• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм через самий факт їх існування.

Держави відіграють провідну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверені­тет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади іробить їх юридично рівними між собою при вза­ємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і неза­лежність держави та єдиної державної влади, яку вона здійснює, при вирішенні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, яка означає, що ніхто не вправі
змінити територію держави без згоди на те її вищих органів
державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території
держави діють закони тільки цієї держави;

в) нероздільність державної влади, що передбачає визнання
всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, яка
формує систему органів держави і визначає їх повноважен­
ня;

г) незалежність державної влади як усередині країни — від
будь-яких фізичних і юридичних осіб, так на міжнародній
арені — від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (на­приклад, вона не має повного верховенства на своїй території), то її обмежують і в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

5.4. Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів:

а) визначеної території;

б) населення, що на ній проживає;

в) організації публічної влади.

Територіально-організаційна структура держави може бути різ­номанітною. Розрізняють прості і складні держави.

Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані ор­гани влади на місцях. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політич­ної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що коли йдеться про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб'єктність її частин узагалі не виникає. Тому унітарна держава як єдине утворення є єдиним суб'єктом міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб' єктність.

Більшість з існуючих у наш час держав, у тому числі й Україна,

є унітарними.

Складні держави являють собою об'єднання декількох терито­ріальних одиниць, що мають певну політико-правову самостійність (деякі суверенні властивості).

До історичних форм складних держав належать:

— особиста унія — об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом між­народного права є не унія, а кожна з держав, що входить до її складу. Держави, що входять до складу особистої унії, ма­ють право вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії є польсько-литовська унія 1386-1669 років, англо-ганноверська унія 1714-1838 років, нідерландо-люксембурзька 1815-1890 років;

— реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом між­народного права при реальній унії є унія в цілому, а не держа­ви, що до неї входять. Прикладами реальної унії можуть бути шведсько-норвезька унія 1814-1905р., австро-угорська з 186 7 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років.

У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав:

— федерація (від фр. federation — об'єднання, союз) — це со­
юзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади

й управління, складається з державних утворень, є єдиним суб'єктом міжнародного права. Федерація має такі ознаки:

— територія федерації складається з територій її суб'єктів;

— верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам;

— компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією;

— суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законо­давчі, виконавчі і судові органи;

— вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси насе­лення всієї країни).

Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, наділені пев­ною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не надає їм права визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у повному значенні, оскільки вони:

— не мають суверенітету;

— не мають права сецесії — права одностороннього виходу з федерації;

— юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Водночас державні утворення, що входять до федерації, можуть мати більший або менший ступінь правосуб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації мають певну міжнародну правосуб'єктність, що припускає їх участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі Німеч­чини за Конституцією ФРН за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб'єктність.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розвивається в та­ких основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру (на­приклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.).

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації зале­жить від виду федерації. Розрізняють: територіальні і національні федерації.

Територіальна федерація має такі ознаки:

— державні утворення, що складають даний вид федерації, не є суверенними утвореннями;

— суб'єкти такої федерації позбавлені конституцією права пря­мого представництва в міжнародних відносинах;

— установлена заборона одностороннього виходу з союзу;

— управління збройними силами здійснюється федеральними

органами. Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН. Національна федерація, на відміну від територіальної, харак­теризується такими ознаками:

— суб'єкти федерації є національно-державними утворення­ми;

— суб' єкти федерації об' єднуються за принципом добровільнос­ті;

— гарантується суверенітет великих і малих націй;

— вищі органи державної влади формуються в певній частині з представників суб'єктів федерації;

— в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між федерацією та її суб'єктами і т.д.) закріплені права суб'єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної;

— затверджені права націй на самовизначення.

До національних федерацій можна віднести Російську Федера­цію, Індію.

На сьогодні у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності суб'єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з аналогічними або нижчими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцей­ські зв'язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН) до заборони на будь-яку зовнішньополітичну

діяльність взагалі.

Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене таке правило: «Держави — члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така право­здатність допускається федеральною конституцією й у межах, нею встановлених». І хоча це правило в такому вигляді не було прийняте Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним прикладом з цього питання.

Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалістична Федера­тивна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й дістала міжнародне ви­знання завдяки їх участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці пере­важно мала формально-юридичний характер;

— конфедерація (лат. confoederatio — спілка, об'єднання) — це
така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять
до союзу, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфе­
деративний союз держав має тимчасовий характер, створюєть­
ся для вирішення певних спільних завдань, у ньому будь-яка
•з держав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом
міжнародного права, і новий єдиний суб'єкт міжнародного
права у вигляді конфедерації не утворюється.

Зазначена характеристика дає можливість виділити такі риси конфедерації:

— конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів;

— суб'єкти конфедерації мають право сецесії — право безумовно­го і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час;

— суверенітет у конфедерації належить державам, що входять до її складу, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації;

— до предмета ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.д.), за винятком яких суб'єкти конфедерації зберігають повну само­стійність;

— у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав — суб'єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення завдань, які були метою створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.); причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади;

— постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повно­важень і приймають рішення на погоджувальній основі;

— парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'язують свої делегації точно дотримуватися одержаних інструкцій і вка­зівок;

— суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації — право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена;

— на відміну від федерації бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутні єдина система грошового обігу, єдине союзне громадянство; військові формування конфедерації набира­ються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їх подвійне підпорядкування органам конфедерації та її суб'єктам.

Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація поєд­нує у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і держав­ної організації. У наш час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що має ознаки конфедерації — Європейський Союз, у якому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Щоправда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору Європейський Союз, очевидно, увійшов у стадію створення федеративної держави. Підписання державами — членами Європейського Союзу в червні 2007 року Лісабонської угоди посилили зазначену тенденцію.

В історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США— із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швей­царія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, та Сенегамбія, до якої із 1982 по 1989 роки входили

Гамбія і Сенегал.

Із нетривалості існування конфедерацій випливає, що такі союзи мають дуже нестійкий характер. На практиці вони функціонують як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їх федерації або до утворення унітарної держави. У своєму розвитку етап конфедерації мали США, Нідерланди, Швейцарія, яка і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала створити конфедерацію як перехідну стадію до об'єднання двох корейських держав.

5.5. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, має об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі.

Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самови­значення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений як загальновизнана норма міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що іс­нують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліет-нічних народів було б некоректним.

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більш як 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики, здійснення права народів на самови­значення, у тому числі й у тих випадках, коли це відбувалося під наглядом ООН, поняття «народ» охоплює плем'я, групу племен, народність, етцічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічності народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Нація — це історична спільність людей, які мешкають на певній території і мають єдиний політичний, економічний, соціально-культурний уклад життя і спільність мови. Таке спільне функціону­вання протягом тривалого історичного часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств.

Політико-юридичною основою міжнародної право)еуб'єктності націй є національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, які ще не набули власної державності і не реалізували право на само­визначення у формі створення суверенної держави або у тормі доб­ровільного входження до складу якоїсь держави.

У Декларації про надання незалежності колоніальним\сраїнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у до­сягненні своєї незалежності, що завдяки праву на самовизначення вони за своєю вільно вираженою волею встановлюють свій полі­тичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширене тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визна­чати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна

держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень

Статуту ООН».

У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин є, головним чином, питан­ня утворення суверенної держави. Відповідно основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу само­визначення. Серед них найважливішими є права:

— вступати у відносини з державами і міжнародними організа­ціями;

— направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їх участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій;

— брати участь у створенні міжнародно-правових норм і само­стійно реалізовувати чинні норми;

— застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, кори­стуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що бо­рються.

Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестин­ської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, з цього кола проблем підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, та багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. В наш час інтереси народу Палестини представляє Палестинська національна

адміністрація.

Для того щоб нація могла бути визнаною суб'єктом міжнарод­ного права, вона повинна:

— знати і визначати територію, на якій вона передбачає органі­зувати свою державу;

— мати військові формування;

— мати політичний центр або організацію, визнану як таку, що має тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпо­рядковуватися зазначені військові формування;

— бути визнана певним чином міжнародними структурами.

Розрізняють права, які вже має нація (вони випливають із націо­нального суверенітету), і права, за здобуття яких вона бореться (випливають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені як держава.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне ви­зволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої на­ції охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі вжити примусових заходів проти порушників її суверенітету.

Переглядів: 2707