• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Дитина як суб'єкт виховної взаємодії

Стати розвинутою особистістю дитина може, викори­стовуючи свою здатність до підтримки, заступництва, до­помоги, розуміння, співпереживання, співрадості, любові.

Вона дорослішає завдяки участі у виховних заходах, реалі­зації задумів і рішень вихователя, тобто у взаємодії з ним. Вихователь, підтримуючи її прагнення подорослішати, формує у неї почуття відповідальності, усвідомлення себе творцем власного життя. Це спонукає дитину звертатися до свого внутрішнього світу, оцінювати власні позитивні якості, здобутки і невикористані можливості, накреслюва­ти близьку і віддалену перспективу (індивідуальну програ­му) життєдіяльності.

Почуття дорослішання визначає характер стосунків дитини з ровесниками і старшими, сприяє їх своєчасному коригуванню тощо. Добре, якщо учень, будучи вихован­цем, частково виконує функції вихователя. Для цього він мусить мати бажання допомогти ближньому, доступними йому засобами (дружніми стосунками, люб'язною розмо­вою, ввічливістю тощо) спонукати іншого до певних дій.

Виховна діяльність педагога передбачає:

1)організування різнобічної активності (діяльності, спілкування) дитини;

2)нейтралізування егоїстичних проявів вихованців (жадібність, користолюбство, заздрість, ненависть, горди­ня, гонористість, підступність, нетерпимість, мстивість, злослів'я, ворожість, лицемірство, гнівливість, скупість, вередування тощо);

3)доброзичливе ставлення до інших людей (як до цін­ності, співпереживання, бажання її зрозуміти, підтрима­ти, творити добро). Визнання цінності іншої людини вия­вляється у повазі до її людської гідності, недопустимості образ, зневажань, глузувань в особистісних стосунках. Ре­альним її виявом є добрі вчинки щодо людей. Доброчин­ність як сенс життя виводить людину за межі власного бут­тя, допомагає усвідомити власну цінність, причетність до людства. Тому стратегічним орієнтиром виховної діяльно­сті є формування відчуття цінності іншої людини, людяно­сті (доброти) через пізнання якостей достойних людей, з якими доводиться мати справу, а також виховання в собі здатності цінувати особистість людини, запобігати знева­жливому ставленню до неї;

4)актуалізація і підтримка емоційного співпереживан­ня іншій людині. Дитина має набути різноманітного досві­ду відчуття власних приємних і неприємних переживань. Пізнавальними компонентами розвиненої форми співпере­живання є вміння вирізняти і визначати емоції, які пере­живають інші люди, поділяти чужу позицію; емоційним компонентом — здатність відгукуватися на проблеми ін­шої людини;

5) забезпечення особистісної рефлексії вихованця щодо власних вчинків та їх постреалізації. Осмислення моральності вчинку відбувається за умови, якщо конкрет­на емоція пов'язується з певним образом чи думкою.

Зга­дування пережитого може розвинутись у стійке бажання
дитини до такої внутрішньої діяльності, а очікування по­зитивного емоційного переживання спонукатиме до від­повідної поведінки. Завдяки цьому у вихованця виникає потреба змінювати, підсилювати свої спонуки висуванням на перший план одних думок та образів і відмежуванням
від інших;

6) цілеспрямоване створення емоційно збагачених ви­ховних ситуацій. Із багатьох людських емоцій величезний виховний потенціал має почуття радості. Переживання ра­дості впливає на складові психічної організації людини та її особистісні стосунки. Радість зумовлює відчуття само­
владання, впевненості, особистої значущості, здатності справлятися з труднощами; полегшує соціальну взаємо­дію, пов'язану із задоволенням психологічних, соціаль­них, моральних і духовних потреб особистості; заспокоює людину, яка перебуває у стані психічного перенапруження
(стресу, гніву, страху тощо), підвищує її стійкість у пере­живанні невдачі, досягненні складних цілей; розвиває, збагачує сенсорні відчуття (сприйняття світу: речей, об­ставин), завдяки чому людина стає впевненішою, стійкі­шою та великодушнішою; підвищує ймовірність альтруї­стичної поведінки людини, породжує любов; стимулює натхнення, розвиток схильностей, в яких поєднуються творчість, учіння, успіх тощо.

Стимулювання вихователем радості пов'язане із згаду­ванням конкретних приємних подій, ситуацій, завдяки чому вихованець знову переживає радість, яка їх супрово­джувала. Активно пережита радість викликає дії, які ви­ражають її вербально чи фізично, або дії, спрямовані на підтримання радісного стану, що позитивно відображаєть­ся на виховному процесі.

