембрандт (1606-1669). Новизна картин майстра полягає в реалістичному зображенні людини з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їївнутрішнього духовного світу, він сміливо ввів у живопис нові прийоми-сполучення яскравих світлових відтінків та широких глибинних тіней(«Даная», «Зняття з хреста», «Нічний дозор»). До кінця своїх днів великий художник-гуманіст зберіг світлу віру в духовну силу людини. В останній своїй картині „Повернення блудного сина” з неперевершеною майстерністю мовою живописця розповів він про мудрість і доброту, про красу духовного оновлення.

Культура бароко сприяла подальшому розвитку архітектури. Вона тісно пов’язана з повітряним середовищем, а ще більше з особливостями освітлення: постійна зміна останніх утворює ту динаміку світлотіні, без якої споруди значно втрачали бсвою виразність. Особливо це виявилось в розробленні нових принципів містобудування, композицій міського та паркового ансамблів. У практиці містобудування сформувався тип площі, простір і забудова якої підпорядковувалися одній монументальній споруді. Внаслідок цього площа перетворювалася на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Архітектура бароко мала прославляти Папу, церкву, монархів та вельмож, яким важливо було продемонструвати своє соціальне становище в естетичних формах.

Під впливом бароко виникає новий музичний жанр – опера. Батьківщиною опери стала Флоренція, де на зламі XVI–XVII ст. створюються перші „драми з музикою”. У 1637 р. у Венеції було відкрито перший платний оперний театр. Саме ж слово „опера” вперше згадується в 1639 році.

В епоху Просвітництва культура бароко виявилась у грайливому рококо, гуманному сентименталізмі й, нарешті, у романтизмі.

У XVII ст. паралельно з бароко розвивається класицизм. Сфера його поширення була значно вужчою, ніж бароко, проте в ньому знайшли відображення провідні культурні тенденції епохи. Філософським підґрунтям класицизму є раціоналізм. Прекрасним з точки зору класицизму є лише те, що впорядковано, розумно, гармонійно. Герої класицизму підпорядковують свої почуття розуму, вони стримані та величні. Основною рисою теорії класицизму є поєднання усіх частин цілого, що зберігають однак самостійне значення. Цей художньо-естетичний напрям має трьохсотлітню історію з XVI до 30-х років ХІХ ст., але розквіт класицизму припадає саме на XVII ст. Однією з визначних його рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва.

Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог і правил. Головне завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до античного ідеалу. Звідси походить і назва цього напряму: classicus - зразковий. Виникає класицизм у Франції у п. п. XVII ст. Як цілісна система різних уподобань, класицизм сформувався при королівському дворі і звідти поширився серед аристократичних кіл всієї Європи. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Найбільш яскраво цей стиль позначився на розвитку архітектури, що стала втіленням гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку поставили проблему співвідношення ансамблю палацу та парку. Вперше це вдалося французьким архітекторам Луї Лево та А. Ленотру при спорудженні палацового комплексу Вол ле Віконт (1657-1661), який став праобразом головної пам’ятки класичного будівництва – Версальського палацу (1668-1669).

Засновником напрямку класицизму у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Пошуки свого слова в мистецтві живопису привели Пуссена до розроблення і утвердження принципів класицизму. Творчість майстра розгортається в двох аспектах: 1) людина і її суспільне буття; 2) людина та світ природи.

Поширення класицизму у Франції у XVII ст. було також пов’язане з літературно-драматичною творчістю П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра та ін. Важливою ознакою класицизму була сувора ієрархія жанрів. Вони розподілялися на „високі” – трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями – монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники, а також „низькі” – комедія, сатира, байка, які змальовують приватне буденне життя звичайних людей.

Основне що поєднувало бароко і класицизм – це глибока внутрішня єдність різноманітних проявів, спільність, яка випливає з того, що навіть відмінні, протилежні художні рішення є різними відповідями на загальні запитання, поставлені іншим історичним етапом. Це було новим кроком у розвитку суспільства, у розумінні сутності людини і її місця в природі, суспільстві й державі. Така загальна характеристика суспільного життя і культури країн Західної Європи у XVII ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові терміни та поняття	\|	Європейська культура епохи Просвітництва ХVIІІ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.057 сек.