Педагог повинен цілеспрямовано культивувати пере­живання задоволення, радості, насолоди, любові тощо. Повторюючись, вони перетворюються на стійкі моральні якості особистості. Психічні процеси (сприймання, ми­слення, емоційні переживання тощо) мають тенденцію до зовнішнього продовження: думка розгортається у зовнішню дію, емоція супроводжується певним жестом чи рухом, що створює психомоторну цілісність;

7) забезпечення особистісного спілкування у системах «вихователь — вихованець», «учень — учень». Управлін­ня виховною ситуацією є результатом організації специ­фічних стосунків у спілкуванні вихованця і вихователя, які вносять у неї соціальний, моральний і духовний аспек­ти. У спілкуванні вихователь виявляє розуміння, визнає і сприймає особистість дитини, поділяючи її позицію. Це спілкування несумісне з погрозами, образами, покарання­ми. У ньому реалізується погляд на дитину як на рівно­правного партнера, унеможливлюється маніпулювання нею. Рівність у спілкуванні вихователя і вихованця не є абсолютною, оскільки у них різні психосоціальний, мо­ральний та духовний розвиток, досвід, обсяг знань, со­ціальне становище і статус.

Розгортання виховного процесу на основі особистісно зорієнтованих технологій не може відбутися без самоактивності дитини, якій необхідно навчитися осмислювати свої спонуки, прогнозувати наслідки власних вчинків щодо себе та інших людей, узгоджувати цілі власної пове­дінки із засобами їх досягнення.

Емоційне ставлення дитини до інших людей, станів і властивостей свого внутрішнього світу відбувається з ви­користанням одних і тих самих емоційних засобів. Дитина може виявляти жалісливість, ненависть, любов до інших, переживати подібні емоційні стани щодо себе. За позитив­ного ставлення до своєї особистості вихованець приймає вимоги оточення. Низька самоповага супроводжується відчуттям неповноцінності, меншовартості, негативно впливає на психічне самопочуття і спрямованість поведін­ки особистості. Школярам із заниженою самоповагою при­таманна нестійкість Я-концепції. Вони особливо чутливі До всього, що зачіпає їх самооцінку, хворобливо реагують на критику, жарти, надто переймаються своїми вадами, проблемами у спілкуванні. Багато із них сором'язливі, схильні до психологічної ізоляції.

Розвитку впевненості вихованця в собі сприяє віра у нього педагога. Для цього вчителю необхідно дати змогу Школяреві зрозуміти, що його поважають у групі, класі, висловлювання педагогом задоволення від дій вихованця підтримує його, посилює намір продовжувати справу, ро­бити нові спроби. За таких умов вихованець отримує задо­волення від себе.

Виховання покликане сприяти становленню ціннісної сфери особистості. Цінності як усвідомлені та узагальнені моральні та духовні утворення, набуваючи статусу особистісних цінностей суб'єкта, включаються в Я-концепцію, стають Я-цінністю.

Я-цінність — відображені суб'єктом сфери його існування, че­рез які відбувається виокремлення ним себе, своєї особистості, свого Я.

У ній фіксується цінність особистості в єдності зі змі­стом конкретного фрагмента природного, соціального, ду­ховного світу, поєднується особистісне і зовнішнє, об'єк­тивне. Отже, Я-цінність охоплює бачення особистістю себе (особистість вирізняє і усвідомлює себе через ставлення до дійсності, певних її об'єктів) і об'єктів (певні сторони дій­сності набувають для неї особистісного сенсу). Наприклад, у такому інтегральному утворенні, як сумління особисто­сті поєднані пережите особистістю розуміння «Я-світу» і «Я-в-світі».

Психологічна природа особистісних цінностей полягає в тому, що для кожної людини вони є самоцінностями, внутрішнім смислом, потребами. Зміст моральних норм і духовних цінностей визнається нею без будь-яких перед­умов. Самоцінність виникає і закріплюється на стадії фор­мування особистісної властивості, стаючи відповідною особистісною цінністю. Як зауважує Л. Божович, «...якості особистості за своєю психологічною природою є ... склад­ними структурами, що містять не тільки способи поведін­ки, а й специфічний для кожної якості мотив. Якщо ж спо­сіб поведінки засвоюється під впливом чужого мотиву (на­приклад, через страх покарання), у дитини формується уміння поводитись відповідним чином, але вона не відчу­ває у цій поведінці ніякої потреби. Вона перестає бути від­повідальною чи акуратною, як тільки знімається контроль за її поведінкою».

Сучасна психолого-педагогічна практика повинна орі­єнтувати дитину на розвиток у неї суб'єктивно-оцінних ставлень, на формування Я-цінностей.

Повноцінну особистість може виховати лише вихова­ний наставник. Це актуалізує значення спрямованості особистості педагога (світогляд, головні потреби, інтере­си, цілі), його ставлення до соціального оточення, психіч­ного здоров'я, морального та духовного потенціалу тощо.

Визнання індивідуальності, неповторності особистості, заперечення насильства над дитиною, турбота про особистісне зростання учня, розвиток його свідомості, розумін­ня власного Я тощо, що реалізуються у організуванні діяльності та спілкуванні дитини педагогом, забезпечать досягнення виховних цілей.

Переглядів: 1667